Вістун.

— Всїдати! Зараз рушаємо! — впав приказ у багатоголову товпу і все заворушило ся. Тільки зброя дзеленькотїла та скорі перекликування перемішували ся. За хвилю стояв на шинах довгий ряд ваґонів для коней і льор, набитих щільно молодими людьми: "Гей, зза гори чорна хмара встала"... залунало в повітрі, потім різкий свист, лоскіт зударених возів і поїзд рушив. Спочатку поволї, потім щораз скорше, щораз скорше, поки не розігнав ся в полї, мов вітер у часї бурі. Се Сїчове Військо покидало рідні сторони, щоб у найдальшім кутку вітчини приспособити ся й уставати ся до великого дїла.

— — — — — — —

Один віз битком набитий, переважно ґімназистами. Лишень декілька "панських" і "хлопських" убрань. Тут зібрана сливе цїла чета. Хвиля нервового напруження минула, пісня не вяжеть ся, зате йде жива розмова. Коло дверей гостро свище повітрє, глухо тарабанять вози, та нїхто на се не зважає, скрізь гамір і сміхи. В однім кутку сидить молодий хлопець у ґімназійнім убранню, опер ся о свого "Верндля" й дивить ся в двері, прощає очима поля, які скоро минають. Сидить сам, мовчки, нїхто ним не інтересуєть ся. Задумав ся. А кругом нього свобідно пливе розмова, і що там не переговорюєть ся, чого не порушуєть ся, чого не споминаєть ся в тій першій стрілецькій, молодечій розмові. Побіч легких жартів ідуть поважні мірковання, побіч насмішки й безжурности глибоко відкриваннє душі; розмова пливе, переливаєть ся з молодецьких уст, обхоплює всїх і наповняє цїлий віз собою.

А в кутку сидить самітно Степан, чужий серед того веселого окруження, незахоплений сильною течією веселої розмови, сидить мовчки та встромив зір у мигаючі ниви, насолоджуєть ся красою їх золотистої ризи. Коло нього сидять товариші та споминають перші хвилї свого сїчового життя. І є в тих споминах і дївчина, що виправляє свого любчика в славний бій, є плачуща мати та строгий батько, котрий все нагадує, що син має показати ся гідним свого батька, є краса посвяти й біль прощання, є чар любови. Спомини пливуть, розкривають щораз ширше книгу життя та врізують ся в свідомість Степана. Дїйсно, він бачив, як на двірцї прощали товаришів гарні любки, плачущі матері, строго поважні батьки, він бачив поезію життя перед собою!

І йому стискало ся серце, йому приходили до голови не болючо-солодкі спомини прощання, але понурі думки самоти, опущення, сирітства. Його нїхто не вийшов прощати, не було кому, нїхто не знав про се, що він десь їде. Вийшов з дому, не говорячи нїкому нїчого, лишив маму, що нїчого не передчувала. Казав, що незабаром прийде, та вже більше не з’явив ся. Там десь зостала ся вона старенька, сама та може плаче за ним, своїм одинаком, своєю надїєю!? І чому зробив він таку прикрість своїй любій ненцї, чому так жорстоко відплатив ся їй за всї її добродїйства та любощі, чому пішов від неї в далеку дорогу, навіть на попрощавши ся з нею!? І тяжка думка провини щораз більше схиляла Степанову голову.

Та він отрясав ся, відкидав її від себе, боронив ся против її отруйного жала. Ту прикрість зробив він тому своїй любій матері, бо кликала його друга ненька, Ненька Україна, що піднесла свій меч, щоб прорубати собі дорогу в сїмю народів. Він полетїв на перший звук її труби, сміло став у рядах тих перших, що рішили ся віддати життє для великої справи. І щоб заощадити мук розстання для своєї бідної, спрацьованої матери, Степан не говорив їй нїчого, потай покинув її. Тепер вона може плаче, а він летить стрілою... як далеко, в які сторони, між яких людей, на як довго!?

— — — — — — —

— Трівога! — Вмить усї сотнї стояли впорядковані, готові до відходу та ждали нетерпеливо дальших приказів. Поміж рядами ходив тихий шепіт: одна сотня відходить зараз у поле. Та котра? Наша, чи не наша!? Хвиля напруження, дожидання. Вертає сотник... — Спочинь! Товариші, не нам судило ся першим піти в бій. Наша сотня мусить ще якийсь час ждати. Але дехто може добровільно перейти до тої щасливої сотнї, що вже відходить у поле й може вже завтра буде на місцї бою та слави. Хто хоче, виступить два ступнї перед себе. — Цїла сотня поступила два ступнї вперед.

— Та нї, так не можна, з ким я зостану ся? Мушу отже сам вибрати. Лишень декілька найлїпших жовнїрів заслужило собі на ту честь. І сотник призначив кільканадцятьох. Між першими з них був давнїй, мовчазний Степан.

Та тепер він уже не був мовчазний, але червоний, рухливий, дивив ся на сотника веселими очима та радісно вимахував крісом. Сотник не прощав довго, не було часу, тамта сотня вже відходила. Бажання щастя стрінули ся в повітрі й вибрані щасливцї вихром несли ся за тими, котрі відходили. Прибігли задихані, спітнїлі, з палаючими очима, дріжачи від умучення й радости. Сотня повитала їх окликом радости. Се-ж давнї товариші вертали назад до своєї сотнї, між своїх давнїх знайомих. Скрізь радість, усї лиця усміхнені, всї ждуть нетерпеливо приказу. Вкінцї. — Руш! — і сотня задріботїла на місцї, а потім щораз більшими кроками пішла в далеку дорогу, в преславний бій!

— — — — — — —

Високі вершки Карпат забілїли. З півночі щораз близше надтягала буря. Почали громи відбивати ся й від бескидських скель. Та дальше загородила дорогу бурі непереможна стїна. Хоч як гудїли й ревіли громи-гармати, стїна стояла непорушливо. І тодї буря завернула, подала ся назад, а слїдом за нею йшла тверда стїна й відпихала її щораз дальше, а полишала за собою спокій і сонце. І хоч часом і подавала ся дещо під божевільними ударами бурі, то зараз випростовувала ся та сміло виступала проти намагань ворога.

Ся стїна — се було Сїчове Військо, що ступінь за ступнем випирало з рідних сторін наїздника. Невмолено, вперто, втискало ся воно в ряди противника, сміло наставляло груди під його удари та щораз дальше на північ пересувало границю неволї, щораз більшу область рідної землицї віддавало сонцю волї та щастю.

Між ним годї було віднайти Степана в ґімназійнім убранню. Він його давно скинув, натягнув на себе стрілецький мундур, перемінив ся. Війна в чистім полї добре на нього дїлала, він порумянїв, набрав тїла, життя. Він перекидав весело в руках вже не "Верндля", але блискучий "Манлїхер". Степан вже й визначив ся, вже старшиною, вістуном (капралем). Має один рій під своїм приказом. Самі веселі, добірні хлопцї, усміхнені, як і їх вістун, щасливі, як він, і очайдушно відважні, як він. Вони жили цїлий час у побратимчім гуртку, який від імени свого провідника назвали "степою".

Вони вже мають славу в сотнї, перед "степою" всї мають поважаннє. Найтруднїйша стежа — для "степи", найвідвічальнїйша робота — для "степи". "Степа" була гордістю сотнї, а найбільше її провідник. Второпний, підприємчивий, божевільно-відважний і незвичайно совісний у сповнюванню обовязків, доказував він чудес. Про нього та його товаришів "степників" ходила лєґенда та широка слава не тільки серед Сїчового Брацтва, але й серед мирних мешканцїв. Бо провідник "степи" нїколи не забував, що він як борець-оборонець волї поневолених мaє якісь задачі супроти менших братів. Він їх бачив і в часї войовання.

"Степа" се були самі ґімназисти, а їх провідник абітурієнт. Перед стрілецьким носили всї ученицький мундурик, навіть їх провідник, що не мав "цивільного" й доношував давнє. Хто пізнав би тепер під тими стрілецькими обваляними мундурами, різними воєнними наборами, давнїх скромних і тихеньких ґімназистів!? Їм самим приходило се трудно. І тільки, як мали час, то розмовляли про давнї часи. Як то в той саме час сидїло ся на шкільній лавцї, як дріжало ся перед двійкою, як потай сходило ся в кружку!

А тепер? Як змінили ся часи й обставини! Тепер вітер свище між ярами, приносить до них ворожі стріли, плач поневолених рідних підоймає в них зойк ранених, стогін умираючих; каміннє ранить тїло, травиця всисає кров, дерево клонить ся перед гостею—смертю; весело журчить потічок, перескакуючи з камінця на камінець, переказуючи всїм побіду, пісню щастя; понуро шумить старезний лїс, як треба розставати ся з товаришем, що ляг на довгий сон. — Їх думки летять далеко, їх мрії — надії сягають високо, їх серця бють ся любовю до мілїонів, їх руки працюють для мілїонів. Вони свобідні, вільні, вони працьовники, громадяне! Їx давня ученицька мрія сповнила ся!

Гей, повій, буйний вітре, з небосяжного бескидського верху, злети на безкраї поля, степи, доли, розсїй радість — вістку, що летять орли, розбивають крильми мряку, прочищують дорогу до сонця — волї.

Гей, пливи, срібна водице, поміж яри й дебри зпід могучого Бескиду, розлий ся по широкій рівнинї, по буйних лугах і долинах, оповідж батькови й ненцї, що тебе пили могутнї лицарі, їх рідні сини, котрі прорубують дорогу до них, котрі кладуть кладку, щоб перейти, прилинути до них, зірвати ворожі кайдани та збудувати світлицю волї.

Гей, пташко-щебетушко, розспівай, рознеси, розповідж по всїх усюдах, по цїлій соборній Українї, що зі снїжно-білих верхів Карпат ступає гордо жовнїр України з розмаяним синьо-жовтим прапором, опоясаний кріваво-малиновою лєнтою, з гремучою трубою та трубить-кличе всїх у бій за волю, щастє, життє!

Великі були мрії — надїї в "степників", клонили ся їх чола від того, далеко летїв їх зір, сильно стягали ся їх брови й уста, з яких можна було вичитати незломну постанову й завзятість. Рідко сміяли ся вони безжурним молодечо-вояцьким сміхом, дуже рідко, а були щораз більше поважні. Найбільш морщило ся чоло в їх провідника, їх вістуна. Він ставав поважнїйший, щораз сумнїйший, більше замкнений у собі. Якась тайна думки гризла його молоде серце й подвоювала його повагу. Та він не давав ся, зривав ся часом нагло до товаришів і починав весело жартувати, розмовляти; та небавом умовкав, сумнїв; був тодї подражнений, часом нетактовний. Найбільше не любив слухати, як хтось говорив за родину, маму, дім.

— — — — — — —

"Степа" йде на розвідну стежу (патрулю). Глибока зима в глибоких Карпатах. Величезні снїги, тріскучі морози. "Степа" весело йде на стежу, вона любить побороти ся з природою, любить показати щось незвичайне. Сьогоднї перед нею далека дорога, трудна робота, важна задача. "Степа" скорими кроками посуваєть ся вперед. На передї вістун, за ним гусаком цїла стежа. Йдуть незнаною околицею, орієнтують ся тільки по картї й компасї. Дороги нема, треба йти глибоким снїгом. Що хвиля він заломлюєть ся, нога поринає вище колїна в глиб, що хвиля хтось надає в снїг. Всї вони витачані в нїм, мов вилїплені. Мороз величезний, рука, приложена до замка крісу, зараз примерзає. Та такий хід незвичайно мучить, усї попріли, аж з них ллєть ся, не зважаючи на величезний мороз. Найгірше вістунови. Він робить дорогу иншим. Хочуть його змінити, він не годить ся. Він від того-ж є вістуном, щоб іти перед иншими й улекшувати їм.

По довгім ходї через понурий пралїс, що так глухо гуде й стільки криє в собі страховищ, виходить укінцї на поляну. Та тільки збільшує муку. Через поляну тягне шалений вихор, стручує з ніг. Паде густий снїг і вихор мете ним в очі, залїплює цїле лице, затемнює цїлий світ; не то що не дає подивити ся, а просто не можна відотхнути. А вітер такий зимний, так смалить по руках і лицї. На лицї понаростали вже цїлі верстви снїгу, цїле убраннє перемерзло та вбило ся снїгом; тепер уже й хід не помагає, холод перебирає до кости, ломить, кидає цїлим тїлом. Іти мусить ся, завернути не можна.

Вийшли на вершок. Вже недалеко. За вершком є цїль їх стежі. На вершку віє такий страшний вітер, що очі замикають ся мимоволї, ноги угинають ся в глибокім снїгу, по цїлім тїлї переходить велика втома, находить охота присїсти хвильку й відпочити.

Та в голові кружляє ще одна думка, що того не можна зробити, що то мало би страшні наслїдки, й кождий збирає останки сили, щоб лишень дальше, щоб вирвати ся зпід власти того вбійчого вітру. Гора нерівна, повно великих камінюк. Часто перевертають ся через них, але то гора похила, скочують ся потім снїгом у долину. Нїхто не зважав на стовченнє, на снїг, щоб лишень дальше в діл, аби знайти затишне місце.

Вкінцї вихру не чути вже. "Степа" поволї вирівнюєть ся і йде дальше гусаком. Всї перемерзлі, задубілі, не чують нїчого, несуть кріси, мов патики. Годї пізнати, чи се живі люде, чи купи зледоватїлого снїгу.

В ухах стає щораз тихше, вихор зостаєть ся щораз дальше в горі. Тихо посуваєть ся стежа гусаком уперед.

Нараз вістун стає. Підносить задубілу руку в гору, приказує тишину. Слухає та вдивляєть ся хвильку. Потім обертаєть ся, велить розложити розстрільну та ждати. Він сам піде подивити ся близше. Кількадесять кроків відси ворожа розстрільна. Серед куряви й вихру аж тепер її завважив.

Усї ждуть з запертим віддихом, вістун поповз. Стежа тихо лежить розстрільною в снїгу, сливе не ріжнить ся від нього, слухає та вдивляєть ся в Степана. А він повзе. Поволї, обережно. Та недовго, недалеко. Нараз чує тут сливе коло себе якийсь гомін, хтось говорить. Спочатку невиразні, але дивно притягаючі звуки. Він насторчує уха, непорушливо приляг до снїгу, перемінений цїлий у слух. Долетїли до нього рідні слова. Він завмер, слухав. Тепер слово вже можна розуміти, вітер сильнїйше доносить голос. І вістун чує: ..."нене рідна, нене старенька, як же ти не зносиш!..."

Степанови вдарила кров до голови, щось стиснуло за серце, підняла груди. Він не видержав, забув ся, вибухнув: "Братїку, таж я також..." — "Eй, Австрієць, палї!" — трах, тарах, тарах, залопотїв лїс, а відгомін відбив ся кілька разів від гострих скель.

Стежа лежала дальше, не сміючи стріляти, щоб не застрілити свого вістуна: ждала його приказів. Він не надходив. Його заступник підповз близше. Недалеко перед ворожою розстрільною лежав Степан, над ним спинив ся його ворог, може вбійник. Вістун прощав ясний світ, крайок синяви неба, блискучо тремтячі галузки ялиць. Над ним стояв його брат, тепер ворог, може вбійник, а той шепотїв йому: "мамо, нене, прощай..."

Ворог схилив ся й замкнув йому очі.

[Вістник Союза визволення України]