Шалик Деркача

На тлі, ймовірно, найгучнішого корупційного скандалу в новітній історії України в інформаційному просторі знову зʼявилося прізвище російського «сенатора» й недавнього депутата української Верховної Ради Андрія Деркача. Для мене особисто це було найбільшим одкровенням. Гучний корупційний скандал, як на мене, був невідворотним вже з часу президентських і парламентських виборів 2019 року. Адже там, де монополізація влади сусідить із недосвідченістю й тотальною недовірою до незрозумілих «чужих» у звʼязці зі ставкою на цілком зрозумілих «своїх» – корупція може бути тільки тотальною.

Але те, що Деркачеві навіть після втечі до Росії вдається бути впливовою людиною у країні, яку Росія намагається знищити, перетворює його на розвідника екстра-класу, якогось Джеймса Бонда. Ми ж розуміємо, що Деркач – ніякий не зрадник, а високопоставлений російський розвідник, який роками виконував завдання Центру? Зрадники – такі як Янукович чи Азаров – іноді використовуються російською пропагандою для трансляції чергових путінських наративів. А Деркача просто «перевели» з українського парламенту до російського. Ну і, як бачимо, із фінансовими потоками у нього також все гаразд.

Однак насправді Андрій Деркач – все ж таки не Джеймс Бонд. Він радше нагадує Штірліца з бородатого анекдоту про радянського розвідника, який прогулювався по рейхсканцелярії у «будьонівці» і ніяк не міг зрозуміти, чого це його сприймають як чужого агента.

У Деркача таких «будьоновок» була ціла шафа – і Академія ФСБ, і обʼєднання «За Україну, Білорусь, Росію», і лобіювання інтересів російської Церкви, і робота на Януковича… Але більшість українських політиків навіть з націонал-демократичного табору вперто продовжувала вважати Деркача адекватним і майже своїм, пригадуючи роль телеканалу і радіо «Ера» в першому Майдані. Але помаранчевий шалик Деркач одягнув, бо отримав завдання, і ще тому, що вже був членом фракції партії соціалістів – тієї самої фракції, яка згодом зрадить інші партії Майдану на користь хиткої коаліції з Януковичем. До речі, в такому ж помаранчевому шарфі тоді розгулював по Майдану російський «сенатор» від окупованої Запорізької області Діма Рогозін, якому «контора» теж наказала розігрувати роль опозиціонера – тільки не українського, як у випадку із Деркачем, а російського.

І ще одним вагомим аргументом, щоб підсвідомо вважати Деркача «своїм», був його батько, колишній голова СБУ. Ця спорідненість робила молодшого Деркача якимсь «аристократом», кровно зацікавленим у збереженні України – а навчання у Москві просто продовженням сімейної традиції. Те, що СБУ в часи його батька, та й набагато пізніше, залишалася службою, у якій велика частина вищого керівництва продовжувала сприймати російських чекістів як рідних, чомусь ні до кого не доходило. Ми продовжували жити у якомусь зачарованому світі, в якому нам практично відкритим текстом говорили, що нас скоро знищать – а ми вважали, що це такий веселий жарт і що росіяни та їхні численні агенти в українській еліті просто намагаються заробити капітал, до того ж і не політичний. Навіть чинній українській владі, що демонстративно відмовлялася від будь-якого співробітництва зі «старими» політиками, якось не спало на думку, що дискредитаційну кампанію проти Петра Порошенка і Джо Байдена неформальний «господар Сумщини» міг організувати не на замовлення ФБР, а за сприяння ФСБ.

Для того, щоб всім все стало остаточно зрозуміло – тобто коли вже просто не можна було робити вигляд, що нічого не сталося, – Деркач мав опинитися в Росії і стати членом Ради федерації. І відбулося це зовсім не тому, що українські спецслужби усвідомили, з ким вони мають справу. А тому, що після скандалу з «плівками Деркача» українським депутатом серйозно зацікавилися в американських спецслужбах – і швидко все встановили, бо і встановлювати не було чого, все і так було очевидно.

А якби не ці плівки, Деркач продовжував би бути не російським, а українським депутатом, сумлінно виконувати завдання Центру, курувати Сумщину і здійснювати неформальне керівництво «Енергоатомом», який він вперше очолив ще у далекому 2006 році. І я зовсім не виключаю, що у новому корупційному скандалі він би не зʼявився – на відміну від його фігурантів Деркач є справжнім професіоналом і навряд чи потрапив би до картотеки записів НАБУ. І ми продовжували б сприймати кадрового офіцера ФСБ, можливо вже навіть генерала (принаймні посада у Раді федерації цьому званню відповідає), як українського політика із суперечливою біографією і ностальгійно пригадувати помаранчевий шалик нашої молодості у нього на шиї.