Кривда народу важнїйша,

Нїж один сердешний біль...

 

Ясні зорі усміхались і глядїли в далечінь. Блїдолицїй так пестив їх, наче рідний батько дїти. Усміхаєсь пастирь небесний і на доли ген глядїв на политу кровю землю... Чом же він такий веселий, то байдужий, мов залїзо?...

 

Бачить, там в шовкових травах сплять солодко молодцї: то герої спочивають по побідї ворогів. У погонї так втомились, а тепер лягли спочити, — завтра жде їх труд новий... Легкий сон прикрив їм очі і повіки затулив. На уста, що схнуть від спраги, ллє їм всїм нічну росу і холодить нїжні тїла в свіжій тїни неньки—ночи... А вони поснули кріпко під опікою Зорі — і під крилами богинї снять розкішний — милий сон...

 

Лиш один не може вснути їх товариш — молодець. Він лежить в траві шовковій і глядить на ясні зорі — і глядить у далечінь, де на обрію Поділя бачить він могутнї гори, чує шум і хвилї Прута, — бачить ріднеє село... Він геройський син Підгіря, він коханок гір Карпат, він любимець свого Прута, що по скалах кремянистих бистрі хвилї в даль жене. Там його рідня і приязнь, — там пречистая любов, та богиня, що на серцї грає йому нїжну нуту — і тугою, наче квітка, зацвіла в його душі. Ах, давно не бачив тої, що засїяла у серцї чисті мрії — дорогі — і спонукала летїти в далечінь, до ясних зір!...

 

Він згадав тяженькі труди, що понїс у боротьбі. Чи-ж не сміє він на хвильку полинути в синю даль і застукати в віконце — до хатини — до дверей?... Чи хоч раз не сміє глянуть до чудових тих очей, що так топлять його серце і солодять горе все?... Ах, на тім рожевім личку він хотїв би ще зложити одинокий поцїлуй; се найкраща нагорода, дар для нього найцїннїйший — за неї труди й боротьбу...

 

Грішний дух, лиха Покуса душу туманить його; смілі мрії йому шепчуть ще нечувані казки і невиданий ще образ — любу — пречарівну стать ставлять йому перед очі. Се вона!... Іде здалека, чарівна русалка піль, простяга до нього руки, посилає поцїлуй... Гляньте! Що з ним?

 

Він знїмаєсь, крадькома глядить навкруг — і тихенько наче злодїй, він крадеть ся від братів!... А вони нїщо не бачуть, сплять блаженним, тихим сном, наче на грішнеє дїло подають йому дозвіл... Він крадеть ся далї, далї, — щоб схопити милу стать. — А вона чарівна, легка, наче мрія, улїтає і манить його до себе, — поцїлуї посила...

 

Але що се? Зорі гаснуть, — хмари криють небеса, місяць блїдне і ховаєсь, відвертаєсь від людей... А герой глядить у далеч — станув, вритий до землї, — йому ясна стала в серцї його злая — грішна думка... Постать зникла; чорна пітьма вкрила весь подільський лан — і закрила, заслонила рідні гори, бистрий Прут...

 

Він глядить, — над цим крилатий Дух, — могутнє Призначіннє відчинило зимний зір: Ще не час тобі звинятись, утїкати від братів, — до прекрасних гір зелених ще тобі замкнений вступ! Чуєш плач і важкі стопи, що ідуть стежками піль? — Кривда народу важнїйша, нїж один сердешний біль...

 

Бачить він, братів облича гнївно на його глядять, — мов ганять його за дїло, що навіяв в нього дух. Він тавром укрив ся стиду, з пути лиха завернув, ляг на давнє своє місце і заснув блаженним сном...

 

Легкий вітер землю чеше — по мягкій, як шовк, траві — сплять розкішним сном прикриті утруджені молодцї.

 

[Вістник Союза визволення України]

27.02.1916