Навроцький не збирається їхати до Києва, хоча повідомлення Генерального штабу Війська польського мало би дати йому привід для роздумів.
Одними з ключових умов, які Росія висуває в питанні мирних переговорів, є «денацифікація» і «дебандеризація» України. Тож що голосніше з Польщі долинають вигуки, що «бандеризм» шириться в Україні, як пожежа в степу, то правдоподібніше звучать російські аргументи.
Підтвердився провал зусиль української дипломатії у справі приїзду польського президента. У відповідь на публікацію «Газети Виборчої» на цю тему керівник президентського Бюро міжнародних справ Марцін Пшидач випалив, що якщо український президент «хоче побачити Кароля Навроцького, ніщо не стоїть на заваді, щоб він сів на поїзд і приїхав до Варшави на зустріч».
Це також позиція Кароля Навроцького. Випуск тижневика «Sieci» від 3 листопада має на обкладинці фото Навроцького і Володимира Зеленського та заклик: «Україно, мусиш попросити!» Суть цього «прохання» виклав Пйотр Гурштин, який щедро користується висловлюваннями співробітників президента: Зеленський має вирушити до польської Каносси.
Якщо до зустрічі дійде, то президент України вислухає про українську невдячність за польську допомогу після 24 лютого 2022 року. Він мусить каятися за афронти щодо кандидата Навроцького та зухвальство стосовно президента Анджея Дуди, який за своє відкрите серце зустрівся з показовим зневажанням. І, ясна річ, за часті контакти Зеленського з Дональдом Туском.
Навроцький буде «асертивним» щодо невдячного українця, тож твердо поставить питання «повномасштабних» ексгумацій і необхідності «дебандеризації» України. Крім того, Київ мусить врахувати проблеми польського сільського господарства, яке в разі приєднання України до ЄС чекає неминуча смерть.
Якщо дійде до зустрічі Навроцький – Зеленський, то український президент не натрапить на наївного, який за гарні очі повірить у щирість улесливості українців, – підсумовує Гурштин. Адже їм залежить на налагодженні контакту з польською правицею, яка «готується перебрати всю владу після парламентських виборів 2027 року».
Одне слово, має бути асертивно й по-боксерськи влучно.
Жонглюючи словами й корчачи грізні міни, Навроцький намагається приховати факт, що з поглядами, представленими в передвиборчій кампанії, і діями з перших місяців президентства його візит до Києва є безпредметним, а власне неможливим. І небагато тут зарадить можлива розмова з українським лідером у Польщі.
Навроцький мусив би змінити своє мислення про відносини з Україною, їх вплив на безпеку Польщі, на місце нашої країни в Європі й побачити в українцях союзника. А цього він робити не хоче і не може, оскільки мислить так само, як «Конфедерація» та Ґжеґож Браун.
Проте щось він усе ж мусить вирішити, бо інакше поляки і Європа побачать, що над Віслою з’явилася репліка Віктора Орбана, який вірно служить Москві.
Вдячність, конкретно виражена
Навроцький заявляє, що хоче не «розриву» в польсько-українських відносинах, а лише їх «рестарту». Є дві умови: врахування польських вимог в історичних питаннях і «захист польського сільського господарства та всієї нашої агропродовольчої продукції від можливого напливу української конкуренції».
Почнімо з другої справи. Не вдаючись у дискусію про причини й перебіг «агропродовольчої війни» 2023–2024 років, слід нагадати, що 13 жовтня держави ЄС схвалили нову торговельну угоду між ЄС та Україною (вона замінила угоду 2016 року і перехідні положення 2022 року) з вигіднішими для Києва умовами та захисними механізмами для держав ЄС.
Польща, Угорщина та Словаччина однак зберегли ембарго на імпорт українських зернових і не збираються від нього відмовлятися, що суперечить самій суті функціонування ЄС. За торговельні відносини з державами поза Союзом відповідає Європейська комісія, а не влада окремих країн. Тому Брюссель уже анонсував провадження проти трьох згаданих держав-членів.
Отже, якби Навроцький поїхав до Києва, він мусив би розповісти про причини хронічного порушення Польщею норм права ЄС і обґрунтувати свою тезу, що членство України в Союзі «є не на часі».
Він також не міг би обійти реальність в економічних питаннях. Профіцит Польщі в торгівлі з Україною у 2024 році сягнув 36 млрд злотих (експорт – 56 млрд, імпорт – 20 млрд), значну частину чого становить агропродовольча продукція, передусім молочна. Непоганий заробіток на державі, яка веде боротьбу за життя під безперервними атаками сотень російських дронів, ракет і бомб.
Минулого року українці в Польщі (біженці та трудові мігранти) сплатили до бюджету 17 млрд злотих, тоді як на охорону здоров’я для них, 800+ та інші форми соціальної допомоги з державного бюджету було виплачено 5 млрд. Не кажучи вже про те, що завдяки українським воєнним біженцям ВВП Польщі зріс на 2,7%.
Українська вдячність виражається в дуже конкретній формі.
Промовила польська армія
Генеральний штаб Війська польського оприлюднив повідомлення («Розбудова атмосфери ворожості», 3 листопада), яке можна вважати дзеркалом, у якому верховний головнокомандувач Збройних сил РП міг би подивитися на себе й побачити, що його висловлювання й дії ідеально вписуються в російські сценарії. Крок нетривіальний, бо ген. Вєслав Кукула, начальник штабу, відомий своїми численними зв’язками з PiS і Навроцьким. На жаль, це повідомлення в Польщі лишилося без відгуку, хоч в Україні про нього багато говорили.
Штаб виклав суть російських дій проти України на території Польщі. Психологічні операції держави Путіна мають на меті створити «атмосферу страху й жаху перед домаганнями українців», «знищення позитивних польсько-українських емоційних відносин і розпалювання антиукраїнських настроїв». Росія веде в Польщі «висунуті дії проти України» – мовою військових це означає, що ми вже стали полем битви.
Йдеться про «кінетичні» дії, тобто підпали автомобілів громадян України та закривання антивоєнних муралів. А також про «інтенсивний наратив в інтернеті – на порталах і акаунтах осіб, які пропагують настрої ненависті до України». За особливо важливе визнано посилення антиукраїнських проявів у місцях, де «знаходяться вузли допомоги для перекидання зброї або підтримки воюючої України (наприклад, Ґдиня, Ґданськ)».
Єдиною метою описаних дій росіян «є насичення нашого суспільства страхом і відчуттям загрози через перебування українців у Польщі». Ситуація є загрозливою, бо в російській інформаційній сфері вибудовується меседж, що напад Москви на Україну «є також підтримкою поляків у відплаті за Волинь, що має поліпшити ставлення Польщі до російських дій». Відповідно, українців представляють як більшу загрозу для Польщі, ніж Росія. Йдеться також про те, щоб «громадяни Польщі, бажаючи повернутися до своєї зони комфорту», тиснули на владу, «щоб ті ухвалювали рішення, несумісні з державними інтересами».
Штаб описав два способи, як впоратися з цією загрозою: не піддаватися емоціям, «оскільки вони штучно розпалюються», і не покладати відповідальність за диверсії на весь український народ, тому що за ними стоять російські спеціальні служби.
І підсумував: «На цей момент поділ на ката й жертву є чітким: агресор на сході – і ним є Росія». Дистанціювання Польщі від України «полегшить Росії ведення війни, а «кожна дія, що підриває підтримку України (наративна, емоційна), підтримує Росію в її агресії».
Президент і його оточення легко побачать, що саме їхні слова про «відбирання соціальних виплат» і нібито «привілеї в доступі до медицини» породжують відчуття загрози перед домаганнями українців. А особливо похмурим руйнуванням позитивних польсько-українських емоційних стосунків є твердження про нібито «невдячність українців».
Леськевич висмоктав цифри з пальця
Навроцький вважає, що історія – це його найсильніша сторона у стосунках з українцями. Всупереч фактам і без усвідомлення, як видається, політичних наслідків власних слів і вчинків. І передусім без розуміння глибини залучення Росії в цю сферу польсько-українських відносин.
Президент вимагає дозволів на ексгумації польських жертв, що є пострілом повз ціль, бо вже протягом року за їх підготовку та реалізацію відповідає робоча група, створена під егідою міністрів культури обох держав. Це стосується також ексгумацій українських жертв на території Польщі. Останніми роками Польща подала 13 заяв, до реалізації схвалено 9. Керований людьми президента ІНП бере участь у цих роботах, хоча секретом полішинеля є, що бракує охочих їхати. Не кожен готовий прийняти ситуацію, коли Україну за добу атакує до 800 дронів і 60 ракет.
Навроцький твердить, що ексгумації мають бути «повномасштабними», хоч це нічого конкретного не означає. Натомість має створювати враження, що йдеться про титанічне завдання – перекопати всю Волинь і колишню Східну Галичину. Абсурд.
Варто зауважити, що «повномасштабною» є війна Росії проти України. Навіщо Навроцький вживає щодо України воєнну риторику?
Президент також вніс до Сейму проєкт закону про «дебандеризацію», тобто прирівняння ідеології ОУН-Б і УПА до нацизму й комунізму, заборону використання символіки цих організацій і покарання за заперечення їхніх злочинів. Група українських істориків – від правих до лівих – заявила, що ухвалення закону змусить Україну до законодавчої оцінки злочинів, учинених Армією крайовою і Батальйонами хлопськими щодо українського населення.
У відповідь речник президента Рафал Леськевич випалив, що не може бути й мови про такий «симетризм», оскільки польських жертв було 120 тисяч, а українських – менш ніж тисяча. Брехня, підшита пихою, хоча насправді вона приховує істерію.
Наведені Леськевичем цифри висмоктані з пальця, що в найновішій публікації мусив визнати ІНП (Tomasz Bereza, «Zbrodnia Wołyńska – stan badań. Perspektywy i postulaty badawcze», Pamięć i Sprawiedliwość, №45). Досі ж бо «не уточнено кількість жертв», для Волині «прийнято оцінки», що загинуло 50–60 тисяч поляків. Натомість у випадку колишньої Східної Галичини «оцінки втрат лежать в діапазоні від 20 до 110 тисяч».
Без визнання провин і прощення
Якщо інституції, відповідальні за дослідження та історичну політику, жонглюють цифрами, то важко навіть дивуватися, що політики дають собі волю безтямно.
В законі від 4 червня цього року, яким було встановлено державне свято «День пам’яті про поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних землях Другої Речі Посполитої», зазначено, що польських жертв було 100 тисяч. PiS оперує цифрою вдвічі більшою.
Не інакше й стосовно періоду, коли мали бути скоєні масові злочини. У новелі до закону про ІНП від січня 2018-го вписано роки 1925–1950, у законі від 4 червня – період 1939–1946, у проєкті Навроцького – роки 1943–1945, у проєкті PiS про «бандеризм» – період 1921–1950. Отже, вписати можна будь-який період, бо кожен говорить про «історичну правду».
Тим часом єдину дослідницьку програму, що займається ідентифікацією жертв польсько-українського конфлікту, реалізує колектив під керівництвом проф. Ігоря Галаґіди, який діє в Українському католицькому університеті у Львові. Завдяки величезній роботі, виконаній сімома дослідниками, вдалося встановити прізвища 22 тисяч українських жертв із загальної кількості 32 тисяч. Нині триває публікація результатів їхньої праці.
Група Галаґіди займається також ідентифікацією польських жертв. Дотеперішні висновки дозволяють стверджувати, що їх було незрівнянно менше, ніж 100 тисяч. Це, звісно, не змінює того факту, що масштаб трагедії був величезним і що обов’язком польської та української держав є надати можливість поховання вбитих і гідного вшанування їхньої пам’яті.
ІНП та інші інституції, відповідальні за історичну політику, вперто ігнорують працю дослідників з УКУ. Слова Леськевича про «менш ніж тисячу» українських жертв показали не лише масштаб брехні, якою послуговується колишній працівник ІНП (до президентської канцелярії він прийшов разом із Навроцьким), а й те, що польська держава викинула з пам’яті питання українських жертв. В цитованій публікації ІНП згадки про них немає – зрештою, «Польща для поляків».
Однак це шлях у нікуди, бо він спирається не на пізнання минулого, а на те, щоб керуватися сфальшованою ідеологією. Такими є наслідки того, що польська держава закинула працю задля примирення між нашими народами відповідно до формули «Вибачаємо і просимо про прощення». Альтернативу до неї показав генеральний штаб – поляки мають шукати допомоги Росії, щоб готуватися до відплати українцям.
«Польська сторона очікує, – написали „Sieci”, – припинення масової ґлорифікації УПА різними українськими інституціями, організаціями та середовищами». Йдеться передусім про червоно-чорний прапор, який масово використовують військові й цивільні від початку російсько-української війни, що розпочалася 20 лютого 2014 року. Цей прапор символізує опір загарбникові й готовність принести в жертву власне життя.
Уявляю собі українські служби, які перед візитом Навроцького знімають червоно-чорні прапорці з майдану Незалежності в Києві, які встановили поряд з фотографіями полеглих солдатів на знак того, що їх пам’ятатимуть як героїв. Їх – тисячі. Прапори стоять також на могилах полеглих оборонців України на кожному цвинтарі в містах і селах по всій Україні – від краю до краю.
Ясна річ, це неможливо. Чому ж тоді президент Польщі висуває цю умову?
У повідомленні Генеральний штаб заявив, що Росія вибудовує меседж про свою агресію проти України як про підтримку поляків «у відплаті за Волинь». Мета полягає в тому, щоб ставлення Польщі до дій Москви стало теплішим, аби зобразити Україну як більшу за Росію загрозу і щоб поляки вимагали від своєї влади покинути Україну.
Ясніше сказати неможливо, а проте Навроцький вперто загрузає в російський сценарій.
Пам’яттю керують «істрєбітельниє батальйони»
Згадаймо отож, що Росія присутня багатьма способами в польсько-українських суперечках про минуле. Її мета – посварити обидва народи, щоб легше було над ними запанувати. Москва діє дуже агресивно, з відчуттям сили й володіння великими ресурсами – інституційними, кадровими й концептуальними. Її потужним козирем є можливість формувати погляди на історію наших держав у західній суспільній опінії.
Росіяни диспонують неосяжними архівними ресурсами з кілометрами документів про історію Польщі й України, структур збройного підпілля часів Другої світової війни та повоєнного періоду. Вони користуються тим, що СРСР провадив активну політику щодо Другої Речі Посполитої та її українських громадян і мав вирішальний вплив на розв’язання польського та українського питання під час і після завершення Другої світової війни. Вони підтримують старі агентурні мережі і створили нові.
Ядро радикально антиукраїнського «кресового» руху в Польщі становили члени «істрєбітельних батальйонів» НКВД – формації, створеної Кремлем для пацифікації тилу фронту під час німецько-радянської війни. В 1997 році їх члени отримали статус учасників воєнних дій, а 2014 року були внесені до Корпусу ветеранів боротьби за незалежність Речі Посполитої Польської – «почесної вояцької спільноти».
Про цю формацію, окрім однієї статті, не з’явилося жодної наукової праці, ніхто не дослідив її ґенези, цілей і методів діяльності. Не верифіковано обґрунтованість визнання її членам відповідних прав і заслуг перед незалежністю Польщі. Вистачило твердження, що вони боролися з українськими націоналістами й захищали польське населення.
Пишу про це, бо «істрєбітельниє батальйони» НКВД керують польською пам’яттю про конфлікт з українцями. Їхні члени (переважно з колишніх Львівського, Станіславівського й Тернопільського воєводств) випродукували величезну мемуарну літературу, опублікували також книжки з поіменними списками жертв та їхнім загальним числом – 110 тисячами польських жертв у Східній Галичині й сотнями тисяч на Волині.
Інверсований Київський похід
У питаннях польсько-української історії росіяни досягли досконалості, згідно з максимою Джорджа Орвелла: «Хто контролює минуле, контролює майбутнє. Хто контролює теперішнє, контролює минуле». У Польщі вони контролюють не лише дебати, а й процес законодавства.
У січні 2018 року російські агенти впливу вперше «дебандеризували» Польщу. У скандальній новелі до закону про ІНП український націоналізм прирівняли до нацизму й комунізму. Коли виявилося, що відповідні записи постали на Луб’янці – славнозвісній штаб-квартирі КҐБ, а нині ФСБ, – Конституційний трибунал поставив під сумнів частину приписів.
Одностайно ухвалений цього року закон про державне свято – «День пам’яті про поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних землях Другої Речі Посполитої» – представляв депутат Тадеуш Самборський з PSL. Співробітник «Myśli Polskiej», яку урядова комісія з розслідування російських та білоруських впливів назвала «хабом російської пропаганди».
А все ж PiS вимагає ухвалення «дебандеризації» і до того самого закликає Навроцький. З якої причини і в чиїх інтересах?
У Польщі табуйованою темою є видима неозброєним оком синхронізація «розрахунку» з українцями за Волинь з інтенсивністю використання історії як виправдання російської агресії проти цієї країни. Генеральний штаб Війська польського як єдина державна інституція намагається змінити цей стан і підкреслює, що нинішня хвиля антиукраїнської істерії пов’язана з розмовами про мир в Україні.
Однією з ключових умов, які висуває Росія, є «денацифікація» і «дебандеризація» України. Тож що голосніше з Польщі лунають заклики, що «бандеризм» шириться в Україні, як пожежа в степу, то правдоподібніше звучать російські аргументи. Особливо у вухах Дональда Трампа, руху MAGA, європейських політиків та інтелектуалів, які «розуміють Путіна».
Святий Августин казав, що «помилятися властиво людині, але добровільно тривати в омані – диявольська річ». Навроцький помиляється в справах України і добровільно тримається цієї омани. Його «жорстка гра» з українцями нібито має підтримувати їхній опір проти Росії, що з погляду логіки є конструкцією справді диявольською. Скроєною, власне, за моделлю, написаною кремлівськими стратегами.
Президент розповідає, що в Бельведері розмовляє з духом Юзефа Пілсудського. З цього він зрозумів лише те, що ідеально демонструє «інверсований Київський похід». Не з українцями проти більшовиків, а разом з росіянами проти українців, яких для кращої комунікації з Кремлем називає «бандерівцями».
Польська версія тексту – в «Gazeta Wyborcza», 15 листопада 2025 року
17.11.2025