Франко у Чернівцях.

В 21 розділі незвичайно цікавої праці Михайла Мочульського: „З останніх десятиліть життя Івана Франка", описує автор подорож Франка до Одеси.

Пише він там, що десь у жовтні 1909 року Франко постановив їхати до Одеси, перейнятий думкою, що там в Одесі є замурований в університеті рукопис з описом чудотворного ліку на його недугу. Бандрівський радився з Мочульським та Гнатюком, що йому робити з Франком, коли той впреться й захоче конче їхати. Всі разом вирішили не противитися Франкові та порадили Бандрівському піти з пашпортом Франка до російського консули, в тім переконанні, що він не дасть Франкові дозволу на вїзд. Бандрівський зробив так, як йому радили і консуль справді відмовився дати візу Франкові.

„Але поет — пише Мочульський — був хитріший за нас. Коли з пашпортом не вийшло йому нічого у Львові, він поїхав у Чернівці і там, не знати за чиєю допомогою, йому підписали пашпорт і він просто з Черновець у листопаді того самого року поїхав в Одесу".

Я хотів би виповнити цю прогалину спогадом із моїх хлопячих літ, бо перебування Франка в Чернівцях врізалося з незвичайною яскравістю в моїй памяті, в памяті гімназиста, що переживав як велику подію цю можливість бачити з близька великого поета.

Отже одного гарного ранку ранньої осени задзвонив хтось до брами батьківського дому, домагаючися побачення з батьком. Слуга мав доручення всіх, що приходили в ділових справах спрямовувати до Краєвого Виділу, де тоді батько урядував, як віце-маршалок. Та пан, що стояв біля дверей конче домагався, щоб його впустили. Він довідався, чи мати дома і сказав слузі: „Ви тільки там доложіть, що Франко зі Львова приїхав та й мене приймуть". Коли мати з недовірям вийшла у присадок, перед нею справді стояв — Франко. Зараз покликала мене мати із саду і ось перший раз я побачив перед собою Франка. Вразило мене передовсім те, що Франко, як я ствердив при привітанні, мав покручені руки — покручені пальці в скорчі.

Перше вражіння: людина середнього зросту, голова з багатоповерховим чолом, сині, змучені, немов задивлені кудись — очі, лице скупчене, овіяне глибокою повагою, нерадісно стиснуті уста, що по них, як здавалося, ніколи не пробігла усмішка.

Скоса я поглядав на Франка здивований, що цей поважний і сумний чоловік написав „Лиса Микиту", твір повний безжурного гумору, з якого сотні віршів цитовано при кожній нагоді в нашім хлопячім товаристві.

За кілька хвилин приїхав, викликаний матір’ю — батько. Франко зразу приступив до справи. Він почав скаржитися на львовян, що його переслідують. Львовяни, мовляв, пішли до російського консуля, намовили його не давати йому візи. І ось тому він не може поїхати до Одеси, щоб викупатися в лимані. А ці купелі негайно вилікувалиб скорч його рук. Тому він приїхав до Черновець, знаючи, що батько, як віцемаршалок краю, зможе дістати йому в російського консуля візу до Росії.

Російським консулєм у Чернівцях був тоді зросійщений поляк Доліва-Добровольський, дуже освічена і культурна людина, збирач старовини. Добровольськнй гостював часто в замку Жоржа Василька в Берегометі і звідтіля його батько знав, а навіть памятаю, що Доліву-Добровольського кілька разів запрошували на офіційні прийняття в дім моїх батьків, мабуть тому, що Добровольський нераз батькові заявляв, що він „свинством — москвофільською пропагандою на Буковині особисто не займається; для доручень вести брудну роботу є відповідні секретарі". Ось цей правильний підхід до тої прикрої справи москвофільства уможливив товариські з ним відносини. Тому зрозуміло, що один телефонат батька до Доліви-Добровольского — і віза до обіду була вже в пашпорті Франка.

Мушу підкреслити, що ввесь час Франко робив цілком нормальне вражіння й цілком ділово розмовляв. Аж при обіді запанувала здивована тиша, коли він почав оповідати про свої розмови з духами. І маю вражіння, що батько може вже й жалував свого поспіху, що видобув візу для Франка.

По обіді я мав доручення забавляти Франка, бо батько мусів виїхати, щоб докінчити перервану працю у Виділі. Франко наперед добру годину мовчазно ходив по довгім коридорі передпокою та веранді, стріпуючи весь час скорченими руками. Я запитався його, чому він це робить, чи не хотів би він може сісти і відпочити: „Ні, бачите, мені за день збирається тут пісок і я мушу цей пісок повитрушувати". Далі зачав Франко розпитувати мене, якими спортами я займаюся. Я йому відповів, що в найближому році збіраюся бігати на лещетах. Тоді саме почали всі вимовляти вже слова "скі" як "ші", але я не був певний, що письменник Франко вже знає такі спортові дрібниці і тому вимовив „скі". Франко зразу мене поправив, що це тільки пишеться "скі", а вимовляється „ші"!

На чай батьки запросили для товариства Франкові — але тут я вже не цілком певний — Василя Сімовича або Остапа Луцького. Глухо пригадую собі довгі розмови про апокрифи.

Ввечір Франка відвезли на залізницю і він поїхав далі до Одеси, але ще й тепер стоїть переді мною ця перша зустріч з Франком. Постать Франка полишила в моїй хлопчачій уяві незатерте вражіння якогось глибо-трагічного противоріччя. Це чоло, що било такою могутністю духа, повязано було із скорчем рук, який з велитня робив немічного каліку.

[Діло]