«Поза цим змістом, представленим з надзвичайною
силою виразу, деякі композиції Шульца здаються
майже наближеними до ідеалу Чистої Форми...»
(С. І. Віткевич «Інтерв'ю з Бруно Шульцом»)
В історії польської літератури міжвоєнного періоду є дві особи – дві візії – які здаються віддаленими одна від одної, як захід від сходу чи північ від півдня. На одному полюсі – Бруно Шульц, сором’язливий «завідувач кабінету малювання», вчитель, одержимо прив’язаний до провінційного Дрогобича, який створював суперечливі графічні роботи та візіонерські оповідання, в яких повсякденна рутина перетворювалася на міф. Народився 1892 року за часів Австро-Угорської імперії в сім’ї асимільованих євреїв; не знав івриту і не дотримувався традиційних звичаїв юдейської релігії. В лютому 1936 року Бруно Шульц розірвав номінальну приналежність до єврейської громади через заплановане весілля з Юзефіною Шеліньською. Вільно володів німецькою, але вважав польську свою рідною мовою. Його своєрідну біографію, можливо, не зовсім точно підсумовує твердження «народився австрійцем, жив поляком, помер євреєм». Та по суті він був Бруно Шульцом – польським письменником єврейського походження. На другому полюсі – Станіслав Ігнацій Віткевич (відомий як Віткацій) – нащадок старолитвинської шляхти, син надзвичайно шанованого художника і мистецтвознавця, автора так званого «закопанського стилю» в архітектурі Станіслава Віткевича. Ексцентрик, філософ, прозаїк, драматург, художник, засновник «Портретної фірми», який піддавав свій організм драстичним експериментам з наркотичними речовинами, Станіслав Ігнацій був інтелектуалом, який своєю творчістю та поведінкою постійно провокував та навіть шокував громадськість. Сьогодні його б назвали «людиною-оркестром». Він народився 1885 року у Варшаві в інтелігентній сім’ї. Не вважав себе релігійним. В молоді літа багато подорожував, під час Першої світової війни воював у війську російської імперії. Наприкінці 1917 року його звільнили з армії, після чого Станіслав Ігнацій став свідком подій і наслідків Жовтневої революції. Ці події залишили в його психіці глибокий слід, який супроводжував його після повернення до відродженої Речі Посполитої, а також – опосередковано, у поєднанні з особистою трагедією – багато років по тому став підґрунтям для свідомого самогубства.
Отже, вже від початку можна переконатися в їхній глибокій різниці, що виражається, зокрема, у життєвому шляху, походженні та дозріванні до ролі митця в суспільстві. Адже кожен з нас виліплений різцем особистих досвідів та рішень. Окрім безсумнівного таланту Бруно Шульца і Станіслава Ігнація Віткевича (звісно, кожного у своєму жанрі), єдиною спільною рисою, яку можемо знайти, є байдуже ставлення до релігії (не плутати з духовністю).
Коли уявити собі їхні постаті, перед очима з’являється фотографія, зроблена в 30-х роках у квартирі доктора Яна Кохановського під час чергового «Маскараду» Віткація. На фотографії можна впізнати згаданого доктора Яна Кохановського, Романа Ясінського, Станіслава Ігнація Віткевича та Бруно Шульца. Навіть у цій сцені, знятій незадовго до жахливих для Європи подій, видно контраст між особистостями, які нас цікавлять. Віткацій у своєму стилі провокує і лякає. З мефістофельським виразом обличчя він посміхається, показуючи відсутність деяких зубів, і цілиться стилетом в пах Шульца, ніби зловтішно натякаючи на страх свого друга перед кастрацією. Тим часом Шульц закриває очі пальцями, відступаючи вглиб своєї сутності, здається наляканим агресивною реальністю. «Візіонер» з небажанням «бачити»! Візіонер, занурений у світи, що лежать у глибинах особистості, який сходить до коріння «по той бік існування». Пози митців чітко ілюструють дихотомію в однаковому для цих особистостей спектрі історії польської літератури. Діаметрально різні, але все ж спільні.
У людській натурі відмінності часто призводять до конфронтації, але також і до діалогу, який хоча й не завжди призводить до консенсусу, може стати приводом для захоплення та розвитку у вигляді інших можливостей, інтерпретацій, спонукання до постановки нових питань щодо всього, що стосується людської складової існування. Я припускаю, що саме так було у випадку з автором Чистої Форми, а також із дрогобицьким «міфотворцем реальності». Їхні взаємні стосунки я б не назвав дружбою у стереотипному розумінні. Радше ми маємо тут приклад специфічної гармонії, що виникла в результаті зустрічі двох різних особистостей, які не вписуються в банальну і вульгарну буденщину.
У Європі, виснаженій лихоліттями Першої світової війни, формувався новий порядок. Після 123 років відсутності на карті Європи відроджена Річ Посполита з великими зусиллями будувала свою ідентичність. Цей неспокійний період сприяв активізації творчих кіл і появі новаторських теорій, які мали допомогти «приручити» і зрозуміти реальність в умовах загальної ерозії цінностей. Митці різними способами намагалися осягнути бурхливі зміни і застарілість існуючих моделей (зразків) світового порядку. Віткацій реагує на це постулатом «Чистої Форми» – теорією незалежності мистецького твору від змісту¹, тоді як Шульц йде (втікає) вглиб – у «міфологізацію реальності», тобто надання дрібним і банальним подіям статусу міфу². Кожен з них по-різному відреагував на однакову проблему – втрату стабільних опорних точок в сучасному світі. Віткацій – «відчайдушний вар’ят» (вираз Ґомбровича) – писав романи та п’єси, сповнені гротеску та апокаліптичних образів, в яких атакував і дозволяв собі сміливі провокації. Шульц, своєю чергою, ховався у створеному ним мікрокосмосі Дрогобича, де крамниця батька перетворювалася на всесвіт, а найближче оточення – на арену метафізичних метаморфоз.
За словами видатного знавця цієї теми Єжи Фіцовського, перша зустріч Бруно Шульца і Станіслава Ігнація Віткевича відбулася 1925 року в Дрогобичі. З того часу й аж до апокаліптичного вересня 1939-го їхні шляхи час від часу перетиналися. Характерними для початку цієї надихаючої дружби були зустрічі в Закопаному, де, серед інших, з’являється постать Дебори Фоґель, авторки збірки «Акації квітнуть», – можливо, єдиної – дійсно – коханої Бруно. Однак лише з 1934 року взаємні контакти митців стають більш тісними і дружніми, про що свідчить часте спілкування і задекларована обома сторонами щира приязнь³. Значний вплив на поглиблення відносин мала публікація «Цинамонових крамниць» Бруно Шульца, які Віткацій назвав «явищем на межі геніальності». Між іншим, новорічну ніч 1934/35 Бруно і Станіслав Ігнацій святкують разом у квартирі Вітольда Ґомбровича (третього з новаторів польської, а по суті світової прози) на вулиці Хоцімській у Варшаві.
Цікавим свідченням, що документує тісні стосунки письменників, є збережена скромна частина листування та статті в пресі, які яскраво ілюструють мистецьке порозуміння цих, здавалося б, кардинально різних інтелектуалів. Скромного вчителя з Дрогобича інтригував сміливий радикалізм і непоступливість Віткація⁴. Тим часом Віткацій відчував у Шульці надзвичайну вразливість, якої, можливо, йому самому бракувало⁵. Звичайно, він бував безтактним, а навіть зверхнім у ставленні до замкнутого, несміливого Бруно, проте усвідомлював, що доля звела його з кимось винятковим, навіть унікальним. Листи висловлюють бажання до зближення, взаємного пізнавання, вони сповнені напруги, хоча і без бажання відмовитися від власних поглядів на творчість і розуміння світу. Роман Ясінський так охарактеризував Шульца: «він виявився людиною настільки ж делікатною і дискретною, як і непомітною». І незабаром додає: «Адже Віткацій умів його розвеселити (тобто розбудити, розворушити)⁶». Таким чином, протилежності стають для них взаємозбагаченням, адже – без сумніву – Віткацій також отримував від цього знайомства певну відчутну користь.
Станіслав Ігнацій Віткевич, чия творчість була суцільним експериментом, – це постать на межі мистецтва й перформансу. Вибуховий та одержимий собою, він особисто інсценізував свої драматичні твори.
Бруно Шульц, своєю чергою, писав небагато, але кожне речення, кожне слово було насичене надзвичайною уявою. У його прозі немає крику, є лише ніжний шепіт. І все ж цей шепіт міг перетворити реальність на міф, зупинити час, показати нескінченність в одному жесті чи предметі⁷.
Перебуваючи на протилежних полюсах і відчуваючи декадентство епохи, вони проголошували кожен своє послання. Віткацій – як пророк катастрофи, Шульц – як поет чуттєвості. Однак їхня взаємна злагода відбулася не стільки в інтелектуальній сфері, скільки в спільній вірі в мистецтво як втечу від параноїдальної і деструктивної тимчасовості, як елемент, що надає цінність існуванню і робить митця безсмертним.
Віткацій зазначає: «Мистецтво – це втеча, найблагородніший наркотик, здатний перенести нас в інші світи без шкідливих наслідків для здоров’я та інтелекту»⁸.
Натомість Шульц стверджує: «Тільки в мистецтві ми переживаємо власну смерть, ми існуємо поза нею, тільки мистецтво може подолати швидкоплинність усього»⁹.
Усвідомлюючи своє непевне, проминальне становище і відсутність безпеки людини в реальному житті, обидва шукають притулок, що захищає від нікчемності. Порятунок, спасіння від зазіхань буденності знаходять у творчості. У цій спільній переконаності вони відрізняються лише характером, методами і засобами вираження, якими хочуть досягти поставленої мети. Шульц прагнув тиші, споглядання, міфологізації повсякдення. Віткацій надавав переваги крику, жарту, тотальній театралізації. Хоча спільний проєкт був би вкрай малоймовірним, їх специфічний зв’язок – це яскравий доказ того, що велика творчість процвітає на ґрунті антагонізму, інакшості та всіх, на перший погляд, несумісних діалектичних суперечностей.
Оригінальне мистецтво не промовляє одним голосом – радше це багатоголосся, в якому окремі звуки і тональності взаємно себе доповнюють. Більше того – це безперервне відкриття доти невідомих сфер, постійна єресь, що стоїть в опозиції до створеної (визнаної й освяченої) традиції. «Якби мистецтво мало лише підтверджувати те, що й без нього вже встановлено, воно було б непотрібним. Його роль – бути зондом, зануреним у незнане. Митець – це апарат, який фіксує процеси в глибинах, де створює коштовності»¹⁰, – підкреслив Бруно Шульц в інтерв’ю Станіславу Ігнацію на сторінках «Ілюстрованого тижневика». Підсумовуючи, скажемо: кожен справжній (той, що проникає у незнані простори) митець може зазнати критики, висміювання, зневаги, а навіть і остракізму. Він повинен бути готовим до випробування, до непевної перевірки часом, яка часто виявляється несприятливою саме для того, хто найбільше зацікавлений. Існує також можливість повного нерозпізнання таланту, або його зникнення в безоднях архіву людської думки, чи навіть фізичного знищення його творів. Та все це не має жодного значення, якщо існує ризик знехтувати «метафізичним неспокоєм», а тим самим змарнувати «унікальність і винятковість нашого буття стосовно решти світу»¹¹.
Станіслав Ігнацій Віткевич і Бруно Шульц – тобто, за висловами деяких їхніх сучасників, «вар’ят» і «дивак із провінції» – прийняли цей виклик. Обидва витримали жорстку реакцію критики. Через кілька десятиліть ці генії, які за життя так і не дійшли компромісу у своєму творчому діалозі, стоять нині високо на Парнасі світової літератури XX століття.
Жодна епоха не є винятковою. Невпевненість, відчай і страх характерні для кожного часу. Де існує людина, там завжди з’являється екзистенційний страх. Послання, що випливає з боротьби Віткація і Шульца, має універсальний потенціал, а відтак залишається актуальним і для нашої реальності двадцятих років XXI століття. Віткацій застерігає, що без постановки важливих запитань ми зануримося у відчайдушну порожнечу, тоді як Шульц і далі шепоче до свідомості вразливих: навіть у дрібницях можна віднайти сенс, а отже зробити життя більш стерпним.
Кінець 30-х років XX століття був періодом песимізму, спричиненого нестабільною політичною ситуацією та дедалі відчутнішими симптомами наближення катастрофи. Стосунки Бруно і Станіслава Ігнація поступово слабшали, зводячись до листування. Однак бракує матеріальних підтверджень, й існування листів є лише предметом здогадів, що базуються на свідченнях третіх осіб. Відомо, що Віткацій писав до Шульца ще 1938 року – зокрема у листі від 23 квітня (1938) він закликав Бруно написати п’єсу, тобто «сценічний синтез „Цинамонових крамниць“». Зберігся також лист до дружини, датований квітнем 1938 року, в якому Віткацій згадував про листування з автором «Санаторію під клепсидрою». Ймовірно, останній обмін листами відбувся навесні 1939 року, але, як уже зазначалося, немає жодних фактичних доказів цього.
1 вересня 1939 року відбулася агресія гітлерівської Німеччини проти Польщі. Перед лицем наступу ворога і через те, що медична комісія визнала його непридатним до військової служби (зважаючи на вік і стан здоров’я), Віткацій зрікся усіх попередніх пріоритетів. Митець виїхав із Варшави та разом із Чеславою Окнінською-Корженьовською подався на схід. Перебуваючи в селі Озера на Поліссі, 17 вересня вони отримали жахливу звістку: на територію Речі Посполитої увійшла Червона армія. За свідченням Чеслави Окнінської, Віткацій сказав: «Це кінець. Для Польщі вже немає порятунку», – і став панічно розповідати про жахіття більшовицької революції. 18 вересня 1939 року в сусідньому лісі Станіслав Ігнацій Віткевич наклав на себе руки, перерізавши артерії. На момент смерті йому було 54 роки.
Дрогобич у середині вересня опинився під контролем німецьких окупантів, але внаслідок домовленостей із СРСР швидко перейшов під владу окупантів радянських. Бруно Шульц намагався знайти своє місце в цих нових реаліях. Курйозним епізодом став його короткий арешт НКВС під приводом… симпатії до українських націоналістів. Попри це смію ствердити, що саме в цих історичних реаліях радянська окупація продовжила життя письменника майже на два роки. Ознака кінця з’явилася в липні 1941 року, коли Дрогобич знову опинився під владою гітлерівців. На той час німецькі нацисти вже довели до своєрідної досконалості методи переслідувань і масового знищення, особливо – єврейського населення. Варто зазначити, що в цьому звірстві часто співучасниками ставали патологічні й кримінальні групи з місцевих мешканців окупованих земель, підбурювані антисемітськими настроями. У цій «вибраній країні», у цій «особливій провінції» – якщо цитувати автора «Мандрів скептика»¹² – не могло бути інакше. «Республіка мрій» перетворилася на гетто. 19 листопада 1942 року Бруно Шульц загинув від кулі німецького виродка, проживши 50 років.
Загибель Станіслава Ігнація Віткевича і Бруно Шульца стала символічним завершенням катастрофізму епохи польського авангарду. Знищило їхнє земне існування те, що було найгірше в людській натурі, чому вони все життя чинили гідний опір. У своїй творчості обидва викривали людську ницість, але водночас показували інший – прекрасний і шляхетний – бік людського буття. Той факт, що Бруно і Віткацій спочивають у безіменних і невідомих могилах, ми сприймаємо як промовисте послання наступним поколінням: якщо за життя світ не був гідним їх, то не вартий і того, щоб нині схилятися над їхніми останками. І в цю мить, здається, можна почути іронічний сміх Віткація. Та це вже не має значення – їхній статус незмінний. У пантеоні майстрів світової літератури Бруно Шульц і Станіслав Ігнацій Віткевич стоять поряд – об’єднані й остаточно примирені: великі й безсмертні.
Переклад з польської мови – Світлани Бреславської.
Петро Прокоп'як (Piotr Prokopiak, народився 1973 року в Щецінку Західнопоморського воєводства) – польський письменник, публіцист, перекладач. Член Спілки письменників Польщі (ZLP) з 2011 року.
Дослідник і шанувальник творчості Бруно Шульца. 2022 року разом зі Світланою Бреславською реалізував двомовний проєкт «Jestem z Drohobycza/ Я – з Дрогобича» з нагоди 130-річчя від дня народження класика польської літератури Бруно Шульца..
Лауреат національних поетичних конкурсів. За книжку « Cmentarne miśki rozumieją czas» («Цвинтарні ведмедики розуміють час») отримав відзнаку XL Міжнародного поетичного листопаду в Познані. Нагороджений срібною медаллю «Labor Omnia Vincit» Товариства імені Іполіта Цегельського в Познані. За видані книжки та діяльність для культурного єднання народів був нагороджений премією імені Пантелеймона Куліша Міжнародної академії літератури і мистецтв України. 2023 року отримав срібну відзнаку «За видатні заслуги перед ZLP».
В тому ж 2023 році Міністерство культури і національної спадщини Польщі удостоїло Петра Прокоп'яка почесної нагороди "Заслужений для польської культури".
ТВОРИ:
Поезія
Narodzeni z wiatru (Szczecinek 2007),
Przedcisze (Szczecinek 2008) — ISBN 978-83-61291-00-8
Pastwisko losu (Szczecinek 2009) — ISBN 978-83-61291-96-1
Homo Hereticus (Płock 2010) — ISBN 978-83-927517-3-1
Zanim pochwyci mnie atanda (Koszalin 2015) — ISBN 978-83-64234-43-9
Cmentarne miśki rozumieją czas (Koszalin 2017) — ISBN 978-83-65651-17-4
Проза
Odsypiając przeszłość (Warszawa 2011) — ISBN 978-83-62222-20-9
Trzecia piętnaście i inne opowiadania (Szczecinek 2012) — ISBN 978-83-61291-19-0
Wzgórze Wisielców (Warszawa 2013) — ISBN 978-83-63818-04-3
Autystyczny las (Szczecinek 2019) — ISBN 978-83-61291-41-1
Uryna (Poznań 2020) — ISBN 978-83-955754-1-9
Zielony manuskrypt (Discursus 2023) — ISBN 978-617-8326-10-4
Петро Прокоп'як. На межі непривітного світу. (Івано-Франківськ: Фоліант, 2022) — вибрана поезія і проза в перекладі з польської мови С.Бреславської — ISBN 978-617-7970-76-6
Петро Прокоп'як. Зелений манускрипт (Брустури: Дискурсус, 2022) — повне зібрання оповідань в перекладі з польської мови С. Бреславської — ISBN 978-617-8218-13-3
Piotr Prokopiak. Księżycowy Piotruś (Brustury: Discursus, 2024) – ISBN 978-617-8326-61-6
Використані джерела:
Budzyński Wiesław. Schulz pod kluczem, Warszawa 2013.
Chciuk Аndrzej. „Ziemia księżycowa. Druga opowieść o Księstwie Bałaku”, Warszawa 1989, s. 91.
Degler Janusz. Witkacy. Portret wielokrotny, Warszawa 2009.
Ficowski Jerzy. Regiony wielkiej herezji i okolice. Bruno Schulz i jego mitologia, Warszawa 2002.
Jarzębski Jerzy. Schulz, Kraków 1999.
Kaszuba-Dębska Anna. Bruno. Epoka Genialna, Kraków 2020.
Micińska Anna. Witkacy. Życie i twórczość, Warszawa 2018.
Schulz Bruno. Księga Listów, Wydawnictwo Słowo/Obraz Terytoria, Gdańsk 2016.
Schulz Bruno. Mityzacja rzeczywistości, w: Pisma krytyczne, oprac. J. Jarzębski, Kraków 1973.
Schulz Bruno. Sklepy Cynamonowe, Warszawa 1934.
Witkacy. Drapieżny umysł [Monografia zbiorowa], Warszawa 2023.
Witkiewicz Stanisław Ignacy. Nowe formy w malarstwie i wynikające stąd nieporozumienia, Warszawa 1919.
Witkiewicz Stanisław Ignacy. Teatr: wstęp do teorji czystej formy w teatrze, o twórczości reżysera i aktorów, dokumenty do historji walki o czystą formę w teatrze, dodatek: o naszym futuryźmie. Kraków: Krakowska Spółka Wydawnicza, 1923. VIII, 278 s.
______________________
¹ Witkiewicz Stanisław Ignacy, Nowe formy w malarstwie i wynikające stąd nieporozumienia, Warszawa 1919.
² Schulz Bruno, Mityzacja rzeczywistości, w: Pisma krytyczne, oprac. J. Jarzębski, Kraków 1973.
³ Stanisław Ignacy Witkiewicz, Wywiad z Brunonem Schulzem…, oraz Bruno Schulz, Księga Listów...
⁴ Schulz Bruno, Księga Listów, Wydawnictwo Słowo/Obraz Terytoria, Gdańsk 2016.
⁵ Witkiewicz Stanisław Ignacy, listy do B. Schulza w: Korespondencja, t. 2, Warszawa 1995.
⁶ Jasiński Roman, Zmierzch starego świata, Kraków 2008, s. 535.
⁷ Schulz Bruno. Sklepy Cynamonowe, Warszawa 1934.
⁸ Witkiewicz Stanisław Ignacy. Teatr : wstęp do teorji czystej formy w teatrze, o twórczości reżysera i aktorów, dokumenty do historji walki o czystą formę w teatrze, dodatek: o naszym futuryźmie. Kraków: Krakowska Spółka Wydawnicza, 1923. VIII, 278 s.
⁹ Chciuk Andrzej, „Ziemia księżycowa. Druga opowieść o Księstwie Bałaku”, Warszawa 1989, s. 91.
¹⁰ Witkiewicz Stanisław Ignacy, Wywiad z Brunonem Schulzem, w: „Tygodnik Ilustrowany”, 1935. nr 17, s. 323
¹¹ Witkacy. Drapieżny umysł [Monografia zbiorowa], Warszawa 2023, s.153
¹² Фраза «Мандри скептика» стосується, передусім, відомого критичного нарису (есею) авторства Бруно Шульца. Цей текст був вперше опублікований у 1936 році на сторінках часопису „Tygodnik Ilustrowany”.
14.11.2025