Муза і чин Остапа Луцького / Упорядники Василь Деревінський, Данило Ільницький, Петро Ляшкевич, Надія Мориквас. – Київ: Смолоскип, 2016. – 936 с.
Остап Луцький цікавий мені перш за все як літератор. Він є, зокрема, автором статті-маніфесту «Молода Муза». Відома його по-юнацьки зухвала (написана до двадцятилітнього віку) пародія «Іван Храмко», на яку Іван Франко різко відреагував віршем «О. Люнатикови» (збірка пародій Луцького вийшла під псевдонімом О. Люнатик; до слова, це перша збірка літературних пародій в історії української літератури). Доклав чимало потуг до формування українського модернізму (як промотор альманаху «За красою»). Але Остап Луцький залишив слід не лише в літературі, а й у суспільному житті, в українській історії загалом. Це видно навіть із пунктиру його біографії.
Народився Остап Луцький 8 листопада 1883 року в селі Лука (тапер Самбірського району Львівської області). Навчався у Бучацькій та Станиславівській гімназіях, був студентом права Львівського університету, вивчав філософію у Празі та літературу у Краківському університеті. Був співредактором часопису «Буковина» (1907–1914). У 1918 році був ад’ютантом ерцгерцоґа Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного). У 1925–1939 роках був членом Центрального комітету Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). У 1929–1939 роках був головою дирекції Ревізійного Союзу Українських Кооператив. Посол до польського Сейму (1928–1935) та Сенату (1935–1939). Загинув 3 жовтня 1941 року в большевицькому концтаборі в Котласі Архангельської області (Росія).
Чи не першим у новіші часи в Україні постать і твори Остапа Луцького увів в обіг мій батько Володимир Лучук у своїй антології західноукраїнської поезії початку ХХ століття «Молода Муза» (1989), де було опубліковано дев’ять його віршів (властиво, вісім оригінальних віршів і один переклад). Потім були антології Миколи Ільницького «Розсипана перли. Поети “Молодої Музи”» (1991) і «Поети “Молодої Музи”» (2006), інші видання, у яких друкувалися добірки віршів Остапа Луцького. Це відображено у ґрунтовній бібліографії до рецензованого видання; проте, до неї чомусь не потрапила моя антологія «Вертоград. Українське поетичне тисячоліття» (2009), де є три вірші Луцького.
Також чи не вперше в незалежній Україні матеріали про Остапа Луцького друкувалися у збірнику тез доповідей конференції «“Молода Муза” і літературний процес кінця ХІХ – початку ХХ століття в Україні і Європі» (19-20 листопада 1992 року), присвяченої пам’яті Володимира Лучука (який помер у вересні того року). До цього збірника увійшли такі матеріали Ф. Погребенника, П. Ляшкевича, Я. Мельник, В. Лучука, Я. Кравця та Т. Лучука. Потім було ще чимало публікацій про Остапа Луцького, головно у виданнях, присвячених (цілком чи частково) «Молодій Музі».
На недавній презентації книжки «Муза і чин Остапа Луцького» в Інституті Івана Франка пролунала думка, що на часі написати захопливу біографію Остапа Луцького. Не просто поверхово-інформативну, а збірну, зі всіма колізіями, любовними нюансами тощо. Біографія Луцького дуже багата подіями, цікавинками, знаковими сюжетами, тож цілком надається до цього. На тій же презентації Петро Ляшкевич висловив цікаві формулювання. Мовляв, Остап Луцький наприкінці свого життя був тогочасним «олігархом»: очолював найпотужніший агрохолдинг, мав каменицю у Львові і віллу в Косові, його син Юрій навчався в Гарварді. Але на відміну від сучасних олігархів, він перш за все працював не на себе особисто, а таки на національну ідею.
А тепер структурно погляньмо на наповнення самої книжки – за порядком матеріалів. «Прологом» слугує стаття Василя Деревінського «Історичне тло: Галичина у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.», у якій змальовано антураж життя Остапа Луцького. Стаття лікбезівського штибу, реферативна; розрахована хіба на неофітів.
Розділ «Мисливець за красою» розбитий на три підрозділи – «Молодомузець», «Теоретик і культуртреґер» і «Критик і журналіст». Про Остапа Луцького як молодомузця-музака є два матеріали – «Пре-альбатроси (“Молода Муза” і Остап Луцький)» Данила Ільницького та фрагментик розлогої статті Богдана Рубчака «Пробний лет», яка у повному обсязі відома зацікавленим яко передмова до нью-йоркського видання «Остап Луцький – молодомузець» (1968).
Тож киньмо оком лише на «Пре-альбатросів». Цей філіґранний есей Д. Ільницького є направду окрасою цілого видання. «Пре-альбатроси (“Молода Муза” і Остап Луцький)» складається із тринадцяти частинок, та не будьмо забобонними. Вилущу (не вилучу) з цих частинок деякі цікавинки. «Пролеґомена: хто вони?»: відштовхуючись від тези Михайла Рудницького, що найвидатнішим твором Франка є він сам, автор пише: «Найбільшими творами молодомузівців – є вони самі. І це твердження можна сприймати зовсім поверхово (молодомузівці як люди, персони зі своїми особливостями і в рамцях свого земного життя), але можна трохи глибше: як амбівалентність їхньої молодості та зрілості, як суперечливе поєднання їхніх прагнень та втілень, врешті-решт, як сукупність усіх суперечностей, антиномій». «Ретроспектива і пам’ять, або Рудницький versus Карманський»: про молодомузівців найавтентичнішу інформацію черпаємо передовсім із двох джерел, це – «Українська Богема» (1936) «материкового» молодомузівця Петра Карманського та видане наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років трикнижжя «коломолодомузівця» Михайла Рудницького «Письменники зблизька». Я взагалі-то вже довший час ношуся з ідеєю перевидати одним томом (з відповідним редагуванням і коментуванням) «Письменники зблизька» Михайла Рудницького. «Веризм»: тут проведено паралель між італійським музичним веризмом та українською літературою молодомузівців, підсумовану висновком: «Веризм, як і молодомузівство – це підкреслена чуттєвість, маскулінна чуттєвість, кохання, розчарування та світові проблеми – очима, вухами й голосом чулого й схвильованого чоловіка». «Вразливець» – Остап Луцький був вразливцем, як і всі молодомузівці, які «плекали вразливість, і для знавців тогочасної європейської мистецької аури не секрет, що цей елемент повітря доби часто міг ставати модою чи програмою». «Австро-Угорська імперія»: усі молодомузівці були австро-угорськими громадянами, жили в парадигмі Австро-Угорщини, і саме в ній були закладені підвалини для розвитку європейського українства. «Пре-альбатроси» – назва, пов’язана з романом «Альбатроси» Оксани Керч (Ярослави Гаращак), назва якого (у свою чергу) є запозиченням із Шарля Бодлера, вірш якого «Альбатрос» став наче маніфестом ідентичності митця. У романі Оксани Керч йдеться про середовище малярів і поетів «Качиний діл», яке збиралося у 1930-х роках на вулиці Набєляка (тепер Котляревського) у Львові. А молодомузці були пре-альбатросами, тобто тими, «які здобували право наступникам на лет повноцінний». «Музи і гармати, або ж Сецесія і війна»: Перша світова війна та подальші визвольні змагання українського народу зачепили сливе всіх молодомузівців, тим чи іншим чином. Остап Луцький був офіцером австрійської армії, потім Української галицької армії; Степан Чарнецький (автор «Червоної калини») творив «мистецький простір війни». «Соборність галичан»: у галичан, попри особливий регіональний патріотизм, завжди одним з головних світоглядних орієнтирів була соборність. «Каварня і Франко»: в «Українській Богемі» Петро Карманський резонно зазначив, що витворення богемного мистецького середовища у Львові слід записати на рахунок кав’ярні, узагальнено тієї, «в якій міг почувати себе гарно навіть такий ортодокс-демократ, яким був І. Франко», а Михайло Рудницький стверджував, що каварня була Олімпом «Молодої Музи». «28 років (перехід): індивідуальна творча драма»: період літературної творчості Остапа Луцького тривав недовго, якийсь десяток років. «Постійно рефлектуючи про Остапа Луцького, ловлю себе на думці, що дуже важко скласти собі докупи теоретика раннього українського модернізму з організатором національної справи, чи то буде справа військова, чи кооперативна, а чи конструктивно-управлінська», – пише Д. Ільницький. «Обірваність: двоїна» – мається на увазі обірваність у біографіях багатьох українських письменників, зумовлена двома світовими війнами. «Поезія»: якщо перша збірка Остапа Луцького «Без маски» була іронічною, «навкололітературною», то дві наступні – ліричними, «за стереотипними уявленнями, справжньою поезією». Д. Ільницький пише: «У стосунку до цих двох збірок ми перебуваємо в дивній, а навіть непривабливій ситуації. Ситуації уже наперед обумовлених критеріїв щодо того, як їх сприймати і трактувати. Ми наперед знаємо, що з точки зору історії української літератури ці збірки не є доленосними, вони не оприявнюють нового голосу в українській поезії, вони не розширили можливостей української поетичної мови, вони кореспондуються з поетичним доробком інших молодомузівців, от, зокрема, Богдана Лепкого, який є найближчим за своїм мистецьким духом Остапові Луцькому». «Епілог: Луцький і місто, або Українська культура й цивілізація»: у поезії Луцького годі шукати міської тематики, урбанізму. З містом пов’язана радше його біографія. «Трюїзмом є те, що міська культура є обов’язковою умовою цивілізації, без неї неможливий ні матеріальний, ні духовий розвій. У цьому сенсі Остап Луцький – міська людина, творець і споживач міста, той, хто його потребує, але й без якого воно неможливе у своєму існуванні та поступуванні», – пише Д. Ільницький і має рацію. Пам’ятаємо про Прагу, Краків і Чернівці, але все ж містом міст є таки Львів, і не лише для Остапа Луцького.
Розділ «Теоретик і культуртреґер» включає дві статті Петра Ляшкевича – «Остап Луцький – теоретик раннього українського модернізму» та «Філософія Шопенгауера в художньо-естетичній концепції Остапа Луцького та раннього українського модернізму». Хоча й значно коротший від другого, перший матеріал видається концептуальнішим. Ляшкевич виділяє сім джерел, які слугували філософсько-естетичним обґрунтуванням літературного шляху «Молодої Музи». Це – збірка пародій «Без маски», передмова до альманаху «За красою», декларація з нагоди заснування часопису «Світ», листи до Івана Франка, статті «Літературні новини в 1905 році», «Сучасний стан культури Галицької Русі» і «Молода Муза». Автор зазначає, що саме в останній із названих статей Остапа Луцького найцілісніше розроблена його концепція нового художнього мислення. Пунктирно вона виглядає приблизно так: молоді літератори усвідомили, що «штуку не вільно замикати в тісній матеріалістично-позитивістській клітці»; має бути «воля і свобода в змісті і формі», тобто право на експериментування; мистецька творчість є «лише внутрішня, душевна сердечна потреба творця»; не лише «круг позитивного світу», а й метафізичні, містичні візії мають бути предметом мистецького пізнання; і нарешті – у поезії мусить домінувати суб’єктивне, особиснісне начало (тобто мають виявлятися психологічні, підсвідомі порухи поетової екзистенції, вони є джерелом «творчих видінь і інтуїцій»).
Розділ «Критик і журналіст» включає тези Федора Погребенника «Остап Луцький – літературний критик» і статтю Андрія Гречанюка «Остап Луцький – літературний критик (на матеріалі газети “Буковина”)». У статті А. Гречанюка цікавими є, зокрема, згадки про ті публікації, авторство яких можна приписувати Остапові Луцькому (друковані під криптонімом «О. Л.»), а також про ті статті, які не увійшли до рецензованого видання.
У наступному розділі «Ambo meliores: діалоги» чудово пописалися дві дами – Олександра Салій і Надія Мориквас. Їхні матеріали – то взагалі окраса окрас видання «Муза і чин Остапа Луцького». Але все за порядком. Ambo meliores – це з латини: обоє найкращі. Олександра Салій розглядає контакти Остапа Луцького з Іваном Франком, а Надія Мориквас – з Ольгою Кобилянською. Обидва матеріали написані спеціально для цього видання.
Отже, спершу стаття Олександра Салій «Крізь терни суперечок і непорозумінь: історія взаємин Остапа Луцького з Іваном Франком». Джерельною базою відтворення стосунків Остапа Луцького з Іваном Франком слугують двадцять п’ять збережених листів Луцького до Франка та «Літературно-наукового вісника» (від першої половини 1902 року – до листопада1908 року). «З кореспонденції Луцького до Франка дуже добре видно, що їхні взаємини аж ніяк не можна назвати простими, однозначними. Такими, що розвивалися в руслі особистого розуміння та злагодженості. Проте ці взаємини, іноді провоковані надміру гострою реакцією на якусь проблему і запальним, сміливим темпераментом обох письменників, завжди були прямолінійними…», – зазначила авторка матеріалу.
У першому листі Луцький, бажаючи передплатити часописи «Aus fremden Zügen» і «Slovánský Přehled», просить Франка подати йому їхні адреси, продовжуючи: «Я дуже Вас прошу, щоб Ви вволили мою волю і в можливо короткім часі карткою мені відповіли. Я буду Вам за сю прислугу вельми вдячний, а наколи обставини зложаться так, що я Вас лично пізнаю, – тоді сердечно, лично Вам подякую». Одразу ж О. Салій зазначає, що ці сподівання «не вдалося зреалізувати ані в найближчому часі, ані через два роки (1904-го), коли Луцький по дорозі до Кракова постановив навмисне затриматись у Львові, щоб особисто зустрітися з Франком». Не зрозуміло з цих слів, чи пізніше відбулася-таки їхня зустріч. Адже Остап Луцький у Львові проводив і довший час тоді. Про це знаємо від Петра Карманського з його «Української Богеми», з шостого розділу «Люнатик (Остап Луцький)» (Див. Додаток ІІІ). Слід було б зробити висновок, що письменники особисто так і не познайомилися, не бачилися наживо. Але ж ні, вони таки познайомилися особисто, зустрічалися наживо. У матеріалі Надії Мориквас читаємо: «Приїхавши восени 1905 р. до Львова […], Остап Луцький пробує, очевидно, встановити тут особисті контакти. Тоді не раз й зустрічався з Франком». Підтвердження знаходимо в листі Остапа Луцького до Ольги Кобилянської від 22 жовтня 1905 року: «Сейчас по одержанні Ваших вісток стрінувся я припадково з Франком, а відтак з Гнатюком. […] Казав мені Франко, що недавно одержав лист від проф. віденського університету Яґіча з просьбою о подання Вашої літературної сильветки та о оцінку Ваших творів. Треба йому (Яґічові) сего, бо має передати се референтові (міністеріяльному) Вашого подання о стипендію. Франко впевнював мене, що відповідь вислав якнайприхильнішу».
Зберігся лише один лист Івана Франка до Остапа Луцького (від 19 травня 1904 року), у якому той надіслав для альманаху «За красою» свою незакінчену поему «Страшний суд», яку Луцький, проте, не опублікував. Натомість включив до альманаху три поезії Франка з циклу «Із книги Кааф»: «У сні зайшов я в дивную долину…», «Поете, тям, на шляху життєвому…» та «Ф. Р.» («Дівчино, каменю дорогоцінний…»). Перші два вірші були до того друковані в «Літературно-науковому віснику», а третій – це першодрук в альманасі.
Визначальною у стосунках Остапа Луцького з Іваном Франком стала пародія першого на другого, вона стала наче невідчепним камертоном цих взаємин. Властиво, у збірці «Без маски», окрім пародії «Іван Храмко», Франка стосується також вірш «Дехто» (у якому спародійовано Франкові «засадничі програмові погляди на літературу, тенденційність у творчості та критичне ставлення до молодих письменників»). Але відштовхуватимемося саме від пародії «Іван Храмко». Остап Луцький вчинив безчинство (тавтологія тут навмисна), у сенсі – вчинив бешкет, таку собі молодечу забаву без злого умислу. Богдан Лепкий, якому певний час приписували авторство цих пародій, так писав про збірку «Без маски» у своєму спогаді «Іван Франко»: «Був це такий собі молодечий, літературний жарт, яких в інших народів ніхто поважно не бере, лише приймає, як жарт, і сміється. Але в нас такого не бувало, в нас інші настрої та інші літературні засоби. Люди взяли цей жарт поважно і образилися. Франко також. Навіть дуже». На пародію «Іван Храмко» Іван Франко відреагував віршем «О. Люнатикови», надрукованим того ж 1903 року в «Літературно-науковому віснику». Вступити в публічну дискусію з неопіреним «ребельянтом» Остапом Луцьким визнаного метра спровокував, за словами того ж Богдана Лепкого, його «перепрацьований і нервовий» стан. Найбільше, мабуть, взлостили Франка ремінісценції та віршовані парафрази (властиво, цитати, вихоплені й поставлені в зовсім інший контекст) з його поетичних творів «Безсилля, ах! Яка страшная мука!», «Недовго жив я ще, лиш сорок літ…», «Я поборов себе, з корінням вирвав з серця…» (зі збірки «Із днів журби»), «Поет мовить» (зі збірки «Мій Ізмарагд»). Остап Луцький, як і належиться пародистові, вириває фрази з контексту, перевертає первинні значення фраз тощо. Франко і сам в молоді літа писав в’їдливі пародії на своїх старших сучасників, знався на полеміці, та (за словами О. Салій) «попри всі теоретизування з приводу полемік у пресі й навіть попри власні молодечі проби пера на схожу тематику, Франко не міг пробачити Луцькому його поетичного випаду».
Іван Франко написав рецензії на дві ліричні збірки Остапа Луцького. На збірку «З моїх днів» рецензія була загалом позитивною, у ній Франко зарахував Луцького до наймолодшої ґенерації поетів, поставив його «на виднім місці в їх ряді», відзначив «викінчену і відшліфовану» форму його віршів тощо. Наприкінці рецензії Франко закидає Луцькому, що той ледь не зіпсував своєї збірки завершальним перекладом поемки «Веймута» польського поета Леопольда Стаффа: «Фе, пане Луцький! І не сором Вам віддавати своє перо на услуги такому нікчемному декадентові! Нехай він вас перекладає, може, легше буде його передразненим нервам!». Рецензія ж на збірку «В такі хвилі» була розгромною. (Див. Додаток ІІ). Ба, саркастичною, глумливою. Наприкінці рецензії Франко згадує про збірочку «памфлетів та римованих спліток» Люнатика, – саме тут і криється причина негативного тону рецензії, а за словами О. Салій, «ця, здавалось би, невинна згадка насправді є ключем розгадки в’їдливого тону і надмірної емоційності його рецензії». Тут закрадається якась суперечність, адже й першу позитивну рецензію Франко написав також вже після виходу збірки пародій «Без маски». Розгадка тут проста. У збірці «В такі хвилі» була розміщена інформація про те, що в книгарні Наукового товариства імені Шевченка можна придбати видання «О. Люнатик. Без маски (сатиричні, іронічні поезії), друге виданє». Це елементарна, хоч і прикра друкарська помилка: йшлося не про перевидання, а про другий наклад збірки ще з 1903 року. А Франко сприйняв помилку за правду, тож і обурився. Так чи інак, а після збірки «В такі хвилі» Остап Луцький віршів більше не писав. Чи то він справді «зломив перо» (за словами Петра Карманського) після Франкової критики, чи в нього були інші резони перестати віршувати – це питання є благодатною нивою для інтерпретацій і домислювань.
А ще ж Іван Франко не залишив каменя на камені від молодомузівської програми, сформульованої у статті Остапа Луцького «Молода Муза», яка була надрукована у газеті «Діло» в листопаді 1907 року. (Див. Додаток І). Мається на увазі стаття Франка «Маніфест “Молодої Музи”», яка була надрукована в «Ділі» буквально кілька тижнів після статті Луцького. Але автора маніфесту це вже сливе не зачепило, що й видно у його листі до Ольги Кобилянської від 20 січня 1908 року: «В фейлетоні про “Молоду Музу” написав я лише кілька уваг, а як дивитись на відповідь Франка, се не моя річ судити, а властиво се мене дуже мало обходить. Я в тій відповіді бачу лиш злобу і напасть. Та се пусте».
Завершилися стосунки Остапа Луцького з Іваном Франком загалом на позитивній ноті, що видно із двох останніх листів. У жовтні 1910 року з Чернівців на адресу Франка від Луцького прийшло запрошення: «Маю честь повідомити, що моє вінчанє з панною Орисею Смаль-Стоцькою, дочкою професора університету і заступника маршалка краєвого д-ра Стефана і Емілії з Заревичів Смаль-Стоцьких, відбудеться дня 25 жовтня 1910 року в греко-католицькій парохіяльній церкві в Чернівцях о годині пів до шостої вечером. Остап Луцький». Іван Франко, слід розуміти, привітав молодят листовно, на що отримав відповідь у листопаді: «Остап і Орися Луцькі сердечно дякують за желаня, висказані їм ласкаво з нагоди їх вінчаня».
А тепер про дослідження-есей Надії Мориквас «Любов “Чужинця”, або Апологія Ольги Кобилянської». Той Чужинець із назви матеріалу – то вимріяний Кобилянською коханий, який мав би з’явитися у її житті, проте вона так і залишилася самотньою. Як і в попередньому матеріалі, основою джерельної бази слугує листування Остапа Луцького, цього разу – з Кобилянською. «Якщо листи Луцького до Франка проливають світло на характер їхніх перемінних особистих стосунків, засвідчуючи незмінно шанобливе ставлення молодого поета до метра, то листи до Кобилянської відкривають його суто людське обличчя», – пише Надія Мориквас. Листи Луцького до Кобилянської дають змогу осягнути «душевні поривання та формування естетичних пріоритетів» зовсім ще юнака (на час написання першого листа до Кобилянської Луцькому було лише 19 років).
Відомі стосунки Ольги Кобилянської з Осипом Маковеєм, який був предтечею Луцького на цій ниві. Це тема іншого сюжету, але варто згадати, що Луцький, як і Маковей, захопився Кобилянською через її твори, не бачивши ще її на власні очі. 4 квітня 1902 року Остап Луцький написав їй першого листа із проханням надіслати йому «Kleinrussische Novellen» з метою перекладу їх на словінську мову. Так і зав’язалися їхні стосунки. Того ж року Луцький почав пропагувати творчість Кобилянської, надрукувавши в часописі «Slovánský Přehled» коротку рецензію на збірку «Kleinrussische Novellen», яка вийшла у Міндені в Німеччині. Особисто Остап Луцький і Ольга Кобилянська познайомилися у середині вересня 1903 року в Чернівцях. Друг Луцького Богдан Лепкий повіз його до Чернівців знайомитися з Кобилянською (хоч і сам ще не був із нею особисто знайомий). Ольга Кобилянська з цієї нагоди писала своїй сестрі Євгенії: «Сьогодні мали би прийти двоє панів з Кракова, я вже приготувалася і очікую їх. Наколи б вони сьогодні не прийшли, то завтра я не зможу їх прийняти, бо завтра бере мати купелі (від учорашнього дня бере купелі в полудневу пору), і треба хліб пекти, їжу готувати». Двоє панів таки прийшли того дня. Потім Луцький листи до Кобилянської підписував вже просто – Остап. «Таке право, – пише Н. Мориквас, – дала йому жива зустріч з жінкою, яку досі тільки уявляв-намислював. І ця жінка напевно зуміла подати йому свої знаки радості від упізнавання рідної душі, від не-розчарування, що він має власне таке лице і такий голос (вона була закохана в його голос!)». Сорокарічну Ольгу Кобилянську Остап Луцький застав ще у розквіті краси і сил. Через якихось кілька тижнів після його відвідин Чернівців, а саме 13 жовтня 1903 року, вона зазнала першого апоплексичного удару, що призвів до часткового паралічу. «І це ж треба, – продовжує Н. Мориквас, – щоби Доля так уласкавилася над молодим Остапом, що він устиг побачити Ольгу Кобилянську, коли вона ще була живим втіленням Краси і Добра! І так він потрапив у добровільний полон цієї “німки, креольки”, який тривав доти, аж не розвіялися чари його поетичної музи».
Потім Остап Луцький видав альманах «За красою»; це вже загальні місця.
Від 1907 до 1910 року Луцький часто бачив Кобилянську – з тої простої причини, що замешкав у Чернівцях. У листі-спогаді до редактора часопису «Світ» з нагоди святкування 40-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської Остап Луцький писав: «Я пізнав Кобилянську особисто 1904 року. До мене тоді приїхав на село Богдан Лепкий, і ми обидва поїхали відвідати її до Чернівців. Пізніше я сам осів в Чернівцях і від 1907 до 1910 був її дуже частим гостем». Остап Луцький писав Ользі Кобилянській: «Так дуже секретно кажучи Вам, я приїхав до Черновець майже лише тому, що Ви тут живете». Юрій Луцький прокоментував цього листа свого батька досить скептично, відзначивши, що батько приїхав до Чернівців працювати у газеті «Буковина» на запрошення Степана Смаль-Стоцького.
Чи кохав щиро Остап Луцький Ольгу Кобилянську? – ось у чім питання. Питання відкрите. А от Кобилянська кохала його, у чому признавалася цілому світові. Той «цілий світ» – то Леся Українка та Христя Алчевська. У листі до Лесі Українки від 22 грудня 1908 року є слова: «Займався “хтосічок чорненький” якийсь час душею одним молодим чоловіком по імені Остапом Луцьким, але тепер вже… перестав і йому вірити. Осип Маковей вбив в чорненькім віру до мужчин, і тепер він і Луцькому не вірить». А Христі Алчевській одразу після повернення з лікування писала: «Жаль о тім говорити, але мені здається, що він мене вже не любить. Не мали собі нераз що говорити. А він звичайно завше мав… хоч і я не мала. Я знаю, все скоро закінчиться. Я се відчуваю». Відчуття не підвело її. У 1910 році Остап Луцький одружився із дочкою Смаль-Стоцького Іриною, а після медового місяця став директором банку «Селянська каса» (в адресній книзі Чернівців біля адреси Karlgasse, 35 є запис: «Остап лицар фон Луцький, директор Селянської каси – домовласник»). Не можна не погодитися з Надією Мориквас, що разом із завершенням «романсу» з Кобилянською закінчилася Остапова молодість і література.
Розділ «У проводі громадського та політичного життя» складається із чотирьох статей Василя Деревінського: «Ад’ютант архікнязя: військова кар’єра», «На чолі кооперативного руху», «Посол польського Сейму і Сенату» та «Трагедія галицької інтелігенції». Ці матеріали є неоціненними для витворення обширної та об’єктивної біографії Остапа Луцького, із них видно всю велич його постаті. Написані ці статті доступно, вичерпно подано антураж, визначено місце Луцького в історичному процесі, акцентовано на його невичерпній енергії, яка так прислужилася українству в Галичині на різних рівнях. Добробуту народу можна було досягнути, розвиваючи кооперацію, тож цей рух і очолив Остап Луцький. Трапляються в цих статтях (на рівні винятків) і мовні неоковирності («армія намагалася завдати контрудар по наступаючим російським військам», с. 288), і невичитані «блохи» (Ліларське, а не Лікарське товариство, с. 370).
Розділ «Твори Остапа Луцького» складається із чотирьох підрозділів і включає в себе значну частину його оригінальних творів. У першому підрозділі наведено повністю всі три його поетичні збірки: «Без маски» (1903, як вже знаємо, під псевдонімом О. Люнатик), «З моїх днів» (1905), «В такі хвилі» (1906). Збірка «Без маски» вийшла в Коломиї коштом автора із підзаголовком «Історія новійшої літератури. Причинки – проблеми – дезидерати». Слово «дезидерати» тут вжито, либонь, у значенні «речі, книги, потрібні для поповнення колекції, бібліотеки». Гадаю, це слово потрібно було розшифрувати у примітках, як і цілу низку інших рідковживаних слів. Розшифрування у примітках вимагають і інші речі, а цим чомусь злегковажено.
Зупинюся наразі лише на необхідності розлогіших приміток до збірки «Без маски». У ній трохи більше десятка пародій. Без приміток незрозуміло, кого саме вони стосуються. Деякі назви прозорі, а інші «за туманами». «Іван Храмко», зрозуміло навіть хрестоматійно, що то Іван Франко, «П. Лярванський» – то Петро Карманський, «Василь Плащовський» – Василь Пачовський, «Остап Влуцький» – то автопародія… Як зазначив усно Данило Ільницький, вкралася тут і одна коректорська помилка, занадто «ревна» – остання пародія надрукована під назвою «Сергій Єфремов» (с. 466), а має бути «Сергій Єрфемов». Збірки «З моїх днів» і «В такі хвилі» вийшли у Львові; у них, окрім оригінальних поезій, доволі значне місце займають переклади. Поетичний доробок Остапа Луцького невеликий за обсягом; попри певну упередженість до нього, він все ж має естетичну цінність. Слушною видається пропозиція Д. Ільницького: «…прочитати вірші Луцького без літературознавчих настанов спершу, а вже потім спробувати поглянути на них поза контекстом та інтертекстом, а лише як на тексти, відкинувши нашарування тої аури, в якій вони були творені». Задля прикладу наведу бодай один вірш Остапа Луцького, якого немає у рецензованому виданні, бо він не друкувався у збірках, а походить з альманаху «Привезено зілля з трьох гір на весілля» (1907):
* * *
Не гнівайся!.. Се правда, – я не знаю,
і я на те цілком вже не цікавий,
чи волос в тебе темний, моя люба,
чи темнавий?..
Не гнівайся!.. Бігме, бо навіть сего
не міг би я сказати,
чи в тебе зелень на очах, кохана,
чи блавати?..
І ввік не знатиму, чи ти в неділю
на капелюсі мала цвіт, чи перце...
Та знаю я: свята душа у тебе
і дуже добре серце!
Підрозділ «Літературна критика, культурологія, маніфести» складають шість матеріалів. До літературно-критичних належать статті «Літературні новини в 1905 році» й «Ольга Кобилянська». На початку відносно розлогої статті про Кобилянську автор витворює своєрідну тріаду (щоб не сказати трійцю) найвидатніших натогочас українських письменниць: «Три жіночі великі таланти займають славне місце в нашім відродженім письменстві: Марко Вовчок, Леся Українка і Ольга Кобилянська. Всі три – інші, але при тім такі маркантні, характеристичні, що високо стоять понад всіма товаришками своїми, а і в цілій літературній громаді відріжняються вельми знаменно, ясно». Пієтет Луцького до Кобилянської не затьмарює тверезого аналізу її творів. Зі статті про літературні новинки 1905 року виокремлю лише інформацію про роман Агатангела Кримського «Андрій Лаговський», який я схильний вважати чи не найкращим романом в українській літературі загалом. Луцький по свіжих слідах публікації сприйняв його доволі критично: «А Кримського “Андрій Лаговський” – дивна повість. Автор хоче представити ним сучасного дегенерата. Се йому рішуче не вдається. Найбільш суцільною видається мені перша частина роману. Відтак все рветься». Повний текст роману складається з чотирьох частин (повністю роман був опублікований вже значно пізніше смерті автора), у 1905 році під однією обкладинкою були опубліковані перші дві частини – «Не порозуміються» і «Туапсе». Спостереження Луцького видається цілком слушним, адже перша частина роману (першодрук якої був ще 1895 року) є таки найбільш цілісною та динамічною, але вона є лише частиною шедевру разом із наступними трьома частинами.
До маніфестів можемо зарахувати передмову до альманаху «За красою», «Наше слово» від Редакційного комітету часопису «Світ», вікопомну статтю «Молода Муза». Культурологічною слід вважати статтю «Сучасний стан культури Галицької Русі», написану по-польськи (і підписану: Станіслав Луцький) й опубліковану в краківському місячнику «Критика» в 1904 році. Властиво, тут опубліковано фрагмент цієї статті, що я колись її перекладав для збірника «Молода Муза» (він так і не вийшов друком). У виданні ж «Муза і чин Остапа Луцького» під цим текстом зазначено: «З польської переклав Григорій Чопик». Цей курйоз ми утрясли зі співупорядником Петром Ляшкевичем. Через те, що у виданні є переклади Григорія Чопика двох виступів Остапа Луцького у польському Сеймі, то й під перекладом фрагмента статті зазначений «автоматично» також він. Тож тепер я маю повне право одним зі своїх десятків а десятків псевдонімів вважати і «Григорій Чопик», що й зафіксовано у рецензованому виданні.
Окремий підрозділ творять публіцистика, статті про кооперацію, сеймові промови.
У підрозділі «Щоденник, спогади» опубліковано «Щоденник з України 1918 р.» та мемуарний шкіц «На Великім Лузі (З побуту УСС-ів на Великій Україні)» (написаний у травні 1925 року). Щоденникові записи охоплюють період від 1 квітня до 10 травня того року. Хоч обсяг і невеликий, та зате скільки там автентики. У мемуарному шкіці Остап Луцький описав події також із травня 1918 року. Акцент зроблено на відвідинах «молодим габсбурзьким архікнязем Вільгельмом» разом із штабом і представниками Українського Січового Стрілецтва (на запрошення отамана Болбочана) Великого Лугу саме на Великдень того року, який припав на 22 травня. Штаб архікняза знаходився тоді в Олександрівську (тепер Запоріжжя), тож вирушили саме звідти. Луцький зі смаком пописує ті події: «Вчасним ранком виїхав архікнязь зі мною автом з Олександрівська. Чудова погода. Радісно усміхається степ до Дніпра і сонця. Серце тішиться кождим засіяним клаптиком землі, кождою верствою доброї дороги, кождою деревиною, доброю хатою, кождим хоч би й німецьким багатим селом, кождим жайворонком, кождим подувом вітру, бо ж усе це наше, рідне, знову вільне!». У Великому Лузі антураж описано із направду гоголівською вправністю: «Музика грає, при скруті стежок з ласощами тут продають льоси і прихвалюють їх певною виграною річчю, там гостять горілкою, онде медом, а ось там ворожить дотепна ворожка. Щонайкращі запорізькі дівчата збирають датки на “Просвіту”. Дядьки, жінки, парубоцтво, діти – усе тиснеться до галичан, до січових стрільців, хоче бачити їх і пізнати». А сама забава описана так: «Серед саду – мала левада. Тут заставлено столи. Господарем являється саме село. Сідає за стіл князь і отаман Болбочан зі своїми штабами, полковник Петрів, сотник Букшований й інші старшини січового стрілецтва. Довкола стола сотки люду. Щопівгодини стає від столів один гурт селян і сідає другий. Селяни припрошують, гостять, пливуть промови і розмови, звідсіль лунають співи веселі, горді і бадьорі. Вже освітлений смолоскипами і лампочками сад аж гуде здоровим запорізьким сміхом, співом і танками». Міг би з Остапа Луцького розвинутися і непоганий прозаїк.
Розділ «Остап Луцький – перекладач» висвітлює перекладацьку грань його таланту. Спершу йдуть «Смерть Офелії» Станіслава Виспянського (з польської) та «Смерть Тиціана» Гуґо фон Гофмансталя (з німецької). І драматична картина, і драматична поема об’єднані танатичною темою. До чого б то? Це слід було б дослідити у психоаналітичному ключі. Далі йде спільна стаття Володимира Моторного, Андрія Моторного й Олександра Медовнікова «Невідомі та забуті переклади О. Луцького з чеської модерної поезії», після якої логічно присутні переклади віршів Отокара Бржезіни, Ярослава Врхліцького та Йозефа Сватоплука Махара. Прізвище першого подано як Бжезіна (що й зазначено у примітці: «транскрипція прізвища автора передана О. Луцьким неточно; правильно – Бржезіна»), а другого подано як «Врхліцки», зберігаючи таке «луцьківське» написання, з яким можна ще якось погодитися, та не можна погодитися зі збереженням перекладачевої помилки, коли він подав третього чеського поета як «Я. С. Махар» (що також зазначено у примітці). Поет має право на помилку, але упорядники чи редактори такого права позбавлені. Тому дивно, що і в тексті, і в змісті імена Махара не те, що не розшифровані, але й наведені зі збереженням помилки.
У статті Моторного–Моторного–Медовнікова зазначено, що не так давно у Вроцлавському архіві було виявлено рукописну збірку перекладів Остапа Луцького із зарубіжних поетів «Ex libris», з якої Медовніков і зняв копії зі сторінок із перекладами наведених тут віршів. У тому рукописному збірнику можуть бути й недруковані переклади. Цікаво було б ознайомитися з цим збірником, а то й видати його окремою книжкою (з відповідним редагуванням і коментуванням).
У матеріалі Тараса Лучука «Остап Луцький – перекладач давньогрецької поезії» наведено всі відомі поетичні переклади Луцького з давньогрецької (друковані за життя перекладача). Переклади поділено на три добірки (зберігаючи авторську композицію): «Грецькі строфи», «Пісні Анакреонта» і «Старі пісні» (вірші Алкея, Сапфо й Анакреонта). При цій нагоді згадаю дещо про «Грецькі строфи». Коли на зламі вісімдесятих і дев’яностих років я днями-тижнями-місяцями, та й роками сидів у бібліотеці, фронтально переглядаючи всю (!) українську періодику кінця ХІХ – початку ХХ століття, збираючи матеріали для своєї кандидатської дисертації, то якось у газеті «Діло» за 27 липня 1908 року у рубриці «Малий фейлєтон» натрапив на добірку «Грецькі строфи: (Осипові Роздольському – присьвята) / Переклав Остап Луцький». Це вісім давньогрецьких епіграм з «Палатинської антології». Я одразу ж переписав її цілу олівчиком від руки для свого брата Тараса, класичного філолога. Завершує розділ матеріал Яреми Кравця «Остап Луцький – перекладач віршів Еміля Вергарна».
Розділ «Листи» відкривається статтею Юрія Луцького «Батькова творчість і листування», далі йдуть тексти листів Остапа Луцького до Івана Франка і «Літературно-наукового вісника», Ольги Кобилянської, Антона Крушельницького, Василя Щурата, Федора Вовка, Олександра Барвінського, Володимира Старосольського, дружини, а також листи з Великої України. Додано у цьому розділі також лист Юрія Луцького до Петра Ляшкевича, де він пояснює рішення свого батька у вересні 1939 року залишатися у Львові, а не тікати від «перших совітів», підкріплюючи це його висловом: «Якщо ми були генералами в добрі часи, то і тепер не можемо покинути наш нарід». Також із листа до Ляшкевича наведено «Спогади про деякі моменти, в яких я бачив поетичну натуру батька», які закінчуються пасажем: «Знаю, що тато мав велику симпатію до лемків (може, тому, що Лука не була аж так далеко від Лемківщини). Раз, на прогульці до Ворохти, він мені розповідав, що його може найкращий вірш – “Ой верше, мій верше” взятий із лемківської пісні, де другий рядок по-лемківськи був уж нам так не буце, уж нам так не буце, як нам було перше». По-перше, підозрюю, що замість «буце» двічі має бути таки «буде», бо такого дивогляду в лемківській говірці я не зустрічав у жодному джерелі, тож, швидше за все, це або неправильно відчитані літери, або ж коректорський недогляд. Та менше з тим, бо цікавішим є «по-друге». Це була наче якась загадка для мене. Такого вірша «Ой верше, мій верше» я не знаю в поетичному доробку Остапа Луцького, зате таку лемківську народну пісню знаю в декількох варіантах. Невже знову блуд? У збірці О. Луцького «В такі хвилі» є вірш «Гей, гори!.. Верхами…», четверта завершальна строфа якого виглядає так: «Бувай здоров, верше, / мій зелений верше! / Вже нам так не буде, / до смерті не буде, / як перше, / як перше…». Мабуть-таки, та таки точно, саме це й малося на увазі.
У «Документах» є дві позиції – «Доповідна записка» про арешт керівників УНДО, Луцького зокрема, та «Картка затриманого», у якій неграмотний слідчий-енкаведист спеціальність зазначив замість «кооператор» – «кондитор» (і сміх, і гріх).
Далі йде інформація про авторів розділів, статей, есеїв, матеріалів, перекладних творів, адресатів листів Остапа Луцького. І, звісно ж, бібліографія (як же без неї, коханої), а також примітки та фотоматеріали.
Зауваг до видання небагато, та й то вони дрібненькі. От у статті Василя Деревінського «Історичне тло: Галичина…» у контексті липневих подій 1910 року навколо Львівського університету читаємо: «В результаті жорстокої сутички загинув український студент Адам Коцка, а інші отримали поранення» (с. 36). Мається на увазі Адам Коцко, а не Коцка.
Лист до Антона Крушельницького (від 08.02.1904) надісланий із локації: Krakóv, Univerzytet (с. 818). А вже на наступній сторінці лист до Василя Щурата (від 23.03.1904) надісланий із: Kraków, Universytet. Або це коректорський недогляд, або так і було в оригіналі, а пояснити це можна хіба тим, що переїхавши з Праги, Луцький ще на письмі латинкою не відвик від «чещини», лише згодом навернувшись до «польщизни» (варіювання v/w, z/s).
У добірці фотоматеріалів є ілюстрація з фотопортретом і факсиміле Остапа Луцького з підписом: «Сторінка збірки “В такі хвилі” (Львів, 1906)» (с. 905). Сторінка вона і є сторінка, посполита. А виглядає на те, що то таки фронтиспис.
А ще книжка має дві шматяні закладки – білу та червону. Це якщо не провокація, то принаймні безголов’я – в такому виданні давати закладки кольорів польського національного прапора. Не мусово було давати закладки жовту та блакитну, але принаймні не білу та червону.
Видання «Муза і чин Остапа Луцького» стало і найповнішим виданням його творів, і солідним зібранням матеріалів про його життя і творчість, а заодно і цінним джерелом для подальшого дослідження цієї неординарної постаті. Чинність музи Остапа Луцького виявилась у тому, що він став «найліпшим поетом між економістами і найліпшим економістом між поетами» (за словами Петра Карманського), тобто з поета перекваліфікувався у видатного діяча українського суспільного руху в Галичині, згрубша будь сказано. А безчинність (себто жартівлива бешкетність) виявилася в історії української літератури цікавим прецедентом пожвавлення літературного життя.
Додатки
Додаток І
Остап Луцький.
«Молода Муза»
Знаменем останніх десятків літ є те, що на всіх полях людської думки ломляться давні правди і поняття. Незвичайно (як на філософа) спопуляризований Ніцше вислав в широкі круги сучасного світового суспільства свого «Заратустру» і той мабуть ще більше, як всі попередні віщуни, звернув увагу всіх, що з ним зустрічались, на те, що наблизився час аналітичної контролі для багатьох наших понять про найбільш інтересні для нас життєві справи. З появою «Заратустри» і інших знаменних для сучасної хвилі висланців названого вище поета-філософа в’яжеться, як відомо, цілий ряд аналогічних дальших появ в світовім письменстві. Почалась нова горячкова контроля, догма за догмою падали в провал забуття, або в кут більш чи менш живих споминів, а під всім тим билось головне джерело сучасної кризи і недолі: боляк всього сучасного суспільного ладу. В сучасній людській громаді чимраз частіше почав з'являтися тип людини, що стратила всяку віру і надію і сей пролом в душі сучасного людства найкраще здається заобсервував і розібрав славний А. Франс в своїй невеликій але дуже цінній студії п. н. «Чому ми сумні?» Коли вже відкинемо наразі все царство сучасних сумнівів і перехресних кличів в напрямі нашого пізнання а ограничимось лише на обсяг людського чуття в сфері письменства і філософії то вистане назвати лише Ніцше, Ібсена та Метерлінка і давнішого Бодлера, щоб всім ярко пригадалось те живе биття сучасного, над міру може вразливого людського серця і щоб пригадались нам всі його приюти там, де – хоч би в облаках нового містичного неба – могло воно найти своє тепло і спокій серед бурхливих днів.
Отся нова хвиля, що деінде давніше вже зашуміла понад греблями старих, певних правд а яка несла на собі цілі сплави пекучих сумнівів і зірваних старих мостів, прийшла до нас щойно недавно. Першою маркантною ластівкою сеї зміни було для нас те, що почала нам говорити Ольга Кобилянська. Її шляхом пішли другі а рівночасно психе сучасного покоління вперве почала переживати ті всі внтурішні гіркі непокої під яких бременем страждали взагалі великі круги сучасної світової суспільности. Нова хвиля зайшла до буденних кімнат і з'явились нові люди з новими загадками, трівогами, терпіннями і з новими потребами для успокоєння своїх думок і мрій.
Прийшла до нас ця хвиля тоді коли в найкращім дзеркалі внутрішнього життя, себ-то в штуці (у нас в літературі) правив у нас загально признаний реалізм. Велику санкцію давали йому такі поважні і поважані імена як: Нечуй-Левицький, Мирний, Франко, Карпенко-Карий. За ними йшли другі, ішли чемно, добре втоптаним шляхом. Побороли давний солодкаво-наївний або сумовито-недотепний вже на той час сентименталізм і всі вони сквапно дбали про те, щоб для битих горем братів своїх казати слово життєвої п р а в д и і щоб подавати всю правду так, щоби з сего вийшла к о р и с т ь для недалеких хоч би днів. Малювали погань і красу життя, вбирали їх в чорні та білі характери і в той спосіб ясними і яркими образами ставили своїм людям життєві проблеми і потрібні розв'язки. Вдивились в чорну землю, з терплячими терпіли, кривдників ненавиділи і все держались тих границь, в яких кожну описану нами подію можна було сконтролювати метрою і кожну їх тенденцію звичайним розумуванням. Їх правда мала бути розумна, об'єктивна, загалові потрібна. І в тім напрямі розуміння літературної творчості виросли й доспіли неодні вельми цінні твори нашого письменства. Поза всяким розумінням творчості остається щирий, свіжий талант і тепле серце творця. Де вони є там все найдеться місце для великих творів.
А однак... прийшла пора, коли почала не вистачати отся розумна правда. Тим більше, що і вона з часом втратила свою краску і мертвіла в менш дотепних умах своїх глухих на все інше жреців. Чимраз більше можна було в ній відчути тісноту і задуху, а розуміння загальної користі, яка мала йти від неї, повисло тяжким каменем над чимраз більшою громадою тих, що не могли признати ні тої користі ні що більше не могли погодитись із тим, щоб тенденційний утілітаризм мусів йти в парі з творчим людським чуттям. І справді найбільш сухі обсервації, які поза тим в нічім не займали вже нашої душі ані навіть звичайної цікавості почали йти в літературу, бо бачено в них «документів часу», суспільницькі та патріотичні тиради звались поезією, бо були в згоді з старим розумінням правди і загальної потреби. Муза, яка водила колись по світі чудові індійські та грецькі епопеї, розсіяла міліони найсердечніших народних пісень і співів, отсих найніжніших відгуків серця та захватів безкорисною красою природи, – Муза, що полишила по собі класичні (хоч і непрактичні в будень) грецькі різьби і рвалась під небо до зір і до хмар, – тепер, нераз у нас і деінде, мала йти в парі із всіма незвичайно впрочім заслуженими д.д. Грінченками, мала проповідувати в «артистичних» творах як то наприклад гарно є бути українським патріотом і яка се мудра справа отсей демократизм! І дійшло до того, що з сеї тісної задухи, яка із зміною всієї внутрішньої атмосфери стала вже дусити всіх, малі люди зробили засаду. Проголосили, що не вільно виходити авторам поза межі, до яких сягає звичайне людське око, не вільно руководитися творцям давньою методою шукання славної «об’єктивної» і практичної правди, не вільно розбирати смутків, докорів і надій душі, бо се пусте і дурне. Болотом сміху обкинув д. Єфремов всіх, що поза страйком бачили інше ще небо і пекло в душі людини чи в безмежнім царстві природи. Офіціяльно проскрибовано і висміяно творчість таких талантів як пр. Кобилянської, а на престолі посаджено багатьох, у яких всім майном був вже лише дерев'яний, сухий шаблон. Кілько поганої і смішної злоби зужито тоді не треба тут наводити.
Звільна почала змагатись реакція проти сего напряму і проти сеї системи в нашім письменстві. Нове покоління творців і читачів зрозуміло і відчуло, що штуку не вільно замикати в тісній матеріялістично-позитивістичній клітці, що треба відділити матеріял газетярських менторств від поезії і всього артизму, що не вільно замикати уст творцеві коли він заговорить про те, що сердечною кров’ю або безкрайною тугою в душі його заясніло. Воля і свобода в змісті і формі, але все щирість і тепло сердечне і зрозуміння всіх ніжностей в почуваннях людських і в найсубтельніших тонах природи – ось і вся девіза молодого літературного тону. Артистична творчість не має бути боною ані нянькою ані пропагатором, бо одинокою її санкцією є лише внутрішня, душевна, сердечна потреба творця, яка в ніяку розумовану шухляду не дасться замкнути. Не вдоволює кого круг позитивного світу – так в творчості артистичній як в мрії, вільний йому стелиться шлях навіть у метафізичні, містичні краї. А все се мусить мати артистичну форму. Не утілітаризм в гарнім, але скоріше вже красне в кориснім повинно бути. Добра річ холодний розум і проповідництво, але і їх огріти треба огнем свого серця і суспільницько-патріотична поезія мусить бути п е р е д о в с і м п о е з і є ю. Реалізм і натуралізм в штуці не мине безслідно, але хто по старому схоче протиставити розум чуттю, хто поза ідеєю не завважить сердечного почування, поза ясними станами свідомости не побачить неясних, тих, що не плавають по плесі душі але належать до її глибокого життя і є джерелом творчих видінь і інтуїцій – той в тім місці все заплутається і до мети не дійде.
Отся нова атмосфера дала нам Кобилянську, Стефаника, Коцюбинського, Лесю Українку (пр. «Одержима»), Лепкого, Щурата і багатьох других, найбільш визначних письменників останньої доби. В тій атмосфері, коли по виступах великих і маленьких д.д. Єфремових стало вже на нашій творчій ниві надто гірко і прикро зродилась і «Молода муза», перша свого рода організація наших письменників і творців, які не могли погодитися із старим звичаєм і забажали іти своїм шляхом далеко від всієї чужої напасті.
А формальне основання «Молодої музи» треба завдячити припадкові. Найблищі други поміж молодими письменниками (Б. Лепкий, Василь Пачовський, Петро Карманський, Михайло Яцків, С. Чарнецький, Остап Луцький, С. Твердохліб і В. Бірчак) зібралися в один гурт і для зазначення своєї солідарності в розумінні артистичної творчості почали видавати свої твори під спільним кличем: Молода муза.
Отся товариська постанова може нині почванитися тим, що до сеї хвилі появилось вже вісім томиків із творів сего гуртка вже під знаменем «Молодої музи». По «Жертві штуки» (оповідання) В. Пачовського з'явилися: нові поезії П. Карманського («Блудні огні»), оповідання М. Яцкова п. н. «Казка про перстень», нова збірка віршів В. Пачовського («На стоці гір»), оповідання В. Бірчака («Під сонцем півдня»), спільна одноднівка Молодої музи п. н. «Привезено зілля з трьох гір на весілля», а вкінці дві перші збірки молодих поетів С. Чарнецького («В годині сумерку») і С. Твердохліба («В свічаді плеса»). Годі вдаватись тут в якунебудь оцінку отсих випусків «Молодої музи». Загально однак кажучи треба зазначити, що імена Б. Лепкого, Петра Карманського, В. Пачовського або М. Яцкова дають хіба певну основу надії, що в тім гурті повинен доспіти неодин цінний цвіт нашого письменства. Збірка нових поезій Б. Лепкого з'явиться уже небавом під фірмою «Молодої музи», а «Блудні огні» П. Карманського, «Казка про перстень» М. Яцкова і «На стоці гір» В. Пачовського певно містять в собі неодну річ якої даремно шукали би ми деінде в нашій літературі. Очевидно се і те може не припасти до вподоби, але поза тим все остається те стремління, щоб вирватись від офіціяльних шаблонів і шукати приюту для свого «я» свобідно де лише серце рветься. Під крилами «Молодої музи» виростають також нові літературні сили, та при тім не треба забувати, що се перші спроби даних авторів а не сповідь «Молодої музи».
Мрією «Молодої музи» є, щоб приєднати до свого гуртка всіх наших творців близьких сему розумінню штуки, якому вона клониться і се їй мабуть вдасться. Зачеркуючи чимраз ширші круги в своїм розвою «Молода муза» вже увійшла в порозуміння з деякими письменниками з закордонної України і в недалекій будучності появляться вже під її фірмою твори тамошніх наших літератів.
Щоб при тім взагалі дати у нас почин до витворення конечної артистичної культури і щоб літературний свій відділ злучити з представниками наших творчих царин «Молода муза» старається пригорнути до себе і артистів-нелітератів. Покищо як други «Молодої музи» заявили себе відомий наш різьбар Михайло Паращук (якого твори якраз тепер оглядати ще можна в львівськім салоні штук красних) і маляр Модест Сосенко.
Ще одна маленька але характеристична замітка. Під прапором «Молодої музи» появилася недавно збірка С. Твердохліба. Член «Молодої музи» д. С. Чарнецький помістив оноді в «Руслані» дуже неласкаву рецензію на сю книжечку. Отже вже є непорозуміння. – Ні. Правдиві други говорять собі правду, очевидно свою, індивідуальну правду.
Вперше надруковано у газеті «Діло», 1907, № 249.
Друкується за виданням: Остап Луцький – молодомузець / Зібрав Ю. Луцький; Вступна стаття Б. Рубчака. – Нью-Йорк: Об’єднання українських письменників «Слово», 1968. – С. 55–59.
Додаток ІІ
Іван Франко.
«Остап Луцький. В такі хвилі.
Поезії 1902–1906. Львів, 1906. З друкарні народової Манецьких, 12°, стор. 56»
В такі хвилі... Ну, певно! В такі хвилі розумний чоловік зробить дурницю, талановитий поет напише нісенітницю, д. Луцький буде «сірим словом» говорити про «неповинний карб», «незгійний біль», «змерзлих хвиль стурбовані гребені», «кроваві, зимні сльози», «сумні пеани», про «оборожі» в значенні церемоній чи російського жеманства, про те, як «сонечко злотисте в’ється понад стріхи» і про інші подібні, світу невідомі речі. Але розважний чоловік напише та й кине, зробить дурницю та й направить, а д. Луцький узяв і надрукував. Ще й патрет свій додав, на якім не видно ані сліду тих «вічних ран», «отруйного суму, що морозить спомини» і інших песимістичних та розпучних причандалів, якими начинені його поезії. Колорит у книжечці сірий, починаючи від передмови, в якій автор називає свої вірші сірими записками; а в тих «записках» пішло все саме сіре: сірі строфи, сіре слово, сіра туга, сіра віддаль, сірі скиби і сірий лан. Багато дзвоніння в віршах; і «сум важкий невпинно дзвоном дзвонить», і «вітри дзвонять на вічну пам’ять», і смуток «вниз головку клонить і – дзвонить», і навіть «меланхолійна осінь іде над сірий, тихий лан і дзвонить, дзвонить, дзвонить». Думка, себто обдумана відчута життєва тема, стрічається хіба в перекладах та наслідуваннях з Таборського, Розенфельда, невідомого французького поета (гарний, хоч трохи манірний віршований лист смертельно раненого рекрута до жінки) та Махара («Наполеон»); сам поет у власних творах сеї інгредієнції вживає менше, – для нього головна річ тони, кольори і настрої. Найцінніше в книжечці те, що не нове. Групка гарних віршів «На верхах», передрукована автором нащось із виданої минулого року збірки «Із моїх днів». Се також, мабуть, так собі, «в такі хвилі». «В такі хвилі», тобто багателізуючи собі естетичний смак і свою власну репутацію, автор передрукував другим виданням і вмістив на остатній сторінці в реєстрі своїх «творів» також відому збірочку памфлетів та римованих спліток «Без маски». Як кажу, «в такі хвилі» можна не раз зробити дурницю, але у кого «такі хвилі» повторяються хронічно, тому легко здобути собі репутацію несерйозного чоловіка.
Рецензія І.Франка «Остап Луцький. В такі хвилі» вперше надрукована в журналі «Літературно-науковий вісник», 1906, т. 35, кн. 7, с. 180.
Текст друкується за виданням: Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1982. – Т. 37. – С. 136–137.
Додаток ІІІ
Петро Карманський.
«Українська Богема» (фрагмент).
«Люнатик (Остап Луцький)»
– Ти мой, Остапе! Ти вмієш свій крам продати! Ти хоч би перечитав слухачам анонс з «Діла», то захопиш їх і зворушиш, немов би читав геніальну поему.
Так говорив М. Яцків завжди, коли Луцький виголошував перед публікою власні або чужі вірші...
Вийшов зі школи Лепкого, ввесь пересякнув світоглядом Лепкого, мав для нього великий «сентимент» і по сьогоднішній день залишився йому вірний, та нарівні з ним згадує епізод свого короткого перебування в Кракові, під опікою і впливом «Бодя», як найясніший період свого життя. І під кожним оглядом відзеркалює свого хресного батька.
Його поведінка, спосіб говорення і здібність гарного говорення і декламацій – все те ставить їх обох поруч себе, як близнюків.
Мені й досі незрозуміле, що з першого дня приїзду Луцького з Кракова до Львова зв’язало нас обидвох зі собою до того, що ми ні на годину не розлучалися і що навіть каварняна прислуга називала нас Кастором і Полюксом. Ми ж під кожним оглядом творили разячий контраст один до одного!
Був, може, найбільше з усіх молодомузців, «шенґайстом». Цінив перед усім Кобилянську і культ для неї поширював як міг; їй присвятив альманах «За красою», який мав бути маніфестом і символом віри укладчика і тих, що взяли в ньому участь. Його ж гаслом була догма «мистецтво для мистецтва». В ім’я цього гасла зважився зірвати один листок з лаврового вінка Франка, за що прийшлося йому важко відпокутувати.
Чи якраз цей інцидент був вирішним в тому, що він «зломив перо», – це його секрет. На всякий випадок зле на цьому не вийшов, бо чи сяк, чи так, нові потентати пера були би його віддали до гамазею, як зробили з усіма його давніми товаришами.
Так, так: богиня краси у нас дуже химерна і зрадлива. І її культ рідко кому виходить на здоров’я. Найважніше те, щоб вичути, коли слід узяти сепарацію від неї. Бо ми нація ефемерид.
Остап Луцький це вичув. І сталося так, що він сьогодні в нас найліпший поет між економістами і найліпший економіст між поетами.
Такі парадокси у нас трапляються рідко. Економістів-поетів було й є в нас доволі; зате поет-економіст – це «avis rara».
Друкується за виданням: Карманський П. Українська Богема / Упорядкування, передмова і примітки П. Ляшкевича; Науковий редактор І. Лучук. – Львів: Олір, 1996. – С. 56–58.
11.05.2017