Хатка, яку всі вважали повноцінним родинним житлом, житлом для родини, мала кухню і кімнату. Однакові за розмірами, середня балка даху проходила якраз над стіною між ними. Тепер так здається, що і одне, і друге приміщення (покій) були чотири на чотири кожна. Може, трішки більше. Були ще веранда, ґанок, дровітня, спіжарка, але там спати не було як.
У кімнатці під протилежними стінами стояли ліжко і канапа. Ліжко з бильцями, не широке і не довге. Канапа на пружинах і пасах, ще коротша (коли мені було сімнадцять років, ноги почали потрохи звисати). Коло п'єца стояв ще розкладний фотель. Виходило досить довго, але вузько, на одну персону.
У кухні було тільки одне ліжко. Можна сказати – ліжечко. Правдоподібно, такі ліжка розкладали у давні часи офіцерам у польових наметах. Фактично, дуже добротна залізна розкладачка. Високо над землею, стійко натягнута добротна сітка. Здається, щось подібне мав полковник Буендія, коли не мусив ночувати на гамаці. Більше де поспати у хаті місця не було.
Раз на два роки до хатки приїжджали регулярні гості. Десь на тиждень. Ціла сімейка. Чоловік, жона і троє дітей. Дві старші дівчинки і один молодший хлопчик. Діти від разу до разу ставали більшими.
І нас було не так мало: дзядзьо, бабця, тато, мама, ми з братом. Цілі дні минали у приємних літніх заняттях, а наніч усі мусили лягати спати, вмоститися і вміститися. І я тепер ніяк не можу зрозуміти (пригадати, втямити), як то нам вдавалося. Особливо до того літа, коли тато переконав дзядзя зашклити веранду-галерію. Бо аж тоді там поставили ще одне ліжко, де могли розміститися двоє дорослих. А як було перед цим?
Тато з мамою на канапі. Бабця могла взяти до себе до ліжка якусь одну дівчинку. На фотелі – ще хтось із гостьових підлітків. У кухні на ліжку Буендія двоє близьких дорослих – чоловік і жінка – могли спати, але тільки на боці, тільки тримаючи і тримаючись, щоб не впасти.
Добре, що був стрих, добре, що було сіно. Розклавши поважних гостей на почесні місця на ліжках, ми йшли з дзядзем на нагрітий літнім теплом, але прохолоджений потоками літнього нічного зимного повітря у сіно. Хто там був, хто там мостився – вже не вичислю. Але було добре, пахуче, колюче, нерівно і твердо, коли хвилі сіна опускали до самого дна.
Рано ми всі сходилися на сніданок. В ті роки бабця робила переважно лечо з яйцями. Вода для миття була в умивальнику, куди доливали гарячої води до криничної. Ліжка кожен мусив застелити, щоби було де жити. Комарів ще на такій висоті над рівнем моря не було. Всім спалося дуже добре. Тим, що на стриху – особливо.
Такі то були вигоди. Такі були звичаї і звички, такою була нормальність.
Люди дійсно спали разом у тісних ліжках. Притискалися і відпиралися, користали з однієї білизни. І то ще добре, коли були більше-менше близькими. Якоюсь родиною чи принаймні зналися. Могли не зважати на нічні рухи, звуки і пахощі одне одного як на щось вороже.
А у нашій камениці… на піддашші.. там, де колись була нормальна пральня… Жінка, яка там мешкала, десятиліттями брала на квартиру двох дівчат. У тім закутку для них було одне стародавнє ліжко. Господиня спала на диванчику. Дівчата – разом. Перед тим вони не зналися. Попросту студентки медінституту. Ніякої ванни, жодного душу там не було. Досить того, що було ліжко, де можна вміститися і переспати тисячу з чимось ночей. Сніданок вони робили кожна собі у нічних сорочках, які були персональними. Не те, що ліжко.
15.11.2025