Надходить 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Буде велике свято, адже поет вважається національним пророком, який розбудив своєю творчістю народ, підніс його національну свідомість і тим заклав міцні підвалини національного руху як на Великій Україні, так і в її підавстрійській частині. Часом навіть можна почути думку, що більший вплив поета відчувався саме на Галичині, а не на батьківщині. Ця думка, без сумніву, є слушною. Якщо 90% населення України у часи Шевченка було неписьменним, то як могли вірші поета підняти національний дух народу? При такій постановці питання народна освіта стає вельми значущою, і подвижницька практична робота на цій ниві мала не менше значення, ніж праця української творчої інтелігенції.
Таких подвижників ми згадуємо рідко, але оцінити їхню працю конче важливо, щоби не лише побачити її обсяг, але й відчутно зрозуміти, з якої стартової позиції починалося національне відродження. Одним із таких подвижників був Юрій Федькович, який на власній практиці переконався, наскільки важливим для селян є володіння грамотою, щоби читати твори Шевченка. У своєму оповіданні "Кобзар і жовняри" він згадує, як, будучи лейтенантом австрійського війська, знайомив з творчістю поета своїх солдатів і як це пробудило у них стремління до освіти.
Звільнившись із війська, Федькович присвятив своє життя служінню рідному народові як поет, громадський діяч і державний службовець. Зокрема, він став представником одної зі сільських громад і захищав у судах інтереси гуцулів проти свавілля землевласників і бюрократів. При цій праці він добре вивчив соціально-економічний стан населення Карпат. Вбачаючи причини всіх його негараздів у неосвіченості селян, взявся до роботи в галузі народної освіти, сумлінно пропрацювавши кілька років повітовим шкільним інспектором.
Про його роботу на цій посаді і стан тогочасного гуцульського села дають добру уяву звіти, які він надсилав до Вижницького повітового шкільного інспекторату. На самому початку роботи його найбільше вразила виразна нехіть селян віддавати дітей до школи і, взагалі, відсутність до неї всякої пошани. Він шукав цьому пояснення і спочатку дійшов висновку, що школа не дає селянинові необхідних практичних знань. Виходячи з цього, він вносив у інспекторат свої пропозиції, які, проте, не знаходили розуміння у державних освітянських інституціях. Наприклад, він пропонував створити для школярів спеціальний календар, який пояснював би причини змін пор року, рух Сонця та Місяця, а також подавав дати церковних свят. Цю пропозицію відхилили з поясненням, що такі знання учням можуть подавати вчителі географії та релігії.
Ближче придивившись до реального життя школи на Буковині, він почав розуміти причини масової неписьменності гуцулів глибше. У першому своєму звіті він пише:
"Отож, відвідування школи є мізерним і нереґулярним, у Дихтинці воно взагалі припинене, в Ростоках і Вілавчому найближчим часом треба цього чекати, і скрізь справджується приказка: «Якщо хлоп не мусить, ні рукою, ні ногою він не поворушить».
І якщо в наступному навчальному році селянин не буде виконувати свій обов'язок реґулярно посилати дитину до школи, не буде слухняно і постійно м у с и т и, то можна буде очікувати у наступному навчальному році, що відвідування школи буде зовсім припинене".
Стежити за станом народної освіти повинні були створені по селах, відповідно до законодавства, місцеві шкільні ради. Враження про них у Федьковича було прикре:
"Вони були покликані в першу чергу для того, щоби впливати, якщо не на відвідування шкіл, то хоча б на відповідне управління школами, але в Карапчині, Вашківцяхі і Александердорфі вони взагалі не були створені. Більшості інших шкільних громад частково невідомі основні положення шкільного законодавства… У Дихтинці, здається, шкільну раду просто іґнорують, навіть висміюють, бо інакше було би неможливим, щоби припинилося відвідування школи, що засвідчують висловлювання багатьох гідних довіри осіб, ніби вчитель, зайнятий виборчими інтриґами та розвагами з жінкою пароха, зазвичай залишає дітей напризволяще".
Крім шкільних рад, стан шкіл мали би контролювати колеги Федьковича нижчого рівня. Але робити цього вони були не в стані:
"Є печальним фактом, що в багатьох шкільних округах нема жодної особи, яка могла би чи хотіла зайняти цей важливий пост. Бо вони або далеко відстають від учителя у своїй педагогічній освіті і тому не можуть виконувати такі обов'язки, або вважають місце шкільного інспектора за щось другорядне, щоби його займати, або, зрештою, дозволяють собі нехтувати своїми професійними обов'язками".
Не кращими були шкільні вчителі, які часто зовсім не мали педагогічної освіти. Федькович усіма силами намагався піднімати їхній фаховий рівень, зокрема, скликав кількаденні вчительські конференції, які готував і проводив сам. Його заключна промова на одній із конференцій добре передає стан народної освіти, рівень фаховості вчителів і ставлення його самого до школи. Ця промова гідна того, щоб привести її хоча б у скороченні:
"Мої панове!..
Не забувайте, що найважливішим завданням теперішньої конференції є встановлення навчального плану. І сприйміть серйозно, мої панове, що план має стати реальністю, бо інакше школу не врятувати від занепаду, на початку якого я, на жаль, мушу наголосити. Так, мої панове, це факт! І хто за це несе відповідальність? Хто ще, як не ті, кому держава довірила ведення своєї так важливої справи, як школа. Довірила так великодушно, що можна навіть з правом сказати, що тому, хто буде настільки несумлінний, що не виправдає цієї довіри, настільки безчесний, що занедбає цей святий обов'язок, як народна освіта, тому треба відмовити у шляхетному характері. Довірено вам, мої панове, пожертвувати схильністю до розваг, байдужістю, страхом труднощів, мстивістю та лестощами. Так, мої панове! І хоча багато з вас є бездоганно чесними людьми, я мушу таки декому дорікнути і, це є мій тяжкий і неуникненний обов'язок – зробити серйозне нагадування, щоби взятися нарешті за себе і думати про пунктуальне виконання усіх обов'язків.
Згадуєте ви ще, мої панове, з яким пристрасним бажанням ви чекаєте відділення школи від церкви? Ви скаржитеся на тиск, егоїзм, недостойне поводження, брутальність, на навмисне приниження справжньої освіти і приниження гідності школи до рівня жалюгідної підлесниці, яка… намагалася би за по-єзуїтськи хитро розробленим планом тримати нарід у первісній глупоті… І, на жаль, ваші скарги здаються мені справедливими, а та радість, з якою ви вітаєте нову еру в освіті, є цілком природною. Тепер держава розірвала ланцюги, і той час, коли ви принижувалися до рівня переписувачів, пастухів, фірманів, прислужників дикого ультрамонтанізму, залишиться у вашій пам'яті як темна та понура казка. Але ви йдете назустріч осяйній меті як вірні чоловіки, як чесні борці за знання й освіту. Прекрасне, гідне заздрощів майбуття, мої панове!
Але ви погано віддячуєте вашому визволителю, вашому добродію, творцю цього великого майбуття – державі, погано відповідаєте цій великій довірі, покладеній на вас! Чи, може, вдячністю називається те, що ви в очах ворогів школи (ви знаєте, хто це!), які систематично працюють над вашим занепадом, які радіють тоді, коли держава сліпо довіряє вам, і вибухають пекельним саркастичним реготом, щоби з тріумфом показати світові, що без них школа є неможливою, що ви… замість того, щоби докладати численних зусиль для виконання свого обов’язку, розглядаєте школу як побічну справу і кидаєтесь у обійми розважальних мандрів, полювання, спекуляцій та інших задоволень, про які тут не можна говорити?
Поміркуйте добре, що держава не дозволить насміхатися над шкільними інституціями, і ґарантуйте з вашого боку визнання, довіру та пошану, яких ви заслуговуєте, і вважайте, щоби на вас потім не дивилися з неповагою. Чи ви думаєте, що чоловік, який зневажає найдорожче і найнадійніше добро, шкільну освіту, заслуговує кращої долі, ніж зневага?..
Що селянин посилає дитину до школи неохоче, нема що дивуватися при нашій неосвіченості народу. Що дитина, звикла до нечуваної розгнузданості, так само неохоче відвідує школу, це легко зрозуміло. Але в тому, що дитина вже після кількох днів відвідування не відчуває непоборної любові до школи і до вчителя і навряд чи тільки і чекає того моменту, щоб знову увійти до класу, найбільша частина вини ваша, мої панове! Сказав же визнаний педагог сучасності: "Мистецтво розцвітає і занепадає через митців, а школа через вчителів. Кожна школа є такою, якою є вчитель у школі, вона є його духовною фотографією. Якщо вчитель за два роки не заслужив пошани і любові своєї громади, – це є зла ознака для нього. І якщо початкова нехіть не перетворилася у пошану і любов, то вчитель мусить добре порадитись сам із собою".
Так, мої панове, серйозно порадьтеся зі собою і покладіть руку на серце.. Поки ви ще не спричинили пекельного тріумфу ворогам школи побачити занепад школи і, як у апокаліптичній приповідці, не дали привід стояти на її руїнах і волати: «Дивіться, дивіться! Це зробили ті, хто у марнославстві своєму думали, що їхнє існування було би можливе без нас!». Чи ви дійсно хочете бачити цей тріумф? Це може статися раніше, ніж ви собі уявляєте.
Але якби це був справді серйозний намір, мої панове, підняти школу, яку ви репрезентуєте, то чи можу я мати на це якісь сподівання, коли я мав можливість переконатися, що ви – за небагатьма винятками – для вашого педагогічного вдосконалення нічого не робили і тепер не робите? Чи ви справді думаєте, що той курс, яким ви йдете в галузі освіти, є альфою й омегою педагогічної науки? О, тоді мені вас шкода, мої панове. Бо ви маєте знати, що педагогічно-дидактична наука, як і всяка сучасна наука, щодня робить величезний поступ. Але ви, замість того, щоби турбуватися своїм вдосконаленням і поглибленням знань, вдаєтеся здебільшого до занять, зовсім протилежних тому, до чого ви мали би прагнути. І чи не має потерпати ваша репутація, а через вас – репутація школи?
Тому, мої панове, нехай кожен візьме з моєї промови стільки догани, скільки йому дозволяє його совість. Мені лишається для власного заспокоєння сказати, що я не замовчав правду і що мої дорікання стосуються не всіх, хто тут зібрався.
І тепер їдьте, мої панове, щасливо по своїх домівках і не забувайте, хто ви є – провідники школи, яку вам довірила держава!"
Ця промова яскраво демонструє нам той біль і ту стурбованість, яку викликав стан народної освіти на Буковині у Федьковича. Дошукуючись причин такого стану, він дійшов висновків, які подав в одному зі звітів про враження від інспектування шкіл:
"ІІ. Відвідування школи.
Як я вже сказав, порівняно з минулими роками відвідування можна назвати досить добрим, бо проти 1871-го шкільного року воно збільшилося більше, ніж на третину, і проти 1870 року – на половину. Але цей успіх треба завдячувати панові голові повітової шкільної ради, який присвятив увагу цій справі, і його стремління мало би подвійний успіх, якби не суцільна бездіяльність місцевих шкільних рад, які успіхам школи більше заважали, ніж сприяли, і є за свинцеву гальмівну колодку у шкільній справі.
Що, однак, ще неґативніше впливає на стан відвідування школи, ніж нехіть громад і бездіяльність шкільних рад, це погані економічні стосунки тутешнього сільського населення. А саме: не мають громади жодних пасовиськ, і селянин мусить свою худобу випасати руками власних дітей, часто в різних місцях. Але, якщо і є пасовиська, то селяни, замість того, щоби користуватися громадськими пастухами, доручають пасти свою корову окремо власним дітям. Отож в деяких місцях збирається до сотні дітей обох статей без усякого нагляду, часто далеко від житла, і не виключено, що вони можуть без нагляду батьків займатися непристойними справами, з яких пиття горілки та паління тютюну є найневиннішими. І можна впевнено казати, що саме тут є основа того морального занепаду сільського населення, на який так дуже ми нарікаємо.
Наступну причину незадовільного відвідування школи треба шукати у передчасному дорослішанню дітей нашої сільської людності, бо селянин гордо дивиться на свого синочка, коли той десь уже у шість років має вигляд заклятого пройдисвіта. Що тут нема мови про якусь слухняність до батька або про радість навчання, не потребує доказів. І щоби відповідно винагородити браве дітисько за добірну лайку або особливо вдалу вихватку, батьки беруть його зі собою по неділях до корчми, де їх у такий день можна побачити досить. А коли нема такого випадку, то діти залишаються часто у цілому селі по неділях і святах вдома самі (бо батьки, старші брати та сестри всі без винятку валандаються по корчмах) і використовують цю свободу, щоби поводитися, наскільки можливо, подібно своїм любим батькам.
Наступною причиною нереґулярного відвідування школи є надзвичай погане вбрання, яке до 5-6 років життя має залишатися одягом Адама, в якому дітей дуже часто можна бачити влітку на подвір’ях, тоді як цілу зиму, так само вбрані за райською модою, вони один на одному сидять мальовничою юрбою на печі, де також навряд чи вирізняються благочестивою поведінкою. Можна собі уявити відчуття такої дитини, коли вона щасливо переступивши шестилітній вік, одягнута в невимірний татусів хутряний лейбик, подібна опудалу, має йти до школи, тримаючи в серці зовсім не невинні ігри на печі та пасовиську, зі шматком вчорашньої мамалиги за пазухою, тобто у місці між сорочкою, тілом і мотузком, який має заміняти ремінь.
Наступна причина цієї нехоті лежить у думці, прищепленій сільській людності, що діти, які раз переступили шкільний поріг, мусять назавжди попрощатися з громадою, родинним колом і прадавньою працею батьків на кавалку землі. Що виступають почуття селянина проти цього і що він намагається зробити все, щоби його дитина могла уникнути цього незбагненого, для нього самого втраченого майбутнього, легко можна зрозуміти й виправдати. Бо щойно дитина один раз осягне вище суспільне становище, то для родини вона втрачена, від чого батькам буде соромно перед людьми…
Ще одна причина нехоті сільського люду до школи криється у зовсім не народному способі викладання предметів навчання, і в цьому вина вчителя менше, а більше у далеко не по-народному написаних і застосовуваних підручників. Тематика їхніх текстів здебільшого відповідає способу життя і світобаченню городян, і сільській дитині зовсім незрозуміла, не кажучи вже про те, що написані вони на такому жаргоні, який стоїть від народної мови дуже далеко, і що найліпша, найшляхетніша частина народного характеру, його світовідчуттів, уся його поезія у кращому і ширшому розумінні слова навмисне ретельно затиралася і таки була зовсім стерта…
Згідно з постановою міністерства освіти… стосовно місцевих шкільних бібліотек лежить в їх основі велика ідея, що ці бібліотеки одночасно мали би стати народними. Дитина повинна приносити книги батькам і разом з ними вчитися, і це є прекрасний спосіб відкрити населенню очі на ціну шкільного знання. Але це буде можливо тільки тоді, коли книги для бібліотек будуть обиратися з мудрим тактом і тим наміром, щоби вони відповідали потребам населення, так щоби діти, взявши книгу до рук, несли її додому. Та чи маємо ми такі книжки чи, принаймні, газети? На жаль, жодних. І ті брошури і брошурки, що їх видають у Львові або в Коломиї, дуже мало для цього надаються, так само, як і розраховані на нарід часописи, видавані в Галичині: "Наука", "Ластівка", "Русская рада", "Учитель", у яких між кожним рядком можна побачити зрадницькі тенденції і закохані погляди в бік обожнюваної Росії…
Які книги через місцеві шкільні бібліотеки треба дати дітям і через них родинам, питання відкрите, але через свою значимість його має взяти до розгляду крайова шкільна рада, бо інакше, якщо інститут місцевих шкільних бібліотек не розбудовувати, то він не лише буде занедбаний і знищений, але ще буде підкладений політичний (хочу сказати русофільський) запал під і без того гнилу солому нашого населення. Все ж таки треба зберігати обережність при заснуванні місцевих шкільних бібліотек і не робити для цього кроків, поки не буде для них готовий відповідний матеріал. Яким чином він має бути створений, як сказано, питання відкрите, яке буде лише тоді з користю вирішене, коли знайдуться сили і засоби належним чином перекласти і видати у достатній кількості необхідні та добрі німецькі твори такої компетенції або перероблені відповідно до тутешніх обставин".
Прочитавши це все і знаючи ставлення до своєї роботи сучасних вчителів, можна дійти висновку, що загалом мало що змінилося в галузі народної освіти. За винятком того, що замість таких, як Юрій Федькович, маємо нині Табачника.
23.12.2013