Гідний син великого батька

 

 

8 січня виповнилося 125 років від дня народження українського мовознавця-славіста, професора, доктора філології, політичного діяча, дипломата (зокрема, Надзвичайного Посла і Повноважного Міністра УНР в Берліні) Романа Степановича Смаль-Стоцького (1893–1969).

 

Він мав щастя народитися в сім’ї глибоко шановного в Чернівцях професора Степана Смаль-Стоцького – мовознавця, педагога,  завідувача кафедри української мови та літератури, декана філософського факультету місцевого університету, визначного громадсько-політичного діяча, депутата Буковинського сейму та  Віденського парламенту. Ще за життя його називали «батьком, пробудником, творцем українського національного відродження на Буковині» і казали, що «жодної суттєвої події в суспільному житті краю того часу не обходилося без його активної участі» ¹. Степан Смаль-Стоцький походив із давнього українського села Немолів (нині – Немилів на Львівщині), був вихований у гармонії з рідною природою, вірою в Бога й українськими традиціями. Всі ці чесноти він передав своїм дітям, і щонайперше – старшому синові Роману.

 

Степан Смаль-Стоцький

 

 

Мама, Емілія Заревич, була дочкою пароха Рожнова на Снятинщині, отця Михаїла. Її стрий (дядько) Федір Заревич був відомим письменником і публіцистом, одним із засновників народовського руху. Не дивно, що вона також була активною учасницею доброчинних і жіночих організацій, 1909 року очолювала «Жіночу громаду в Чернівцях».

 

Діти в родині Стоцьких росли в атмосфері любові до України, її мови й історії, шанували національні традиції і, найголовніше, завжди й усюди, без огляду на історичну ситуацію, ревно працювали для утвердження української державності.

 

 

Перша чернівецька адреса, де родина винаймала апартаменти і де Роман провів свої дитячі роки, – це теперішня вулиця Андрея Шептицького, 31 (тоді Ландгаузґассе, 2). Сучасна назва вулиці пов’язана з перебуванням майбутнього митрополита, а тоді ще станиславівського єпископа. У свій перший приїзд до Чернівців (1898) Шептицький відвідав греко-католицький храм, що його було видно з вікон помешкання Стоцьких. Сам професор був головою братства Святого Апостола Тадея при цій церкві (тоді святих Петра та Павла; нині це – кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці). У його помешканні сановний гість і зупинився на постій. Малий Роман мав тоді лише 5 років.

 

Сучасний вигляд церкви

 

 

Вісьмома роками раніше цю адресу відвідував також Іван Франко під час свого першого приїзду до Чернівець (тут він завершував свою університетську освіту – звичайно ж, при цілковитій підтримці професора Стоцького).

 

Саме в цьому помешканні професор разом із  австрійським мовознавцем (і сусідом) Теодором Гартнером працював над першим (і вже легендарним) гімназійним підручником з української мови «Руська граматика», що до 1928 року був головним підручником Галичини та Буковини з української мови для середніх шкіл. Саме завдяки йому було запроваджено реформу українського правопису – введено «фонетику» на місце «етимології». Підручник вийшов друком якраз у рік народження Романа, що стало знаковим для його подальшої наукової долі.

 

 

Коли Роману виповнилося 7 років (1900), родина перебралася на вулицю Новий Світ, 61  (нині вулиця Т.Шевченка, 55). Цю адресу на Буковині й далеко поза нею на той час знав кожен освічений українець.

 

 

У Чернівцях наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття душею всього українського інтелектуального та культурного середовища був університетський професор Степан Смаль-Стоцький. А саме це середовище творили такі особистості, як письменниця Ольга Кобилянська, письменник, журналіст і педагог Осип Маковей, науковці Зенон Кузеля, Омелян Попович, гімназійні професори Мирон Кордуба, Володимир Кмицикевич, Юліан Кобилянський. В оселі професора Смаль-Стоцького зупинялися на короткий час чи відвідували її з візитою Леся Українка, Іван Франко, Дмитро Антонович, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, Ярослав Веселовський, Кирило Трильовський, Теодот Галіп, Микола Лисенко. До них часто приєднувалися Богдан Лепкий і Остап Луцький.

 

Про відвідини цієї оселі Іваном Франком залишив свій спомин сам Роман Смаль-Стоцький, який на той час мав 16 років і був добре обізнаний із творчістю письменника:

«Перебування Франка в Чернівцях врізалося з незвичайною яскравістю в моїй памяті, в памяті гімназиста, що переживав як велику подію цю можливість бачити з близька великого поета.

Отже одного гарного ранку ранньої осени задзвонив хтось до брами батьківського дому, домагаючися побачення з батьком…. Він довідався, чи мати дома і сказав слузі: «Ви тільки там доложіть, що Франко зі Львова приїхав та й мене приймуть». Коли мати з недовірям вийшла у присадок, перед нею справді стояв – Франко. Зараз покликала мене мати із саду і ось перший раз я побачив перед собою Франка. Вразило мене передовсім те, що Франко, як я ствердив при привітанні, мав покручені руки — покручені пальці в скорчі…

Скоса я поглядав на Франка здивований, що цей поважний і сумний чоловік написав «Лиса Микиту», твір повний безжурного гумору, з якого сотні віршів цитовано при кожній нагоді в нашім хлопячім товаристві.

За кілька хвилин приїхав, викликаний матір’ю – батько. Франко зразу приступив до справи. Він почав скаржитися на львовян, що його переслідують. Львовяни, мовляв, пішли до російського консуля, намовили його не давати йому візи. І ось тому він не може поїхати до Одеси, щоб викупатися в лимані. А ці купелі негайно вилікували б скорч його рук. Тому він приїхав до Черновець, знаючи, що батько, як віцемаршалок краю, зможе дістати йому в російського консуля візу до Росії.

Російським консулєм у Чернівцях був тоді зросійщений поляк Доліва-Добровольський, дуже освічена і культурна людина, збирач старовини.

Тому зрозуміло, що один телефонат батька до Доліви-Добровольского – і віза до обіду була вже в пашпорті Франка…

На чай батьки запросили для товариства Франкові – але тут я вже не цілком певний – Василя Сімовича або Остапа Луцького. Глухо пригадую собі довгі розмови про апокрифи.

Ввечір Франка відвезли на залізницю і він поїхав далі до Одеси, але ще й тепер стоїть переді мною ця перша зустріч з Франком».

 

Саме серед такого достойного товариства зростав і формувався Роман Смаль–Стоцький.

 

Вже наприкінці життя він з теплотою згадує, як вплинув на нього український дух у батьківськім домі: «Вже в студентський час, як гімназист у Чернівцях я просяк впливом мого батька, автора «Буковинської Руси» та ентузіаста Шевченка, тим почуттям безперервності нашої державної традиції… У нашій вітальні висіли і старі мапи України, і штихи гетьманів Хмельницького, Мазепи, Апостола, закуплені в антикварні Гірземана в Липську, і вони «наочно методою» негайно переконували всяких гостей, як князя Гогенльоге-Шіллінгфюрста або барона Бляйлебена, президентів Буковини, пізніших прем’єрів Австрії, про існування української нації. З цими традиціями я пішов у життя і вони вияснюють те, що на протязі десятиліть я робив і ще тепер роблю…» ².

 

Все ж найважливішим мав бути факт, що малий Роман ріс в атмосфері, коли батько разом із своїми сподвижниками денно і нощно працював на утвердження прав українців Буковини. Тому, ще навчаючись в гімназії, Роман мав свій гурт добре освіченої молоді, до якої входили Василь Сімович, Мирон Кордуба, Остап Луцький, Зенон Кузеля й інші молоді небайдужі люди молодої генерації. 

 

До речі, професор надавав суттєву матеріальну допомогу обдарованим науковцям і письменникам. Саме йому завдячують публікацією своїх творів більшість тогочасних українських письменників Буковини. Про це написала колись Ольга Кобилянська: “Він тут нам всім – як рідна земля, “рідний”... дякую заздалегідь, що буде помічний в моїй грошовій справі”. Адже він допомагав їй скрізь, де тільки був і як тільки міг. Допомагав підтримувати зв’язок зі світом, бо цінував світове значення її творчості. Вона ж його за це глибоко шанувала. Навіть день народження свій відзначала в родині Стоцьких, що свідчить про багато що. Адже панна Ольга так просто нікому не довіряла.

 

Студент Василь Сімович зі своїми учнями – Романом (ліворуч) і Нестором (праворуч)

 

 

Про ті часи та перебування в родині професора Смаль-Стоцького залишив дуже теплі й детальні спогади видатний мовознавець Василь Сімович. Саме йому як дуже ретельному й талановитому студенту професор довірив бути домашнім учителем, «помагаючи Романові при домашніх завданнях».

 

А початкову класичну освіту Роман здобув в українській початковій школі, відтак 1903 року вступив до Чернівецької ІІ-ої цісарсько-королівській гімназії, навчання в якій тривало 8 років. Її випускники отримували право вступати до всіх вищих навчальних закладів Австрії. На фронтоні споруди золотими літерами було написано: «Українська Державна Гімназія». За короткий час вона виховала цілий загін української інтелігенції. Серед її викладачів були знакові імена, зокрема, й уже згадані в цьому тексті: історик Мирон Кордуба; мовознавець-лексиколог, перекладач, автор латинсько-українського словника Юліан Кобилянський (брат Ольги); лексикограф, перекладач Володимир Кміцикевич; класичний філолог Агенор Артимович; мовознавець Микола Равлюк.

 

Коли Роман Смаль-Стоцький закінчив гімназію з найвищою оцінкою «дуже добре», дістав від батька нагороду за добру науку – подорож на могилу Тараса Шевченка до Канева.

 

Отримавши добру домашню та гімназійну освіту, Роман подався у європейські університети студіювати філологію. У ті часи було заведено навчатися в різних університетах. Тож спочатку Роман студіював у Віденському університеті, потім у Лейпцізькому, а завершив курс 1914 року в Мюнхенському університеті Людвига-Максиміліана. Протягом цього часу він слухав лекції професорів-славістів зі світовими іменами: А.Лескіна, К.Бругмана, В.Вундта, К.Лампрехта, В.Вондрака, А.Віндіша й інших. Водночас і сам зайнявся наукою – ще будучи студентом, опублікував у берлінському журналі «Архів слов‘янскої філології» свою першу серйозну наукову працю «Причинки до української лексикології». Наступного роаку в тому ж Мюнхенському університеті під керівництвом видатного німецького славіста Еріха Бернекера захистив і опублікував дисертацію на тему: "Нарис словотвору українських іменників". Відтак був запрошений викладати в Орієнтальній академії в Берліні.

 

Проте трагічна дата 1 серпня 1914 року внесла свої вагомі корективи як у наукове життя Романа Смаль-Стоцького, так і в розмірене життя його родини.

 

Восени 1914 року, після першої російської окупації Роман повертається до родини в Чернівці, де на той час уже «все українське життя війна й московська окупація знищили. Дім батьків був ви грабований москалями. Як вихор листя, так війна людей порозкидала по всіх сторонах…Одна відслона життя нашої Буковини скінчилась» ³.

 

Так, у неповні 22 роки, для Романа Смаль-Стоцького закінчились, як виявилося згодом, найкращі роки його життя. Відтак почалися довгі роки еміграції. І водночас праця для розбудови української державності.

 

Протягом усього життя він здалека уважно стежив за життям у рідних Чернівцях, мріяв повернутися, проте не судилось… На схилі віку він написав у спогадах: «З якою ясністю виринають в моїй пам’яті прегарні Чернівці, столиця Буковини! Як Київ над Дніпром, так і Чернівці над Прутом, положені на горі й вилискують на сонці золотими банями величавої палати православної митрополії, разом із банями і вежами інших церков, а поміж ними височіє найвища вежа міської ратуші понад увесь обрій. Все місто поринає в зелені парків на тлі далекої гори Цецини із решткою замчища. Я вже гімназист найвищих кляс, член таємного гуртка гімназистів при товаристві «Січ»… Муравлиною працею, крок за кроком, розбудовувалось українське життя, і вся громада раділа кожним успіхом, що скріплював «національний стан посідання» ⁴.

 

Його мобілізують до буковинського 41-го піхотного полку – того самого, в якому колись служив Юрій Федькович. У 1914-му полк дислокувався у Штирії. Ось як сам Роман Смаль-Стоцький згадує про ті події:

«Разом із моїм 41 полком піхоти я відступив, під час великих морозів 1914 року із Чернівець через Дорну Ватру на Семигород; наші кубанці гнали нас поперед себе. Вкінці привезли нас до Штірії на переформування. І тут при лікарськім перегляді мене звільнено з армії – «герцфелер», і я добрів до Відня.

Просто з двірця поїхав до каварні Рейхсрат і там за півгодини про все довідався: де мої батьки, де наші буковинці. Зустрів Василя Сімовича, що зараз запровадив мене до Союзу Визволення України на Йозефштрассе, 79. Тут познайомився я з союзівцями, що вислали мене емісаром Союзу Визволення України до Мюнхену для політичної праці. Союз незабаром договорився з німцями в справі таборової діяльности, і мене спершу приділили до табору Раштат, потім до Вецляру, а вкінці до Зальцведеля»⁵.

 

У 1915-1918 роках був активним співробітником «Союзу Визволення України» у таборах полонених. Разом із батьком, Степаном Смаль-Стоцьким, а також Богданом Лепким і Андрієм Чайківським працює в таборах для російських полонених, де було зібрано понад 50 тисяч українців. У таборах організували курси для неписьменних, читальні, театральні трупи, друкарні, видавали газету. За клопотаннями Сімовича у кожному таборі відкрили трикласні народні школи для малоосвічених і народні університети. Значна увага приділялась українській мові.

 

 

Після проголошення в листопаді 1918 року Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) її уряд призначив доктора Романа Смаль-Стоцького своїм дипломатичним представником у Берліні. У 25 років він стає професійним дипломатом. Знання європейських мов допомогли йому швидко встановити зв’язки з дипломатами інших держав. Він передавав їм інформацію про українські справи і отримував від них важливі документи; як зазначало керівництво, він «завжди був добре поінформований».

 

«У цей складний і драматичний період Української Народної Республіки, в Західній Європі активізувалась агентура, яка вела шкідливу діяльність проти нашої держави. Особливо дошкуляла агентура радянської Росії. Роман Смаль-Стоцький пильно стежив за провокаційними діями останньої та своєчасно інформував уряд і спецслужби УНР про це» .

Як бачимо, історія повторяється з завидною постійністю й дає нам уроки. Аби було кому вчитися…

 

І далі про його діяльність на дипломатичній службі: «Будучи послом УНР в Берліні, Р.Смаль-Стоцький не обмежується тільки двосторонніми відносинами Німеччини й України. Він уважно спостерігає за ставленням до УНР з боку інших держав. Особливо це стало необхідним після підписання мирного договору між Польщею з одного боку, та РРФСР та УССР, з іншого, 18 березня 1921 року» .  

 

Окрім суто дипломатичних обов’язків, перебуваючи в Берліні, він разом з представниками Вірменії та Грузії організував допомогу голодуючим на території колишньої Російської імперії.

 

Зрозуміло, що добра праця молодого й освіченого дипломата не всім подобалась – на нього писали доноси. На захист Романа Смаль-Стоцького став поміркований і тактовний Микола Василько, на той час посол УНР у Швейцарії й одночасно головний уповноважений міністра УНР із фінансових справ за кордоном і відповідальний за роботу українських посольств за кордоном. В офіційній відповіді члену дипломатичної місії УНР в Парижі Миколі Левитському він доводить високий професіоналізм Романа Смаль-Стоцького, характеризуючи як «надзвичайно здібну, надзвичайно пильну і серйозну, як для дипломатичного фаху особливо надаючу людину». Він прекрасно знав Романа і всю його родину з Чернівців, адже вони мешкали поруч на одній вулиці Новий Світ.

 

Роман виніс із батьківського дому потребу при кожній нагоді допомагати молодим талантам. Коли працював у Німеччині, надавав матеріальну допомогу талановитому художнику Миколі Глущенку.

 

Проте у лютому 1923 року дипломатичну місію УНР у Берліні було закрито.

 

Роман переїхав до Праги й повернувся до наукової праці в Українському Вільному Університеті. Проте вона тривала не довго. Головний отаман УНР Симон Петлюра не хотів марнувати дипломатичний талант Р.Смаль-Стоцького і скерував його неофіційним представником України до Великобританії. При цьому президент Чехо-Словаччини Томаш Масарик надав йому професорську стипендію для наукового стажування в Лондоні.

 

Упродовж 1924-1925 років Роман Смаль-Стоцький як гостьовий професор читав лекції в коледжах Лондонського та Кембриджського університетів, поєднуючи це з виконанням доручень голови Директорії й Уряду УНР. Вже пізніше, по закінчені своєї місії, він не раз відвідував Велику Британію, де виступав з лекціями та політичними доповідями.

 

Коли 1925 року закінчилося його стажування, він на пропозицію прем’єра УНР в екзилі Андрія Левицького переїхав до Варшави, де залишався до 1939 року. Працював на посаді професора Варшавського університету та в Українському Науковому Інституті, брав активну участь у діяльності Державного центру УНР на еміграції (представник УНР при польському уряді, віце-міністр закордонних справ, міністр культури, віце-прем’єр-міністр). Завдання Уряду УНР в екзилі були складними: збереження українських державницьких традицій, відстоювання їх на міжнародній арені і – чи не найважче завдання у всі часи для українців – згуртування української еміграції під єдиним прапором боротьби за відродження української державності.

 

Отримавши в багатьох європейських університетах перфектну освіту, він зумів уникнути долі багатьох тодішніх діячів і не загрузнути в містечкових суперечках між галичанами та буковинцями, греко-католиками та православними. Це йому дуже допомагало в дипломатичній та іншій праці.

 

Мав дар політичного передчуття: «Найбільшим ворогом українства він вважав російський більшовизм. В одному з листів [до Василя Сімовича – Л.Щ.] в 1930 році він писав: «Боюся, що ми приспішним кроком ідемо до нової європейської війни. Дуже тяжко на душі, але помимо всього треба працювати і бути готовим. А в цьому всьому Польща є наш союзник, і ніякі локальні історії – як би вони не сумні були – нас в цьому не захитають. Політика робиться розумом, а не чуттям. І далі треба ще мати на увазі, скільки само УНДО в тій трагедії також завинило. Так, завинило. Тверде слово, але правдиве» .

Сказано, як сьогодні. Що то добра школа!

 

Роман Смаль-Стоцький неофіційно представляв Державний центр УНР в Німеччині, Великій Британії, Чехословаччині, Болгарії, Угорщині, Румунії, Фінляндії, Бельгії, в Балтійських країнах, виїздив туди з місіями.

 

У цей час в його житті трапилася дуже сумна подія. В серпні 1938 року в Празі відійшов у вічність його батько, професор Степан Смаль-Стоцький, який завжди був для Романа найбільшим авторитетом. Він залишався біля батька в його останні дні і сповнив всі батькові заповіти. Передав бібліотеку Ст. Смаль-Стоцького (5 000 томів), за його заповітом, у Музей визвольної боротьби України у Празі.

 

Спочатку Степана Смаль-Стоцького поховали в тимчасовій гробниці на Ольшанському кладовищі Праги, а потім, владнавши всі формальності, Роман перевіз його прах до Кракова. До речі, у складних умовах різкого погіршення міжнародних стосунків у Європі – це був останній потяг, який перетнув чесько-польський кордон у 1938 році. І складався він лише з одного вагону з труною. У Кракові вже була похована його мама Романа, і саме тут він, на прохання батька, збудував сімейний гробівець.

 

Початок Другої світової війни застав його у Львові, де він короткий час працював у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ). З окупованого радянськими військами міста він перебрався назад до Кракова. Тут разом із членами Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), найбільшої української політичної партії в Галичині підписав меморандум до німецьких властей в надії на створення у складі створеного нацистами генерал-губернаторства українського автономного краю. Втім, політичні реалії тому не сприяли. Відтак Роман Смаль-Стоцький перебрався до Праги, але й там залишався під поліційним наглядом до кінця війни.

 

Він повернувся до наукової праці. Вже 1942 року вийшла його грунтовна праця «Германсько-німецькі культурні впливи в дзеркалі української  мови».

 

По війні Роман Смаль-Стоцький опинився в американській окупаційній зоні Німеччини, звідки 1947 року перебрався до США, де продовжив  наукову працю.  Став професором східноєвропейської історії в університеті Маркет у Мілвокі (штат Вісконсин). У 1949 році заснував в тому університеті Інститут слов’янознавства і був його директором до 1965 року.

 

Від батька Роман Смаль-Стоцький перебрав не лише «віденську» школу філігранності й відповідальності у філологічній праці, але й наснагу до діяльності на культурно-освітній ниві. Очолював Наукове товариство ім. Шевченка в США впродовж 1952-1969 років, а з 1955-го був президентом Головної Ради НТШ. З того ж 1955 року входив до складу політичної ради Українського Конгресового Комітету. Член кількох наукових  товариств і літературних клубів.

 

 

Був автором понад 150 праць із ділянок української мови, літературознавства, історії, культурології, політології тощо – головно українською, англійською та німецькою мовами. Разом з І.Огієнком видавав серію "Студії з української граматики" (6 випусків у Варшаві). Досліджував питання української народної етимології, табуїзмів польського партизанського сленгу та радянської мовної політики в УРСР. Як мовознавець розглядав також питання словотвору, соціолінгвістики і міжмовних зв’язків української мови. Опублікував наукові праці: «Нарис словотвору прикметників української мови» (1925); «Значення українських прикметників» (1926); «Примітивний словотвір» (1929); «Українська мова в Cовєтській Україні» (1936); «Німецькі культурні впливи у дзеркалі української мови» (1942); «Походження слова „Русь“ (1949), «Розвиток поглядів про семю словянських мов і їх взаємне споріднення». Уклав багатотомний „Українсько-англійський етимологічний словник“ (виданий у 1962-1977 рр.). Активно виступав з публіцистичними та політологічними роботами: „Проблема національностей у Радянському Cоюзі і російський колоніальний імперіалізм“ (1952); „Націоналізм неросійських націй у Радянському Cоюзі“ (1960), «Прадвдиве значення совєтського терміну “Україна”(1968).

 

Деякі з названих його праці розміщені на електронному ресурсі Diasporiana і не втратили своєї актуальності донині.

 

Професор Роман Смаль-Стоцький зредагував перше видання двотомника «Нарис історії України» українського історика XX століття Дмитра Дорошенка, яке вийшло у Варшаві 1932 (том I) і 1933 (том II) роках. Під його редакцією 1934 року вийшла праця Д.Чижевського «Фільософія Г.С.Сковороди».

 

З 1963 до кінця життя працював в Українській католицькій семінарії у Вашінгтоні (округ Колумбія).

 

Роман Степанович Смаль-Стоцький відійшов у вічність 27 квітня 1969 року у Вашинґтоні й похований на українському католицькому цвинтарі в Ленґгорн (штат Пенсильванія).

 

 

А завершити нашу розповідь про цю неординарну постать хочеться словами самого професора Романа Смаль-Стоцького:

«Якщо я задумуюся над всіма відслонами нашого життя за останнє півстоліття, то маю враження, що світла цілком переважають тіні. Попри всі негативні риси нашого чубатого характеру, конструктивні риси, що творили і творять додатні цінності, були і є в сталому зрості. Які виклики доля не кидала українству, українці завжди уміли, під час усіх трагедій Европи, імпровізувати свої форми суспільного і культурного життя; вони не допустили ні на хвилину до перерви тяглости нашого історичного процесу, що об’єднував у цілість окуповані краї й еміграцію, і виявили подвигу гідну культурну й політичну поборницьку динаміку, яка тепер охоплює американський континент.

Невмируща нація.

Де є коріння цієї динаміки? Хто творці цього переможного поступу української ідеї в світі?

Стають перед моїми очима низка діячів науки та громадського життя, низка людей здебільша консервативного напряму або напряму «здорового мужицького розуму», низка людей, що глибоко погорджувала ультрапатріотичною фразеологією і, з скромністю всіх визначних науковців, посвячувала себе буденній праці. Це були франківські каменярі, що не тільки лупали скалу, а підбудували фундамент і виховували молоду генерацію.

Вони не любили почестей, їх насолодою був сам процес праці» .

 

Так він написав про свого приятеля українського мовознавця, бібліографа, фольклориста, історика, журналіста, етнографа, редактора і видавця, громадського діяча Зенона Кузелю. Але ці слова якнайліпше можна допасувати до самого Романа Смаль-Стоцького…

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.). – Чернівці: Золоті литаври, 2007. – С. 265.

² Там само. – С. 332-333.

³ Роман Смаль–Стоцький. Спогади про Зенона Кузелю. // Добржанский О., Старик В. «Бажаємо до України!». – Одеса: Маяк, 2008. – С. 668.

⁴ Там само. – С. 667-668.

⁵ Там само. – С. 668-669.

Брицький П.П., Добржанський О.В., Юрійчук Є.П. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.).Чернівці: Золоті литаври, 2007. – С. 318-319.

⁷ Там само. – С. 319.

⁸ Там само. – С. 327.

Добржанский О., Старик В. «Бажаємо до України!» – Одеса: Маяк, 2008. – С. 671-672.  

 

 

08.01.2018