(Сторінка з давніх взаємин України з Німеччиною)
В "Житію св. Маріяна, ігумена реґенсбурґського"*) находимо ось яке оповідання. За володіння цісаря Генриха IV прибув до Німеччини шкот-чернець св. Маріян з двома товаришами. Після короткого побуту в місті Бамберзі вони оселилися в Реґенсбурзі, де незабаром прославилися ученими працями з богословської ділянки. Вслід за ними стадії прибувати до Реґенсбурґа й інші їхні земляки. Коли їх зібралося більше число, виєднали від папи Калікста II. дозвіл на заснування свого окремого монастиря. За згодою цісаря Генрика V. купили кусень землі за міським муром і при помочі заможніших реґенсбурських міщан приступили до монастиря під покровом св. Якова і Ґегтруди. Але до викінчення будівлі забракло гроша. Тоді один з черців, на імя Маврикій, що відзначався небуденною підприємчивістю, вибрався в подорож до руського короля, маючи за товариша лише одного послушника. Переборовши всі труднощі далекої і тяжкої дороги, дібрався вкінці дo Києва. Тут король і здатні бояри прийняли його ласкаво та обдарували дорогими футрами вартости біля сотні марок. Маврикій заладував футра на вози і в товаристві купців вернувся до Реґенсбурґа. За гроші добуті з продажі футер шкоти викінчили мур будинку та покрили його дахом.
Це оповідання кидає дуже цікаве світло на тодішні німецько-українські взаємини. Постараємося його докладніше пояснити. Перш за все зазначимо, що Реґенсбурґ з давньої римської кольонії Ратісбони став вже за перших німецьких володарів важним торговельним осередком. Його значіння особливо зросло у другій половині XI. та в XII. ст. внаслідок тісних політичних звязків Німеччини з Італією та проведення добрих доріг через альпійські переходи. В цей час Реґенсбурґ був найбільшим містом Німеччини. Тут поселилося чимало чужинців і повстав окремий жидівський квартал. Крім торговлі з північно-італійськими містами реґенсбурґські міщани вдержували взаємини з надренськими областями аж по побереже Північного моря; вироби їхніх пряділень мали попит у цілій Франції. Шкотами називали в середніх віках ірляндських черців, що поселювалися на европейськім континенті, головно в Німеччині і Франції. З їхнього круга походили місіонарі (Колюмба, Ґаль, Емеран), що в VII і VIII ст. навернули німецькі племена на віру Христову; пізніше займалися головно богословськими студіями та визначалися строгим аскетичним життям. Будова шкотського манастиря в Реґенсбурзі і подорож Маврикія до Києва припадають на рр. 1119—1125, бо тоді папа Калікст II. засідав на римськім престолі та Генрих V. був німецьким цісарем. Значить, "руським королем" котрий так гостинно і щедро прийняв чужинця-черця, був Володимир Мономах, що в рр. 1113—1125 володів у Києві. Його сестра, Євпраксія, була жінкою німецького цісаря Генциха IV., але цей подружий звязок розірвався по кількох літах.
Відкіля Маврикієві прийшла думка шукати аж на Україні засобів на докінчення монастирського дому? Таких далеких, тяжких і витратних подорожей звичайно не піднимають так-собі навмання! Очевидно, порада вийшла з цих кругів реґенсбурського міщанства, які шкотам помагали при будові та яким відомі були багатства Києва ті щедрість українських князів і боярстві на богоугодні ціли. На істнування звязків між Реґенсбурґом і Києвом вказує згадка в оповіданні, що Маврикій вертався з Києва вже не сам один, але в товаристві купців. Чи це були реґенбургці, що поладнали свої оруди в Києві, чи кияни, що везли товар до Реґенсбурґа — на жаль не сказано.
Автім, українське купецтво було в землях над горішнім Дунаєм вже здавна відоме. Щасливим припадком до наших часів переховалися рафельштетські**) митні постанови з 906 р., ухвалені з доручення короля Людвика Дитяти на зібранню старшин у приявні Арібона, маркґрафа Східньої Мархії. Метою цих постанов була охорона інтересів місцевої торговлі супроти торговців з інших частин Німеччини та особливо чужинецьких. Тут дозволено "словянським купцям, що приїзджають з Руси або з Чехії" торгувати в придунайських землях за оплатою назначеного мита. З товарів, які ці купці привозили, згадано віск, коні і рабів. Інтересно, що на рабині встановлено таке саме мито як на жеребців (4 денари за штуку), на рабів таке як на кобили (1 денар).
Про українських купців у Середущій Европі находимо ще згадку у жидівського письменника з північнох Африки, Ібрагіма ібн Якуба, який в літі 965 р. відбув подорож до Чехії та Німеччини і склав про неї звідомлення в арабській мові. Він підкреслює велике значіння Праги як осередка торговця зі Східньою Европою, зазначуючи, що туди приїзджають з Кракова "Русь та Словяни" і торгують рабами, циною і футрами. Виріжненням "Руси" від "Словян" Ібрагім котів мабуть зазначити, що частина купців походила з Руси, тобто Київської держави; висказ "з Кракова" вказує напрям, з котрого приїздили до Праги.
Ці звістки свідчать, що вже в X. ст. істнував сухопутний торговельний шлях з України в Німеччину. Він виходив з Києва як продовження відомого східнього шляху, що звязував наддніпрянську столицю з побережжям Каспійського моря, йшов через Володимир Вол., Сандомир, Краків, Моравські ворота до Праги, а відсіля переходами Чеського Ліса над горішній Дунай. Був заразом головним воєнним шляхом, яким польські війська ходили на Україну, а українські на Польщу; пізніше спрямовували туди також монголи свої походи на Польщу. Здогад деяких учених, що цей шлях перетинав Галицьку землю та через Перемишль провадив повз західньо-карпатське підгіря, є хибний, бо по західнім боці Сяну, від Карпат аж по вила між Сяном та Вислою, простиралася тоді широка смуга пралісів, що була перешкодою для лучби; щойно в XIV. ст. стали корчувати та заселювати ці праліси. Київ був вузловою точкою цього шляху, шо звязувала европейську торговлю на один бік з азійською, на другий зі скандинавсько-чорноморською. Краків через довший час мав лише значіння перехідної стації. Ще в XII. ст. польський літописець Анонім Ґаль писав, що Польща ізза свойого положення на убіччю, відома лише тим чужинцям, котрі їздять торгувати на Русь. Прага була для приїзжих зі Сходу першим головним пристановищем. Вона здобула собі сумну славу найважнішого на цілу Середущу Европу торговища рабами. Ця торговля находилася здебільше в руках т. зв. "раданітів", жидівських купців, що походили з іслямських країв. Ібрагім ібн Якуб був мабуть також таким "раданітом". Проти діяльности раданітів у Празі довго і завзято боровся тамошній єпископ-аскет св. Войтіх та, не могучи нічого вдіяти, вкінці на знак протесту покинув свою єпископську столицю. Подорож у чужі, далекі краї була в тих часах не лише важким, але й небезпечним підприємством. Оповідання про Маврикія підкреслює як незвичайну річ, що він відважився вибратися в дорогу до Києва, маючи за товариша лише одного послушника. Але вертаючи з цінним товаром, вже їхав разом з купцями. Очевидно, це була зорґанізована виправа більшого гурту торговців під охороною збройної дружини, щоби збройно відперти всяку напасть по дорозі. Що така обережність не була зайва, показує звістка, яку подає російський компілятор Татіщев у невідомім нам тепер джерелі, про грабіжницький напад у Польщі 1129 р. на українських купців, що верталися з Моравії. Знову в 1142 р. німецький цісар Конрад III. жалувався перед своїм свояком, византійським цісарем Іваном Комненом, що його людей пограбовано та повбивано на Руси, і просив, щоби Комнен своїм впливом виєднав відповідну надолугу. Прадоподібно ходило тут про купців, а обставина, що Конрад писав свою жалобу з Реґенсбурґа, насовує гадку, що це були регенсбурські міщани. Всі ці припадкові звістки (про подорож Маврикія, грабіж українських купців в Польщі і німецьких в Руси) походять з близького до себе часу, з другої четвертини XII. ст. і доказують, що звязки між Німеччиною та Україною були доволі часті.
Оповідання про Маврикія подає ще одну цікаву вказівку. Володимир Мономах і київські бояри дають ірляндському черцеві щедру жертву на католицький монастир в німецькім місті. Цей факт проречисто свідчить про духа національної та віроісповідної терпимости серед українців в XIІ. ст. Антаґонізм між латинською і грецькою вірою був вислідом суперництва між Римом та Царгородом за верховну владу в церкві.
Грецька церковна ерархія старалася роздути на Руси ворожнечу та ненависть до латинян, але українська суспільність не піддавалася цим настроям, вважаючи цю боротьбу чужою для себе справою. Київський князь і та його бояри, складаючи жертву на будову реґенсбурського манастиря, вважали, що роблять богоугодне діло. І це не був одинокий випадок. Кріькадесять літ пізніше князь Роман Мстиславич, перший володар Галицько-Волинської держави, жертвував монастирові бенедиктинів під покровом св. Петра в Ерфурті 30 гривен срібла і таким чином став його ктитором.
*) Vita S. Misani, abbatis Ratisbonensis.
**) Raffeistten, над Дунаєм на схід від Лінцу.
[Краківські вісті]
02.09.1940