«І листя пожовкле вітри рознесли.»
(Тарас Шевченко)
«З гілля вже листя сиплеться...» – так, згадаймо, в українському озвученні, відлунює перший рядок «Осінньої пісні» когось із середньовічних поетів – ваґантів («блукачів»): «De rámis cádunt fólia…» (в оригіналі – «опадає»: cadunt). Зітхальна тональність фрази – в дактилічній кінцівці: «си́плеться» – «fólia»...
«Зітхальна», бо осінь, про що багато поетів, – це зітхання. Воно ж – в образі падучого листка. «Ми́ ж, коли за́падемо́...» («Nós ubi décidimús…») – снує Горацій образи своєї знаменитої, адресованої Торкватові пісні (VІ, 7).
В цьому «западемо» – й образ дня, який западає за обрій, і падучої зірки, й листка, що відривається від своєї гіллі, й людини, що полишає, підхоплена вітром часу, своє родове дерево... В оригіналі, ще раз зауважмо, листя «падає»; в перекладі – «сиплеться».
Часом, прибите першим морозцем, воно (переважно з клена), йно гляне ранішнє сонце, – осипається, радше падає. Падає – усе разом, як одне, водномить, умлівіч. Стояло дерево, росяне, в золотолисті, – і вже голе. Й звук якийсь дивний, мов од хвилі, що набігає на берег: шугне – і тиша... Чорна графіка дерева – на тлі холоднуватої синяви... «В товаристві, – ще Пліній Молодший про це, – й смерть не страшна»...
Падає, сиплеться, опадає – під ноги... Якось, гортаючи «Думки й рефлексії» Клода Гельвеція, я зупинився на одній з його думок, чи то рефлексій: «Природа кидає нам під ноги золото, щоб ми його топтали»...
Природа справді велика вчителька, та коли згадаємо Гомера, його порівняння («покоління листків» – з «поколінням людей»), Марка Аврелія («листки – діти твої»), Франка («...розвійтесь, як тихе зітхання»), коли побачимо «листячко», що його «несе вода» з Глібової «Журби», то ця наука, як її бачив Гельвецій, видасться надто суворою.
Погляд на дивної різьби золотий листок, що так часто нагадує серце, і погляд на плитку золота – різні погляди: їх, душевного й хапкого, – не поєднати... Зверхність погляду «на купу золота» (Тібулл) – схвальна...
*
Дерева голі вже,
все листя – уже долі,
Зарисувалася
зима на видноколі.
І блідне осінь вже,
нема на ній лиця.
Ми топчем золото,
те золото – серця.
17.11.2025