Підхорунжий У. С. С. Могильняк, що тепер у битві під Семиківцями дістав ся вдруге в полон, оповідав менї про свій перший полон ще в Карпатах і про втечу з нього ось що:
"До села Климця вислано цїлу компанїю ополченцїв з двома офіцерами, яка дістала ся до неволї. В вечері о 9 год. вислав курінний Коссак розбиту сотню Дудинського, в якій було тодї 80 люда, на її місце. В тій сотні був і я. Дорога вела крізь смерекові ліси. Снїг упав тодї великий і треба було глибоко бродити в нїм. При нашім відходї сказав нам курінний, що Росіяне, які стояли коло Климця, хочуть піддати ся. Через те йшло ся весело та свобідно. Ми підійшли під село. На його місцї побачили ми тільки купу згарищ. Все те недавно спалено й подекуди тлїли ще бальки та крокви. Лишень церква й коршма стояли ненарушені. Свому положенню завдячували обидва будинки, що оцїлїли від огня, бо стояли оподалїк від села. Тепер мали ми за задачу спалити ще й їх, щоб Росіяне не мали за чим скрити ся. — Сотня не знала добре положення й тому задержала ся на початку села. Тепер сотник Дудинський запитав, хто хотїв би добровільно зголосити ся на те небезпечне й ризиковне дїло, а саме підсунути ся під церкву й коршму та спалити їх. До сього треба було двох людей. Нас двох: я й тов. Артимюк зголосили ся спалити ті дві будівлї.
Сотник згодив ся. Скриваючи ся поза коминами й поза плотами, які зостали ся з спаленого села, почали ми підлїзати. Наперед долїзли ми до коршми, бо вона була близше нас. У коршмі почули ми якісь притишені голоси, а огонь у печі вказував на те, що там хтось господарює.
Не було сумнїву, що се були Росіяне. Хвилька надуми й ми прожогом ускочили з готовими крісами до середини. В коршмі застали ми таку сцену. Один Росіянин сидїв за столом і щось їв, другий лежав горілиць на лаві, а третїй щось робив коло печі. Вони, не сподїваючи ся нападу, поскладали всї три кріси в кутку. Як тільки ми ввійшли, вони сильно перелякані попідносили руки в гору. Ми забрали їх у полон. Все те стало ся дуже скоро й без гамору. Забравши полонених, ми завернули тою самою дорогою до своїх.
Дальше пускати ся до церкви або палити один з будинків було неможливо, бо не було кому стерегти полонених. Відпровадивши полонених, ми вернули ще раз, щоби сповнити приказ. Церкву треба було скорше спалити, бо вона було якого пів кільометра за коршмою. Тому ми минули тим разом коршму й посували ся обережно дальше. Всюди було тихо й нїщо не зраджувало присутности ворога. Про трьох зловлених Росіян думали ми, що се певно якась мала патруля. Та ледви ми минули коршму, як з лїса, що віддалений 50 кроків від коршми, вилетїло кільканадцять постатей і з криком: "Братєц, кидай ружйо" — обскочили нас. Так стало нас двох супроти переважаючої сили Росіян. Не було що робити. Ми піддали ся... Зараз запровадили нас до командїра-прапорщика й він випитував нас про Австрійцїв. Також конче хотїв знати й довідати ся, чи ми не стрільці, де стрільцї находять ся та скільки їх. Але не довідав ся нїчого. Ми казали, що ми краєва оборона полку піхоти й нїчого не знаємо. На тім скінчило ся допитуваннє нас.
Прапорщик велїв своїм людям зробити розстрільну та ждати, аж наші підуть уперід, а потім заскочити їх ззаду. Але видно, сотня, занепокоєна нашою довгою неприсутністю, зміркувала, в чім річ, і не пускала ся дальше. Прапорщик дурно ждав на легку добичу. Не дочекавши ся, він завернув. Нас попровадили через Лису Гору. Вже на Лисій Горі уложив я собі плян утечі, але не міг його виконати. Я сподївав ся застати її порожною, тимчасом стояла на нїй велика маса артилєрії й переходили численні віддїли військ. Утїкати було не можливо. Треба було ждати на лїпшу нагоду. З Лисої Гори зійшли ми до Тухольки. Там застали вже більший транспорт полонених. А саме була там компанїя краєвої оборони, зловлена в Климцї, й сїмох стрільцїв. Стрільцї стояли осібно від краєвої оборони. Про них знали, що вони стрільцї, й якийсь вищий офіцер дуже на них кричав. Нас прилучили до краєвої оборони, бо взяли нас за жовнїрів 33 полку піхоти. Я почав прислухувати ся, що таке саме викрикує лютий Москаль. Чую, а він верещить: "Признайте ся, кажу вам ще раз, хто з вас стріляв; убив одного з наших у тім часї, як ви піднесли руки до здачі! Признайте ся! Бо як нї, я вас, "падлєци", "ізмєннїкі", "бунтовщікі" велю повішати, як псів". Та нїхто не обзивав ся й не признавав ся. Видно, не думали видати товариша, або все се було неправдою. Так той офіцер, накричавши ся досхочу, мусїв відійти з нїчим і їм нїчого не зробив. Як я потім довідав ся, то на них показали хлопцї в Козьовій, що се охотники, подібно, як і на нас показували (Козьова, пoв. Сколє, се чисто москвофільсько село, мешканцї якого добре знали стрільцїв, бо стрільцї декілька разів крізь нього переходили).
З Тухольки попровадили нас до Сколього. В Сколім повідбирали нам зимові кожушки й казали: "Вам там і без них буде тепло". Опісля попровадили нас до Стрия. Ніч, зимно, їсти хочеть ся! Скільки ми набідували ся, намерзли ся, заки дійшли до того Стрия. Була 2 година по півночі, як ми ввійшли до міста. Примістили нас у брудній касарнї, де ми перележали до раня. Московська господарка пробивала ся на кождім ступнї. Бруд, нехарність, плюгавство всюди, де тільки глянути. Солома зогнила цїла, аж рушаєть ся від усїлякого рода поганї. В такій палатї перебідили ми ту ніч. Досвіта побудили нас і дали нам якоїсь зупи з сухарями. Се була перша їда, яку ми дістали за цїлий час нашого полону. В часї тяжкого маршу з Климця до Стрия (10 миль) не дістали ми нї кусничка хлїба, нї ложки страви. Не диво отже, що тепер і зупа з сухарями так дуже нам смакувала. Певно, що якби стрілецький кухарь дав був коли таке їсти, нїхто й не кушав би. — По "снїданню" запакували нас на поїзд і ми на льорах (відкриті залїзничі вози), серед великого зимна, заїхали до Львова.
Львівське населеннє приймало нас дуже прихильно. Передовсїм Українцї співчували з нами й давали нам, що могли. Деякі Поляки ликували з великого транспорту Австрійцїв, бо симпатизували з Москалями. По Львові водили нас головними вулицями "на показ", а потім запровадили до "Дому інвалїдів" і там умістили.
Я як однорічний охотник мешкав разом з двома полоненими офіцерами. Що дня приходили свіжі транспорти полонених. Памятаю, одного дня прийшло раз 29 офіцерів. Харч для полонених був злий. Офіцери діставали по рублеви на день і замовляли собі приватно. Я яко "старший унтер" діставав теж рубля денно. Мій товариш недолї тов. Артимюк виїхав з найблизшим транспортом до Росії, а я почав крутити. Думка про втечу анї на хвилю не покидала мене. Я рішив ся як найдовше зостати ся у Львові, а потім при найблизшій нагодї втїкти. Незабаром така нагода трапила ся.
До нас приходили панни-Українки й приносили нам їсти, папіроси, білє і т. ин. та роздавали всїм без ріжницї нації й віри. Я признав ся їм, що я сїчовий стрілець і вони обіцяли помогти менї при втечі.
Раз принесли менї вони, десь роздобуту перепаску на рукав російського червоного хреста, з урядовою печаткою. Тепер я міг уже з нею вийти до міста, бо багато австрійських полонених санїтетів робило службу при російських шпиталях. Панни вийшли наперед, а я за ними. Так дійшли ми аж на вулицю Бема. Там впровадили мене до одної каменицї й я перебрав ся в цивільне убраннє. В тій каменицї мешкав я через декілька днїв. Опісля дістав я місце ключника в російській пекарнї. Платня виносила денно 1 рубель 70 копійок. В пекарнї перебув я 2 недїлї. Опісля мене віддалили, бо приїхали пекарі з Росії.
У Львові пізнав ся я зі стрільцями, які давнїйше повтїкали з неволї та працювали серед тяжких обставин для української справи. Вони не були навіть зголошені у Львові й тому мусїли дуже крити ся. Переховували ся виключно в домах Українцїв. Робота тих стрільцїв полягала на нотованню важнїйших спостережень і передаванню їх австрійським військам. Москалї довідали ся про те й почали ся зараз труси й арештовання. При тім арештували тов. Палащука й мали ставити перед воєнний суд, але він утїк їм знову. Решта стрільцїв—утїкачів укривала ся тим робом, що переселяла ся з дїльницї до дїльницї. Напр. полїція перетрусила IV дїльницю, то зараз усї стрільцї переносили ся до неї. Все-таки зоставати ся довше у Львові було небезпечно. Я мусїв утїкати чим скорше.
Зi Львова поїхав я до Станиславова. Одначе там відбували ся ще більші арештовання Українцїв, нїж у Львові. Треба було і звідсїля забирати ся. По чотиро-дневнім побутї в Станиславові пішов я до Устя Зеленого, а звідси до Стїнки за Днїстер. Там думав я продерти ся до австрійського війська. Та на жаль Австрійцї зробили тодї відворот і я не міг думати про те. Знеохочений, стративши всяку надїю на поворот до товариства, зайшов я аж до Милованя. Там перебув декілька тижнїв у господарській школї тай учив ся хоч-не-хоч садити, плекати й щіпити дерева. Управитель представляв мене потім Росіянам як молодого вчителя. Коли Росіяне робили величезний відворот у великім неладї, вдало ся менї дістати ся до своїх. Тепер уже легко дістав ся я з Милованя до Вільшаницї, з Вільшаницї до Отинїї, а опісля до Станиславова, де здибав наших стрільцїв".
[Вістник Союза визволення України]
05.03.1916