В резерві.

(З дневника).

Недїля, 24 жовтня 1914. Наша сотня Букшованого, придїлена до бриґади полковника Дрди (ч. 129), прийшла по дводневнім походї через орівські лїси до села Уличного, в Дрогобиччинї. Утомлені падемо де небудь на придорожну траву й, заплющивши очі, хочемо трохи подрімати. Що таке сон, ми вже давно забули... А до того ще доскулює нам влїзливий голод. Бачимо, несуть нам селяне хлїб, молоко, сир і овочі. Ми приймаємо се від них мовчки без подяки — і їмо, але так, начеб ми перед годиною наїлися до сита...

Ось і наш сотник! Він також ледви ступає від умучення, та бадьорий на лицї; ній не сміє нас знеохочувати. Говорить до нас усмішкою на устах... Каже, що сей похід, котрий ми зробили за останнї дві ночі, то нїщо... Велить нам положити ноги трохи вище цїлого тїла, щоб трохи випочали, — бо зараз ідемо дальше. Куди, не знає. Іде дальше й говорить з иншими товаришами. Я їм хлїб зі сиром, а з голови не виходять менї слова сотника... Сей похід, що тривав два днї та дві ночі, то нїщо!

І диво! Чую, як до мене вертають мої давнї сили та свіжість... Мимоволї гляджу на свої ноги. Бачу присипані порохом тяжкі черевики: одна підкова відпадає, але шнурівки, завязані ще перед пятьма днями, держать ся добре. Пробую підняти ногу, не чую утоми, тільки в лївій нозї болить мене великий палець. Згинаю ся, щоб роззути ся, та в тій хвилї чую приказ: Встань, збірка!

Спокійно вкладаю хлїб і сир до хлїбника, а взявши кріс, стаю на своє місце. Позір. Сотня, руш!.. Гляджу на годинник, точно 12 — полудне. Іду та вслухую ся в удари тяжких ніг своїх товаришів, що бють до такту порошну дорогу. Питаємо прохожих, куди провадить ся дорога. До Голобутова. Від селян довідуємо ся також, що сьогоднї недїля!..

По одногодиннім походї ми вже на місцї. Долів!.. Лягаємо на широкій полянї під лїсом. Пів кільометра перед собою бачимо село. Трохи блищше пливе вузький потічок глибоким коритом. Один улан причвалав звідти з донесеннєм. Говорить щось полковникови. Товариш Ортинський, що відійшов на бік, прибігає та, вказуючи нам рукою на узгірє над селом, каже: Москалї! Ми звертаємо ся всї в ту сторону. Перед очима щось маячить, наче сїра комашня. Вороги побачили й нас. Ми вже знаємо, що тут прийде до боротьби. Мимоволї червоніємо на виду, наче від сорому. Ми ще — крім малих перепалок — битви не бачили... Тільки ще три тижнї в полї. Сьогодні маємо "охрестити ся." І дивно! Дістаємо трему, паче той актор, що сьогоднї має перший раз виступити на сценї — в головній ролі...

Чуємо голос сотника: Встань! Сотня уставляєть ся в лаву лицем до ворога. Руш!

Навперід нас іде полк угорських гонведів. Ми за ними. Чути, що напередї стріляють уже стежі. Гонведи творять розстрільну та зникають між хатами. Ми зостаємо ся резервою. Кладемо ся четами на траві; ворог бачить нас, як на долонї. Ось паде перший гарматній стріл. Зі свистом летить набій і паде перед нас у борозну. Перша та друга чета біжить що сили до потока й лягає вздовж берега. Я чую, що мої поги замочили ся в водї та по тїлї переходить дивно розкішна прохолода і я зостаю на далї в сїй позиції тїла... Зачинають падати ґранати, один по другім, понад голову свищуть карабінові кульки, напередї грюкотать сальви. А машинові кріси вторують час від часу шаленому концертови. Менї шумить у голові... те перше вражіннє понад мої сили. Прикладаю голову до холодної землї. Чую голосні прикази офіцерів, біганину задиханих ордонансів; незвичайна музика переливаєть ся менї ухами.

Менї стає свідомо в душі, що я можу тут умерти... Всї хвилї найраншого дитинства виринають в уяві переді мною. — Се зрештою дїєть ся перед кождою битвою. — Доходжу до прощання з матїрю, а далї анї руш!.. Підіймаю голову та гляджу навколо себе. Товариші проклинають Москаля та — вгадують, чия гармата стрілила в тій хвилї...

Наша, чи "його"?.. Я вже освоїв ся зі своїм положеннєм і зачинаю поводити ся свобіднїйше. Гляджу на годинник, — четверта. Час іде досить скоро... Надлетїв шрапнель і, пукаючи над нами, забренїв сотками кульок.

Коло мене лежить молодий гонвед, один тих, що також зостали ся резервою, та, завзято копаючи собі сховок у березї, шепче заєдно: О, Іштен, Іштен, Іштен! (О, Боже, Боже, Боже!) Та тільки що довів свою роботу до кінця, кличуть його вперед. Він мимоволї блїдне на лицї, а в очах його малюєть ся одчайний страх. Тут перший раз довело ся менї побачити людину з прочуттєм певної смерти. Він з жалем опускає свій сховок і, глянувши зависно на мене, підходить на рівне поле. Нараз хапаєть ся за груди та паде на землю. Вже по нїм. Я відвернув ся від товаришів і з якимось стидом утирав сльозу жалісного зворушення з очей.

Стало вечоріти, повітрє освічували шрапнелї, що розривали ся. У селї повстав пожар. Люде серед плачу та зойків утїкають з дїтьми, худобою й усїм майном. Їх ридання роздирає мої уха. Адже і я зоставив вдома рідну неньку...

Бій став поволї стихати. На небі блиснула зірка та зійшов місяць — ах! такий на все байдужий! Вечірня тиша якось лячно відбивала ся від того, що тут було перед хвилею.

В ухах звенить ще й серце калатає від незвичайного напруження... Товариші стирають піт з чола. На останніх шість годин ми вмучили ся вдвоє так, як за два дні походу.

На ніч покопали ми собі рови, простелили соломою й, не вечерявши, полягали спати. Був се сон — найтвердшій у нашім життю... А рано пустили ся ми з певністю себе в дальшу путь — готові вже до дїйсної битви.

За два днї судило ся нам узяти в ній участь — під Дрогобичем.

[Вістник Союза визволення України]