Так, ми на те у наш убогий мир прийшли,
Щоб мову з мов людських, скалічену, забвенну,
З народних уст узять і в перло возвести.
П. Куліш.
Великий учений... Рука спиняється, написавши ці слова. Від них віє холодом, чимсь далеким, чужим. Пригадується Hiцшe: "Бережіться... учених!.. В них холодні, засушені очі, перед ними кожен птах лежить обскубаний". Чи можна так назвати Василя Івановича Сімовича, такого милого і простого Василя Івановича, якого поза очі часто з особливою ніжністю звали "дядя Вася" люди близькі йому, а таких було дуже багато? Такий близький, і такий рідний, такий безмежно свій, такий простий, невимушено і розумно говіркий, завжди бадьорий і дотепний, такий уважний до всіх, до маленьких і великих болів та радостей, страждань і передчуттів мало не кожного. Ми йшли до нього з yciм. Один цікавився походженням слова сьогодні (чому не сьогодня?), другий потребував дров; одному Василь Іванович діставав меблі, другого приміщував у лікарні; один приносив йoмy віpшi (від яких так мило-комічно відмахувався небіжчик), другий просив дістати йому якусь книжку, або ліки, або т. зв. "бецугшайн" на взуття. І так без краю, без кінця. На праці, і дома, і в театрі, і на вулиці — скрізь Василя Івановича просили, і скрізь він піклувався своїми численними підопічними. У великій українській родині він справді вмів бути батьком.
І як добрий батько, вмів бути й суворим. Його гнів викликала всяка нечесність, безпринципність, пристосовництво. З якою зневагою говорив він про вчених ім'я рек, що несумлінно ставляться до фактів, що легковажать поважністю cвoєї праці! Яку огиду викликали в ньому національні перекінчики! Як лукаво й їдко вмів він висміяти дрібні людські недоліки! Так сміявся він від щирого серця з деяких науковців, які на кожній, навіть газетній, статті виставляли поруч свого прізвища всі свої справжні й нeсправжні наукові звання та ступені! Він умів підмічати слабкі струнки кожного і влучно, від щирого, доброго серця жартував із них з лукавим селянським гумором — і так це мило в щього виходило, що нікому й на думку не спадало гніватися.
І в науці для нього перше й ocнoвнe — було життя, зв'язок із потребами, вимогами, сподіваннями народу. В передмові до своєї "Граматики української мови" він писав: "Моя думка така, що краще хай завалиться вся науковість правопиcy, коли він має спиняти грамотність межи народом". І так завжди: наука для життя, наука з життя. Про ту ж граматику він писав: "Не такі часи, щоб можна собі сісти спокійно, обкластися з усіх боків матеріялами та списувати з них книжку" — і сподівався, що "колись буде можна перевчити й переправити". Та, на жаль, того спокійного часу він не дочекався. Тривога зміняла тривогу, та так він і відійшов несподівано від нас у трагічних й неспокійних часах.
Велика частина його наукових праць повстала з безпосередніх потреб життя. Такі його педагогічні статті з часів його вчительської діяльности перед війною 1914—1918 р.р. і його допомога в складанні підручників, правопису, правописного словника в останніх роках. Робота підчас війни в таборах полонених породжує його "Граматику української мови". Видавнича праця і наступні роки викликає на світ книжку мовно-стилістичних порад ("На теми мови", Берлін, 1924). І так далі, і так далі, аж до останньої його наукової пулікації про наголос у прізвищах на -енко.
Оця життєвість, життєрадісність, життєздатність, ця висока і проста людяність, товариськість, батьківство — все це висувало на перший плян у сприйнятті не великого вченого, а безмежно милого й близького дядю Васю. І потрібне зусилля, щоб відійти від нього, та чесно, тверезо, спокійно поглянути на те, що житиме й тоді, коли пам'ять про Сімовича-людину почне забувалися — поглянути на його наукові праці. Але коли це зробити, коли так тверезо й безсторонньо поглянути на ці праці, оцінити їx, яік такі, незалежно від особи їх творця, — з них повстане постать справжнього вченого, пройнятого духом творчих шукань і суворої самодисципліни. І ми побачимо, що є всі підстави говорити про те, що з ним ми втратили великого вченого.
У цій стислій і похапцем написаній статті не можна показати всього того, що дав небіжчик нашій мовознавчій науці. Хотілося б тільки нaкреслити кілька рисок його наукового профілю, його наyковиx інтересів, прагнень, методів і осягів.
Як мовознавець, Сімович був учнем Степана Смаль-Стоцького. Але впливу учителя, здається, не треба перебільшувати. Закінчивши 1904 р. університет у Чернівцях, Сімович віддається не мовознавчій, а історично-літературній і педагогічній праці. Тільки згодом, 1913 р., він складає докторат на основі дисертації "Дієслово в творах Йоанікія Ґалятовського''. Але, видно, ця робота не дуже йому самому подобалася, бо він не надрукував з неї нічого, хоч мав би до цього пізніше змогу. Тільки перебування в Празі, де Сімович, ставши активним членом відомого празького лінґвістичного гуртка Cercle linguistique, має своїм наслідком рішучий злам. Саме на роки 1928—1939, прожиті в Празі, а потім у Львові, припадає публікація тих наукових праць Сімовича, які забезпечують йому тривале місце в розвитку нашого мовознавства. Це передусім численні роботи з історичної морфології та фонетики української мови. В основі всіх його праць виразно лежить фонологічна метода, і в прищепленні цієї методи в yкpaїнськомy мовознавстві — величезна заслуга Сімовича.
Старіші наші мовознавці — Огоновський, Верхратський, Житецький — переважно накопичували мовні факти, не вміючи знайти в них закономірностей. Пiзніше покоління, зазнавши впливів т. зв. "молодограматиків", намагається впорядкувати ці факти за допомогою поняття фонетичного Закону. Фонетичний закон, — твердять вони, — за яким якогось часу у якійсь місцевості якийсь звук переходить у інший — в усіх випадках або в деякій позиції — не може мати вийнятків. А що такі винятки все таки бували, то молодограматики намагалися пояснити їх діянням аналогії — впливу інших, близьких граматичних форм, тощо. Тільки ж сам механізм аналогії лишився нез'ясованим, а тому застосування її було здебільшого довільне й справедливо викликало сумніви й навіть глузування.
Випадковості хаотичних збігів поодиноких сліпих фонетичних законів і діянь аналогії фонологи протиставили розуміння мови, як системи, як цілісної структури, де всі елементи органічно пов’язані один з одним, де, як в організмі, найменша зміна одного повинна спричинити зміну, переорієнтування або переосмислення інших. Замість хаосу прийшла система, хай не до кінця пізнана, але дедалі глибше пізнавана. Знову відроджено понятяа доцільости в мові, поняття цілеспрямованости в мові. Мова має свою мету, визначувану всією її системою. Вона постійно прагне структурної рівноваги, ніколи цієї рівноваги не досягаючи. І Сімович раз-у-раз говорить про "мету, мови" (пор. "До морфології українських прикметників", с. 39). Кожну зміну в мові можна пояснити, тільки зрозумівши її в усій системі мови. І Сімович у всіх своїх історико-мовних працях блискуче пристосовує цю методу до пояснення історичних змін — і цим він каже справді нове слово в українському мовознавстві.
[Краківські вісті, 29.06.1944]
29.06.1944