Зі спогадів У. С. С.
Ми стояли в однім забитім сільцї угорської України, Синяку, недалеко Поляни, та виставляли полеві сторожі. Було се з початком жовтня 1914 р. Одного дня убирав четар Чмола добровольців для стежі (патрулї), яка мала йти до Поляни, де саме тодї кипіла головна битва. Я зголосив ся.
Всїх зібрало ся нас шість і над вечір вибрали ся ми в дорогу. Випала вона нам через гору Середний Камінь (98). Була ся гора така стрімка, сливе прямовісна, що нам аж віддих запирало, очі кровю заходили, голова закручувала ся. Один з товаришів (тов. Голубець) не видержав через биттє, серця, вернув ся в половинї. Можна було йти тільки декілька ступнїв, потім мусїло ся сїдати й відпочивати.
Вкінцї видряпали ся ми на вершок. Груди ходили нам, як ковальські міхи, ніздря викидали з себе цїлі стовпи повітря, ми трясли ся на цїлім тїлї, в голові було так тїсно, мязи під колїнами так болїли, що кождий з нас, як стояв, повалив ся на землю. По довгій хвилї відпочинку рушили ми щойно дальше. Та дальша дорога була вже сливе рівна. Перед нами була поляна. Біла пляма на тлї чорних лїсів, що її окружали.
Стемнїло було вже зовсїм, не чути було на такій великій височинї нїякого руху, нї голосів, тільки лїс понуро шумів. Ми не знали, чи ся околиця ще безпечна, чи нї. Треба було бути на всякий випадок обережним, тому ми обійшли поляну боком. Ішли надзвичайно тихо. Нараз почули ми наперед нас тихенький бренькіт і шепіт. Ми стали, прислухували ся на хвильку, та нїчого більше не було чути. Тихо тихесенько, тільки в горі шуміло злегка листє на деревах і часом під нашими ногами тріснула галузка.
Ми стояли дальше, наперед пішов тільки самий четар. По хвилї свиснув і ми приблизили ся. Він стояв коло одного стрільця, який дивив ся на нас зляканими очима. Був се вартовий полевої стрілецької сторожі, якого чет. Чмола зайшов несподївано ззаду. Він запровадив нас на другий бік поляни, де в лїсї була головна сторожа. Там почули були також якийсь гамір і думали, що се ворог. Та замісць ворога з'явили ся ми. Се нас усїх дуже розбавило. Хвильку перебули ми на гутірцї з товаришами та приєднали одного нового товариша. Прилучив ся до нас чет. Струхманчук, якому подобала ся така стежа в дикій околицї в темну ніч.
Ми рушили в дорогу. Полева сторожа була на самім вершку гори. Тепер треба нам було йти в діл. Стежки не було, ми йшли лїсом, орієнтуючи ся по карїі й компасї. Що хвилька мусїли ми ставати й дивити ся на карту. Як прикро було дряпати ся на вершок гори, так само утяжлива була дорога в діл. Ми мусїли все оминати величезне каміннє, колоди, западали ся в ями, перевертали ся. Тепер мязи під колїнами болїли ще гірше нїж передтим. З початку брили ми в снїгу; та чим низше ми сходили, тим снїгу було менше.
Довгий час було зовсїм темно й, коли при відблиску снїгу не могли ми відчитати карти, світили елєктричну лїхтарку та закривали пильно се світло з усїх сторін, щоб нас не зрадило. Потім на небо викотив ся повний місяць. Кругом нас не було нїкого, не було найменшого руху. Часом ми приставали й надслухували. Була повна тишина, тільки під нашими ногами тріскало ріще. Ми були на збочу гори, яка була дуже стрімка. Сливе над нашими головами підносили ся високі дерева, немов виростали над нами. Довкола нас струнко підносили ся в гору ялицї, рівні та великі, як стовпи в старинних святинях. А під нашими ногами море шпильок, цїла шкіра їжака. Під місячним світлом ярко виринали ті дерева, помішані між собою, листясті зі шпильковими.
Через дорогу перевалив ся грубий пень. Задовгий, щоб його обходити, сїдаємо отже на нього як на коня, потім перекочуємо ся на другу сторону. Місяць своїм блїдавим світлом заливає цїлий лїс, що перемюєть ся немов у зачаровану місцевість. Так тихо, так тихо. Промінї світла продирають ся через гіллє, заломлюють ся в найфантастичнїйші образи й ярко освітлюють дно лїса. Ми чуємо на собі блїде світло, чуємо ся немов звязані ним і нам якось моторошно. Наслухуємо: всюди тихо. Все завмерло й ми стоїмо в нїмім захватї. А там на право від нас яр. Там світло не доходить, відбиваєть ся від скали. Ах, як там чорно, понуро, страшно! Нам видаєть ся, що там мусить бути ворог.
Ми пробуджуємо ся, витягаємо наперед себе кріси і йдемо дальше. Глухо тріщить під нашими ногами ріще, що хвиля хтось з нас западаєть ся в змиршавіле дерево, в яму, прикриту галузками й лопухами. Подибуємо каменисті місця, саме каміннє, а яке велике, мокре, обросле мохом! Ми ступаємо на нього, ноги нам ховзають ся, ми падемо та скочуємо ся в діл. Калїчимо ся трохи, але ще більше боїмо ся того гуркоту, що розносить ся по цїлім лїсї й гине аж десь далеко в ярах.
Така дорога нас сильно мучить. Ми йдемо вже, не дивлячи ся на карту, щоб далї враз! Просто котимо ся. Нараз затримуємо ся над пропастю. Перед нами темна, страшна безодня. Гора спадає тут прямовісно в діл. Дна не видимо, хоч місяць освічує одну половину пропасти. Наслухуємо й чуємо, як там далеко в долинї шумить потік. Але ледви його чути. Далї годї нам іти, завертаємо отже в бік і йдемо на право стїною. Понад саму пропасть веде саме стежка. І хто нею ходив? Таж тут, як тільки станеш, то мусиш дістати завороту голови. В день рішучо нїхто з нас туди не пішов би. Тепер ми, зачаровані світлом місяця, ступаємо по стежечцї, завішені немов на волоску над пропастю, наражені на се, що кождої хвилї можемо скотити ся в діл і розбити ся на камінню. Ми інстиктовно притулюємо ся до стїни й обережно ступаємо вперід. До нас доходить щораз голоснїйше шум потока. Нараз стежка кривавить ся й ми летимо, зсуваємо ся в діл по камінню, хащах, дереві.
Опинили ся ми всї між величезними, мокрими камінюками, що через свою плїсїнь були такі відразливі, над маленьким потічком, що свобідно й весело крутив ся в діл. Ми були такі перемучені, що далї не могли йти. Та годї було в водї стояти. Через потік поперек лежало велике дерево. Ми пересунули ся по нїм, як по колї, на другий бік і вийшли на сухе місце. Ми були цїлі спітнїлі, трясли ся від перемучення, посїдали отже на мураві й відпочивали.
Мимоволї почав нас клонити сон і ми постановили переспати ся дещо з півгодинним вартованнєм кождого з нас. Я був на черзї в серединї. Та своєї черги, здаєть ся, не додержав до кінця, заснув. Всї ми спали як найприємнїйше, підложивши під голови камінюки, яких тут було недостатком. Ще нїколи не спав я так солодко, як на тім твердім камінню й мокрій землї.
Збудив нас дощ. Скоро позривали ся ми й пішли понад потік, через калабанї, поміж очерети, камінюки, хащі. Дуже часто йшли таки водою, бо се була ще найвигіднїйша дорога. Paз залїзли були в таку трясавицю, що чет. Струхманчук мало не втопив ся там. А дощ усе падав. Ми йшли цїлий час за потоком, сподїваючи ся, що нас виведе десь на рівнину. Спочатку кругом нас були величезні збоча гір, що були заразом берегами потічка, потім вийшли ми на рівнину, мокляки.
Нараз напроти нас заблимали світла. Що се може бути? Ми стали й не знали, що дальше з собою зробити!? Що cе мусить бути військо, про се ми не сумнївали ся. Але яке, своє, чи вороже!? Світла раз малїли, раз сильнїйшали, деколи зовсїм щезали. Дощ падав щораз більше. Лїс був грабовий. Темно було, аж чорно. Тільки дощ плюскотїв і світла мигали. Ми вже поперемокали, але все стояли на місцї й розгадували причину тих світел. Зниканнє й нова поява їх наводила нас на гадку, що се якась стежа сиґналїзує.
Чет. Чмола пішов з тов. Сухом наперед, а нам велїв ждати. Він хотїв підсунути ся, як найблизше й побачити, що се. В разї, якби то були вороги, він вистрілить, щоб наробити переполоху серед них, а тодї щоб ми бігли скоро, може нам удасть ся взяти їх у неволю. То певно буде козацька полева сторожа тут у лїсї. Найважнїйше, що ми не знали, де находимо ся. Ми ждали. А дощ як на злість розляв ся. Нам за шию вже давно наляло ся, ми трясли ся вже від зимна. А світла мигали дальше, як і передтим. З переду не було нїякої вістки. Нам було щораз більше тяжко ждати.
Ми дуже нетерпеливили ся. По нашим міркованням вони повинні були вже вертати. Чому їх ще немає. Що з ними стало ся? Може самі попали в засїдку? Може вартовий їх проколов на землї, як вони повзли, може вже і більше не живуть? А може залїзли так, що не можуть завернути? Що нам робити? Йти вперід, чи завертати? Що там є на передї, чи нас чотирьох може пускати ся на невідоме, чи краще завчасу завернути? Та як завертати, як не знаєть ся, що є! Але на місцї годї дальше видержати. Ми цїлі вже мокрі й так перемеряли, що з бідою стримуємо зуби, щоб не заголосно сїкти. Тов. Маркевич радить вертати ся. Та як можна й куди? Перед чим завертаємо, як лишаємо товаришів?
Ми з тов. Дзїковським підняли кріси й пішли вперед. Чет. Струхманчук ішов налїво від нас, тов. Маркевич направо. Потихесеньки передирали ся поміж корчі. Світла щораз яркійше виступали, але блимати не переставали. Та хвилями зникали зовсїм і ми ждали, щоб вони знову показали ся. Що се мало значити? Ми були там дуже зацїкавлені. Перед нами плив потічок, ми йшли просто до нього. Нагло дерев не стало й ми опинили ся над самим потічком і побачили заразом, що за причина була тих світел. По другім боцї був зруб, на якім палахкотїло декілька огнищ. Від вітру й дощу полумінь дуже хитала ся й се взяли ми за сиґналїзованнє. Довкола огнищ збили ся якісь волохаті постатї, що від сього вогню набирали страшного вигляду. Недалеко від огнищ у ранїшній мряцї можна було відріжнити декілька штук худоби. Більше годї було щось відріжнити, тільки сїра маса впадала в очі.
Се певно буде козацька полева сторожа! Козаки гріють ся коло огнищ, а їх конї стоять дальше під деревами! Тамті два з нас, що пішли наперед, або згинули, або ждуть, не можуть завернути. Ми довго не надумували ся. Перебрили через потічок, хоч він був досить глибокий і, коли опинили ся на другім березї, півколом у розстрільній почали приближати ся до тих огнїв. Кріси з баґнетами наперед себе, готові кождої хвилї вистрілити, ми приближали ся щораз більше. Вже мали вистрілити в ті вогнї, щоб наробити серед ворогів перестраху, як нараз ми стали й почали протирати собі добре очі. Ми не хотїли вірити, але мусїли та з сорому мало не провалили ся під землю! Ми побачили кільканадцять пастухів, що в своїх волохатих кожухах гріли ся коло багаття. Довкола під деревами стояли сиві воли, які ми взяли за козацькі конї. На ті то безборонні єства йшли ми приступом по такім довгім ваганню! Ми могли їх зовсїм постріляти, думаючи, що се вороги!
Ми приступили до багаття, почали гріти ся та розпитувати пастухів, чи не бачили двох вояків, які перед хвилею мали туди переходити. Та вони нїкого не бачили крім нас і дуже налякали ся. Ми почали ждати на тамтих двох. Міжтим уже зробив ся день. Ніхто не надходив. Ми розпитали, чи немає тут де близько Росіян. Та їх тут нїхто не бачив. Ми почали кликати, гукати, нїхто не відзивав ся. Ми ждали якийсь час, а потім рушили до Поляни.
Тепер нам уже добре йшло ся, було видно дорогу тай рівна вона була. Переходячи через Солочин, поснїдали там і розпитали за Росіян. Там їх не було, а день передтим завернули їх зпід Поляни. Ми могли отже зовсїм свобідно йти до Поляни.
Коли вийшли на головний шлях, стрінули ся з тов. Лямнікою, що дві добі пересидїв ще з двома товаришами в Перечках під мостом, по якім цїлий час проходжував ся російський вартовий. Щасливо втїк, перебрав ся в мужицьку одїж, дістав ся до наших і тепер йшов пішки до кадри.
Доходячи до Поляни, щораз більше бачили ми слїдів недавньої битви. На битій дорозї при самій Полянї стояв перевернений самохід, а коло нього один жовнїр, Поляк з Кракова. Від нього довідали ся ми про битву, яка два днї тут кипіла та скінчила ся тим, що Росіян на голову побито й вони тепер вже певно будуть за галицькою границею.
При дорозї був цїлий ряд мурованих домів. Всї були порожні, в деяких були повибивані вікна, нїде не було видно найменшого життя. По ровах дороги блищало ся повно бляшанок з консерв, земля була стовчена, лан кукурудзи був зовсїм потолочений, збитий, чорний. Було на нїм декілька поломаних возів і декілька ям. Такі були тут слїди битви. На краю містечка був двір. Всї огорожі були повиломлювані, стїни були пооббивані, деякі навіть розвалені, та, не зважаючи на се, мешкав у такім дворі якийсь старий полковник, командант, в якого ми зголосили ся.
По оголошенню нашої стежі вертали ми до дому знову через Солочин. На великім критім мостї стрінули ся ми несподївано з ч. Чмолою й тов. Сухом, які щойно йшли до Поляни. Вони були підсунули ся під ті огнища, пізнали пастухів, вернули ся назад, щоб нам дати знати, але не найшли нас. Шукали, ждали, вкінцї мусїли піти. Ми розминули ся в темнім лїсї. Тепер вони йшли до Поляни, та ми їх випередили, зголосили вже нашу стежу.
Тепер постановили ми вертати через поля й верхи, щоб добре побачити слїди битви. На горі налїво від Поляни найшли ми окопи, повні сїна, бляшанок, лусок з набоїв. Дальше під корчами були буди, слїди, де стояла резерва й артилєрія. Тепер вони вже десь далеко на передї. Ми оглядали все докладно, на однім провізоричнім станку, на якім певно урядував штаб, ми попоїли й рушили в дорогу.
Хотїли стежкою, що йшла гірським хребтом, вийти просто через Середний Камінь до Синяка. Був хмарний день, ми орієнтували ся по картї й компасї. Незабаром вийшли ми з лїса на полонину, яка була дуже широка, й пішли поперек неї. Не було нїякого орієнтаційного пункту крім копиць сїна. Вкінцї прийшли ми до села, але се не був Синяк, а другий кінець Солочина. Ми хотїли скоротити собі дорогу, а тим часом ще більше додали собі. Зробили непотрібно величезний лук.
Дальше не хотїли вже самі вибирати ся. Старий мужик, давнїй вояк, повів нас. Ми йшли знов через Середний. Та яка утяжлива була ся дорога, яка довга! Ми йшли нетрями, звісними тільки для такого знавця гір, яким був наш провідник. Спочатку йшли ми болотнистими збочами, потім був щораз грубший снїг. Дряпали ся сливе, як на стїни. Найгірше було, як треба було перелазити через колоди, грубі, обняти яких годї, а які були ховзькі від зледенїлого снїгу. Часом приходила камінна стїна й треба було по тих маленьких камінчиках дряпати ся в гору. Часом на самій горі сховзувала ся нога й летїло ся знову в діл. Таке спинаннє в гору незвичайно мучило, ми цїлі обливали ся потом. А коли хвильку відпочали, так мерзли цїлі, бо в тій височинї тягнув уже зимний вітер. Були хвилї, де ми були так вичерпані, що думали заночувати серед снїгів, під дикий рев лїса. Та провідник остерігав нас перед дикими звірями. Ми дряпали ся та дряпали ся, йшли та йшли, та анї виходу, анї вигляду з того лїса нїякого не було. Всюди тільки лїс і лїс, чорний, понурий і старі, змиршавілі пнї, величезні камінюки, що в сумерку прибирали дивовижні види.
Ми почали підозрівати вже провідника, що він нас навмисне так водить, що він нас хоче зрадити. Та він сам був стратив певність, чи добре йдемо. Тут у лїсах знов нас захопила ніч. Давнї стежки були поперекручувані новими, ми дуже часто крутили ся довший час на тім самім місцї. Нас огортала розпука. Вкінцї, падаючи з ніг, почали ми сходити в діл. Тепер ми вже не вважали, найрадше скочували ся або зісували ся. Так стали ми нагло перед Синяком, немов вирвали ся з пащі звірюки. Наша стежа була скінчена.
[Вістник Союза визволення України]
20.02.1916