Промова на ювилейнім Шевченковім сьвятї в Коломиї.
Девятнайцятий вік дав Україні великого поета, мученика за правду, славу і волю України, Тараса Шевченка.
Хлїборобська, кріпацька дитина, що якраз перед стома роками 1814 під найбіднїйшою стрілою прийшла на сьвіт Божий, своєю цікавостю, своїм талантом, своїми здібностями до малярства звертає повну увагу на себе і доводить до того, що при помочи добрих людий 1838 р. викуплений із панської неволї Тарас став вольним і може побирати науку малярства в Петербурській академії штук.
Та на волї зараз таки попри талант до малярства проявляє ся у Тараса Шевченка другий, ще більший талант поетичний, талант мальованя своїх гадок-думок, своїх найглибших почувань і всього того, що ворушило серце і займало душу 24-лїтного палкого Тараса, не красками, а чудовими, нечуваними доси огненними словами, які мають таку чарівну силу, що до глибини потрясають-зворушують душу, сумлїнє земляків, розбирають чоловіка геть до шпіку, кости, спричинюють все наново цілковитий переворот в думаню, розуміню і дїланю, що мов вогнем палять-печуть і закаменїле серце, зоставляють чути чужий біль, терпіня, утїху, радість, заставляють плакати, любити, ненавидїти і нарешті дїлати. Оттакий-то ґенїй України, поет Тарас Шевченко.
Поезия Тараса Шевченка взагалї сумна, тужлива, як сумне житє українського народу, як сумна доля України, як невеселе житє поета. Се сльози горячої любови до людини, до України, що плили із щирого серця, "яке людий полюбило і в людях кохалось".
В перших своїх поемах, що появили ся друком в Кобзарі 1840 р. та в Гребінчиній "Ластівці" 1841 р., Шевченко мов той молодий орел очивидячки ще щойно розмахує свої крила до великого відтак лету. Він оповідає про чорнобриву дївчиноньку, що полюбила козака, який пішов тай загинув, а дївчина, напивши ся зїля чарівниці, тополею стала; про причинну, дївчину сиротину, що понад Днїпром ходить (й сама не зна, бо причинна), виглядає козаченька молодого, що то рік покинув, аж заки її русалоньки не залоскотали, оплакує її долю; виливає дрібні сльози з Катериною, що покохала москаля-салдата, який її зрадив і покинув, а вона з розпуки топить ся.
Однак найбільше цікавить його вже від самого початку слава України, славна її бувальщина. Він, щоб "серце хоч трошки спочило", оспівує давні славні козацькі часи, як то "колись в Українї ревіли гармати", як то "славні Запорожці вміли панувати" (Іван Підкова),
Як Москалї, Орда, Ляхи
Бились з Козаками (Тарасова ніч),
тїшить ся, що "слава сяє", а тужить, що "воленьку спіткала недоля", величає Котляревського за те, що соловейком щебетав про Україну та про славу ковацькую, просить Основяненка, щоби співав
Про сїч, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили, —
Про старину, про те диво,
Що було, минуло...
Утни, батьку, щоб нехотя
На весь сьвіт почули,
Що дїялось в Українї,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всїм сьвітї стала —
гірко сумує і тужить, що було і таке, що
Україна
Зажурилась, заплакала
Як мала дитина.
Нїхто її не ратує... Козачество гине,
Гине слава, батьківщина,
Немає де дїтись...
Як та галич Поле криє,
Ляхи, унїяти
Налїтають — нема кому
Порадоньки дати (Тарасова ніч) —
застановляєть ся также над завданєм Кобзаря-поета і тут виринає, давить його душу почутє одинокости, самотности між людьми, які люблять тільки, щоб їм тугу розганяти, а не відчувають, яке пекло тому на сїм сьвітї, що дивить ся на людий душею і знає, які вони.
(Дальше буде).
[Дїло, 18.06.1914]
(Дальше.)
Ми бачимо, що зараз таки спершу недоля особиста, туга, нещасна доля чорнобривої дївчиноньки, слава і недоля України займають поетову душу.
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвало ся, сьміялось
Виливало мову;
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі.
За степи та за могили,
Що на Українї,
Серце млїло, не хотїло
Співать на чужинї...
Тілько сльози за Вкраїну,
А слова — немає...
І чим дальше, тим все більше вражливе на людськеє горе серце Тараса відзиває ся голосим плачем над недолею України і людською неволею взагалї. Сьвідчить про се велична його поема Гайдамаки, що появила ся друком під сам конець 1841-го р., де поет малює вже такі образи, що "за людий сором, що серце болить":
Од Конашевича і досї
Пожар не гасне, люди мруть,
Конають в тюрмах; голі, босі,
Дїти нехрещені ростуть,
Козацькі дїти! А дівчата —
Краю козацького краса
У Ляха вяне, як перш мати,
І непокритая коса
Стидом сїчеть ся, карі очи
В неволї гаснуть, розкувати
Козак сестру свою не хоче,
Сам не соромить ся коваль
В ярмі у Ляха!... Горе, горе!
Молїтесь дїти! Страшний суд
Ляхи в Україну несуть!...
Сьвідчать про се всї ті страшні образи людського горя, що їх незвичайно по мистецьки малює він подрібно в Гайдамаках.
Найрадше однак все те спочиває поет своєю душею, своїми гадками на славних часах козацтва, коли то козаки на байдаках великим Днїпром та синесеньким морем їхали до Туркинї в гостї — "не кишенї трусить", а "різать, палить, із турецької неволї братів визволяти", "славу і волю добувати" (Гамалїя) — вказуючи тим на завданє правдивого козацтва; перед його душевними очима:
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани — всї в золотї...
У мою хатину
Прийшли, сїли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Сїч будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Гріли ся в Скутарі,
Та як люльки закуривши
В Польщі на пожарі,
В Україну вертали ся,
Як бенкетували... (Гайдамаки).
Оттака то була колись слава козацькая, що козаки пострахом були своїм сусїдам, і Шевченко розказує її "навманя, без книжньої справи", по традициї, яка на Україні ще була не перевела ся, а жила, а яку вже Котляревський своєю Енеїдою і Наталкою Полтавкою так зручно умів підтримати і оживити. Се "слава-дїдівщина", т. зн. слава дїдів, а сьвідками сеї слави
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тїло
В китайку повите (Іван Підкова).
її виводить поет внукам перед очи на те, щоб вони згадали сю славу-дїдівщину, згадали
праведних гетьманів,
Де їх могили? Де лежить
Останок славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хочби убогая могила?
Де Наливайкова? (Сьвято в Чигиринї),
і бо його болить серце, що "богато їх", тих внуків, а все те у них, поганих і нікчемних, пішло навіть в непамять, бо
хто скаже,
Де Ґонти могила,
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залїзняк, душа щира,
Де одпочиває? —
Тяжко, важко! Кат панує,
А їх не згадають! (Треті півнї)
Оттак стискаєть ся серце Тараса з важкого болю від того, що бачить колишню славу дїдів, теперішне панованє ката, а нікчемних внуків у ярмі. Гіркий болючий жаль проймає його наскрізь, що вся та слава козацькая минула ся і вже не вернеть ся:
Була колись Гетьманщина,
Та вже не вернеть ся,
Було колись панували,
Та більше не будем...
Тії слави козацької
По вік не забудем!
Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю тебе, краю,
Заплаче серденько.
Де подїлось козачество,
Червоні жупани?
Де подїлась доля-воля,
Бунчуки, гетьмани?
Де подїлось?
І з гіркою іронією питаєть ся:
Ізгоріло?
А чи затопило
Синє море твої гори,
Високі могили?
Ой, край тому не винен, і длятого
Мовчать гори, грає море,
Могили сумують...
А над дїтьми козацькими
Поганці панують —
ось правдива причина тому, що та слава минула ся.
Грай же море, мовчіть гори!
Гуляй буйний полем!
Плачте дїти козацькії,
Така ваша доля. (Тарасова ніч).
Отсе гарно малює настрій душі поета в тих часах і показує, що Шевченко вже тодї мав отверті очи на оплаканий стан України, що "обідрана сиротою понад Днїпром плаче, тяжко, важко сиротинї, а нїхто не бачить" (До Основяненка). Розгадував він над тим і знав, хто тому винен, бачив він зарівно славу дїдів і нїкчемність внуків, що замість добувати славу і волю, братів визволяти з неволї, "сидять собі у запічку" (Тарасова Ніч), "панам жито сїють" (Треті півнї), "носять косу в росу" (Іван Пікова), "гнуть ся мовчки" (Галайда), бачив добре і катів-поганців та ворогів, що панували та ще й сьміяли ся (До Основяненка) і застановляв ся глибоко над тим, що робити, як лиху зарадити.
(Дальше буде).
[Дїло, 19.06.1914]
(Дальше.)
Перед усїм, показуючи своїм землякам живу славу дїдів, будив він жалість у них:
Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували,
Заплакалиб тяжко, бо виб не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Однак сам плач-сльози не помагали, а від того плачу йому нарештї "висохли сльози", тай він "прозрівати став потроху"...
Доглядаюсь —
Бодай не казати!
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії...
І засохли мої сльози,
Сльози молодїї.
І тепер я розбитеє
Серце ядом гою —
І не плачу й не співаю,
А вию совою. (Три лїта).
Оттакі слова виривають ся Тарасови із зболїлого, розбитого серця тодї, як побував він на Українї в р. 1843—1845.
Кріпацтво зі всїма своїми звірствами, а окрім того загальна національна темнота і социяльно-моральна гнилизна в українських панів, брак всякого зрозуміня для потреб краю і народу, слїпе малпованє чужини, брак всякої самостійної думки і праці, а притім безмежна зарозумілїсть і великопанське самодурство, чому всьому по 14-ти роках, як не був в ріднім краю, Шевченко мав тепер нагоду з близка придивити ся і чому дав вираз особливо в поемі Посланіє, все те наповало його душу на балях, забавах і гулянках у тих панів гіркою трутею, доводило його до розпуки. Де пани навісні скаженїють, де "продають, або у карти програють людий", де "кайданами міняють ся, правдою торгують", де, одним словом люди "не люди, а змії", там для Шевченкових ідеалів не було ще місця.
Але горяча любов Тараса до людини і до України не дали йому віддавати ся розпуці, песимізмови. Вона попихає його до дїла. Йому немов ростуть великі крила. Всю силу душі вкладає він в те, щоб з моральної калюжі підняти людий, щоб визволити Україну з кайданів лихої ночи. Він зміняє тон і починає від тепер складати псальми сурові про злочинства людий, оден суровійший над другий, як Чигирин, Сон, Кавказ, Великий Льох, Іван Гус, Невольник, Псальми Давидові, Холодний Яр, Суботів, Розрита Могила, За думою дума, Посланіє і складає свій заповіт — "Кайдани порвіте"!
Пізнавши усе пекло тодїшнього житя на Україні, социяльно-моральний і культурний занепад народу, недолю-неволю людини і рідного краю України, застановляє ся Тарас тепер ще глибше над поставленими собі уже передом питанями, над причинами усього лиха, і чим раз яснїйше бачить, що корінем його — се "гайворони з півночи", що "вкрили Україну" і клюють очи козацькії від того часу, як "гетьман з старшиною в Переяславі Москві присягали", се нещасна злука України з Москвою, се царський деспотизм, який спричинив, що і на Українї
Кайданами міняють ся,
Правдою торгують
І Господа зневажають.
Людий запрягають
В тяжкі ярма,
Орють лихо,
Лихом засівають...
І перед його духовими очима виринають справники неволї України Петро і Катерина —
Се той Первий, що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову сиротину..
тая цариця
Лютий ворог України
Голодна вовчиця! —
Ось що голосить Шевченко в повній сьвідомости ваги історичних подїй, які зчинили ся за Петра Великого і Катерини II-ої, і став обличителем катів України, розпинателїв народних, правди гонителїв жестоких і усїх тиранів.
Ляхи були, усе взяли
Кров повипивали,
А Москалї і сьвіт божий
В пута закували! (Невольник.)
(Дальше буде.)
[Дїло, 22.06.1914]
(Дальше.)
Деспотизм, панованє одних людий над другими як рабами робить з людий катів без сумліня, без душі. Відси пішло і "се пекло на сїм сьвітї" — кріпацтво зі всїми своїми звірствами. В сей деспотизм у часах Николая І-го відзначив ся нечуваною брутальностю і провакацийною нелюдскостю. І в таких часах не побояв ся Тарас Шевченко виступити з завзятим жаданєм для народу волї, економічної, социяльної, духової і полїтичної волї. І хоть потерпів за се тяжко, таки міг він про себе сьміло сказати,
Та не продам ся нїкому,
В найми не найму ся!
Але-ж бо й Україна в очах Тараса не без вини в своїм нещастю, і в тім лежить другий корінь лиха. По славних прадїдах та дїдах великих, що "мов крадьки понадбали всякого добра", добули Українї волю, що були готові "за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни" і рідну дитину зарізати (Н. В. Гоголю) що "всю мізерию оддавали своїй Українї небозї", (Буває инодї), що "усї могили начинені туго їх благородним трупом", — та доба слави — дїдівщини закінчила ся боєм під Берестечком, прийшли такі батьки, що їх Шевченко словами лає:
Раби, підніжки, грязь Москви
Варшавське сьміття ваші пани
Ясневельможнії гетьмани (Посланіє),
такі батьки, що "кров свою лили" — вже не зa Україну, як дїди і славні прадїди великі, а "за Москву і Варшаву і нам синам передали свої кайдани, свою славу, — отеє "слава" батьків" — прийшли "гетьмани усобники, недоуми, що занапастили божий рай" (Гори мої високії).
А по таких батьках прийшли їх сини, а славних прадїдів великих правнуки погані, що вже навіть забули "дїла незабуті дїдів наших, тяжкі дїла", що вже навіть не знають, "що вони таке, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті", що "добре ходять у ярмі, ще лучше, нїж батьки ходили", та ще й хвалять ся тим, що "називають преподобним лютого Нерона"...
Оттак, а не инакше розуміє Шевченко історию козаччини. Се треба тут виразно підкрислити супроти таких очивидних непорозумінь, буцімто Шевченко в часах, як писав своє Посланїє, зовсїм змінив свої давні погляди на козаччину, на Запороже та на Гетманщину, "насьміявсь над славою української козаччини," що "козацька давнина зовсїм зблїдла в очах поета," що "ідеал козаччини зачав у него меркнути і він стратив віру в козацькі ідеали". Нї! Так нїколи не було. Шевченко завсїгди добре відріжняв "живу славу дїдів і лукавство батьків" а що думав про "правнуків поганих, про своїх сучасників, те говорив їм зовсїм ясно в очи. Він ніколи не був слїпий на хиби народні і хиби в істориї України.
Хоть як щирими словами поминає він Богдана, "праведного, славного гетьмана," то все таки гірко докоряє йому, що віддав Україну Москалеви (Розрита Могила) і глибоко переконаний, що і сам Богдан, колиб "глянув тепер на Переяслав та на замчище подививсь" то з тяжкого горя, що його дїло такий небажанний ним конець взяло "упив ся-б, здорово упивсь і в смердячій жидівській хатї б похмеливсь, або в калюжі утопивсь"; докоряє козацтву, що за Мазепи не вміло "одностайне стати — пшениченьку пожати, Полтаву достати" (Іржавець), розкриває власні тяжкі гріхи України, а сам найголовнїйший гріх бачить Тарас (в поемі Великий Льох) в тій нїчим неоправданій, добродушній вірі і прихильности України до Москви, яка виявилась в рішучих хвилях істориї України, та в злих духах України. І наслїдки того показались страшні!
Заснула Вкраїна,
Буряном укрилась, цьвіллю зацвила,
В калюжі в болотї серце погноїла
І в дупло холодне гадюк напустила...
В тім холоднім дуплї, в серці України, в серці нащадків славного козацтва, в серці правнуків поганих по тім, як славні Запорожці своїм трупом вкрили поле під Берестечком, пролили свою кров за волю України, не стало вже більше "козацької тої крови, чистої, сьвятої" (Чигирин). Сучасних собі козацьких нащадків, дїтий України, вже ось як Тарас представляє:
Україно, Україно,
Отсе твої дїти!
Твої квіти молодії
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В нїмецьких петлицях
Замучені! Плач Вкраїно,
Бездїтна вдовице.
(Конець буде.)
[Дїло, 23.06.1914]
(Конець.)
Ба, що гірше — ті дїти стались перевертнями, пявками, недолюдками, що "помагають Москалеві господарювати та з матери полатану сорочку здїймати"!
Нїмії, подлїї раби,
Підніжки царськії, лакеї
Капраля пяного. Не вам,
Hе вам в мережаній лівреї
Донощики і фарисеї
За правду пресьвятую стать
І за свободу! Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш! (Юродивий) —
кличе він в сьвятім обуреню, приглядаючись їх "патріотичній" праці. На них він нїякої надїї не покладає, щоб вони за правду пресьвятую стали й за свободу.
А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух острить,
Та добре вигострить сокиру
Тай заходить ся вже будить.
А то проспить собі небога,
До суду божого страшного.
А панство буде колихать,
Храми, палати мурувать,
Любить царя свого дурного
Та византийство прославлять
Тай більше, бачить ся, нїчого!
Хоть як бурхає серце Тараса справедливим гнївом проти панства, проти тих "патріотів", що "рідну дитину продають в різниці Москалеві, як лепту удовиці України престолові, отечеству" (Н. В. Гоголю), що ще більше навіть нїж самі вороги України стоять її відродженю на перепонї і "гірше Ляха її розпинають" (Посланіє) то всеж таки і їх рад би він приєднати до визвольного дїла і длятого промовляє до сумлїня тим лукавим чадам,
Що їх безчестіє і зрада
І криводушіє огнем
Кровавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах, (Осії гл. XIV.)
переконує їх, що се брехня, що "цар — наш Бог, і цар — надїя, і нагодує і огріє вдову і сирот", кличе до них:
Схаменїть ся, будьте люди,
Бо лихо вам буде!
Настане суд!...
І молить:
Обійміте, брати мої,
Найменчого брата,
Нехай мати усьміхнеть ся,
Заплакана мати!
Ceгo бажає Тарас з цілої душі — собі і неньці Українї, його серце плакало, ридало, кричало, щоб лиш мати усьміхнулась, він глибоко вірив, що вона усьміхнеть ся, що "встане правда, встане воля",
Встане Україна
І розвіє тьму, неволю,
Сьвіт правди засьвітить,
І помолять ся на волї
Невольничі діти (Суботів),
а всю свою надїю покладав на своє слово, що викує з його
Новий леміш і чересло
І в тяжкі упруги
Може зорю переліг той,
А на перелозї
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої,
Козацької тої крови,
Чистої сьвятої! (Чигирин).
Ціле своє житє він виціджував сукровату, за правду зі всїма боров ся, за правду приняв від царя тяжку муку і все готов був "за правду стать, за правду згинуть", а за Україну готов був і "душу свою погубити".
Тарас Шевченко великий наш громадянин, якому і доси пари у нас нема. В своїх твердих переконанях він нїколи не захитав ся, нїколи "перед гординею катів не покланяв ся".
Як ґранїтна скала непохитний, незломний, зовсїм в собі гармонїйний характер Тараса.
Тому то і вплив його невмирущого слова величезний, бо його слово не слово, а кроваві сльози, що спадаючи на душу, порушують і найтонші її струни, вражають гірким болем рану її почутя; бо його слово се пекучий огонь, що від него завсїгди кров в серцї закипить. І усе те незаслужене горе людини і рідного краю України, виплакане такими сльозами, зворушує нас не лиш до слїз, але займаєть ся поломінем, порушує до дїла.
Серед гнилизни страшного морального зіпсутя, серед біснуватого урядового обскурантизму того часу Тарас Шевченко стає апостолом нового житя, опертого на любови, правдї і волї, проповідує віру в такого Бога, що "не одурить, карать і милувать не буде", будить моральні сили і пориви, сталить і гартує душу і волю, підоймає її все висше, все висше аж ген у найвисшу височінь, до правди-истини, до Бога.
Длятого значінє поезиї Тараса Шевченка для українського народу не вичерпаєть ся нїколи, бо в його творах зложені слова вічної правди, неминущої красоти, найглибшої доброти... Хто в нас не зазнав чарів Шевченкового слова на собі самім?
Не диво, що великого чуда воно вже доси доказало. Український нарід встав. "Правнуки погані", загріті вогнем Шевченкового слова, оден за другим навертають ся і заходять ся коло того, щоб чим скорше "забулась давняя срамотня година і ожила добра слава, слава України". Сповнить ся ще і заповіт Тараса — порве український нарід до решти кайдани! "Розвернеть ся братерськая наша воля без холопа і без пана, без царя і без катів, без князїв і без темних рабів, а з новим і праведним законом"! Розвернеть ся "сама собі у жупані"!.. Розвернеть ся...
Розвернула ся весела,
Оксамитом шляхи стеле,
І шовками застеляє,
І нїкому не звертає.
Мир душі Твоїй, Кобзарю!
[Дїло, 24.06.1914]
24.06.1914