Поезії.

На цвинтарі.

Де діти грались на весні,

Там сум тепер царює,

Таємні блимають огнї

І вітер лиш пустує.

Не море квітів бачиш там, —

Запалі лиш могили.

На вид їх серце твердне нам,

Гей, шкода стільки сили!

***

Як дуб, що буйно в лїсї ріс,

Тепер на стовп придав ся,

Так зойк їх смертний — поклик нїс,

Народ зі сну зірвав ся.

В селї.

Сум по селах осадив ся

І сидить вже другий рік.

Він з журбою оженив ся.

Гей, а де на нього лїк?

Осадивсь в розбитій хатї

І по згарищу гуля,

В полї, де жита не жаті,

Із нуждою уганя.

І до матері загляне:

"Син, твій сокіл, не живе",

А сльоза вже з віч не кане.

Лиш цїлим потоком йде.

Там до жінки зайде в гостї,

Тут дївчину засмутить.

Плачуть дїти недорослі,

Аж землиця дудонить.

***

Сум по селах осадив ся

І сидить вже другий рік.

Він з журбою оженив ся,

Гей, а де на нього лїк?

Похід II куріня У. С. С.

Ясне сонце іще спало,

День щойно будив ся,

Брацтва Сїчове вставало, —

Йому шлях стелив ся.

Шлях із тернєм і каміннєм,

Вузький і гористий;

Та з веселим йшли сумлїннєм

Марний чи плечистий.

Ось Вітовцї на передї,

Мельниківцї з ними.

Хлопці дужі, як ведмедї,

Хто без них, — той гине!

Будзиновський на воронім,

З ним його соколи.

При стовпику бомбусовім

Йде доктор поволи.

За сотнями "лапай-духи"

З довгими жердками,

В битві радше "очайдухи",

В смерть лїзуть без тями.

Врештї ліс із джаґанами

По полї хвилює, —

Се Гаврилко з саперами

До цїлї прямує.

Всї веселі, як те небо

У погідню днину,

Ще й жартують, як і треба

В сю важку годину.

***

А дївчина жито жала,

Серп з руки пустила,

В очах щира сльоза стала —

Сїч зором ловила.

У. С. С. Лу. Лу.

[Вістник Союза визволення України]