Леся ЩЕРБАНЮК

 

23 серпня минає 150 років від дня народження українського поета, прозаїка, журналіста, редактора періодичних видань, публіциста, критика, історика літератури, фольклориста, перекладача, педагога та громадського діяча Осипа Маковея (1867–1925), він же Spectator, Стефан Ярошенко, Євмен, Соколик, О.Степанович, Явор, Осип з Буковини; О., О.М., О.Мей, М-ей тощо.

 

 

Цей чоловік довго й ревно трудився на культурно-громадській ниві українського відродження в Галичині та на Буковині. Але й досі незаслужено залишається в тіні таких імен Івана Франка й Ольги Кобилянської. Без його подвижницької праці доробок багатьох літераторів Західної України був би нині значно скромнішим. А багатьох імен ми би ніколи й не дізналися, якби не зусилля пана Маковея.

 

Щоправда, Осип Маковей, будучи людиною надзвичайно інтелігентною та скромною (ще й доволі самокритичною), сам дав оцінку своїй ролі в літературі. Він зазначав у одному з листів: «Коли що пишу, то лише з переконання, що до такої будови, як література, потрібно не лише бистроумних інженерів, а й таких, що цеглу носять, од них же первий єсьм аз!». Отож цей працьовитий чоловік, який все життя «двигав ту цеглу» на ниві української культури, цілком заслуговує (особливо в ці ювілейні для нього дні), аби ми згадали його ім’я та його працю.

 

 

Студії

 

Аби хоч трохи зрозуміти таку багатогранну, творчу й неймовірно працьовиту особистість, треба хоч трошки зрозуміти середовище, в якому він народився і формувався.

 

Осип Степанович Маковей народився 23 серпня 1867 року в місті Яворові на захід від Львова. Батько його займався сільським господарством і кушнірством. Мати на свій час була освіченою жінкою, багато читала, вільно розмовляла німецькою мовою. Вона то найбільше й прилучилася, аби свого найстаршого Осипа віддати до школи. Як він потім з теплотою згадував у своїх спогадах «В Чернівцях на учительській службі», «се передовсім вона післала мене в гімназію і потім дбала про мене, доки могла» ¹.

 

Як і більшість галицьких міщан, батьки доклали чимало зусиль і коштів, аби вивчити сина «на пана», «вивести в люди». Тим більше, що хлопець мав таки хист і здібність до наук. А ще з дитинства мав талант до музики та малювання. Але малярством не зміг зайнятися через поганий зір, а про музику не доводилося навіть мріяти, бо не було коштів на інструмент. Про це він також із жалем згадує у своїй автобіографії: «В моїй душі по нинішній день покутує жаль, чому я не мав спромоги навчитися грати на якімсь інструменті – бодай для себе, для розваги душі. Осталося мені те, що найменше коштувало: перо, чорнило і папір». Але вже ці таланти він не змарнував.

 

Початкову освіту отримав у рідному Яворові, де успішно закінчив польську (т. зв. виділову) школу. У 1879 році батьки відправили його на науку до Львова, в єдину на той час у Галичині українську Академічну гімназію, в якій він провчився наступні 8 років. Та не була це для нього така легка наука в сьогоднішньому розумінні. Вже з другого класу довелося заробляти на себе приватними уроками, адже батьки вже не мали змоги допомагати йому матеріально. Тобто, з 13 років перейшов на свій хліб. Репетиторство забирало багато сил і часу, проте не відбило в здібного хлопчини охоти до науки і він завжди був в числі перших учнів.

 

Проте навіть у таких умовах він уже виявив свою схильність до творчості й уже тоді робив переклади з античних, німецької, польської, російської мов; складав оригінальні вірші, поеми; писав фейлетони, оповідання; записував народні пісні, казки, народні звичаї, побут. Свої студії продовжив у 1887–1893 роках на філософському факультеті Львівського університету, де отримав ґрунтовні знання в галузі філології, історії української літератури, класичних та іноземних мов. Проте найважнішою школою для Осипа і далі стало саме життя: він працював репетитором, перекладачем урядових документів у магістраті, підробляв у пресі як журналіст.

 

На особистість Осипа Маковея, як і на більшість тодішньої молоді, найбільший вплив мали книги. Ще в гімназії він прочитав Котляревського, Шевченка, Марка Вовчка, Гоголя, Міцкевича, проштудіював іншу доступну йому тоді європейську класику. Як це було поширено серед тодішньої галицької молоді, О.Маковей зі своїми друзями-гімназистами створили таємний гурток, який назвали «Згода» і в якому знайомилися зі всім вартісним у науці та культурі, безперечно, обговорювали актуальні в той час політичні події. Саме тоді зробив свої перші літературні проби пера: «Якось жити без того не можу, невідома сила пре мене до того» ².

 

 

Франко і Маковей

 

Серед приятелів О.Маковея на перше місце безсумнівно варто поставити харизматичну постать Івана Франка, прихильного до молоді, незаперечного авторитета для студентства. Франко завжди жваво відгукувався на всі літературні події, які попадали в поле його зору і відбувалися навколо нього. Тому всі поети-початківці не проминали нагоди, аби скористатися його підтримкою, вони знаходили в його особі доброго й щирого порадника, справедливого критика, суворого, але й водночас уважного й вимогливого учителя. Осип також наважився надіслати йому свої твори і переклади. Ось як він це ретельно занотував в своєму щоденнику: «Хотячи спробувати щастя, вислав я коло 15/11 1885 на руки п[ана] Франка 3 переводи з німецького і 6 своїх кавальців під знаком М*. З тих друкований лиш «Післанець» в 22 числі «Зорі»1885» ³.

 

 

Хоча, як коментує в додатках упорядниця спадщини Маковея п. Наталя Тихолоз, лист був відправлений 19 листопада, і він надіслав Франкові для публікації в «Зорі» десять власних поезій і перекладів, серед яких були також надруковані переклади з Гайне й Овідія. Проте Івана Яковича зацікавила творчість юного Маковея, він вже й раніше читав його перші проби пера в редакції «Зорі». І Франко переказав, щоби початківець прийшов до нього. Ця знакова і дуже важлива для обох (але насамперед для 18-літнього Маковея) зустріч відбулася 26 грудня 1885 року, де «перший раз запізнав-єм ся з ним. Він похвалив мої почини… і обіцяв друкувати ще… Відтогди я ходжу часом до нього. А він мені радить, як що робити» ⁴.

 

Згадана зустріч відбулась, мабуть, в добру годину, тож дружба тривала впродовж всього їхнього життя, куди би доля кого не закидала і які випробування не посилала, аж до відходу Івана Франка у вічність. Франко мав неймовірно великий вплив на формування світогляду Осипа Маковея, який власне його наслідував у всьому. «Я до нього чую симпатію, а він до мене... Його погляди на справу і літературу руську знаю не лише з його творів, а й з власних його розмов... Вони дуже розумні, і я їх собі присвоюю»,— пише молодий літератор 1886 р. у своєму «Щоденнику».

 

Щось Франко, який завжди був прозірливий і добре відчував талант, побачив на той момент в юнакові, що приділяв йому пізніше багато часу й уваги. Від того моменту між ними встановилися теплі і приязні стосунки, правда, вони ніколи не переходили межі і завжди були як вчитель і учень. Франко допомагав йому і в поетичних пошуках, заохочував до праці над перекладами, радив, яких письменників перекладати, знайомив з письменниками, журналістами, культурно-громадськими діячами того часу, тобто, за короткий час ввів його в літературний світ Львова. Про ці зустрічі та знайомства Маковей ретельно записав у своєму «Дневникові».

 

Про взаємини з Франком він вів окремий щоденник, куди скрупульозно все записував. Саме через ці записи Франко стає близьким, зрозумілішим і людяним для всіх, хто вивчає його життєпис. На основі тих записів він таки впорядкував пізніше свої літературні розвідки «Д-р Іван Франко (До портрета його на стороні 3-й)» (1896) і «Ювілей 25-літньої літературної діяльності Івана Франка» (1898). Ось тільки деякі штрихи від тих зустрічей: «Нині був у Франка, застав в нього ще Павлика, Остапа Терлецького – а по чаю пішли-сьмо до «Варшавського Готелю» (я і Франко з жінкою), де я лично познакомився з Олександром Кониським» ⁵.

 

І ще: «Через Франка познакомився» і з відомим на той час літературознавцем паном Коцовським. І тут же «Був-єм у п[ана] Франка і дав-єм йому кілька моїх віршів і переводів. Там познакомився особисто я з редактором «Діла» п[аном] Белеєм, з котрим, вийшовши від Франка, довго по дорозі балакав я» ⁶.

 

І що також є дуже важливим у їхніх взаєминах – Франко завжди ділився з ним своїми власними творчими та життєвими планами й навіть звірявся своїми клопотами та хвилюваннями. Він брав його разом із собою на прогулянку в ліс, їздили в гори, ловили рибу, мандрували Карпатами, гуляли львівськими вуличками. А це означає, що він цілковито довіряв Маковею.

 

Іван Франко намагався допомогти йому роботою, грішми, а то й часто запрошував на обід додому, коли бачив, що Осип у великій скруті. Як занотував сам Маковей у щоденнику: «Ходив з Франком далеко на прохід в ліс недалеко Сокільник. Багато наговорився. Шість днів я в нього обідав. Більше сам не хочу: він не багач, а я не дід; годі надуживати чужої доброти» .

 

Франко неодноразово виступав рецензентом творів Маковея, співпрацював (а іноді й полемізував) із ним у тогочасній періодиці. Осип Маковей своєю чергою підтримав Франка у найтяжчий момент його життя – після виходу статті «Ein Dichter des Verrathes» («Поет зради»), був одним із організаторів 25-літнього ювілею творчості українського Мойсея, а також першим читачем, критиком і перекладачем деяких його творів.

 

І попри те, що народилися обидва майже в один час – наприкінці серпня, були абсолютно несхожі між собою. Іван Якович відомий своєю запальною вдачею і непримиренністю, різкістю, навіть категоричністю оцінок. А Маковей зазвичай стриманий, скромний і часом навіть нерішучий у багатьох випадках: «Взяв собі науку, що авторитети більші і менші треба поважати з розумом. Я сього вже давно держусь і не всьому вірю, що скаже Борковський, Цеглинський чи Франко і не все похвалю, що вони зроблять. Після свого розуму я їх дуже поважаю, але і свою гадку маю» ⁸.

 

 На той час Франко вже був на вершині своєї популярності, тому нікому (а тим більше молодим з його оточення) й на гадку не спадало навіть наближатись до його висоти. Тож Маковей одразу свідомо опинився в його тіні і так все життя там перебував. Був свідомий свого місця в українській культурі Франкової доби. У автобіографії, писаній за рік до відходу у вічність, він, може, аж надто скромно оцінював власний творчий доробок і своє місце в літературі: «Ще замолоду я бажав стати письменником, і отсе вже сорок років минуло, як стараюся заслужити собі на ім’я письменника. Багато праці на се присвятив. Не кажу, що змарнував час і не нарікаю, що не діждався великих успіхів. Я знаю, що не маю права зачисляти себе до великих письменників. Се повинен знати чоловік у 57-ім році життя, і я сього свідомий. Але українського письменника я таки заслужив і гадаю, що в загальну скарбницю нашого письменства я вложив дещо цінного й ориґінального. Багато з того, що я написав, уже забулося і ще не одно забудеться, однак лишиться деяка частина, котра мене пережиє і в літературі буде мати своє місце і свою ціну. Значить: молодечий ідеал я осягнув – і це мене нагороджує за труд. Серед інших обставин життя може дав би більше і краще, – а так добре, що хоч те дав, що міг дати».

 

Маковей пізніше у всьому наслідував свого вчителя – так же багато свого часу і праці вділяв молодим початкуючим авторам, так же багато і ретельно працював в журналістиці й перекладі з інших мов, літературній критиці та редагуванні літературних творів. Він не втомлювався мовчки і наполегливо працювати на ниві педагогічної та громадсько-культурного праці всюди і на кожному полі, куди його закидала доля.

 

Звичайно, що така дружба спряла тому, аби по закінченні науки Маковей не пішов, як очікувалося, вчителювати, а слідом за вчителем подався у журналістику. Ще будучи студентом, під керівництвом, підтримці і, звичайно, що не без протекції Франка, який ввів його в культурно-журналістське коло, Маковей взявся за таку складну працю, яка забирає цілковито весь час і сили, як журналістика. Заробляв собі на прожиток помічником редактора народовської газети «Діло», співредактором «Народного часопису» (україномовному додатку до урядової польськомовної «Газети народової»). За два роки такої діяльності Маковей покращив свої матеріальні справи, повернув борги, допоміг родині й успішно закінчив університет (1893). А потім обіймав посаду помічника редактора в часописі «Зоря» і вів у ній розділи «Фейлетони» та «Світло й тінь». А ще виконував обов’язки секретаря в Науковому товаристві імені Шевченка.

 

Кожному з цих двох у тій царині було вділено свій талант. Вони дали своїй нації все те, що могли їй дати, – кожен мірою своїх здібностей, сил і спромог. Історія їхніх творчих взаємин є блискучим прикладом духової спадкоємності традицій національної культури.

 

 

Чернівці

 

Звичайно, що його працю помітили всі небайдужі українці. Помітив його талант і такий діяльний чоловік у Чернівцях, як професор Степан Смаль-Стоцький. Й одразу запросив на посаду редактора українського часопису «Буковина». Осип Маковей прийняв пропозицію професора. Він приїхав у Чернівці, аби підняти тут українську літературу (та культуру назагал) на найвищий щабель. І треба одразу відзначити, що йому вдалося дуже багато. Хоч ще немає солідних монографій про його працю і творчість (а він на те цілковито заслуговує), то все ж жодна публікація про національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ століття не оминає достойне ім’я Осипа Маковея.

 

Отож, у квітні 1895 молодий, талановитий і цілковито налаштований на серйозну працю Маковей прибуває в Чернівці на посаду відповідального редактора української газети «Буковина», де пропрацював по листопад 1897 року. Навіть за такий короткий, здавалось би, час, вже маючи добрий досвід праці у львівських часописах, він із молодечим запалом і своєю дивовижною працездатністю підніс на найвищий рівень і газету, і літературний процес у краї назагал. Понад три десятки письменників зумів залучити редактор до співпраці в “Буковині”. Серед імен, появі яких в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття маємо завдячувати Осипові Маковеєві, – Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Андрій Чайковський, Марко Черемшина, Євгенія Ярошинська, Теодот Галіп, Іван і Антон Синюки, Денис Лукіянович, Сильвестр Яричевський і ще понад два десятки авторів. Щоби навернути авторів до писання рідною мовою, редактор головну увагу зосередив на молодих творчих силах Буковини, згуртованих навколо часопису. Він багато часу й уваги приділяв рукописам молодих літераторів, виправляючи форму, стиль, мову їхніх творів. Підтримував кожну творчу постать, яка переступала поріг редакції, адже з власного досвіду знав, “що значить добре слово, заохота і подяка”. З цього приводу писав: “Кождий редактор – то передовсім коректор чужих рукописів: поправляй і поправляй, як учитель задачі в школі, і нема тому ні кінця, ні міри. Коли б не наші редактори, то багато авторів просто не могли би на світ показатися зі своїми творами”. “Пригладжуючи” твори молодих авторів, Осип Маковей за цей час ще й створив літературний додаток до газети під своєю редакцією «Неділя», куди поміщав їхні твори.

 

А ще, виявивши неабияку наполегливість й організаторські здібності, які і зараз викликають подивування, йому вдалося те, що в Україні мало кому вдавалося, – збільшення тиражу. Якщо раніше «Буковина» виходила один раз на тиждень, то з 1 квітня 1895 року – 4 рази, ще й з додатком «Неділя». А впродовж 1896–1897 років стала щоденною. Аби зацікавити читача, Маковей запровадив нові рубрики. Серед них значну увагу приділено питанням науки, освіти й особливо літератури та мистецтва. Окремо увага – до зв’язку редакції з читачами та дописувачами, хоча це вимагало в багато часу й терпіння.

 

Ольга Кобилянська

 

 

Звичайно, що досі всіх найбільше цікавить питання стосунків Осипа Маковея з Ольгою Кобилянською. На той час він уже був знайомий з її творами, тому зрозуміло, що відразу по прибуттю до Чернівців у ролі редактора Маковей найперше зробив крок, аби особисто познайомитися з панною Ольгою. Вона ж дуже чекала тої зустрічі, про що писала в листі до своєї давньої й вірної подруги, художниці Августи Кохановської: “Зараз при цій газеті [“Буковині”] є один визначний літератор зі Львова…». Будучи редактором часопису, він підготував до друку більшість її творів. Всі твори, які вона писала на той час, не оминули його редакторського пера. Літературно-критичні статті Осипа Маковея про Ольгу Кобилянську та її творчість були першими ґрунтовними розвідками. Нині вони не втратили своєї вартості й залишаються найбільш достовірними. Ними щедро послуговуються як українські, так і зарубіжні дослідники її творчості.

 

Ольга Кобилянська надзвичайно цінувала статті О.Маковея про свої твори і вважала їх найважливішим і найдостовірнішим джерелом для оцінки її творчості. Адже він наживо бачив важкі умови, в яких вона жила й працювала, близько знав її як людину. Обох письменників упродовж довгих років поєднувала творча й особиста дружба. Це давало йому можливість глибше збагнути її творчий стиль, характерні особливості її творчості. Панна Ольга писала відомому чеському славістові Франтішеку Ржегоржеві: «Зверніться до п. Маковея: ...він Вам сам схарактеризує мої письма найліпше. З усіх руських літераторів знає лиш він оден мене, а мої твори знає він дуже добре... Я у всіх моїх літературних справах звертаюся лиш до него».

 

Письменниця також піклувалася про популяризацію творчості Осипа Маковея. Вона перекладала його твори німецькою мовою і сприяла їх виданню в Дрездені, писала літературознавчі розвідки про художні твори О.Маковея. Сам будучи надзвичайно вимогливим критиком, редактор визнав О.Кобилянську справжнім критиком-професіоналом.

 

Деякі штрихи потверджують роль Маковея для тодішнього письменства на Буковині і не тільки. Так, наприклад, у Леся Мартовича з Чернівцями, як і в більшості письменників того часу, пов’язані найприємніші сторіночки життя та творчості. Чернівці – порівняно недалеко від Коломиї, а там виходила українська газета «Буковина», що відводила свої шпальти для художнього українського Слова. Її довший час редагував Осип Маковей, який збирав навколо неї молодих авторів. У газеті «Буковина» друкувались його твори.

 

Всі дослідники творчості Івана Синюка також починають з того, що його перші твори з’явилися на шпальтах «Буковини», редактором якої на той час був Осип Маковей з його унікальним даром відчувати молоді таланти та підтримувати їхні перші кроки в літературі. Він тепло відгукнувся про оповідання Івана Синюка («Буря», «Звірячий цвинтар», «Пчоли»), у яких «знати доброго спостерігача природи».

 

Проте ця «бджолина» праця в столиці коронного краю Буковини була перервана в грудні 1897 року, коли пана Маковея запрошено до праці в такому поважному виданні, як «Літературно-науковий вістник» – на посаду одного з редакторів. І він повертається до Львова. До редколегії журналу входили, крім нього, І.Франко та М.Грушевський. Але якщо від Франка він завжди мав підтримку, то Грушевський не був таким прихильним до Маковея.

 

Учасники З’їзду русько-українських письменників, науковців і митців у Львові 1898 р. з нагоди 100-річчя «Енеїди» І.Котляревського: Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. Стоять у другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк.

 

 

Тому, коли трапилась нагода здобути нові знання, Маковей скористався нею. І навесні 1899 року Фонд сприяння молодим письменникам, за рекомендацією відомого славіста Ватрослава Ягича, призначив Маковею літературну стипендію для наукових студій слов’янської філології при Віденському університеті. І він подався до столиці поглиблювати свої знання слов’янських мов і літератур.

 

Осип Маковей, 1900

 

 

Так сталося, що відтак він знову повернувся до Чернівців – і вже на довгих 11 років. Про це Маковей сам пише у своїх спогадах: «Як то звичайно буває, що життя людини залежить від припадку, склалося, що я ще раз зажив у Чернівцях. По повороті з Відня я відбував послідні військові місячні вправи при крайовій обороні в Чернівцях і в Радівцях. По маневрах у вересні приїхав з Радовець до Черновець і тут довідався, що в державній учительській семінарії потрібний учитель української мови. Я зголосився у крайовій шкільній раді, і мене прийняли. … І я взявся до учительської праці щиро і радо та багато причинився до піднесення рівня науки української мови в сій школі. Живуть же мої ученики і учениці і можуть посвідчити, як я працював… У Чернівцях прожив я сим разом цілих одинадцять років, до осені 1910 року» ⁹.

 

Колишня вчительська семінарія в Чернівцях

 

 

Мабуть, було багато такого, про що Осип Маковей не писав у своїх споминах, і ми вже, певно, того не будемо знати. І все ж можна висловити здогад, що він повернувся в це місто через панну Ольгу Кобилянську. Хоч водночас умови для його творчості, наукової праці та волелюбної вдачі в Чернівцях були набагато прихильніші, як на той час у Львові.

 

Будинок на вул. Хмельницького, 36 в Чернівцях

 

 

Отож він оселився на вулиці Dreifaltigkeitsgasse, 24 (нині вулиця Б.Хмельницького, 36), зовсім поруч із учительською семінарією й університетом. А недалечко від його помешкання на той час мешкала Ольга Кобилянська.

 

Меморіальна дошка на будинку в Чернівцях, де мешкав О.Маковей

 

 

Щоправда, аби приступити до праці, йому довелося скласти ще спеціальний іспит на диплом учителя німецької, польської й української мов і літератур у середніх школах цісарської Австро-Угорщини. З того часу й до віку Маковей самовіддано поєднував педагогічну працю з літературною.

 

Він багато зробив у справі вивчення, видання та популяризації творів українських письменників-буковинців, дослідження культурних і літературних традицій краю. Разом із Франком брав участь у підготовці до видання творів Юрія Федьковича, 1904 року упорядкував і видав збірку поезій Григорія Воробкевича (Наума Шрама), впродовж 1909–1921 років опрацював літературну спадщину Сидора Воробкевича і видав у Львові в трьох томах. А вже унікальне за сумлінністю та скрупульозністю видання «Матеріали до життєпису Осипа-Юрія Гординського-Федьковича» (1910) та монографія «Життєпис Осипа-Юрія Гординського-Федьковича» (1911) є безцінним джерелом не лише для творчості Федьковича, але й літературного життя того часу назагал.

 

Він не лише викладав у Чернівецькій учительській семінарії, а й паралельно впродовж 1907–1910 років вів практичні заняття з україністики в університеті.

 

Осип Маковей за роботою

 

 

Саме Чернівецький університет 1901 року надав Маковею ступінь доктора філософії за монографію «Панько Олелькович Куліш», опубліковану 1900 року в «Літературно-науковому вістнику» та видану окремою книжкою. За його працю в літературознавстві 1903 року Наукове товариство імені Шевченка обрало його дійсним членом філологічної секції, що було на той час найвищим пошануванням в українському науковому світі.

 

Значно менше відомо про його внесок у збереження творчості Сидора Воробкевича. Але це встиг належно поцінувати ще сам Сидір Іванович. Його життя було важким і напруженим, багато сил та енергії віддавав він на педагогічній і громадській ниві, суму додавали й особисті страждання. І тут йому підмогою, особливо в останні роки життя, став Осип Маковей, який мешкав недалеко і дуже шанував панотця. Маковей зробив усе можливе, щоби підтримати Сидора Воробкевича, зберегти для України його ім’я та творчу спадщину (повизбирував по різних часописах, упорядкував і видав її у трьох томах). Зібрав також матеріали до монографії про Сидора Воробкевича, проте йому не встиг її завершити, втім, матеріали використав у великій статті, яка не втратила своєї вартості й донині. А згаданий тритомник досі залишається найповнішим і найсоліднішим виданням творів Сидора Воробкевича.

 

Від 1902 року Маковей був одним із найактивніших членів «Історичного товариства» у Чернівцях. Уважно слідкував за всіма вартісними історичними розвідками і навіть був рецензентом наукових праць Раймонда Фрідріха Кайндля та Володимира Мільковича.

 

Написав і свої студії, які не втратили своєї наукової вартості і до нині, бо намагався з кожної теми використати якнайбільше джерел. Був дуже сумлінним і ретельним дослідником, завжди мав свою оригінальну думку і ще при тому – рідкісний талант як для науковця, а журналістська практика давала йому можливість в доступній формі подати це читачам.

 

Мав свою думку на історію українського суспільного руху та громадської думки у Східній Галичині. Серед відповідних праць заслуговують на увагу «Три галицькі граматики» (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський), «Відродження галицьких русинів. Пера і кроки», «З життя письменництва» й інші.

 

Актуальною, але малодослідженою темою до нині залишається тема – причини виникнення та поширення москвофільства на західноукраїнських землях. Тому розвідки на цю тему пана Маковея на той час спричинили чимало полеміки серед української інтелігенції Австро-Угорщини та Росії. І сьогодні науковці не оминають такі його документальні (як і все у Маковея) та скрупульозні праці про історію громадського життя на Буковині у 1850–1870-х роках: «Перші загальні збори товариства «Руська бесіда» у Чернівцях», «Олександр Попович», «60 років політики» та інші. Впродовж 1908–1909 років підготував і видав у львівській газеті «Руслан» збірку історичних документів «Матеріали до історії Буковинської Русі».

 

Попри свою неймовірну зайнятість не відмовлявся від участі у громадських справах. Як приклад, на запрошення товариства «Жіноча громада» в 1908 році виступив з лекцією «Про давнішній рух літератури на Буковині».

 

У Чернівцях відбулися й особисті важливі події в його житті. Саме сюди він привіз свою хвору маму, аби місцеві лікарі порятували її життя. Проте не вдалося йому минути гірких хвилин прощання з нею (а був дуже прив’язаний до мами все життя, і втрата для нього була дуже болючою): «З її смертю я втратив, так сказати б, найближчу мету життя, не мав уже про кого дбати, бо братів сяк-так забезпечив, почув самоту в житті» ¹⁰.

 

Осип Маковей з дружиною Ольгою Кордубівною

 

 

Але були тут і відрадніші моменти. «Року 1905 зложив я учительський іспит і восени оженився з Ольгою Кордубівною. Я мав тоді 38 літ, вона 25. Ся женитьба – се було моє найрозумніше діло. Яке я зробив для себе, бо ніхто мені не облегшив життя так, як моя жінка» ¹¹.

 

 

Львів і Заліщики

 

О.Маковей у Чернівцях часто мав непорозуміння через свої політичні погляди. То ж коли наприкінці 1909 року його запросили до Львова на вакантну посаду вчителя жіночої вчительської семінарії, після тривалих і тяжких роздумів восени 1910 року він таки прийняв запрошення.

 

Меморіальна дошка на честь О.Маковея на будинку колишньої вчительської семінарії у Львові (вул. Туган-Барановського, 7)

 

 

Його вагання були небезпідставні. Ідейно-політичні опоненти зустріли Маковея наклепами та провокаціями. Відповіддю недругам була сатирична поема «Ревун», спершу опублікована в газеті «Руслан», а згодом видана окремим виданням (Львів, 1911).

 

Кам’яниця на вул. Каліча Гора, 18 у Львові, де мешкав О.Маковей

 

 

У Львові доктор Маковей мешкав у кам’яниці №18 по вулиці Калічій (тепер вул. Каліча Гора). Але в поєдинку з численними недругами Маковей, зрештою, у досить короткий час змушений був покинути Львів. Разом із дружиною, яка завжди й у всьому його підтримувала, перебрався до містечка Заліщик, де обійняв посаду директора вчительської семінарії – найбіднішої тоді у Східній Галичині.

 

Як завжди з натхненням взявся до праці, але знову дійсність внесла свої коректи. Почалася Перша світова війна і його мобілізували як офіцера резерву. Чотири роки життя Маковей віддав війні. Півтора року з них служив перекладачем з російської мови при штабі кавалерійської дивізії, також у поштовій цензурі в Чернівцях. Останні роки служби Маковей був перекладачем при штабі Карпатського корпусу.

 

Осип Маковей зі штабом «Запорозької Січі» отамана Божка, яка навесні 1919 року переходила через Заліщики з Румунії на з’єднання з Армією УНР

 

 

У липні 1918 року Маковей повернувся в Заліщики. Відбудовує учительську семінарію, займається громадською роботою, організовує у місті товариство взаємодопомоги «Сила», яке захищало й допомагало родинам, потерпілим від війни й окупаційної влади. Щоправда, така активність доктора Маковея дратувала нову польську владу. І його «за зраду держави» й «українізацію» школи в лютому 1921 року протримали 6 днів у чортківській тюрмі. Тільки завдяки своєму авторитету та популярності педагога й письменника залишився на посаді директора. І, звичайно, продовжував писати.

 

Але життєві випробування далися взнаки, і 21 серпня 1925 року Осип Маковей відійшов у вічність. Похований у Заліщиках, і його гарно впорядкована та доглянута вдячними мешканцями містечка могила завжди нагадує про цього працьовитого чоловіка.

 

Мабуть, найкраще про роль Осипа Маковея як редактора, літературознавця і педагога розповів відомий український мовознавець, видавець, публіцист, редактор, педагог і громадсько-культурний діяч, сучасник письменника Василь Сімович. Багато років у Чернівцях вони працювали на українській ниві разом і навіть жили поруч. З-під пера Сімовича вийшли дослідження «Осип Маковей» (1925), «Листування Лесі Українки з Маковеєм» (1933), «Українське шкільництво на Буковині» (1932).

 

В.Сімович писав у своїй розвідці «Осип Маковей»: «Маковеїв літературний доробок непомірно великий, дарма що не зібраний, а порозкиданий по всіх українських виданнях, наддніпрянських і західноукраїнських… Поезія – лірика, сатира, поема, – новеля, фейлетон, повість, оповідання для молоді, публіцистика, історично-літературний нарис, наукові бібліографії, філологічні розправи… Хіба тільки драм не писав Маковей, та й то невідомо, чи не знайдеться дечого з драматичної поезії в його величезнім недрукованім архіві… Він, ще на школярській лаві, проявляє себе по журналах та по газетах і до самої смерті друкує свої твори в періодичній пресі. А далі ще йде громадська діяльність, йде праця педагога. За 40 років своєї праці Маковей дав стільки українській громаді, що редакція «Літературно-наукового Вістника» мусила (1924 р.) з браку місця спис його творів, зладжений Д.Лукіяновичем, на велику шкоду громади, усунути зі свого журналу… А що ще лишилося ненадрукованим! Аж як усе це з’явиться друком, що написав Маковей, український громадянин зможе пересвідчитись, як багато дав він українській літературі, публіцистиці, може, й науці, який плодючий був із нього письменник, які в нього були життєві інтереси».

 

Таки вартує нашим науковцям повизбирувати той багатий доробок Осипа Маковея по всіх друкованих виданнях, хоч то і не є легка справа. Аби ми мали і чим гордитися, і чому повчитися.

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ В Чернівцях на учительській службі // Письменники Буковини другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття: Частина 1 / Упоряд Б.Мельничук, М.Юрійчук. – Чернівці: Прут, 2001. – С. 308.

 

² Попович О. Осип Маковей // Письменники Буковини другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття: Частина 1. / Упоряд. Б.Мельничук, М.Юрійчук. – Чернівці: Прут, 2001. – С. 264.

 

³ Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упор. Н.Тихолоз; відп. та літ. ред. Є.Нахлік. – Львів, 2007. – С. 35.

 

⁴ Там само. – С. 35.

 

⁵ Там само. – С. 43.

 

⁶ Там само. – С. 35.

 

⁷ Там само. – С. 48.

 

⁸ Там само. – С. 35.

 

⁹ «В Чернівцях на учительській службі» // Письменники Буковини другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття: Частина 1 / Упоряд. Б.Мельничук, М.Юрійчук. – Чернівці: Прут, 2001. – С.307, 308.

 

¹⁰ Там само. – С. 309.

 

¹¹ Там само. – С. 309.

 

22.08.2017