Розповідь М.Гайворонського
...Ви хочете довідати ся про спів і музику у стрільцїв? Добре, я розкажу.
Був я зараз з початку у Львові в першій сотнї. Ми мешкали в Академічнім Домі, а їли в академічній кухни при вул. Оссолїнських, там варили і обслугували при столї львівські панночки. Товаришка Калина Величківна пекла шницлї. Знамениті шницлї. Її сестра Орися помагала. Варили і подавали на стіл також товаришка Кудликівна, висока Гузарівна і инші.
Потім перейшли ми до бурси на вул. Петра Скарги. Товариш Марків варив нам їсти, той, що у нас дістав малу срібну медаль, а недавно на італїйськім фронтї здобув золоту медаль. Варив добру мамалиґу. Виж її paз кушали, як приходили на оглядини касарнї.
В сотнї були добрі співаки. Був Кобєрський Левко, любив дуже спів, співав другим басом, помер в Волівци. Був небіщик Павлів Микола, погиб в бою і лежить десь за Болеховом. Не знаю, як те село зове ся. Він співав першим тенором. Добрий тенор, дуже добрий. Оба з Самбора, справні хлопцї. Сух тоді не був ще хорунжим, але вістуном. Бас II. лежить тепер в Карпатах коло Явірника. Провадив патрулю, дістав кулею в чоло, йшов ще кілька кроків і повалив ся на другий світ. Був по матурі, з філїї львівської ґімназії, співав в львівській "Сїчи". Абрисовський Василько, І. бас-баритон, попав в полон як простий стрілець. Опинив ся в Ташкентї, я читав се в "Дїлї", укінчений правник, орґанїзатор сокільського житя на Личакові. Гаврилко Михайло, я осїдлав того степового коня, казав станути до хору, хлопцї взяли його в середину і мусїв співати І. басом. Зєднав я собі його через се, що розложив піснї від нього на чотири голоси і вчив хор співати. Зелений Антін, бувший голова спортової "України", співав ІІ. тенором. Дістав ся як хорунжий в неволю під Семиківцями. Мав дуже приємний сталевий голос.
Ми співали маршові піснї. Йшли Львовом з Петра Скарги на Український Город на вправи або на Перзенківку, далеко під лїс або за Високий Замок коло Кайзервальду. Пісню, яку грала орхестра на І-шім здвизї до вправ:
"Нумож братця до збруї
на герць погуляти".
Або:
"Гей зза гори чорна хмара встала,
То не хмара, молоді гузари."
Ага, був там і Ріпецький Стефко, І. бас з Самбора, тепер вістун, Остап Кобєрський тепер хорунжий, І. бас також з Самбора, був Загребний Гнат зi Станиславова, тепер підхорунжий, співав II. тенором. Паліїв Дмитро, — здає ся зі Станиславова, не знаю добре, — співав І. тенором.
Ті найбільше впадали в очи.
Я зібрав гурток знакомих коло себе ще в Академічнім Домі. Зараз стягали ся другі до нашої сотнї, бо в нас було більше інтелїґентів і житє було живійше. До нас належали оба Вахнянини, що прилучили ся вже в Академічнім Домі. Худощавий Вахнянин Богдан, професор натуральної з Перемишля, співав II. басом; обємистий Вахнянин Бицьо, також ІІ-гим басом. Черник Федь співав II. тенором. Знаєте, що то за спортсмен, бігає добре, копає мяч далеко, добре стріляє і добре співає.
Василь Дїдушок співав з нами. Сотник разом з нами І. тенором. В його голосї чути було якийсь металїчний звук, який вибивав ся понад всї голоси. Любив вибирати пісню "Ой там за Дунаєм молодець гуляє", бо дуже легко йшло ся коло того. Казав співати: "Козак виїзджає, дївчинонька плаче" до маршу або як ми стояли. Також пісню:
"Пливе човен води повен,
Тай все хлюп, хлюп, хлюп, хлюп,
Іде козак до дївчини
Taй все тюп, тюп, тюп, тюп."
Було ще много инших хлопцїв, що cпівали. От ІІ. бас Мицик Василь, тепер десятник, Вудкевич вістун, ага, от забув Семеця Василя. То був хлопчисько! Співучий, говірливий. Бувалий в світї. Подорожував по Росії і Нїмеччинї як копальняний робітник. Любий товариш!
Ми співали йому:
"Ой що то за шум счинив ся?
То Семець на дївчинї оженив ся".
З початку обурював ся, що ми хотїли, щоби женив ся, а потім сміяв ся. Він співав І. тенором чи II., не знаю вже. То був академик десь з Бережан. Зник менї з очий з початком тамтого року. Не знаю, де тепер співає. Як ступав, то все підкидав ся на пальцях неначе на спружинах і хитав ся то на лїво то на право.
Я заняв ся співаками так, що 2-га чета була майже самі співаки, до 60 люда. Мешкали на І-шім поверсї в дяківській бурсї на Петра Скарги. Два вікна виходили на Петра Скарги, а два виходили на капусту в городї коло лїчницї. Зберемо ся нераз по вправах перед вечером в городци і співаємо. Кождий веселий, кождий хотїв би, щоби співати, що йому найлїпше. Зачинаємо тим, що всїм найбільше подобає ся: "Закувала та сива зазуля", "Гуляли, гуляли", "З окрушків".
(Далї буде).
[Дїло, 14.03.1916]
Як ступаємо в походї, то на передї йде 1-ша чета: старші академики, учителї, професори. В першій чвірцї йшов Андрій Мельник, високий, стрункий. Був тодї простим стрільцем, без заросту, тепер сотник з золотими звіздками і довгою бородою. Першу чету провадив музикальний Гнатюк Михась. Тепер він четарем в Свистїльниках, веде "стару войну". Грає залюбки на скрипцї. Мав шаблю і все викидував й лївою ногою, щоби дзенькала і не дістала ся межи ноги.
В першій четї були найвисші і найстарші, а ми в другій четї були дещо низші, молодші, але найголоснїйші. Ми були грудьми сотнї, бо ми співали. Як ми хотїли, так мусїли всї йти. Який крок ми тримали, такий мусїли всї тримати. Пішла 1-ша чета наперед, то ми тримали решту сотню так, як самі хотїли.
Другу чету провадив Яремкевич. Рухливий, жвавий, непосидющий хлопець, свобідний і певний себе в кождім окруженю. Все усміхав ся. Любив дуже спів, але не співав. Я як діріґент мусїв узнати його голос за співацьку нулю, хоть він роздавав ним прикази співацькій четї.
Трету чету звали ми "Самбірцями". Було в нїй найбільше з Самбора. Жили з собою дуже по товариськи, бо були з одного міста. Визначували ся живостию. Наших Підгірян цїхує перед Подолянами запал.
Провідником чети був Самбірянин небіщик Левко Коберський. Плечистий хлопець, давний пластун, відважний, завзятий, дбав незвичайно про свою чету. Хлопцї його дуже любили.
Хто четверту чету зразу провадив, я забув. Він був суберарбітрований, — чи як Ви радите нам говорити, висуджений, — а потім дістав ся до війска. Низький хлопчиско, добряга, щирий товариш сотника Семенюка, малий ростом, носив великі черевики і давав прикази хрипким голосом. Пізнїйше переняв провід Кучабський Василь. В тій четї були здебільша селяни, що перші вступили в стрільцї. Спокійні, робучі, карні.
Всї чотири чети мали свої окремішні цїхи. Се нераз помагало, а нераз шкодило. З тих всїх, що були на самім початку в сотнї, не знаю, чи найшло ся би ще двайцять, так війна пересуває людий з одного кута в другий, або нищить.
Трийцятого серпня позаторічного року поїхали всї стрільцї до Стрия. В Стрию приняла нас орхестра, зібрана на борзї зпоміж стрільцїв. Тим заняв ся Іванів Гриць, музикант зі стрийської сокільської орхестри, який тепер грає в стрілецькій орхестрі на бас-крилівцї і є старшим десятником. Приняли нас на двірци, провадили в місто, водили на вправи і пригравали при вправах. Хто орхестрою орудував, не знаю.
Але, як виїзджало ся на Угорщину, то не можна було орхестри взяти. Наша команда казала інструменти лишити і музиканти пішли з нами без нїчого.
Їдемо зі Стрия на Мадярщину. Хор в возї для шістьох коний співає всяку всячину. Сотник Гутковський в оливковім строю з левиком на шапцї-мазепинцї прийшов до нас десь перед Синевідськом з иншого воза і на його почин почали ми думати над піснею до мадярської мельодії, щоби її Мадярам заспівати. Сотник і ми всї в ваґонї докидували стрічки і з того вийшла стрілецька пісня про "сотника — як сметану":
Гей ви хлопцї молодїї, раз, два, три!
Вже вороже серце млїє, раз, два, три!
На нїщо ми не зважаймо,
Лиш до бою поспішаймо,
раз—два, раз—два, раз, два, три!
На передї сотник їде,
Він до пекла з нами піде,
Бо він хлопец як сметана
Має ранґу капітана.
Перший четар як та змія,
Звуть го хлопцї Гамалїя,
Другий четар як дитина
В него личко як малина.
Третий четар хлопець гідний,
Лїпший ще як батько рідний,
А четвертий не казати,
Любить нас як рідна мати.
Вже коло Сколього слова були готові і ваґон гудїв від угорської, рубаної мельодії.
В селї Страбичеві коло Мункача, де ми розмістили ся, ходив я між сїльську молодь, щоби підслухати їх сьвіцькі й церковні піснї. Вони у вечер сходили ся, лущили кукурудзу і співали. Я записав і розложив на голоси.
(Далї буде).
[Дїло, 15.03.1916]
(Дальше.)
Як ми співали в церкві Службу Божу, то вже "Святий Боже" тамошним напівом. Селяни дивували ся.
По селї співали ми тамошні піснї:
"Через гору ворог летїв,
Неодин мя мадяр хотїв
А я його нe хотїла,
Бо він чорний, а я біла."
А потім:
"Рецеце, казалась, буде шлюб наш,
Рецеце, як запємо альдонаш,
Tи мя завше зводиш,
Peцeцe, біда би тя побила."
На конець:
"На войнойку йду, йду!
Гeй вороний коню
Заграй підо мною!
Дївчино, пращай, пpащай!"
Нераз накладали ми мадярські капелюхи, накладали через плечі волохаті гунї і сидїли коло дївчат, що тїпали на терлицях коноплї. Місяць світить — а ми говоримо й співаємо. Се було між церквою і двором при дорозї. Раз сотник Ґутковський селом, дивить ся на дївчата, а ми обернені плечима до нього в волохатих лунях, співали на два голоси. "Красно співаєте!" Ми не відозвали ся. Він нас не пізнав. Се було добре по 9-тій годинї. Як би був приловив, то були би ми порядно в арештї сидїли. Я потім Ґудьови розказав, а він: "А то з вас драби-ошуканцї!"
Але людям сподобав ся наш спів. Дивували ся, що співаємо і в церкві і на селї те саме, що вони. Тими піснями ми собі їх зєднали. Помагали нам всїм, чим могли. Ми переняли від них деякі мадярські пісоньки. От хоч би ту, розпочинаєть ся: Szepen logel...
Ми співали її як папугаї, не розуміли змісту, а співали тому, бо мельодія дуже характеристична, типово мадярська, речітатів з синкопами, неначе палка бесїда з сильними акцентами, місцями пристрастна, місцями сумна, то знов весела. Стрільцї співали кілька таких пісень. Я записав слова і мельодії.
Як десятого вересня пішла сотня на Веречки, то і хор пішов з нею. Пішли ще співаки з инших сотень, бо кождий рвав ся в поле, як почув, що Дїдушкова сотня виходить. З мукачівської рівнини дістали ся ми в гори, в село Завадку за місточком Веречки над рікою Латіркою. На верхах гір ставили полеві сторожі і чекали на ворога. Та частина, що оставала по службі в селї, перебувала по будах і стодолах, в хатах мало, бо хатки маленькі, а люди неначе хоровиті. Друга чета мешкала в великій стодолї одного господаря, який пішов опісля з нами з своїми кіньми, а його син чи наймит служить до нинї в нашім тренї. Всї спали загребані в сїно. Я спав на тоцї, і Сушко Роман, тодї простий стрілець, тепер провадить сотню, і стрілець Якимів, тепер підхорунжий, в орхестрі грає на флєтї, і Василько Абрисовський. Коло нас на лїво була стодола 3-тої чети і 4-тої чети напроти нас за дорогою стодола 1-шої чети. Стодоли — дуже великі а сїно з полонин.
Ми мали ґітару. Я її принїс. Йшла по руках, бо нїхто не хотїв її носити, і опинила ся у мене. Я нею заняв ся. Мандолїну також хтось мав. Якийсь витревалий в двиганю. Не пригадую собі хто, бо то вже досить часу минуло. Товариш Якимів мав з собою пікольо. Деколи грав, здавало ся, що сопілка. На ґітарі грав я, Абрисовський, Ріпецький, на мандолїнї крім нас ще инші, не памятаю вже нї їх лиць нї імен. Ми стояли в селї Завадка, по мадярськи Ракочі шаляс, а наші полеві сторожі йшли поза Вербіж на Малий Бескид.
Я пригадав собі ще Назарака Юлька. Був у нас від самого початку. Дістав два медалї хоробрости. Співав І-шим басом. Говорив веселі монольоґи свого укладу. Реготали ся хлопцї. Малював дещо, трохи писав. Цїкава була йго комедія про Гнатюка: "Штурм на полукіпки", цїла стихом писана. Ми мали її виставляти на Різдво в Зденевій. Не знаю, де вона подїла ся. В Зденеві зачав я писати до того музику, але зачав ся загальний Rückzug і все пропало. Назарак перенїс ся до війска, тепер недавно, з кінцем грудня минулого року. Мав свою гадку, був безсторониий, сатирик, не належав нї до одних, нї до других. Пішов до війска як підхорунжий. Уложив піснї: "Слава, слава, отамане!", "Алярм хлопцї", "Нема в світї красших хлопцїв", "Товариші, ми до штурму баґнет наложім". Він ходив на малярську академію в Кракові. Лишив свої краски і кистки та пішов до стрільцїв.
(Далї буде).
[Дїло, 16.03.1916]
(Дальше.)
Від Веречок дістала ся наша сотня до Чинадїєва коло Мункача. Ми тут заміняли темно-сині мадярські однострої на сиві. Нашу сотню передразнювали длятого "чорною сотнею", бо була темно одїта. Ми співали в тім селї один раз в церкві. Там був якийсь дуже скупий священик.
Двайцять пятого жовтня поїхала наша сотня зелїзницею до Сколього, а відти пішки до Синевідська. В Синевідську були кількадневі бої. Ми мали штурм, здобули московські щанцї і забрали Москалїв в полон. Сегодня ще чую в ухах те "гура", що кричали всї хлопцї.
По тім приступі всї подають ся взад і ми вертаємо до Аннаберґу, з Аннаберґу до Висоцка. Не було часу співати. Стежі, нічна служба, зимно, смертельна втома. Але в Висоцку, де ми довше стояли, відмовив ся хор і співав раз в дворі у команданта кавалєрії. Десь в дворі найшла ся скрипка. Я дрожав. Довго вже не мав її в руках. Але якийсь був добрий настрій і тони поплили рівно і сердечно.
На Бескидї зійшла ся цїла наша стрілецька сила, получили ся всї співаки, заспівали перший раз пісню про журавлїв:
"Чуєш брате мій, тoваришу мій,
Відлїтають сїрим шляхом журавлї в вирій.
Кличуть кpy, кру, кру,
В чужинї умру.
Заки море перелечу,
Крилонька зітру".
Ся пісня передістала ся до нас звідкись, нїхто не знав відки. Мали її принести салдати Українцї зі степів в Карпати, пісню тих, що йдуть на неминучу погибіль. Прийшов час, коли стрільцї співали її без упину, бо снїг, мороз і ворог чигали на кождій горі. Потім довідали ся ми на наше здивованє, що мельодія походить не з Кубанщини, а з Дрогобиччини, від Льва Лепкого, що перейшов недавно до стрільцїв з 55-го полку і працює в "Артистичній Горстцї".
З часом "журавлї" переспівали ся, бо вислїд боїв ставав що-раз лучший.
В Карпатах на Бескидї за Вербіжем співав хор на цїсарські уродини полеву Службу Божу. Були гостї з бригади, дивізиї, корпусу. Ми співали "Боже буди покровитель", "Ще не вмерла Україна" і "Червону калину".
Пісня про "Червону калину" прийшла з "Сонця руїни" В.Пачовського. Її розповсюдив український театр виставою сеї драми у Львові і по инших містах в Галичинї. В Ґорондї співали її найбільше віддїли, що прийшли з Чорткова. Опісля доскладали ріжні автори ще три строфки і з того вийшла велична, може трохи за флєґматична і широко слов пісня:
Гей у лузї червона калина похилила ся,
Чогось наша славна Україна зажурила ся,
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гeй, розвеселимо.
Машерують наші добровольцї на кровавий тан,
Визволяти братів Українцїв з московських кайдан.
А ми наших братів Українцїв визволимо,
А ми нашу славну Україну, гeй, гeй, розвеселимо.
Гей у поли ярої пшенички золотистий лан,
Розпочали Стрільцї Українські з Москалями тан.
А ми тую ярую пшеничку ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо.
Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,
То прославить по всїй Українї Сїчових Стрільцїв.
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гeй, гей, розвеселимо.
На всякий случай рівноважила она своєю вірою в будучність жалібні піснї.
В грудни на Бескидї співали ми пісню, що неначе прочувала наші невзгодини в перших місяцях 1915 року:
Кріваво сонце сходить,
На серце сум іде,
А вітер все заводить.
Чи лихо не буде?
А також пісню:
Летїла куля понад гору
І ударила в грудь мою
Потекла кровця річенькою
Аж до тихого Дунаю.
Знов почав ся час стеж. Хлопцї подїлені на гуртки. Одні приходять, другі відходять. Пригадую собі одну патрулю. Сотня роздїлила ся на двоє і обходила село. Стріляли на Москалїв, йшли верхами, западали ся в снїг. Не один скочував ся, аж запинив ся на дереві. Кождий був смертельно змучений.
(Далї буде).
[Дїло, 17.03.1916]
(Дальше.)
В Кіралїсаллячи, де зібрався ІІ-гий курінь, відбули ми пробу і співали в церкві. Як раз була неділя. Ми не минали нагоди на Мадярщинї, щоби не заспівати в церкві. Де могли там співали. Я до нинї маю малий молитовник, де є повичеркуване усе, чого угорські Українцї не співають. У них ектенії коротші. Я питав ще священика в Страбичеві про се і перечеркнув, ще злишне.
В сїчни почав ся Vorrückung — наступ. Борба за борбою. Курінї тратять хлопцїв. Нові сили приходять. Пішли борби на Татарівцї, Кливі, Маківцї. Се був прикрий час. Як би не пісня, були би ми подуріли, а так зійшли ся на хвильку, заспівали і лекше стало. Нераз веселив нас Kaчоp своїми піснями. Сміяли ся хлопцї до розпуку. Він і Михайлів, Федь і Мицик співали збиточні коломийки. Пісня давала розраду. Часть стрільцїв була в Грабівци, а часть в Головецьку. На Маківцї в стрілецьких ровах стріляли нераз хлопцї під такт піснї. То в 1-ого куріня були. В приступах згинуло там много товаришів.
З нашого хору лишило ся ще чотирох товаришів. З цїлої давної сотнї зробила ся одна чета. Була се тепер 3-та чета, а 1-ша, 2-га і 4-та чета зложили ся вже з нових стрільцїв, які пізнійше наплинули, або перейшли з инших чет. Хороба, рани, смерть зробили, що в сотнї лишило ся лише кільканайцять людий, які служили від самого початку при стрільцях.
Була половина мая і мене відвезли хорого до Варпалянки до кадри.
Я віз з собою деякі композиції. Між ними мельодію на хор до слів "Після бою". Віддав я се сотникови д-рови Волошинови. В кадрі правив хором товариш Гринїшак Лесь. Був я хорий, але нїхто не знав, що я мав тиф. Я також сего не прочував. Йшов я paз похилений вулицею і почув спів хору. Мало не омлів я на місци. Слова моєї мельодії: "Кровавий танець прошумів як вихор з полонин". Я здрігнув ся. Притулив ся до плота і слухав.
Притомність мене опустила і мене відвезли з Варпаланки до шпиталю в Мункачи. Коло мене ходило двох Українцїв з Росії і їм завдячую моє житє.
Ґімназист з Полтавщини був близький кревняк компонїста Лисенка, а другий був фельчером. Оба полонені ходили коло хорих. Ґімназист рослий хлопець, стрункий, але похилений дещо вперед з русявим волосєм. Мовчазний, а як говорив, то голос йшов йому мягко і протяжно. Фельчер високий, кремезний в віцї 20 лїт, чорнявець, веселий і говірливий. Один пильнував мене одну ніч, другий другу, щоби я не кидав ся і не втїкав. По трех тижнях горячки приходив я трохи до здоровля. Вони виводили мене попід руки на двір. Була чудова погода, весна в розцвітї. Ми сїдали разом і говорили про Україну. Фельчер знав відносини лїпше від ґімназиста. Приносили менї лїмонаду, щоби я оповідав про українські відносини в Австрії. Вони бачили наші школи, видїли дещо наших книжок і се було для них казкою. Мій знакомий, укінчений фільозоф, зачав менї присилати з Відня книжки. В тім шпитали було много закордонних Українцїв з Херсонщини, більша часть робітники, цїкавили ся нашим рухом. Дивно менї було, що ті з Херсонщини почували себе гордими і свобідними, а ті з північних ґубернїй були більше покірні. Херсонцї були рослі, високі, очи в них мудрі, живі, чоло високе; як говорили, запалювали ся і стискали пястуки. Видно було робітницькі руки, якими дороблювали ся.
Наші ляндштурмаки і бранцї з Херсонщини посїдають і слухають наших пісень або розповідають собі про свій край. Зачали до мене приходити "Дїло", "Свобода", "Вістник". Всї цікавили ся часописями. Інтересна для них була історія України, печатана в "Свободї". Нїколи ще щось такого не читали. Я мусів їм читати і пояснювати. Нераз говорили ми три години про одну сторону в "Свободї". Часом було менї прикро, що я не знав далеко більше, бо допитували ся про всячину як мудра дитина, дивили ся менї в очи і чекали нетерпеливо на відповідь.
Моя хороба тревала півтретя місяця. Як реконвалєсцент чи там виздоровець вернув я до кадри. Я був ще обезсилений і мене дали до евіденційної канцелярії підхорунжого Гриня Грицая, що незвичайно докладно провадить головну книгу, де є записаний кождий стрілець і його стрілецька служба, коли вступив до стрільцїв, яку робив роботу, які мав відпустки, коли був ранений, чим відзначив ся. Я не міг при тій роботї всидїти. Мене тягнуло в поле. Хлопцї пішли наперед і зближили ся до Золотої Липи, а я лишив ся по заду. Прийшли нові рекрута і я позволив собі звернути увагу отамана д-ра Гірняка, чи не дало ся би основати стрілецьку орхестру. За дозволом отамана вишукав я музикантів між рекрутами. При тім був менї дуже помічний стрілець Рабій Юлїян і десятник Баландюк. Ми роздумували, як би роздобути інструментів. Рабій поїхав з двома стрільцями до Самбора привіз понад 300 К датків від товариств в Самборі і кілька інструментів.
(Далї буде).
До історії стрілецьких пісень.
Одержуємо отсе письмо:
В оповіданю стрільця, яке подає п. Бб. в фейлєтонах "Дїла" п. н. "Стрілецькі піснї і труби", знаходять ся неточности що до історії двох пісень, а саме:
Про "Червону калину" говорить ся, що вона "прийшла з "Сонця руїни" В.Пачовськсго, що її розповсюднив український театр виставою сеї драми у Львові і по инших містах Галичини, а в Горондї співали її найбільш віддїли, що прийшли з Чорткова". До сього завважу, що в "Сонци руїни" нїхто тої піснї не знайде (в V. дїї співає Прися: "Чи я в лузї не калина була?"), та що Львів тої піснї не чув в театрі на згаданій драмі, бо там при кінци II-ої дїї співано "Гей не дивуйтесь" як і автор бажає. Аж в два роки пізнїйше, коли я за згодою автора приноровив до сцени та обновив виставу "Сонця руїни", заступив я пісню "Гeй не дивуйтесь" "Червоною калиною". Мельодія тої піснї є моя. Згармонїзував її тодїшний капельник п. Михайло Коссак на хор в супроводї дутих (деревл. і бляш.) інструментів. "Сонце руїни" грали ми лише в Самборі, Дрогобичі, Стрию, Станиславові, Чернівцях і Чорткові. В Чорткові саме тодї був окружний здвиг. Пісня прийняла ся незвичайно скоро. Вже в походї співали її члени театральної дружини, а з ними чимало инших. Я мав нагоду переконатись, що вона скоро облетїла цїле південне Поділє; грала її мабуть уже й славна орхестра в Касперівцях.
Що до другої піснї "Чуєш брате мій", знав я давно, що вона родом з австрійської України. В домі Богдана Лепкого співали ми її під мельодію Леся Розлуцького; було се в грудни 1913 р. Я взяв пісню "на папір", казав капельникови доробити орхестральний акомпаніямент, і в Дрогобичи співав її до грамофону Василь Коссак (плиту вже перед війною можна було дістати у Львові у Векслєра). В Дрогобичи також довідав ся я (було се з початком 1914 р.), що й Левко Лепкий доробив мельодію до сеї поезії свого старшого брата.
Степан Чарнецький
[Дїло, 18.03.1916]
(Дальше.)
Случайно навинув ся нам підчас нашої poзмови про сю справу на дворі коло управи малий стрілець щось 16-лїтний і каже до мене: "Пане десятнику, у нас в Вовчинци була сокільська орхестра, а інструменти поховано перед Москалями. Їх буде можна визичити через панотця Селянського". Я похвалив його за се, що став менї в пригодї, і сейчас післав тих двох ходом до Вовчинця, бо я був занятий в писальнї. Музиканти, члени "Сокола", пішли були на війну, а о. Селянський визичив нам понад 20 інструментів з як найбільшою вічливостю.
Я поїхав з чотирма стрільцями до Стрия і зайшов до тамошного "Сокола". Товариство мало перед війною знамениту орхестру і визичило нам тепер ноти, розписані на поодинокі інструменти, пульти і щось до вісїм інструментів.
В побореню перших трудностий поміг много підхорунжий професор Угрин, який старав ся усувати сумнїви у рішаючих осіб і підписував, де треба, запоруку.
Почали ми вправляти. З тих людий, які я зібрав, деякі не вміли нїчого на дутих інструментах, але були музикальні і мали велику охоту до науки. Одному стрільцеви дав я альтівку, хлопчисько не приходить на другий день. Шлю післанцїв. Голосить ся пізнїйше, каже, що був хорий. Доперва по кількох тижнях сказав менї таке: "Мене хотїли відогнати домів, але зголосив ся, що вмію на трубцї, щоби лишити ся при стрільцях в орхестрі. Я в житю на трубцї нїколи не грав. Длятого лишив ся я на кватирі, і товк хроматичну скалю раз там, раз відтам, щоби не вийшло, що нїчого не вмію". Се був ґімназист Осипко Кухтин, що вмів вже на скрипцї і ґітарі і співав в Дрогобичи і Бучачи в хорі сопраном. Дігнав нас на трубцї і осягнув своє. Є дальше при стрільцях. Розумний хлопець.
В науцї помагав менї стрілець Роман Лесик. Я тодї був десятником. Менї надали той степень 14. лютого 1915 в Славську. Дуже добре памятаю ту мою історичну дату. Тепер я, як бачите по ковнїрі, підхорунжий. Іменовано мене полковим приказом в жовтни або падолистї минулого року. Ми оба, я і Роман Купчинський, автор кількох стрілецьких пісень, стали одного дня підхорунжими. Лесик Роман, заступник в проводї орхестри, також підхорунжий. Іменований пізнїйше. Мовчазний, задумчивий для других, але зі мною отвертий, говіркий. Він був діріґентом ґімназійної орхестри в Перемишли і грає на всїх інструментах.
Евген Якимів, тодї десятник, тепер підхорунжий також менї помагав. Він з коломийської ґімназії був учеником львівської консерваторії і вчив ся там на флєтї.
З початку було в орхестрі 25 членів. Головну увагу звернули ми на секунди, які були слабо обсаджені. Вони були вже дещо отріскані з музикою, бо між ними були селяни з сїчової орхестри в Лїсниках. Всї уміли вже дещо "Сокїльський марш" Ярославенка, і сей кусник заграла наша орхестра на своїм першім виступі перед управою запасного куріня в Боднарові.
Запасний курінь перенїс ся з Боднарова до Гнильча. Се був довгий похід. Ми йшли з села до села. Імен вже не памятаю. Люди виходили в кождім селї, щоби побачити своїх синів або знакомих. Вони знали, що се їх стрільцї, і виносили на дорогу все, на що їх було стати. Десь в селї перед Галичем побачив я бабусю, що трясла ся від старости. Дивила ся, же ми переходили, видїла, які то молоді хлопцї йдуть, і хрестила нас рукою.
Похід йшов через Галич і ми думали про часи, коли туди ходили наші полки. Тепер видїв Галич знов своє війско. А наша орхестра грала марша, аж ноги рвали землю під собою. Груди подавали ся вперед і шия простувала ся гордо.
В Гнильчу дістала орхестра читальню на хату. Недокінчений, доперва латами оббитий будинок на горбі напротив школи, де д-р Воєвідка лїчив своїх мародів. Ми помагали йому в лїченю безперестанними пробами на трубах. Спершу грали ми поволи, опісля чим раз скорше. Ви в Гнильчу вже застали, коли орхестра грала: "По морю, по морю".
Нас відвідав також полковий лїкар д-р Ковшевич. Тодї заграла орхестра перший раз стрілецький марш мойого укладу. Я старав ся віддати в нїм суміш гадок і настроїв які крутили ся з початку в стрілецьких головах, а опісля вирівнали ся і злучили ся в одну поважну гадку.
В Гнильчу доповнила ся орхестра новими добрими силами. Через крилошанина о. Рабія в Самборі дістали ми гроший, поважну суму, і докупили кілька нових інструментів. Орхестра є на удержаню нашого офіцирського збору і длятого мусить також користати з датків суспільности, коли має стояти на висотї своєї задачі.
Інспектор нашого запасного куріня обершт Вараді, оглядав орхестру. Я був в блюзцї вістуна з 3 звіздками з однорочняцькими пружками. Він послухав музики, подав менї руку, оглянув всїх і запитав ся, від коли ми маємо орхестру. Не вірив, що ми так коротко істнуємо на світї: "Unglaublich! Du hast ja ein fesches Orchester".
В жовтни пішли ми в поле з новими сотнями і опинили ся в Вівсю, де селяни незвичайно щиро до нас відносили ся. Тут відбувала ся віднова стрілецького устрою, доповнювали ся і перетворювали ся сотнї. Я відкрив музикантів з бувшої сокільської стрийської капелї, знайшов музикантів з инших орхестр, особливо в сотнї Вітовського, пішов до полковника Коссака і "зголосив слухняно", що є люди, які би менї придали ся. А що полковник цїнить орхестру, бо любить музику і сам грає на скрипцї, то видав полковий приказ, що люди, які вже грали в орхестрах, можуть зґолосити ся до мене. Прийшло кількох і орхестра складаєть ся тепер разом зі мною з 30 осіб і має дуже добру обсаду.
(Далї буде).
[Дїло, 19.03.1916]
(Конець.)
Обсада орхестри:
Флєт: підхорунжий Евген Якимів.
Клярнети: Десятник Осип де Губяк Кульчицький. Грає залюбки для своєї приватної розривки мельодію "Ту pójdziesz górą, a ja doliną". "Górą" тягне дуже високо a "doliną" дуже низько. При клярнетах є дальше десятник Степан Маланюк, вістун Михайло Шепета і стрільцї Шпурлакевич і Стефанів.
Перші крилівки: Заступник діріґента підхорунжий Роман Лесик, старший десятник Дмитро Туринський, десятник Володимир Пилипяк, стрілець Семен Капустяк.
Другі крилівки: Десятник Юлїян Рабій. Має нагляд над всїми інструментами, порядкує і дбає про їх стан, господар орхестри. Вістун Михась Головяк, стрілець Яцько Паньчак.
Секунди: Вістун Осип Кухтин, вістун Василь Головинський і стрільцї Михайлів, Яцишин, Маєвський, Онуфрик.
Баси-крилівки: Старший десятник Гринь Іванів, десятник Омелян Левицький господар від нот.
На пувонї грає вістун Демчишин, на гелїконї десятник Іван Васильків і вістун Володимир Ковальський, на бомбардонї бородатий і найвисший між всїми вістун Чичулович.
Ударяки (Schlagwerk): Десятник Ярослав Скопляк, вістун Андрій Мороз, Андрій Кігійчак, Юлїян Левицький.
Діріґент, на російській Українї кажуть "орудник" орхестри то я, підхорунжий Михайло Гайворонський.
Тепер хочемо зложити смичковий квартет. Ви думаєте, товаришу Боберський, що я даром так много Вам оповідаю, аж горло змучило ся. Мусите нам зі Скарбу Українських Сїчових Стрільцїв дати гроші на вілїончелю, віолю, скрипку — одну скрипку вже маю — а також на ноти. Тарабан також нам попсував ся, декотрі пищики покривили ся і подушечки в затичках стратили свою пухкість. Коли все записуєте, що я говорю і допитуєте ся ще більше, запишіть собі і се. Нашу розмову мусить відчути і Головна Боєва Управа і Скарб Українських Сїчових Стрільцїв. Хотїв би я, щоби орхестра була "schlagfertig" на всякі вимоги і прикази.
Ми ведемо дневник про всї подїї, які до нас відносять ся. Веде єго клярнетист Самбірянин Осип де Губяк Кульчицький і записує навіть се, коли хтось возьме "ф" місто "фіс" і почує від мене за се: "ти дїду"! Вечером від 11 до 12 записуємо подїї з цїлого дня, а кождий щось пригадає, що належить записати. Від часу до часу переглядаємо свою лїтопись і сміємо ся. "Артистична Горстка" поробила з наших виступів світлини. На одній видно орхестру і лише моє праве рамя, як надає такт.
В Вівсю, де похований лежить підхорунжий Берегуляк, що поляг над Стрипою, служила нам до проб прегарна шкільна саля і ми тут найбільше навчили ся. При перестрою сотень приїзджали старшини з корпусу і орхестра грала при дефілядї. Дефіляда на поли, опісля похід в село, відтак стоїть орхестра перед школою і грає аж всї перейдуть.
З Вівся пішли ми на становища, там де Ви нам тепер привезли любистки з Відня. Нашу хатку видїли Ви. Хатка маленька, два вікна забиті, одно дошками, друге цеглою, а в третім є три шибки. Позакладаємо свічки на баґнетах і граєм. В одинокій комнатї є високе ліжко, що сягає від стїни до стїни. На підлозї, під ліжком спить пятьнайцять, а на горі на ліжку також пятьнайцять. Стелимо собі то соломою то полотном з наметів. Недавно заняла ся нам наша хата від полевої печі в сусїдній стодолї, але стрільцї загасили огонь в чверть години. Я тодї був як раз в иншім селї на нарадї "Артистичної Горстки". Москалї сипнуть часом кульками з шрапнелїв, але ще не подїравили анї одної труби. Підчас боїв повнимо службу санїтетів і стоїмо тодї під приказами полкового лїкаря д-ра Беляя.
Ви чули у нас на Різдво, як виглядають коляди, коли заграє їх орхестра на 30 інструментах. Всї музикальні і немузикальні зрозуміли, що се щось гарного. Ми заграли пять коляд. Всїх зацїкавило виведенє коляди "Херувими Свят!" Се питома українська мельодія.
Частою прикметою нашої піснї є, що зачинає ся иншою скалею, а кінчить ся иншою. Ся коляда перемінює скалю в половинї мельодії. Зачинає в "C-dur" а переходить в "D-dur*, підносить через се гадку і звертає увагу на зміст. Пісню зачинають "unisono" всї інструменти в один голос: "Херувими Свят!", потім "ріаnissimo" самі клярнети "Архангели зрять". Поволи долучують ся інструменти гармонїйно, темпо прискорює ся і мельодія виходить немов радість з того, що прийшов Христос, голосячи "Мир всїм".
В "Бог Предвічний" оповіщають інструменти велич господню. Видимо сю велич в зорянім далекім просторі, як она зближає ся, йде до нас — мельодія могутніє — неначе з неба сходить. Тони віддають сю свідомість, що много перетерпить, щоби нас спасти. "І утїшив ся", мельодія тихшає немов спокійна радість, що дїло довершить ся.
Коло орхестри гуртує ся хор. Співає в нім 16 членів орхестри і стрільцї, що до оркестри не належать. Все однак орхестра є осередком музики і співу. Збираємо пісні, записуєм і шукаєм нові слова і нові мельодії. Збірник стрілецьких пісень виходить тепер з друку під oпiкою "Артистичної Горстки", яка получила тексти пісень з нотами і з скіцами та світлинами.
Був час в Страбичеві та Ґорондї, що стрільцї співали:
"Їдуть наші добровольцї через Мезетерєбеш,
Чи то банда чи то війско, бігме, що нерозбереш".
Тодї не мали ще порядного одягу, добрих чобіт і мали верндлї. Але з банди виробила ся армія.
Прийшов час сумнїву в Карпатах, виспіваний в піснї про журавлїв. Побіди на Маківцї, завзяті бої під Болеховом, під Галичем викликали гарт душі. Повстають піснї про стрілецьку старшину Гринька Коссака, Семена Горука, Василя Дїдушка і про стрілецьке війско, яке над Лятіркою, над Опором, над Днїстром, над Липою, над Стрипою дало докази своєї справности:
"Кождий буде теє знати,
Що не мож українських стрільцїв зачіпати!"
Поле творить свої піснї, запасний курінь свої, і кожда сотня, а навіть чета має свою улюблену пісню. Пісня є барометром настрою і роботи стрільцїв. Про се розкаже Вам ще не один стрілець...
[Дїло, 21.03.1916]
Ще до історїї стрілецьких пісень.
"Червону калину" співав хор театральної дружини під проводом капельника п. Михайла Коссака в Чорткові в часї походу з нагоди сокільсько-сїчового здвигу в червни 1914 р. пісня обхопила всїх. Віддїли У. С. С., що творились в Чорткові, ходили з піснею на вправи, вирушили потім на головне місце збору до Стрия, а опісля на Угорщину. В Горондї співала сю пісню моя сотня, від неї переняли її инші сотнї, курінї, і цїла стрїлецька формація. Новий зміст, стрілецький, витворили самі стрільцї протягом перших двох тижнів побуту в Ґорондї. — Іван Коссак, сотник У. С. С.
[Дїло, 24.03.1916]
24.03.1916