Українознавчі праці акад. Степана Смаль-Стоцького

[Зап. НТШ, т. CLXXII, 1960, c. 28-69]

 

 

З-поміж численних праць академіка Степана Смаль-Стоць­кого¹ на найбільшу увагу заслуговують ці, що торкаються ос­новних питань української мови й літератури. Вже в часах своїх студій в Черновецькому² та Віденському³ університетах Стоцький присвячував багато уваги українському мовознавству та користав з тогочасних принципів порівняльної славістики у віден­ській школі Франца Міклошіча⁴; його учень Гнат Онишкевич⁵ викладав саме тоді українську (руську) мову й літературу в Черновецькому університеті. В 1884 р. Стоцький склав докторат філософії у проф. Міклошіча на основі дисертації: „Ueber die Wirkungen der Analogie in der Deklination des Kleinrussischen”, надрукованій в Archiv fuer slavische Philologie; Bd. 8-9. Berlin 1885-6. Міклошіч габілітував його в тому самому році на приват-доцента порівняльної слов’янської філології у Віденському університеті. На основі текстуальної праці „Ueber den Inhalt des Codex Han­kensteinianus“ надрукованої в Sitzungsberichte der philos.-histori­schen Classe der Akademie der Wissenschaften, B.d. 110. Wien 1886, Стоцький був займенований надзвичайним професором україн­ської мови й літератури в Черновецькому університеті в 1885 р. після проф. Г.Онишкевича, а в 1893 р. став уже дійсним профе­сором на тому ж університеті і був ним аж до вибуху першої сві­тової війни в 1914 р. ⁶.

 

1. Дисертація Степана Смаль-Стоцького визначається вартіс­ними й модерними заключеннями на тлі матеріялу з народної мови, зібраного й опрацьованого тогочасними етнографами, що їх праці наведені на вступі, і цитовані в бігу роботи, напр. свіжі тогочасні та трохи старші збірники: Труды этнографическо-ста­тистической экспедиции в Западно-Русский край, СПб. 1872-77, Записки Юго-Западнаго Отдела Русск. Географическаго Общества, І. Кіев 1874, Народные песни Галицкой и Угорской Руси Я.Головацкого, Москва 1878, Малорусскіе народные предания и разсказы М.Драгоманова, Кіев 1876, Историческіе песни ма­лорусскаго народа В.Антоновича и М.Драгоманова, Кіев 1874-5, М.Осадцы Русская Грамматика, Львов 1876, Д-ра Е.Огоновсько­го: Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache, Lemberg 1880, August Leskien. Die Deklination. Leipzig 1876, а також Галицкіи приповѣдки и загадки Г.Илькевича, Відень 1941, Вѣнок Руси­нам И.Головацкого в 2 т., Відень 1847-8. Лѣтопись Самовидця, Москва 1846, Zbior praw litewskich 1381-1529, Poznan 1841, а на­віть рукописна збірка пісень П.Кумановського.

 

З тих джерел автор вибирає відповідні приклади для своїх тез про діяння аналогії в деклінації, виходячи із засади, що пи­сьмова мова України ще тільки на початку свого розвитку, тож не устійнена, а кращі письменники вживають народних форм.⁷ Справжні скарби української (руської) мови існують тільки в народній поезії, в пословицях і загадках народу та передусім у народній прозі, оповіданнях і казках. Тому автор використовує етнографічні збірки, крім знаменитої збірки приказок Номиса (М.Симонова) з 1864 р., що була йому недоступна.⁸ В декліна­ції він іде за Міклошічем, а як відступає коли від нього, то тіль­ки тому, щоб виявити зміни органічних форм під впливом ана­логії. ,,А це при іншому поділі не дасться добре показати”. В ко­ментарі користає з поглядів найновіших дослідників мовних явищ, як напр. Бодуена де Куртене, що виложив їх модерно в праці „Einige Faelle der Wirkung der Analogie in der polnischen De­klination”, Berlin 1870. Beitraege zur vergleichenden Sprachforschung. Bd. VI., Дельбрюка, Бруґмана, Остгофа, Пауля, Містелі, Лескіна і ін. Так побудована праця показує аналогічні явища в тен­денції української народної мови до спрощення форм, подібно як це діється в інших живих мовах. Він приходить до висновку, що в українській деклінації існує тільки п'ять, а то й чотири кляси. ,,Die Ursache dieser Reduzirung liegt darin, dass das frueher so lebendige Gefuehl fuer den Stammauslaut sich abstumpfte und des­halb seine Einwirkung auf die Scheidung der Declinationsclassen ver­lor. Von diesem Momente an begann die Bedeutung des Geschlechtes immer groesser zu werden, und dies offenbart sich schon jetzt darin, dass das Sprachgefuehl bestrebt ist, die Substantiva desselben Geschle­chtes, – wenn auch verschiedenen Stammauslautes, – zu vereinigen und denselben Deklinationsregeln zu unterwerfen. Ist aber dies einmal vollbracht, so wird das Geschlecht zum unterscheidenden Pripzip der Declinationsclassen. Jetzt ist das zwar noch nicht der Fall... aber wir sehen jetzt, dass sie (Declinationen) Vieles eingebuesst haben, und dass ihnen eine gaenzliche Ausgleichung bevorsteht.”, „Dasselbe Stre­ben nach Vereinfachung” – hat dahin gewirkt, ,,dass sie sich in den Endungen kaum merklich von einander unterscheiden.” (Bd. 9, S. 73).

 

Для унаочнення впливу аналогії на відміну Стоцький подає схему відміни іменника, покищо за п'ятьма групами, а саме: І. чол. роду з твердим і м'яким приголосним або -о в закінченні; II. середнь. роду з -о, -е закінченням; III. жін. роду з -а, -я; IV. з пом'якшеним приголосним накінці (давня V. 2); V. приголос­ні пні середнь. роду з -я закінченням (давня V. 4.).

 

У висновках подає такі наслідки впливу аналогії: 1. в мно­жині однакові закінчення, крім наз., знах. та кличн., 2. замітний вплив відміни жіноч. роду на чол. та перевага його також над середнь. деклінацією, 3. тенденція творити давальн. одн. з закін­ченням -і, а наслідком цього деякі іменники чол. і середнь. род. стали жіночими, 4. давальний і місцевий однини мають однако­ві закінчення, 5. питання про закінчення родового одн. на -а, -у обмежує тільки одним спостереженням, що іменники живих іс­тот склонні до -а закінчення, неживих до -у; зрештою залишає його відкритим. У підвалі редактор В. Яґіч запримічує, що та­кож односкладовість іменників спричинює тут закінчення -у.⁹

 

Як бачимо, С.Стоцький уже в першій своїй праці стояв на правильному становищі про життя мови, про розвиток її наслід­ком аналогії, про спрощення форм і тенденцій у відмінах. Ду­маємо, що дали йому це розуміння Бодуен де Куртене та тодіш­ні лінгвісти, які оцінювали мовні явища із становища їх розвит­ку та боротьби проти норм, а згодом у XX ст. із становища фо­нології.

 

2. Друга його праця торкається змісту нашої старої пам'ятки, що находилась тоді в Надворній Бібліотеці під ч. 37. у збірці слов'янських рукописів. Сьогодні переняла її Національна Біб­ліотека у Відні. То Кодекс Ганкенштайна з XII. і наступних сто­річ. Свою монографію ділить на такі розділи: 1. вигляд, 2. зміст, 3. виїмки з текстів. Автор зазначив, що в майбутності дасть па­леографічний і мовний опис, але не виконав цього. Він подає дані до історії Кодексу, а саме: знайдено його в моравській метрополітальній церкві і передано бібліотекареві в Оломунці И. А. Ганке фон Ганкенштайн. З порівняння його змісту із руко­писними сербськими та словінськими анфологіонами з XV і XVI ст. виявилось, що наша пам'ятка то одинокий рукописний анфологіон руського письма та руської редакції, а її мова за думкою Добровського й Міклошіча – XII до XIII ст. Кодекс Ганкенштайна то загалом багато коротше оформлення Богослужби, ніж грецький анфологіон, бо тут нема стихир на Литію та по­двійних канонів, за виїмком двох випадків. Натомість до анфологіона належать тут 22 апостольські діяння і послання, 32 єван­гелії на будні, неділі й важніші свята, канони пророкам, апостолам, святим отцям, мученикам і мученицям, преподобним, устав Богослужби „Снаксарь” та доповнення до канонів: сідальні, антифони й стихири. До восьмигласника або октоїха належать тут 8 скорочених канонів на недільні утренні Богослужби, 6 буд­ніх, дописки на краях, воскресні кондаки, зібрані окремо.

 

Цей зміст пам'ятки зближує її до найстарших церковних книг, що містили найпотрібніші частини Богослужби й тому бу­ли скорочені. Можна б з того змісту заключувати, що такий власне октоїх із скороченими частинами Богослужби був на по­чатку в уживанні св. апостолом Методієм, як це підтверджує та­кож і порівняння із сербськими та словінськими скороченими ок­тоїхами; але Стоцький застерігається щодо цього передчасного заключення, як також щодо зіставлення його з літописним „ОХТАИК-ом”, бо його дослідження ще не було дозріле.

 

В пробах тексту він вибирає різнородні частини та в проти­венстві до попередників, Добровського, Строєва, Лучаковського, намагається дати якнайточніші в письмі та в правописі відбитки.

 

В.Вондрак закидував йому порівнювання неодночасних па­м’яток. Проти такого закиду говорить заява Стоцького, що Ко­декс Ганкенштайна це одинокий, самітний анфологіон в русь­кому рукописі. Автор відкриває в Кодексі два різні рукописи.

 

Як його попередники, так і він не відділив точно тексту А, Б, В, що різняться між собою віком та палеографічними особливостями, про що довелось нам писати в праці: „Кодекс Ганкенштайна – староукраїнська пам’ятка.” ¹⁰

 

В кожному разі, ця праця Стоцького показала його надзви­чайну пильність та обережність у висновках. Уявляємо собі йо­го важку працю в збірці рукописів, що забрала йому багато ча­су. В цитованій нашій праці наведено декілька неточностей у відчитуванні ,,покрайних записів”, що їх ми якслід відшифрували.

 

Ця студія Стоцького дала новим дослідникам дороговказ до текстуальних досліджень наших Богослужбових книг.

 

3. Третя праця Стоцького має в історії нашого правописного питання основне значення. То реформа тодішнього українського правопису за фонетичним принципом. Коли Стоцький у Чернів­цях заприятелював з німцем професором Федором Ґартнером,¹¹ який хотів навчитися української мови, Стоцький став його вчи­телем. Упродовж практичних з ним занять Стоцький сконста­тував неможливий хаос у тодішньому правописі та в літератур­ній мові. „Ми взялися управильнювати їх.”¹²

 

Тоді й почалася їх спільна праця, що тривала до 1912 р.

 

Оба співробітники мають ту саму мету: проломити льоди в Галичині і Буковині та завести фонетику в офіційний правопис. „Ми рішилися перш усього взятися до управильнення україн­ського шкільного правопису, до заведення гармонії між школою і літературою, до сконсолідування літературної мови.” „Ми скла­ли правописні правила, коротенькі, щоб показати, як поєдинчі, прості правила вповні вистарчають, щоб правильно писати по-українськи. В основу наших правил поклали ми українську лі­тературу, а особливо одинокий тоді словар Желехівського. З відповідним пропам’ятним письмом предложили ми наш проект 1886 р. міністерству освіти... (Воно) запорядило, щоби при ра­дах шкільних краєвих у Львові і Чернівцях скликано анкети ук­раїнських професорів ріжних категорій для управильнення ук­раїнської шкільної правописи. У Львові висловились проти фо­нетичної правописи; так само в Чернівцях зчинилась велика бу­ря”. С.Стоцький і Ф.Ґартнер предложили на анкеті науково опрацьовану заяву: Minoritaetsvotum in «der vom K. K. Bukowiner Landessschulrathe behufs Regelung der ruthenischen Schulorthographie eingesetzten Comission, abgegeben im November. Czernowitz 1887.

 

Тут доказали, що 1) управильнення правопису є негайно по­трібне й побажане, 2) що члени субкомісії в більшості спинюють його через хитання і зміни в шкільних програмах, 3) що всі фонетики-письменники пишуть однаково й так, як Желехівсь­кий, а етимологи заводять хаос; 4) що письменники вживають фонетики в творах письменства, а етимологи займаються тільки публіцистикою; 5) що український правопис не можна стосува­ти до мертвої церковнослов’янської мови, б) що історія україн­ської мови вказує на фонетичний правопис, 7) що вчені є за фо­нетикою, 8) що історичний правопис є нещастям школи, а пра­вопис Осадци та більшости в субкомітеті є непослідовний і важ­кий до вивчення (гл. Проломъ), тоді як правопис Желехівсько­го є практичний для школи й простий; з історичного правопису нема ніякої користи. На основі цих речових доказів оба автори предложили до затвердження правопис Желехівського, додаю­чи в окремому письмі порівняння правопису Осадци та Желе­хівського для наглядности. Крім того, С.Смаль-Стоцький писав про правопис в окремій анонімовій брошурі, закликаючи грома­дянство приняти фонетику, що перейшла розвиток від Гулака, Квітки, Котляревського до Куліша та дійшла до досконалости в 70-их роках, на основі засади: „Пишім, як правильно говорим!”¹³

 

Рівночасно оба професори працювали над створенням шкіль­ної граматики й думали зразу про написання її в німецькій мо­ві, але згодом рішили видати її в українській мові. „П'ять літ з вершком по дві годині денно працювали ми спільно”, „тисячі слів були для потреб відмінювання передекліновані чи то пере­коньюґовані на окремих картках, при чім ми перші звернули увагу на докладний наголос слів і їхніх форм, бо наголос це ду­ша мови".¹² В межичасі оба автори написали гостру критику „Рускої Граматики" О.Огоновського в ,,Zeitschrift fuer Oester­reichische Gymnasien”. Wien 1889.¹⁴

 

Оба теж діяли через знайомих високих австрійських служ­бовців міністерства, намісництва, шкільної ради, професорів та переконували їх у приватному листуванні. Деякі з них далися переконати, що фонетика може єдина устійнити та облегшити науку української мови в школі, а то й в громаді, як напр. пре­зидент шкільної ради у Львові Бобржинський, президент Буко­вини, граф Паче, міністер освіти Ґавч. Натомість проф. В. Яґіч відповів на листа С.Стоцькому, що немов він комусь вислугову­ється, та не має на меті тільки добро української мови. Ця від­повідь викликала реакцію з боку Стоцького та такий лист, „що ми вже ніколи з собою більше не переписувалися.” Москвофіли зібрали 100 тисяч підписів проти фонетики для протесту до мі­ністерства освіти у Відні, а навіть подбали про дипломатичну інтервенцію російського уряду.¹⁵

 

Та проте співпраця обох авторів дала додатні успіхи: в 1893 р. була видана у Львові їх спільна „Руска Граматика”, бо проти назви „Українська", заведеної в Буковині, побивався найбільше намісник у Львові граф Пініньський, і на це автори погодилися, як на компромісову форму, що від неї залежала апробата.¹⁶ Власне про ці урядові заходи та вимоги свідчить лист С.Стоць­кого до Франка з 10. квітня 1893 р. з Рознова, де він перебував на святах у тестів. Тут вияснюються відвідини інспектора І.Ле­віцкого: „Крім того інсп. Левіцкий умисно приїздив, щоб покін­чити діло з граматикою, одже на зломану голову треба викін­чувати, а властиво перемінювати дещо в граматиці, щоб зроби­ти з неї шкільну книжку. Треба також писати т. зн. укладати „правописну книжочку”, як се Німці і Поляки мають, невелич­ку, але таку, щоб докладно подавала всі правила нової шк. пра­вописи.”¹⁷

 

„За найважнішу роботу свою щоденну тепер при святі був би я і забув – таж мушу виробляти виклади істориї літ, 16-18 в. – річ дуже трудна, хотівши єї добре зробити. От Вам моя робота...” (Архів Франка 256, лл. 45-46).¹⁸

 

Також про методи спільної праці авторів є натяки в некроло­зі Ф. Ґартнерові: „...треба було приладити до друку друге і тре­тє видання нашої шкільної граматики, які ми завсіди дуже до­кладно переробляли.”¹⁹

 

І справді, „Руска Граматика” вийшла в чотирьох виданнях, а саме: 2-е в 1907, третє під зміненим заголовком „Граматика руської мови” (перероблена в 1914 р.), 4-е в 1925. р., а крім того в 1919 р. вийшов у Вінніпезі в Канаді передрук п. з. Українська граматика. Власне цей останній складається з таких частин: Звучня, Букви, Правопись, Словотворенє, Значінє слів, Частини мови, Відмінюване. Складня, Додаток: Церковно-словянське письмо. Маємо тут уже зрозумілу термінологію, бо сперту на народній мові, а не на староукраїнській, ані церковнослов’янсь­кій основі. І так: голосозвуки або самозвуки, шелестозвуки або співзвуки, проривні, протиснені звуки, голосові та безголосові шелестозвуки, уподібнене шелестозвуків, (співзвуків), визвук, назвук, перезвук, перезвук іканє, отвертий і замкнений склад, повноголос, приподоблюванє, людова етимольоґія; (дрожачий р); у частинах мови нема частки, тому тільки 9, займенників 7 ґатунків, бо нема означальних і заперечених; дієслова: недоко­нані, доконані, наворотові: протягові; слова – питомі й чужі; у словотворенні мова про корінь, наростки, приставки, пень, закін­ченє, зложенє; 3 роди: мужеский, женьский, середний; 4 відмі­ни іменників: мужеска, женьска, середна, шелестозвучна.

 

Від другого видання автори поміщують також: руске віршо­ванє, в якому народні мелодійні ритми коломийки, шумки, ко­зачка, колядки, щедрівки зайняли показне місце та застосуван­ня до мистецької поезії Шевченка, Шашкевича, Федьковича, Франка і ін. Також згадуються тут основи клясичної метрики.

 

У дефініціях цікавіші випадки: „Звуки витворюють ся через ріжне уставлюванє і порушуванє приладів мовних”; або таке: „Вже прасловянам вимова ол, ор перед шелестозвуками робила трудности”. Оригінальністю цього видання є заголовок, нато­мість у самій граматиці не стрічаємо назви українська, тільки руска, або руська мова.

 

У третьому виданні автори подали крім старих, здебільша га­лицьких форм, також нові форми; через те Граматика набрала свіжішого, українського вигляду та змісту: у відміні займенни­ків: він, єго, його, єму, йому; вона (она), єї (її)... На Україні, пишуть автори, вживають также замість ним, ними, них форм їм, їми, їх. По приіменниках кажемо звичайно: него (нього), не­му (ньому;) моєго, мойого, моєму, мойому, твойого; замість ce­ro, сему, сього, цього, сьому, цьому; замість сеї, сею „пишуть на Україні цієї, цією...” (стор. 85-86). Далі: „Анальоґія спричини­ла также: 1. що дехто з укр. письменників занехує в 1-ій ос. одн. мягченє другого ступня і пише: носю, ходю і т. п.; 2. що нена­голошене закінченє 3-ої ос. одн. -ить у деяких письменників на Україні замінюєть ся закінченєм 1-ої відміни -е: робе” (читай: роби, гл. 3 і 32), говоре....; (стор. 101).

 

Автори дають також історичні примітки у підвалах, а то й у тексті, наводять відмінювання в церковнослов’янській мові кири­лицею, розділ про кириличне письмо, всюди застосовують наго­лошування слів за західноукраїнськими правилами, а передусім опрацьовують питання із синтакси, а в відміні іменників питан­ня про поділ за трьома родами з „твердою, мягкою відміною в роді мужеськім; твердою, мягкою, шелестівковою відмінами в родах: женськім і середнім.”

 

Граматика, написана популярно для юнацтва (нижчої гім­назії) фонетичним правописом Желехівського, має описово-дедуктивний характер. В своєму часі вона унормувала всякі роз­біжності в письмі й слові, бо була вживана аж до часу правопису НТШ і Комісії мови у Львові, що виразно перейшла в 1922. р. до подвійних форм письма й відміни: галицьких і східноукраїнських за правописом І.Зілинського, а від 1930 р. прийняла ухва­ли конференції в Харкові (т. зв. академічний правопис). Грама­тика має ще одну велику заслугу для української літературної мови; вона раз-на-завжди зліквідувала хаос у тому ділі та запо­чаткувала східноукраїнські норми в літературі, основуючи їх на науковому принципі.

 

„Руска Граматика” у першому виданні з 1893 р. була додат­ньо рецензована О.Огоновським, О.Партицьким, І.Третяком та на цій підставі стала шкільним підручником.

 

4. Після першого успіху автори постановили працювати спільно над науковою граматикою української (руської) мови та німецько-українським і українсько-німецьким словарем.²⁰ Праця поступала жваво, зразу таки в Чернівцях, від 1899 р. в Інсбруці і від 1911 р. в Боцені. Там ,,ми цілими днями майже без перестанку працювали” і „в 1912. р. наша граматика була гото­ва”, а вийшла щойно в 1913 р. в німецькій мові: Grammatik der Ruthenischen (Ukrainischen) Sprache. Wien. (XV+500).²¹ Стоць­кий відкриває заслону над характеристичним відношенням нау­кового світу до української мови та її місця у слов’янській сім'ї. Саме тоді А.Лескін і Е.Бернекер редагували серію підручників славістики, передусім граматик слов’янських мов. „Ми рішили вислати манускрипт наукової граматики української мови Лес­кінові”. Він перестудіював її та зажадав деяких змін. Стоцький відвідав його в Липську та обговорив з ним усі домагання, але він відмовився помістити цей твір у виданні Вінтера в Гайдель­берзі, „з огляду на наш погляд про становище української мови в сім'ї слов’янських мов. Ми висказали Лескінові з тої причини наш жаль з заявою, що ми від нашого найглибшого наукового переконання за честь найтися в його збірці слов’янських під­ручників відступити не можемо. Бернекер опісля кілька разів жалував, що ми видали граматику власним накладом при допо­мозі австрійського міністерства освіти, а не в збірці. Але наша граматика, праця цілого нашого життя, таки появилася 1913. р.; ціль нашу ми таки досягнули, про українську мову заговорив увесь науковий світ. Критиками нашої граматики – Шахмато­ва, Яґіча, Вондрака, Мейєта, Лера-Сплавінського, Гуєра, Вайн­ґарта і других ми могли бути вповні вдоволені. Ми мали почут­тя – це виходило ясно з усіх критик – що ми довершили вели­кого діла, що наша праця, як і критики зазначують, має трива­лу наукову вартість. Нехай і не погоджуються наші критики на наш погляд про становище української мови в сем’ї слов’янсь­ких мов, то вони таки будуть примушені свої погляди на цю річ зревідувати. На це є вже й познаки. (Мейє, Трубецкой, Гуєр, Маєр...). А ці критики, що закидували нам тенденційність – на­ціонально-політичну, сепаратистичну, – як Яґіч, Шахматов, Брікнер (хоч називає нашу граматику „зовсім знаменита гра­матика”), не розважали, очивидячки, в тій хвилі, яка велика, бо не підперта жадними науковими арґументами, яка прямо в науковім світі нечувана тенденційність лежить якраз в тім їхнім закиді”.²²

 

Стоцький оповідає при цій нагоді про методи досліджування мовних явищ: „фактичний матеріял мовний, наукову літерату­ру кожного питання мусів, розуміється, зібрати я і маючи все потрібне під рукою, щоб можна було зараз все провірити, мусів я йому все найдокладніше реферувати”. „Працю ведено в згоді та при точній контролі навіть стилістичного характеру. Все те „помогло мостити дорогу в світ для української мови.” ²³

 

Граматика руської (української) мови присвячена пам’яті Франца Міклошіча. У Передньому слові автори заявляють, що руська мова мало знана навіть самим славістам. А ця грамати­ка – то опис живої руської мови у відношенні до інших слов’ян­ських мов, „тому наш опис є подекуди порівняльний”. „У звучні виходимо від праслов’янського, у відміні порівнюємо її із старо­церковно-слов’янською мовою, що виказує найстарші збережені форми. Повного образу історичного розвою ми не в силі дати, бо нема деяких монографій про письмову мову, XVI-XVIII ст. Праця коштувала нас кілька років життя. Вартісних спонук до­давали нам А.Лескін і Е.Бернекер. Підписано в Чернівцях і в Боцені (в Альпах).” ²⁴

 

Після Переднього слова йде спис розділів: напр. Простір і число населення, Історія, Письмова мова, Звучня, Аналогія і лю­дова аналогія, Словотвір, Відмінювання, Синтактичні пробле­ми,²⁵ Місце руської мови серед слов’янських.

 

У 1912 р. – за їх думкою – було 34,500.000 українців. З по­ловини IX ст. була держава, що її заснували нормани, надавши їй ім’я Русь. Вона мала тоді одинадцять племен, з яких згодом постали великороси, білоруси, українці. Що Київська держава належала до українців, це доказали вже достатньо: Максимо­вич, Антонович, Яґіч, Кримський і Розов, розторощуючи гіпоте­зу Поґодіна–Соболевського про приналежність її до великоро­сів або росіян. Після смерти Ярослава Мудрого (1054) держава розпалася на окремі князівства, тому Київ стратив своє цен­тральне становище, а в 1169 р. був зовсім зруйнований велико­руським князем із Суздалю, Андрієм. У XII ст. постають два но­ві центри: Галич на південному заході та Суздаль – Володимир, згодом Москва на півночі. Це зміст початкових розділів.²⁶

 

Потім автори займаються українською живою мовою. К.Ми­хальчук розрізняв три діялекти: північний, русинський та ук­раїнський. Цей поділ приняв також Омелян Огоновський. Соболевський розрізняв південний і північний діялект, – до якого приділяв також угорсько-руський.

 

Одначе автори вважають ці поділи недозрілими, бо вони спи­раються на паперових даних. Тому не обговорюють прикмет діялектів; адже всякі анкети є звичайно неточні й не заслугову­ють на те, щоб їх брати поважно.

 

Тим часом уже були знані фонетичні студії в терені Олафа Броха, а саме на межах закарпатської Бойківщини та Словаччи­ни. Знані були теж праці І.Верхратського в терені Лемківщи­ни, Закарпаття, Михальчукові студії. А проте автори не брали їх до уваги. І це вважаємо за велику недостачу книжки, бо досі вживається напр. поділ К.Михальчука, хоч під зміненими наз­вами: північний, південнозахідний, південносхідній діялект. Ко­ли б Стоцький і Ґартнер будували свої цінні спостереження на дослідах живої мови, тоді їх книжка була б тільки скористала на повазі. А так читачі не могли мати ясного погляду на їх ста­новище, виявлене вже в перших рядках: „Ми описуємо живу руську мову й намагаємося відкрити її відношення до інших слов’янських мов.”²⁷ Виринало питання: яку саме живу мову, якого діялекту особливості тут стали основою досліджень. Де­хто з критиків цієї важної для нас книжки (XV+500 стор.) на­звав відкрито західний діялект підставою Граматики руської (української) мови, напр. Карський, Яґіч в розборі акцентуації. Вважаємо, що також не виправдує авторів заява про те, що мов­ляв, вони не можуть подати досконалого образу історичного роз­витку мови, бо бракує ще деяких потрібних монографій про ру­ську мову письмову з 16-18 сторіч. Адже ж саме на кінці XIX ст. та на переході XIX і XX сторіч появлялись кожного року відпо­відні праці, хоч би згадати П.І.Житецького, А.Кримського, О.Колесси і інших.

 

В науці про звуки замітне уточнення української звучні під фізіологічним оглядом, що походить, правдоподібно, від Ф.Ґарт­нера, який був знавцем в тому ділі.²⁸ Одначе сьогодні не виста­чає вже ця табеля, коли в ній нема м’яких рь, шь, жь, чь, щь, се­реднього ль, двогубного у, тощо.

 

Оспорюване Яґічем та іншими філологами оригінальне україн­ське відкрите е, перед яким не пом’якшувались споконвіку укра­їнські приголосні, описане тут як слід. Нас дивує тільки стано­вище Яґіча, який спирається на гіпотезі й не має справжніх ар­ґументів. На нашу думку, Стоцький і Ґартнер замало обговорю­вали злиття ы -и; і з ѣ.

 

У розділі 5), стор. 35. п. з. „Характер руських звуків” автори правильно заявляють, що тяжковимовні сполуки приголосних і накопичення приголосних тут не знані; натомість носіями скла­дів є завжди чисті, сильні й старанно артикульовані голосні. Не знані тут поглушені та напів проковтнені голосні, як це буває в російській мові. Кожен склад звучить тут ясно та ціло. Вільний наголос не дозволяє одноманітности тону, а висота його змінна; звичайно, наголошені склади вищі, ніж інші.²⁹

 

У розділі 6), 36. стор. підкреслено, що наголошені голосні ви­значаються силою тону, а не довжиною, ані певною висотою тону.³⁰

 

У розділі 280), 487. стор. автори порівнюють з іншими сло­в’янськими мовами українські звуки: о пересувається у вимові до у, підчас коли в російській мові воно пересувається в проти­лежному напрямі, до а. Два праслов’янські звуки ы та і злилися зо собою в старовині так, як в південнослов’янському. Тут заци­тована думка Я. Бодуена де Куртене в „Учених Записках Юрі­євского университета” з 1893, що зачислює українську діялект­ну область до південного слов’янського світу, в протиставленні до північного.³¹ Праслов’янське і стало и звуком, як у болгарсь­кому, проти російського. Праслов’янське ě та Е тільки в росій­ському зівпали, підчас коли в українському з ятя (ѣ) стало йі, і. Праслов’янське е, а навіть ѣ переходить у російському до йо пе­ред твердими приголосними, але не в українському. Праслов’ян­ські о, е в закритих складах перейшли до і, йі, чого нема в росій­ському. Старі, може навіть праслов’янські -ъй, -ьй дали в україн­ському -ий, -ій, в російському: ъй–ой, ьй–ей. В російському т-звуки та губні перед праслов’янськими і, е пом’якли, як у білоруському, польському, лужицькому, але не в українському. Праслов’янські нье, льє, рье, цье чужі українському; тут: не, ле, ре, це. В українському наросток: -ець, цьа, -ицьа в противенстві до російського -ец, -ца, -ица. Праслов. зґ перейшло до старо­російського жг, в українському до жч-щ. Праслов’янські сполу­ки дй дали в укр. дж, в рос. ж; в та л визвучне дало в укр. ў, в рос. в, ф. В укр. дзвінкі визвуки в од, від, з, в рос.: от, безго­лосе с.

 

У відміні дієслів в укр. маємо закінчення: -ть, -мо, при чому -ть може відпадати в 3. ос. після -е, -є, чого нема в рос. В укр. майб. час твориться при допомозі буду з дієйменником, або діє­прикм. (старим), та з -му, чого нема в рос. В укр. наказ. спос. -те переходить у -ть, чого нема в рос. В укр. наказ. сп.: печи, печіть, в рос. пеки, -ите, беги; в укр. збережені: кличний; дав. -ові, як також деякі форми двоїни в укр., де також м’які -о пні наз. мн. заступаються знах.; в укр. -к перед м’якими пом’якшене до ч, ц, рос. ні; там: імен, відміна. В чоловічому роді 4 зразки відміни: твердий, м’який (до якого враховують також закінчені на ч, ж, ш, щ), жіночий на -а, я та прикметниковий.

 

До цього Яґіч зробив справедливе завваження,³² що ані жі­ночі іменники, ані прикметники-іменники не можуть належати до цієї групи. У відміні жіночого роду автори розрізняють також чотири зразки: твердий з закінченням на -а, м’який на -я, -ча, -жа, -ша, -ща, приголосний і прикметниковий, при чому до при­голосної відміни врахували також старі -і – пні, що справедли­во критикує Яґіч.³² До відміни середнього роду зачисляють: іменники на -о (твердий пень), на -е (м’який пень), -є, нє, -ше, -ще, -же; з приголос. і прикметникові. У ґатунках займенників знають: особові, зворотні, присвійні, вказівні, питальні, відносні, неозначені. У числівниках розрізняють: головні та порядкові, у дієслові п’ять кляс: І. -е, -о наростки в тепер, часі, II. -не, -но, III. -йе (є), IV. -и, V. атематична. У складні видвигають тільки вибрані теми: підмет і присудок, рід і число, відміни, особи, зай­менники, числівники, прислівники, прийменники, сполучники, лад слів.

 

Коли деякі частини цієї граматики були справедливо крити­ковані, треба завважити, що навпаки деякі критики підкреслю­вали поважні наукові її прикмети, в останньому розділі про від­ношення української мови до інших слов’янських знайдено „страшні єресі” проти теорії про спільно-руську прамову. Яґіч заявляє: про розділ „становище руського між слов’янськими мо­вами” не буду зовсім говорити, бо це питання вже давніше ви­рішено в іншому змислі, ніж ця тенденційна спроба хотіла б ма­ти.³³ Також А.А.Шахматов в „Україні” І. Київ 1914. писав: „Ві­рю, що і автори розгляданої праці уложили її не на політичні цїли і що вони не зважать ся зробити політичних висновків з тих наукових тверджень, що виставили. Тільки ця віра дає менї зва­гу піднести проти них закиди. Бо підносити наукові закиди про­ти політичного памфлету була б даремна річ.” Е.Ф.Карський писав у Русском Филологическом Вестнике за 1914 (635-640), стор. 637: Обращаясь к разсмотренію книги Grammatik der Ru­thenischen (Ukrainischen) Sprache по существу, мы должны от­метить, вообще говоря, она написана популярно; этим отчасти объясняется ея полунаучный характеръ со ссылками не на па­мятники языка, а на разные учебники, напр. Лескина, Вондра­ка, откуда последнія заимствуются; ...Главный недостаток кни­ги заключается в употребленіи неподходящих методов изследо­ванія и изложенія. Наметив себе целью доказать полную самостоятельность малорусскаго наречія и отсутствіе связи его вооб­ще с русским языком, – современным и древним – составители настоящей книги пренебрегли всеми установившимися пріема­ми изследованія языка. 1) Они игнорируют данныя діалектоло­гіи малорусской и русской вообще. Исходным пунктом у них является литературный галицкій украинскій язык; наречіе се­верно-малорусское, которое сохранило найболее черт древности, роднящих его с белорусскими и великорусскими говорами, оста­влено без вниманія; в этом случае разсматриваемая книга пред­ставляет шаг назад даже в сравненіи с работой Огоновскаго, не говоря уже о Житецком и Крымском.”

 

У закидах підносить те, що вони йдуть за Міклошічем в по­ділах, що виходять від праслов’янського і не обговорюють особ­ливостей праруських, що були однакові з прароссійськими, бо 1) ъ, ь дали в обох О, Е. 2) церковно-слов’янські групи ръ-лъ, рь, ль дали в обох мовах: ор, ол, ер, ел, 3) спільний повноголос, 4) старе ą, ę дало у, я, 5) е, є на початку перейшли в о, 6) тй, дй дали ч, ж, 7) пй, бй, мй, вй дало пл, бл, мл, вл, 8) д, т випали перед л, н: молитися, 9) приставки: роз, въг-, 10) -ъмь дало -ом, 11) ѣ (ять) в наз. і знах. мн. йо- пнів чол. род. 12) утрата аористу, імперф., 13) сорок, 14) однаковий наголос, 15) з е ста­лося о, ё.

 

Тим часом автори виразно зазначили в своїй праці, що їх по­рівняння не є ані досконале, ані повне, (розділ 266, стор. 465).³⁴ Тому, на нашу думку, не було причини нападати на авторів, ко­ли їм видались надзвичайними деякі явища споріднення в серб­ській і українській мовах, особливо при великім віддаленню між обома, при розмежуванню їх мадярською мовою.

 

У розділі 264. розглядається питання про споріднення укра­їнської мови з іншими слов’янськими та про розвиток укр. мови супроти праслов’янського та церковнослов’янського. Тут вичи­слюється 34 випадки в звучні, 42 випадки у відміні і 33 випадки у складні, які замінили стародавні форми й звуки. Потім у роз­ділі 269. розглядається погодження з вісьмома слов’янськими мовами, а з того порівняння виходить, що з російською мовою є спільних 9 особливостей, як з польською та словацькою мовами, натомість з сербською мовою є їх десять. З того явища автори заключають, що українська мова мусіла мати колись ближчу стичність з сербською, ніж з російською, бо й віддаль та сучасна перегорода (мадярська) свідчать в користь тієї гіпотези.

 

От і вся причина гніву різних поважних філологів, включно до сучасного академіка Лева А. Булаховського, що в своїй книж­ці „Питання походження української мови”, А.Н. УРСР Ін­ститут Мовознавства ім. О.О.Потебні, Київ 1956, стор. 126. на­писав таке: „Питання про положення української мови серед інших слов’янських мов має і досить довгу історію, і порівняно немалу літературу. Для ряду висловлювань з приводу нього, звичайно, таких, де фігурували хоча б деякі моменти наукової арґументації, а не самі чиїсь уподобання, характерні й виразні тенденції: великодержавницькі в одних (наприклад, у росій­ського академіка О.І.Соболевського), націоналістичні в інших (типова щодо цього фігура – західноукраїнський австрійський учений проф. Ст. Смаль-Стоцький), і у випадках, де є підстави визнавати певну добру волю до об'єктивності, – сказати б деякі традиційно-компаративістські передсуди...“

 

„Ст. Смаль-Стоцький, підкреслюючи все, чим сучасна укра­їнська мова відрізняється від російської, і порівнюючи окремі, взяті ізольовано, поза цілою мовною системою, її особливості з окремими ж мовними рисами інших слов’янських мов, доходив навіть до висновку, що ближча за російську родичка української в сім’ї слов’янських мов – це мова сербська”.

 

На 197. стор. той самий автор каже: „2. Досить галасливо в свій час твердилось з міркувань не стільки наукових, скільки з націоналістичних, ніби порівняльно-історичний аналіз викриває більшу близькість української мови до сербо-хорватської, ніж до російської (Див. С.Смаль-Стоцький й Теодор Гартнер...). Але майже вся арґументація цих авторів щодо цього – і в такій оцін­ці збіглися висловлення і російських, і західноєвропейських уче­них, – виявилась побудованою на дуже ненадійному або, спра­ведливіше було б сказати, просто на антинауковому грунті. Май­же механічний підрахунок у цій книзі „рис”, що наближають українську мову до сербської і ніби дають право протиставляти її російській, становив з порівняльно-історичного погляду зра­зок поверховності, яку дуже мало виправила спеціальна книж­ка (брошура) Ст. Смаль-Стоцького ж „Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов і їх взаємне споріднення”) друге, допов. вид. Прага 1927 та його ж стаття „Східні слов’яни”. „Україна” 1928, Нр. 3, стор. 3-23. Ближча або дальша спорідненість гене­тично (своїм походженням) зв’язаних між собою мов визнача­ється не подібністю їх рис взагалі, а якістю цих рис тим, якою мі­рою вони становлять за їх природою стійкі особливості, не здатні, або мало здатні повторюватись залежно від сусідства мов та інтенсивного історичного контакту їх носіїв. Ст. Смаль-Стоцький і Гартнер до зіставлення схожих з українськими рис інших сло­в’янських мов підійшли цілком механічно, не враховуючи цього моменту першорядного методологічного значення, і внаслідок цього жодного серйозного значення не здобув собі їхній висно­вок. Ще П. О. Лавровський (Обзор замечательньїх особенностей наречия малорусского сравнительно с великорусским и другими славянскими наречиями, „Журнал Мин. народного просвещения”, 1859, нр. 6.) схилявся в свій час до думки, що після вели­коруської мови мова українська („малоруська”) найбільше по­дібна до сербської, але це було за часу примітивності в оцінці ге­нетичних зв’язків між мовами, і відродження такої думки, та ще з ігноруванням першої частини тверджень Лавровського, в дру­гому десятиріччі XX ст. мусило вже здивувати. Справді, і диву­вались їй. Зате в націоналістичних колах до теорії Ст. Смаль-Стоцького як ворожої визнанню споконвічних братніх зв’язків української мови з російською поставились з великою прихиль­ністю. (напр. Л.Білецький, „Головні напрями укр. літер. наук. критики за останні 50 літ”. Збірник праць І. з’їзду слов. філоло­гів в Празі, 1932).”

 

Одначе вже зараз на наступній сторінці Л.Булаховський та­ки трохи облегшує свій виступ, а саме він пише: „Деяке право припускати давній щільний контакт між мовою південнорусь­ких предків українців і предків сербо-хорватів могла б давати, власне, одна фонетична риса. Справді, українське е, що не по­м’якшує попередніх приголосних, гостро впадає в око як риса, яка відрізняє українську мову в цілому і від двох інших східно­слов’янських мов, і від сусідньої, польської, ба навіть від сло­вацької з її пом’якшенням передуючих голосному е звуків л, н, т, д. Але й ця риса не є такою власне в історичному аспекті, щоб їй дійсно надати, при відсутності інших виразних фактів подіб­ного роду, вирішального значення. Адже абсолютно безсумнів­ним є, що українська мова протягом свого життя... виявила тен­денцію до ствердіння приголосних не тільки перед е, а навіть пе­ред і, ...а далі також збіг і та ы в середньому и стався на україн­ському грунті, а не на доісторичному...”

 

А далі: „З морфологічних рис на користь думки Ст. Смаль­Стоцького промовляє тільки закінчення першої особи множини -мо, невідоме іншим слов. мовам, крім білоруської і сербської.” Але, чи то важне, коли хтось конче хоче мати „праруську спільну мовну єдність”? – запитаємо критика.

 

Коли ж до цього скромного завваження додамо ще те, чого ніхто з опонентів Стоцького й Ґартнера не видвигає, а саме, що про деякі споріднення з сербською мовою писав колись акаде­мік Ф.Корш (Де-що про вийстя української народности. Зап. НТШ, т. 117-118, Львів 1913), то може врешті Стоцький стане в очах радянської критики не таким уже безпардонним „націона­лістом”, а власне хіба предтечею того політичного напрямку, бо за його тодішніх писань про це ще ніхто „ні слихом не слихав, ні видом не видав!!”

 

Отже, член російської Академії Наук, професор Хведір Корш (підписаний псевдом Корж) пише в наведеній статті: ...,,де-котрі сербизми втрутились у саму вкраїнську мову так глибоко, що вже лічать ся між найважнїйшими її прикметами. Чом же їх не було постережено аж досї? Мабуть тим, що їх не було зібрано, а на кожнім з них на-різно не написано, що він – сербизм. Про­те І. л. мн. наст. кінчаєть ся на -мо тільки в українщинї та в серб­щинї (як і в словінщинї, але її Руські й не чували).

 

Теж причастя мин. ч. на -лъ вживаєть ся в бажаннях тількі в Українців, напр. „Здоров був!” – та в Сербів: „Добро дошао!” (Стор. 2) ...не дарма з усїх Славян тільки Вкраїнцї та Серби в своїй вимові на місце дзвінких (у визвуках) не підставляють відповідних глухих п, ф, к (х), т, ш, с... вже не можна заплющу­вати очі на те, що старе въз- заховалось в обох... і в обох вимов­ляєть ся уз. Цікава річ, що будучий час у глагола обідва наро­ди будують, хоч не з однакових частин, а все ж так однаково, з инфінїтива того глагола – в Українців иму, в Сербів хочу: пи­тиму, пицю замість пити хоцю. Певне в усякім разї, що інші Сло­вяне такого будучого не мають.

 

„Чути” – у значінню „слышати” кажуть тількі Вкраїнцї та Серби. – Досить того, коли воно не знаходить ся в польськім, великоруськім й в білоруськім.

 

Таким прикладом є отверділе е, якого нема й у Словаків. (Стор. 5) Південнословянське побратим зустрічаєть ся ще в са­мих Українців. Сербське юнак, хоч відоме й Полякам, але в ін­шому значінні (поль. хвалько, укр. сміливий, паливода). Сер­бізми: скотина, багаття, дієслова з наростком -ивати змішують­ся з -овати, отже: -ую в сербськім і вкраїнськім, криниця, лева­да, паляниця; дума і хорватська „бугарштиця” подібні змістом і формою, врешті 8 + 6 укр. вірш інколи і в сербських піснях. (Стор. 6). ...„тепер, коли Вкраїнцї ведуть боротьбу на всї чотири боки за свою национальну самостійність, а росийські націоналїсти силкують ся покацапщити все, що є не кацапське в Російсь­кій державі.” (Стор. 1).

 

Власне ці слова можна б повторити й тепер до різних „нових теорій.”

 

Стоцький – українець, академік, та чужинець німець, профе­сор, що понад 40 років працював над українською мовою та спільно із своїм другом, теж професором, дав Україні основу фо­нетичного письма, – яким тепер послуговуються всі „гарячі творці нових теорій про фікції”, – хіба не заслужили собі на те, щоб їх в офіційних наукових творах називати згірдливо, глуми­тись над ними, а потім бодай трохи прикрашувати свої ненаукові виступи та завертатись? Чи власне таке поступовання не є тен­денційне, компромітуюче для української науки?! Коли сягнути у „давнє гніздо шершенів”, та пізнати їх настанову в порівнянні із настановою авторів граматики, то якими благородними бу­дуть оба автори із своїми заявами: „Ми осягнули багато, бо вре­шті світ науки заговорив про українську мову та зревідував свої давні передсуди.” А це слова Стоцького.³⁵

 

Але Стоцький не обмежився тільки тією граматикою. Він хо­тів послужити також чужинцям та дати їм підручник, з якого могли б пізнати нашу мову.

 

5. Це була „Руська Граматика” у виданні Збірки Ґишин, Берлін-Липськ, 1913.³⁶ Вона має вступ, в якому автор нараховує біля 34 мільйони українців, повторяє теорію про заснування нор­манами держави „Русь”, в якій уживано церковнослов’янської мови в письменстві. В звучні обговорює деякі явища, як напр. пом’якшення перед і, и, е, поглушення визвучних -б, -п, -д, -т, -ґ, -к, двозвуки: ай, ей, ав (аў), рухомий наголос, історію деяких звуків, напр. о, е, що в закритому складі переходять в і. Добре пояснено пом’якшення: „Явище, в якому піднесення язика до висоти звуків і або й відбувається на один миг скорше й тому попередній звук менше або більше зміняється.” У поділі стосує при дієсловах такі кляси: І. безнаросткові дієслова, II. -ну наро­сток, III. -ї наросток, IV. -н наросток, V. -а наросток, VI. -ува на­росток (іти, гинути, розуміти, глядіти, бачити, крутити, читати, дарувати). У поділі іменникових відмін стосує приняті поперед­ньо засади: за родами, а в кожному з них: тверда, м’яка (тут по­дані також іменники закінчені на ль, й, ч, р (хоч р не м’якшить­ся за його думкою, але лучиться з -я, -ю), чоловічі іменники з жіночою і прикметниковою відміною; в жіночій відміні поміщені також іменники з приголосним визвуком; в середньому роді іменники на -о, -е, -є, між якими поміщено: ,,наріканє, подвірє, піддаше, весїлє, сьмітє, чутє”, з заміткою, що у великій частині України виступають тут закінчення: -я, -а, -ям, -ам з подвійними приголосними перед ними та часто із зміною наголосу. Вкінці кляса іменників серед. роду приголосна (ягнят-). Обговорює та­кож рештки іменникової відміни прикметників (бабин, винен, дав, дала, далеко). Прикметники ділить на тверду і м’яку відмі­ну. Особові займенники відміняє: він, єго, поруч: його, єму, йо­му, зворотний займенник ся, (тому пише його окремо від діє­слів) вказівний займенник: сей, сего і сього, цей (схід. укр.); неозначений: весь, всего (але найчастіше: всього), числівник: один, або: оден, чтири, одинайцять, чтирнайцять, девятьдесять оден, девяносто, тисяч, дві тисячі, третий поруч третій, шестий, осмий; три дієвідміни: -еш, -иш, атематична (даси); в складні наводить таке: звязка та її пропущення, безпідметові речення, середна форма вищого ступня: ся книжка дорожче тамтої; дво­їна, відмінки, дат. етичний, часи, партикули: було, бодай, при­ймен. (к, о), сполучники; лад слів.

 

В Русском Филол. Вестнике за 1914, стор. 273. появилась но­татка проф. Євгена Тимченка, що прихильно оцінює цю появу, зазначуючи західно-український наголос, трохи відмінний від східнього. Врешті висновок: „нельзя не признать новаго учеб­ника прекрасным руководством для первоначальнаго ознаком­ленія с украинским языком.”

 

Ми підкреслюємо західноукраїнські форми, що зайві в книж­ці для чужинців: мочи з. могти, вживання ї з. і, глядїти, тверде р, часть, части, частию; части, частий, річию, подвірє, пишу, хва­лиш, чтири, одинайцять, до него..., але: добра, (-ая), добре (-еє), добрі (-ії), добру (-ую), в добрім...

 

6. У тому самому видавництві ³⁷ Збірник Ґишин вийшла в 1927 р. „Українська читанка із словником”, в якій Стоцький помістив свої й інші наукові та популярні статті по-українськи для чужого читача: Наш край (редактора С.Стоцького), Національ­не імя укр. народу (А.Кримського), Короткий огляд історії Ук­раїни (М.Кордуби), Україна з часу світової війни і до нині (Д.Дорошенка), Сльози укр. жінки (І.Франка), Короткий огляд укр. лїтератури (В.Сїмовича), Ритміка укр. народ. поезії (С.Стоцького), Із Шевченкових творів (Вибір редактора), Про укр. народню словесність (В.Гнатюка), Народні веснянки (вибір Стоцького), Краса укр. народ, пісень (Миколи Сумцова), Дума про Марусю Богуславку, Гуцули (За Василем Доманицьким), Максим Залїзняк (народня пісня), Веснянка (І.Франка), Неби­лиця (народня новеля), Весїльні пісні (Вибір редактора), Як Бог роздавав народам долю (народня лєґенда), До дуба (С.Руданського), Вояцька пісня, Дезертир (Ю.Федьковича), Коло­мийки, Думка, Народні пісні про Татар і їх напади, Науковий та культурний рух на Українї (В.Сїмовича), До поета (В.Самій­ленка). Правописні уваги (С.Стоцького без підпису). Дуже ори­гінальна ритміка С.Стоцького, в якій сказано на 40. стор.: Шев­ченко досягнув „найвищого щебля”. Його поезія – це музика поетичного слова. У Шевченка найповнїйша гармонія не тільки між його почуванням а поетичним словом, але і між ритмом дро­жання його схвильованої душі а ритмом звукового їх виразу. Ритм майже завсїди помагає нам зрозуміти правдивий змисл йо­го поетичної мови.” Про це у майбутності Стоцький напише ве­лику розвідку. Він роз’яснює, як то чергуються в Шевченковій поезії наголошені й ненаголошені склади коломийкового, козач­кового або шумкового й колядкового ритму.

 

Перша світова війна спричинила зміну занять проф. Ст. Смаль-Стоцького. Щойно 1918 р. відновив його філологічні за­цікавлення. У Записках істор. філолог. відділу УАН, книга І. за 1919 р. находиться його життєпис з п’ятьма головними науко­вими працями, поруч подібних даних про голову філологічної секції, проф. А.Є.Кримського на першому місці, та Євгена Конст. Тимченка, на третьому. Ст. Смаль-Стоцький був займе­нований членом Академії Наук у Києві вже на першому засідан­ні у 1918, бо в „Україні, трьохмісячнику українознавства” за 1918 р. згадується член комісії акад. Ст. Смаль-Стоцький як ре­ферент і знавець української літературної мови та східніх сло­в’ян.

 

7. З часу перебування його в Празі датуються мовознавчі пра­ці, друковані у „Slavi-ї”, а саме: в І. томі за 1922/23 Стоцький подав у чеській мові у відділі критики свої завваження про Шев­ченківський збірник за редакцією Григорука і Філіповича. Тут завважує справедливо, що в ділянці ритміки треба ще україн­цям багато працювати, щоб можна робити правдиві висновки. Тому радить Якубському не проголошувати передчасно своїх успіхів в цій ділянці. Власне, Якубський нарахував 20430 віршо­вих рядків у Шевченка, а з того тільки 11.831 (58%) з народни­ми розмірами ритму. ³⁸

 

8. У ,,Slavi-ї” т. III. за 1924/5 поміщено його рецензію на Все­волода Ганцова „Характеристику поліських діфтонгів і шляхи їх фонетичного розвитку”, Київ 1923, та на його „Діалектологіч­ну клясифікацію українських говорів”. К. 1924.

 

Стоцький виявляє своє розчарування, бо сподівався ясного образу й опису дифтонгів. Тим часом Ганцов, як учень Шахма­това, попав у теоретичні міркування за зразком свого вчителя. Отже, Ганцов, як Михальчук, подав „безпереривну змінність звука (стор. 125.) та різні звукові відтінки не тільки у вимові од­ного села, але навіть у вимові одного мовлянина в різні момен­ти і в різних звукових комбінаціях” (119 стор.). Далі закидає йому змінчивість в окреслюванню природи цих „дифтонгів”, напр. -то „сполучення в одному складі двох голосних фонем”, а потім: „поліські дифтонги становлять кожний тільки одну фо­нему, – це є суцільні й неподільні звуки живої мови, як і кож­ний простий голосний: а, е, и, і, у, о”, що „ні психічно, ні фізіо­логічно поліські українці не відчувають своїх дифтонгів як складні звуки, як „дифтонги” у власному розумінні цього слова і з цього погляду не можна навіть говорити про першу або дру­гу частину „дифтонга”, бо жадна з них не вживається в мові окремо від другої і тільки вкупі становлять вони цілість, одну фонему супроти всіх инших фонем” (120 стор.), що фізіологічно зовсім немає й межі, що розділяла б ці „частини”... Отже, Стоць­кий робить висновок: „Ганцов вповні заперечує існування диф­тонгів в поліських говорах, бо каже: „можна б передати графіч­но (дифтонгічну вимову) як криву лінію, бо артикуляція при вимові з кожним моментом одміняється.” Брох називає їх: не­правдиві дифтонги, суперечні з вимогами гомінкости, Розвадовський: сонанс з неодноманітною артикуляцією (Уваги про ди­фтонги в полуд. захід. наріччях білоруських, Краків, 1904).³⁹

 

В заключенні Стоцький обвинувачує школу Шахматова, яка не дає реальних даних, тільки фантастичні міркування. Проти неї відзначає методи Штайнталя й Шухардта. Тому ставиться неґативно до вислідів обох праць Ганцова, хоч цінить його як науковця. „Українські діялекти не розроблені, не досліджені, висновки Ганцова „не мають вартости наукових висновків, – це тільки міркування і припущення.” Також неґативно ставиться до „колишньої довготи О, Е, бо аналогічні явища в інших сло­в’янських мовах не можуть свідчити про те саме в українській мові; це тільки поверховна подібність”.

 

Як на той час, обережність критика була самозрозуміла й по­трібна.

 

9. Цікаво, що Стоцький небавом трохи змінив свій погляд в цій справі, а саме вже в 1927 р. в „Slavi-ї”, т. 6. помістив розвідку „Поліські мішані говори і поліські дифтонги” (стор. 26-39). Пра­ці фахових фонетиків, як напр. О.Курилової та Зілинського пе­реконали його, що дифтонги існують у вузькій пограничній смузі на межі Білоруси; що то не є архаїчне, але досить молоде яви­ще, чуже, противне дотеперішній загальноукраїнській звуковій системі і українській системі наголошування. Їх спричинив тіль­ки закритий склад, а не інші чинники, які критик просто відки­дає (напр. 1) теорію Н.Дурново про здовження голосних в та­ких позиціях („Slavia” IV), 2) генетичний зв’язок з подібними на око польськими, чеськими і сербохорватськими явищами, 3) паляталізаційну силу звука е, бо ця теорія безпідставна, виду­мана для „праруської мови” Шахматова–Соболевського.

 

У Висновках він подає: 1) що є різниця між первісним наго­лошеним о в закритому складі та всіма іншими наголошеними о; 2) що різниця старша, ніж теперішня система наголошування в чернігівських говорах, бо результати інші, т. зн. теперішня си­стема наголошування в цих говорах застала вже цю різницю готовою й усталеною. Монофтонгізація наступає при ослаблен­ню експіраторної сили й швидкого темпу; 3) що різниця осно­вана на наголосі, а не на здовженню, 4) що перезвук наступає в самому закритому складі, 5) що дифтонги то молоде явище, занесене білоруським перехідним говором, в якому довгі голос­ні артикулюються загалом неодностайно, т. зн. дифтонгізуються; що о в закритому складі стає у – звуком, в відкритому стис­неним о, рівночасно ять -ѣ стає виразним двозвуком, 6) ненаго­лошені мають нахил до легкої редукції, крім и, і; в) о стає а зву­ком (акання), е, є схиляється до ä; далі незгідно з законом укра­їнської мови е м’якшить 1) т, д, з, с, л, н, півпалятизує: п, б, в, р, м, к, х, ц, ш, ч; 2) е переходить до о з попереднім м'яким, деколи до у-дифтонга; 3) приголосні м’якшаться перед і; 4) на­томість ц завжди тверде. Такі його висновки доказані поперед­німи арґументами. Проти них говорять сучасні досліди дифтон­гів.

 

10. У Записках НТШ 141-3 за 1925 рік Стоцький помістив свою студію: „Розвиток поглядів про сем’ю слов’янських мов і їх взаїмне споріднення”. В ній доказує, що славістика – то моло­да ще дуже наука, бо існує від 1822. р., тобто від твору Добров­ського „Institutiones”. На 40. стор. пише: „Ми вважали своїм зав­данням розслідити розвиток української мови від того часу, ко­ли всі слов’янські мови були ще одною мовою в тім змислі, як вище виложено, аж до найновіших часів, маючи перед очима сю головну засаду язикознавства, що українська мова являє собою тільки добуток дальшого розвитку праслов'янської, раніше ко­лись дійсно говореної мови, являє собою тільки переобразован­ня, перетворення праслов'янської мови на спеціяльний україн­ський лад так, як усі інші слов'янські мови являють собою пере­творення праслов'янської мови на їхній питомий лад". „Про праслов’янські форми ми не знаємо, бо джерело пізнання висох­ло. Можемо тільки якнайстаранніше збирати й означувати всі фази перетворювання кожної мови, зокрема слов'янських, на­скільки вони дадуться сконстатувати, бо кожна мова становить для себе окрему систему, в якій окремі частини тісно із собою пов'язані".⁴⁰ Ціллю порівняльної граматики, за його думкою, є методичний розслід усіх однакових явищ у звуках, формах і складні, що дає нам загальний перегляд; тож нема потреби ро­бити химерні реконструкції заниклої мови, модні у школі „фан­тастів" Шахматова, Фортунатова, Поржезінського. Реальна пра­ця жде. До цього питання поділів та групування слов'янських мов повернувся ще раз у другому виданні цієї студії: „Розвиток поглядів про сем'ю слов'янських мов і їх взаїмне споріднення" (Прага 1927), щоб дати відповідь своїм критикам на Grammatik der Ruthenischen (Ukrainischen) Sprache та доповнити її останніми даними із слов'янської філології, виложеними зокрема в двох Додатках.

 

Характер цієї праці виразно полемічний. Автор бачить у сла­вістичних дослідах та теоріях за сто років багато хиб у кляси­фікації слов'янських мов, що й досі не вирішена як слід. Особ­ливо займає його відношення української мови до російської в працях славістів. Зразу тільки Копітар, Міклошіч, Йоганнес Шмідт узнавали повну самостійність української мови. Нато­мість новіші російські славісти захопились Шляйхеровою тео­рією про родословне дерево та визначують навіть час розпаду на мови „рускої" або східнослов'янської групи. Проти Шахматова, який уже в 1894 р. в праці „К вопросу об образованіи русских наречій" поставив державність за основу сильної влади, що спо­лучила весь „русский" народ в одно ціле, а то через політичну, культурну та релігійну одність, Стоцький заявляє: „не сьміємо перецінювати" політичного чинника в часах, коли Церква та її мова була чужа і не допускала консолідації народної письмової мови, щоб об’єднювала в собі всі говори й нарічія. Навіть Яґіч заперечив у тому ділі велику силу політичного чинника та про­тиставився фантазіям Шахматова, щоправда, дуже обережно й делікатно, називаючи Шахматова „мистцем” у конструкції дуже бистроумної теорії про прарусску добу, поділену ще на двоє: до­бу общерусскої прамови і добу „старорусскої” мови перед розпа­дом на три групи: східну, північну та полудневу. За думкою Яґіча, це все нічим не доказане, бо Шахматов виконав теоретич­ні насилля і ліпше було б обертатися на реальнім ґрунті; „ці­лість виглядає трохи штучна, ідеї мистця засильно насилують матеріял даних фактів” (Archiv f. sl. Ph. XXXVII, 1918). Також Стоцький не щадить Шахматова. „І я був, здається, першим, що 1913. р. в своїй Граматиці (Grammatik der Ruthenischen (Ukraini­schen) Sprache) відважився виступити проти його „скомплікова­них і штучних гіпотез” (стор. 50). „Плитко, поверховно, але авторитативно, ніби останнє слово науки, буцім то між язикознав­цями про се не може бути жадного спору! Ми показали в Гра­матиці, що нема тут доказової сили. Яґіч про се набрав води в рот у своїй критиці Граматики, заявляючи, що се питання давно вирішене”. Дискутанти в цій поважній справі пішли здебільшо­го за блискучими помислами Шахматова, як напр. з-поміж укра­їнців: Свєнціцький, Бузук, Кримський, Колесса, та ще наймен­ше зробив це Німчинов у своїй оцінці першого видання „Розвит­ку поглядів...” у „Червоному Шляху” в Харкові 1926 р.” Стоць­кий наводить тут також тенденційні погляди Кульбакіна, Лера-Сплавінського, Трубецького, ван Вейка, які визнають прарусь­ку мовну одність під впливом блеску наукових величин, Шах­матова та Яґіча, хоч не бачать потреби такої одности полудне­вих та західних слов’ян.

 

Він радить славістам навчитись нарешті читати фонетично староруські пам’ятки, без стосування російської сучасної орто­епії. ,,Тоді може зникнуть недотепні бовтання в слов’янському морі.” Найбільше промовляє до розуму Я. Бодуен де Куртене (Ювілейний Збірник НТШ з 1925 р.) в твердженні, що п'ять спільних познак східнослов’янських не можуть вирішувати од­ности. Проти п’ятьох наводить такі особливості, що відрізняють українську мову від усіх інших слов’янських мов, або є спільні українській та іншим слов’янським мовам, тільки не росіянам та білорусам: 1) одночленність палятальности, 2) цілковитий брак впливу наступних шелестівок на диспаляталізацію попередущих голосівок, 3) особливі, тільки собі прикметні континуації праслов’янських півголосівок ъ, ь, 4) тенденція до звужу­вання неакцентованих голосних, 5) здовження другісне голос­них о, е як якісне розрізнювання, тощо.

 

Стоцький подає врешті свою думку на методи досліджень. „Моїм ідеалом в науці є досліди без апріорних дороговказів, які мають хіба ту силу, що путають дослідників і зводять їх на ма­нівці. Спостерігаймо спокійно і якнайсумлінніше мовні факти, гуртуймо їх до купи, порядкуймо їх хронологічно і систематич­но, робім з того строго логічні висновки, а так самі мовні фак­ти покажуть нам усю наукову правду. Це і є наука (Порівняй: Jespersen. Die Sprache, Heidelberg 1925, стор. 2, 24, 53, 61). Все иньше пусті видумки, а більш нічого." Відповідаючи ван Вейкові на його критику (Додаток II), Стоцький стоїть на становищі фонології та визнає право за висновками спертими на докладнім дослідженні, а не на фантазії, при стосуванні синхронічної і діа­хронічної метод. Він сперечається з ван Вейком за трипартицію слов'ян, бо вони, переступаючи межі своєї прабатьківщини, не могли робити це зорганізованими групами, коли не робили цьо­го і пізніше в історичні часи. Також не можна вірити в те, що іс­нувала праруська мова, коли в добі Київської Руси було вже кілька осередків життя на великому просторі, які виразно були різні щодо племінної мови.

 

11. Питанням спільноруської прабатьківщини Стоцький зай­мався теж і в наступному році, прочитавши книжку д-ра Любо­ра Нідерле „Původ a počatky Slovanů východnich", v Praze 1924-1925. Він зареаґував на виводи автора в праці „Східні Словяни”, Україна 1928. Київ. На вступі констатує хаос в багатій літерату­рі на цю тему. Навіть справжній і об'єктивний історик та гео­граф Нідерле не змалював правдивого образу прабувальщини східніх слов'ян, бо не зміг протиставитись російським фанта­стичним теоріям, зокрема Шахматову, та не взяв до уваги кри­тичних думок, виявлених в 25. т. за 1922 р. Известій отд. р. я. и сл., присвяченім пам'яті Шахматова. У Нідерле апріорні ідеї і упередження відносно території і сусідів східніх слов'ян в їх пра­батьківщині. Він уважає Полісся на північ від Прип'яті прото­слов'янською батьківщиною в добі, коли розпалася індоєвропей­ська одність. Його стародавня топографічна номенклятура не підперта історичними свідоцтвами, тому не може бути рішучим доказом про етнологічні розмежування. Він визнає трипартицію (західні, східні і південні слов'яни), що насуває питання: хіба на півночі не жили слов'яни, та невже справді перед Христом сло­в'яни були вже розпайовані на три групи? Серйозний історик не буде таке твердити, не маючи на це ясного й незбитого доказу. Покликуючись на думку проф. Гуєра, що в другім виданню сво­го „Uvodu do dějin jazyka českého" (1924) учить на 80 сторінках що „праслов’янських діялектів була ціла низка, а найменше стільки, скільки в історичній добі маємо слов’янських мов..., що ті діялекти становили нерозривний ретязь, що сусідні собі дія­лекти мали завжди деякі спільні риси з сусідами з цього й того боку.”Стоячи на ґрунті історичних свідоцтв, ми можемо тільки це одне твердити: а) що Слов’яни в часах Плінія, Тацита і Пто­ломея, отже в І і II в. по Христі, ще як цілість, як один слов’ян­ський нарід, проживали від Висли далі в глибину східноєвро­пейської низини меньше більше до Дніпра, сягали на північ до фінів, а на південь, здається, аж до Дністра, а може і до Прута, але ніде до Дунаю, не сягали до Чорного моря, а так само ніде не переступили Карпат; у 5. в. досягнули напевно долішнього Дунаю, а в зв’язку з історією аварів зовсім напевно можемо го­ворити про „великий розхід слов’ян” і про розпад цілости, але дуже обережно. Це можна доказати, а все інше вигадки” – ка­же Стоцький.

 

Тому не переконують Стоцького ані „апріорні докази” Нідер­ле, ані його „апріорна правдоподібність ранішого поступу сло­в’ян із Закарпаття на південь”, ані його думки про мандрівку слов’ян до Дунаю здовж Морави, Вагу, Грону, Нітри, Іплю і до­пливів Тиси ще перед Різдвом Христовим. (Слов. Стар.). Стоць­кий збиває також його думку про те, що буцім то слов’яни від ґотів пізнали християнство, бо проти такої гіпотези є рішуче свідоцтво Прокопія Кесарійського з половини VI. в., що навіть то­ді (тобто в VI. в.) слов’яни ще не були християнами. Християн­ська термінологія богослужбова постала в IX ст. за часів апо­столів слов’ян Кирила й Методія у Великоморавській державі Ростислава, а Русь переняла її з церковнослов’янських бого­службових книг із Болгарії. Говорячи про антів і словінів автор вказує на Балкан як на їх батьківщину, а не на Русь.

 

На основі історичних свідоцтв треба робити заключення та не давати волі фантазії. „Можемо сказати, що формально в VI і VII вв. кінчиться праслов’янська доба, якої тривок мусимо собі уявити найменше на яких 2 тисячі літ. За той час розвинулася мова в різні говори, але в певних періодах. Завданням славісти­ки установити періодизацію і завести хронологію поодиноких явищ. Тим часом славісти привикли наводити зреконструоване праслов'янське слово в однім виді, так, як би воно було завжди однакове; з того виходять баламутства.

 

Другий період праслов'янської доби тягнеться аж ген до X в.,  коли можемо вже говорити про окремішні слов’янські мови. Затрата носових голосівок – це загальнослов’янський закон звуковий; перехід індоєвропейських дифтонгів у монофтонги в праслов’янській мові; нова дифтонгізація; паляталізація – це характеристичні прикмети праслов’янської мови. З цілої систе­ми її не можна виймати одної частини її напр. паляталізації зву­ків тй, дй, кт і приділювати їх аж поодиноким слов’янським мо­вам як продукт їх індивідуального розвитку, бо паляталізація цих звукових комплексів обіймає всі слов’янські мови, а резуль­тати їх тільки на око відмінні; корінь їх безумовно спільний і той самий і процес їх однаковий і одностайний, якість вповні од­накова, хоч ефект не однаковий. Якість свідчить про одностай­ність звукової системи праслов’янської мови. На звукових ком­плексах з р, л і на розвитку повноголосівок ъ, ь бачимо, що вони в рівній мірі обіймають усі слов’янські мови, мають спільний ко­рінь і зародок, однакову розвиткову тенденцію. Мапи ізоглос по­кажуть нам ясно всю спільність і ніжні відтінки говорів.

 

„Праруська мова й центр східнослов’янщини на Дніпрі” – то політичні твори XIX і XX ст.

 

12. В VII т. „Slavi’’-ї за 1928 р. помістив розвідку про ,,М’які і тверді голосівки”, що їх так назвав Мейє у своєму „Введенню до порівняльної граматики індогерманських мов” у 1909 р. на 12. стор., не в науковому, але в популярному змислі. Проти такої назви пропонує: передні або передньоязичні голосівки, як це робить Єсперсен. Бо тільки шелестівки можуть бути м’які, па­лятальні, пом’якшені, паляталізовані. Цієї точности вимагає на­уковий підхід, бо добра й докладна термінологія дуже важна річ у науці. „Тим часом Мейє приймає для спільнослов’янської доби, очевидячки, теперішню російську вимову названих голосівок, не маючи на це ніяких доказів” (Стор. 829).

 

Стоцький просто питається автора: „Чи не було в українсь­кій мові, подібно, як у сербо-хорватській, болгарській та чеській, чистих е, і?”

 

Далі він установляє таку хронологізацію для цих звуків: 1) спільнослов’янська мова знала їх нормальну вимову на протязі цілої спільнослов’янської доби; шелестівки перед ними не м’як­шилися (з виїмком к, ґ) більше, ніж як того нормально вимага­ло наближення хребта язика до переднього піднебіння вже при артикуляції шелестівки, що, як звісно, зовсім не спричинює ще пом'якшення шелестівок. (Гл. Брох, Фонетика, 206); Лескін: Grammatik der serbo-kroatischen Sprache, 89, 2) звуки по і, й ста­вали трохи м’якими, то тільки підо впливом сусідньої м’якої па­лятальної артикуляції; 3) російські, білоруські, польські, лу­жицькі м’якшаться інакше перед е, і, ніж це бувало в спільно­слов’янській добі перед йотованими голосівками. Українські ше­лестівки залишились тверді: те, де, ті, ді, отже не такі, як у ро­сійській мові. Теорію про м’яку вимову шелестівок перед е, і пе­ренесено з російської мови на спільнослов’янський ґрунт для підтримки „праруської доби” Шахматова, Фортунатова, та для підпертя теорії Шахматова про затрату тієї м’якости щойно в українській мові, яку він голосив без доказів.”

 

Мейє стоїть на становищі, що „кожна мова становить систе­му для себе, в якій усі частини звукової та форемної ділянки ті­сно із собою пов’язані і всяка значніша зміна однієї потягає за собою всі інші зміни; російська і польська мови зберегли різни­цю між и – і, серби затратили її; по твердих виступають: а, о, и, у, й; по м’яких: ѣ (ять), е, і, ї. Російські, білоруські, польські, лужицькі  приголосні перед е, і м’якшаться інакше, ніж це бува­ло в спільнослов’янській добі перед йотованими голосівками. Правдоподібно, в спільнослов’янських говорах російської і поль­ської мов не було м’якости е, і голосівок; вона витворилася щой­но пізніше на їх власній території, про що говорить Розвадов­ський в Історії польської мови. Також рефлекси о, е з ъ, ь мусять бути значно старші, ніж поява нової вимови е, і голосівок в ро­сійській мові.⁴⁰

 

Цю розвідку Стоцького критикував неґативно ван Вейк у V. т. ,,Slavi”-ї, заявляючи, що визнає теорію Шахматова. А Том­сон, хоч визнавав також „праруську добу”, а проте писав:

 

„Daher bleiben im Suedrussischen die im Urslavischen nicht er­weichten Konsonanten vor e, і ausserhalb der Kathegorie der weichen Konsonanten... Dass sie im Urrussischen nur halbweich blieben, d. h. mit antizipiertem folgenden Vokal gesprochen wurden (franzoesisch vie, amie), ich bin mir bewusst, welche Folgen diese Annahme nach sich zieht, sehe aber keinen anderen Ausweg. (Die Erweichung und Erhaertung der Labiale im Ukrainischen: Zur Frage ueber die Erhaertung der Konsonanten vor e, y. Зап. істор. філ. відділу УАН XIII-XIV. K. 1927. p.

 

13. У 1933 p. появилась у „Дзвонах” у Львові розвідка Стоць­кого п. з. „Українська мова, її початки, розвиток та характери­стичні її прикмети”. В ній автор подав читачеві синтетично й до­бре основні відомості про мову України, зібрані з усього того мовного багатства, що назбиралось за час його життя й науко­вої праці. На вступі вияснює, що потреба такого орієнтаційного дороговказу серед темряви велика, бо наші вороги всіма засоба­ми стараються затемнити правду про Київську Русь, про само­стійність та історію нашої мови. Щоб витворити серед українців непевність у кардинальних питаннях, російські науковці вига­дали „общерусску державу” з Київської Руси, а її мову зробили „общерусскою”, з чого зродилася ,,праруська єдність” для по­треб „єдиної неділимої” політики, щоб заперечити правду. Вре­шті повага авторитету зробила те: ми самі „не знали” правди­вої ціни тому, що наші предки на тому полі нам залишили. Зго­дом наводить цілу низку культурних ціннощів України, якими збагатились Москва та інші сусіди; між тими ціннощами на пер­шому місці наша мова. За думкою своєї Граматики (Відень 1913) повторює, що наша мова виводиться прямо і безпосередньо з одного з діялектів праслов’янської мови, так що всі слов’янські мови собі сестри. Натомість рішуче поборює теорію окремої східнослов'янської (праруської) спільноти і окрему „праруську” мову. Під кінець праслов’янської доби область поселення укра­їнських племен межувала на півночі з областю білоруського ді­ялекту (дреговичів і кривичів), на півдні з областю південно­слов’янських діялектів – хорватського, сербського і словінсь­кого (болгарського), на захід з областями західно-слов’янських діялектів – польського, чеського і словацького. Про таке су­сідство свідчить спільність деяких дуже давних звукових явищ, то з одною, то з другою групою. В VI і VII в. по Хр. велика частина слов’янських племен вивандрувала поза межі своєї сло­в’янської прабатьківщини між Вислою і Дніпром на різні сто­рони світу. Українські племена посунулись мало поза межі, тому й донині їх поселення є центром слов’ян. З першої доби україн­ська мова винесла такі познаки: тверда вимова шелестівок т, д, н, л, с, з перед чистими голосівками е, і, отже те, де, ти, ди (вимова ті, ді)... дифтонги ай, ей, ий, ой, уй, ый, -ый з ъи, ии з ьи (добрий, пий, костий, грудий); ъ змінилось в одкрите о; ь на е, заник довгих і коротких голосівок, назвучне о замість е (олень), л епентетичне (всувне) земля, хѣ в місцевому одн. до сѣ, циѣ, звѣ, ч, дж (ж) з тй, дй, чи, чь з кти, гти, кть, гть, вимова г як г, а не як ґ, повноголос, ол з ел, ъл з ьл (повний), ры, лы, тл, дл перейшли до л, закінчення ьмь, -ь в род. одн. м’як. женської від­міни, -шь, ть, мо в дієсл. Починається формування державних творів; в IX в. з появою русів, з заснованням у Києві держави Русь, сталося об'єднання племен в один народ: полян, деревлян; волинян, бужан, дулібів, лучан, уличів, тиверців, сіверян. Їх спільною мовою стає староболгарська з українізованою вимо­вою, а в XI в. маємо вже Збірники Святослава, Архангельську Євангелію, т. зв. Несторову Літопись і далі Слово о полку Ігоря, Галицьку Євангелію, Галицько-волинську Літопись; в XIV ст., коли перестала існувати українська держава, мова її стала дер­жавною мовою Литви, Молдавії, про що свідчать галицькі й мол­давські грамоти. Процес українізовання церковної мови конти­нуується, що викликає реформи митрополитів Кипріяна і Цам­влака на основі школи патріярха Евфимія в напрямі старобол­гарського типу, хоч ті реформи не втрималися, а навпаки поста­ли нові редакції: болгарська, молдаво-волоська, московська, руська (українська). Церковна мова стає консервативною, мерт­вою і щораз менше зрозумілою, що аж треба було словників (Зизанія, Памва Беринди з 1627).

 

В цій добі розвинулися признаки українські: 1) нове и, 2) о, е та пом’якшення шелестівок т, д, л, н, (р), с, з, ц перед ь, за­криті склади після випаду ъ, ь 3) е на о після деяких ч, ж, ш, щ, (пшоно), ѣ (ять) до і з іе, 8) праслов’янські м’які сполуки тверднуть: ле, не, ре, ли, ни, ри, ци, це, 9) здвоєння шелестівок, 10) ав, ев, ив, ів, ув дифтонги, в–у; закрите е на ѣ: шѣсть; пере­звук о до у до і; ґ, занепад імен, відміни у прикметників, дієпри­слівники, занепад родових різниць у мн. прикмет, родовий – знахідний, називний – знахідний, занепад аориста, імперфекту, супіна, -т відпадає в дієсл. З ос., занепад єсть. Це все до XVI ст., а тоді нові вимоги культурного життя, переклади Св. Письма, Євангелій на укр. мову. В останній добі оформилась уся систе­ма нашої мови.

 

14. Врешті аж у 1937 р. видруковано його розвідку п. з. ,,Пи­тання про східнослов’янську прамову” у 155. т. Записок НТШ у Львові. Тут автор заявляє: ...,,про східнослов’янську прамову або праруську добу я думав ціле своє життя, бо це колода на пе­репоні, щоб досягнути наукової правди про становище україн­ської мови серед слов’янських... мене все наново силувало заняти конечно супроти неї ясне становище... Ми (Стоцький і Ґарт­нер) поставилися неґативно. Шахматов і Яґіч видвигнули докір тенденційности, не пощадив мене і Брікнер. Яґіч нарахував зра­зу 14 ознак праруської мови, а вкінці те число зійшло тільки до 4 у Кульбакіна, Лера і Трубецкого, а до 3 в Лапунова (повно­голос; тй, дй, кьть до ч, ж; о-). Останнє доказане мною, що це праслов'янська ознака.” Розторощив теорію про спільноруську прамову Тадей Мілевський у розвідці: „Фонетичний розвиток визвуку праслов’янського“. „Славія”, 1932.⁴² Він доказав, що явище повноголосу, а так само й паляталізації тй, дй, кьть є ді­ялектним явищем праслов’янської мови, бо ігоглоси відділяють від себе мовних предків ляхів, лужичан, чехів, словаків і північ­них великорусів від останніх слов’ян. (§10/26 і §11). Шобер визнав повноголос діялектним явищем праслов’янської мови, як і пом’якшення тй, дй, кьть.

 

„Тому праруську прамову можемо зложити до архіву”... пи­ше Стоцький.⁴³

 

 

II

 

Між літературними статтями Ст. Смаль-Стоцького найстар­ші: про О. Ю. Федьковича, С.Воробкевича, І. Котляревського, що характеризують їх творчість. Про Івана Франка писав у фей­летонах „Діла” в 1913 р. (144 і 145 чч.) та окремо п. з. „Харак­теристика літературної діяльности Івана Франка.” „Франко це перший поет – письменник інтелігенції в нашій літературі” – каже автор. У нього в перший раз зовсім ясно виступає також український нарід вже як нація з своїми політичними, економіч­ними і культурними інтересами й ідеалами”. Зокрема „найваж­нішою і найпильнішою справою уважав Франко моральну обно­ву народу”. „Франко – поет боротьби, фанатик моралі в думках і діяльності, фанатик праці.” Потім автор підкреслює те, що він боровся сам зо собою і творив поеми, в яких показав любов до великих ідеалів і культури.⁴⁴

 

З часів безпосередніх перед І. світ, війною та між двох війн походить його „Тарас Шевченко. Інтерпретації”. УНІ. Варшава-Львів, 1934. Ця оригінальна праця вийшла з великого розду­мування над творами нашого Генія. Вона попереджена листом директора УНІ О.Лотоцького, зверненого до ювілята з приводу його 75-річчя. В ньому говориться про заслуги С.Стоцького: „...довгу ниву свого життя проходили Ви серед невтомної патріо­тичної праці. Історичної ваги заслуга Ваша на полі науковому полягає головно в тому, що у своїх наукових дослідах Ви висвіт­лили правдиве місце мови українського народу в сім’ї слов’ян­ських мов і цим поклали одну з твердих підвалин українознав­ства.”...

 

З великим ентузіязмом та щирим і відданим поклоном звер­тається до ювілята його учень, проф. д-р Василь Сімович, що в своїх споминах про спільні переживання на лекціях шевченко­знавства в семінарі Черновецького університету в рр. 1899-1903. заговорив про методи роз'яснювання та вивчання Шевченка. С.Стоцький доручав студентам виходити від самого поета, під­ходити до окремих його творів у зв’язку з поемами, написаними у тому самому часі, а далі з іншими творами. „Стоцький дору­чав брати Шевченка на ввесь зріст, докладно аналізувати „Коб­заря”, в якого він влив увесь свій світогляд.”⁴⁵ Сімович підкрес­лює особливо нове насвітлення версифікації та ритміки Шевченкових віршів, бо крім С.Людкевича в „Молодій Україні” (Про основи й значення співности в поезії Тараса Шевченка, Львів 1901), ніхто не підходив від ритмічної будови народних пісень до Шевченкової поезії так, як це зробив Ст. Смаль-Стоцький; після докладних студій римських і грецьких віршових форм (Горац, Софокл), композицій та аранжировок М.Лисенка до слів „Кобзаря”, Стоцький дійшов до висновку, що основою Шев­ченкового віршування є народна пісня України, а не чужа фор­ма. Сімович не погоджується з твердженням свого вчителя в ці­лому, бо за його думкою в ямбі не можна бачити колядкового ритму.

 

Метода студій Стоцького відкрила в Шевченкові ясний і не­змінний погляд на сучасне й майбутнє України і спонукала мо­лодих тоді україністів вглиблюватись в „Кобзар” цілими роками. Вона витворила школу шевченкознавців, що вчились у Черно­вецькому університеті: Платон Лушпинський аналізував „Гай­дамаків” кілька років, та щойно в 1933 р. видав знаменитий пси­хологічний ессей: „Естетична аналіза поетичних творів Шев­ченка.” Українська Школа, Львів. Василь Сімович досліджував „Великий Льох” в семінарі Стоцького, але видав його тільки після років, у Відні в 1915. Також Сімовичеве видання „Кобза­ря” виросло на тлі тієї праці в Стоцького, хоч не все було в нім згідне з поглядами Стоцького. Д.Цибушник, М.Равлюк, Д.Ни­колишин, О.Цісик, М.Навроцький, В.Федорович, І.Рожка та інші слухачі викладів Стоцького завдячують йому свої зацікав­лення україністикою; Стоцький помішував свої статті в журналах: Наша Школа, Л.Н.В., Вістник, Дзвони, Назустріч, Україн­ське Історично-Філологічне Товариство в Празі – Збірник, то­що.⁴⁵

 

„Тарас Шевченко. Інтерпретації.” – то збірка низки розві­док, що зродились у автора впродовж багатьох років педагогіч­ної праці та численних промов на Шевченківських святкуван­нях в Чернівцях і Львові між рр. 1914-1933. Є тут на початку: Т.Шевченко – співець самостійної України (1930). На 13. стор. Стоцький заявляє: ...,,ми повинні зробити геть усе, щоб добути Україні волю, щоб на Україні запанувала правда.” „У Шевчен­ка ніхто не найде ні одного слова якихнебудь федераційних чи союзних міркувань. Навпаки. Він усяку злуку України з Мо­сквою уважав за найбільшу недолю, за найбільше нещастя Ук­раїни, за джерело її фізичного, духового, матеріяльного, куль­турного й морального занепаду, уважав за кару Божу. Його гас­лом було: одностайне стати, створити державний устрій, що най­більше відповідає українцям, їх характерові: республику з но­вим і праведним законом, з гетьманом на чолі. Воля, правда, справедливість, братерство без холопа і без пана, соціяльний лад, спертий на любові ближнього – то основи майбутньої Укра­їни. Матеріялізм був йому чужий. Релігійність, своя мудрість, що випливає із синтези історії народної традиції, народного те­перішнього життя, із найглибших міркувань про найвищі цілі і змисл життя, із соборної душі української, тугу й думи якої Шевченко вмів якнайживіше, – як ніхто інший – відчути і сво­їм огненним словом благовістити; це той розум, який сіяв він на вбогій ниві в надії на веселе жниво. І ця спадщина по нашому Батькові Тарасові не сміє змарнуватись.”

 

Але вже на кілька років перед цією статтею він інтерпрету­вав поезію „Чигирине” і вже тоді він виявив спротив пояснен­ню, що його дали Сімович і Цісик, вважаючи руту за отруту в боротьбі за волю. Стоцький виходить від народного розуміння рути як весільної квітки, символу подружжя. Власне, воля Укра­їни отруїлась нещасним подружжям з Москвою. (1927).

 

У розвідці „Іван Підкова” (1931) виступає проти Кулішевої критики, що вважала цю поему невдалою через нерівномірний поділ на 2 негармонійні частини. Стоцький інтерпретує її зовсім інакше: Шевченко побачив, що внуки славних дідів затратили лицарські прикмети характеру (І. частина), тому закликає їх до дії: нехай ворог гине! (2. частина). „Іван Підкова” і в задумі, і в переведенні наскрізь оригінальна поема. Вона виявляє все по­етичне мистецтво Шевченка. Тут вирізьблені фрази, співучість, порівняння, малярські образи, багатий зміст. Це перла поетич­ного мистецтва.

 

Обговорюючи „Тарасову ніч” Стоцький закидає непорозу­міння Єфремову, який виступав проти її назви „історична пое­ма”, та відкривав у ній тільки романтичні симпатії до народно­сти; Стоцький заявляє: треба вміти читати Шевченкові симво­ли в композиції кобзаря, що співає землякам про славу, про бої з ворогами, про занедбані обов’язки українців, утаєне мистецтво поета. Його серце прибите журбою за майбутність України саме тоді, коли деякі недовірки тільки похитують головами, замість діяти, замість ширити між народом ідею визволення України.

 

В інтерпретації поеми „Великий Льох” Стоцький виправляє пояснення Цісика й Лепкого, а в додатку полемізує з авторами статтей у харківському виданні „Кобзаря” за редакцією І.Ай­зенштока та М.Плевако, які інтерпретують цю поезію із радян­ського становища. Отже, на думку Стоцького: перша душа – то уособлена Богданова Україна з орієнтацією на Москву, дру­га – то Україна, що в боротьбі проти царя Петра виступила проти Мазепи, третя – то образ України за цариці Катерини; тодішнє громадянство не сміло й слова промовити, тільки пла­кало. Сестра зарізана – це вірна Мазепі Україна; мати – це персоніфікація гетьманщини, що стала грищем москалів, бабу­ся – це Україна Богдана до 1654. Стоцький каже: „Є свідомість національної окремішности, та нема хисту розвалити Переяслав­ську угоду, нема хисту власного державного будівництва, ново­го Гонти. На перепоні стоять недоуми–ворони, людська сліпо­та й духове каліцтво.” Тому поет хоче розбудити у земляків жи­ве почуття людської гідности, заторкнене в поемі „За байраком байрак”, де за народною етикою земля не приймає тих, що зарі­зали своїх братів. Птахи-душі в „Великому Льоху” це безхарак­терні з національного боку вороги, це „інтернаціональні каналії, що заходяться протиставитись волі й правді”, „це ті, що голо­сять урядову національно-історичну ідеологію, а нема кому за­перечити її. Пояснення в харківському „Кобзарі” не приносять нам чести, але „можуть хіба служити доказом, що ще й досі в нас не перевелися такі лірники – сліпі, криві й горбаті, як їх Шевченко змалював, що не запопали ласки своїми піснями про Богдана навіть у „правительства.” (1927).⁴⁶

 

Розбираючи інші поеми, Стоцький доходить до висновку: „Усі мусять почувати в собі покликання довершувати великі ді­ла, всі мусять бути готові душу й тіло положити за ідеали. Шев­ченкова етика – то чинна любов і релігійність (Варнак, Марія, Між скалами, Як би тобі довелося, Яи би ви знали, паничі).”

 

В концепції поеми „Сон” Стоцький відкриває просту політич­ну думку, тверезу й логічну. „Він її провів знаменито, убрав її в чудову поетичну форму, велике мистецтво якої виявляється власне также ще в ритмічній будові поеми, високопатетичній кольоростичній дикції, підбитій, де треба, їдкою іронією та сарказ­мом.’’ „Для поета Україна як окрема державно-правна індивіду­альність завжди була, є і мусить бути. ...Поема „Сон” це наскрізь дитина українськоо ґенія.” Тому називає просто фальшуванням правди, коли ще хто в 1927. році вчить, що козацька давнина зблідла (харківське видання, згадане вище), що слідно вплив „Дзядів”. „Ніяк не може мені поміститися в голові, щоб така на­скрізь національна поема, як „Сон” ...мусіла бути йому подикто­вана аж Міцкевичем”. Стоцький заявляє рішуче: виключене! Далі виступає проти всіх подібних пояснень чужинного впливу на Шевченка. Також виступає проти думки, що бачить у Шевченкових розпучливих безбожницьких словах сарказм. Навпаки він підкреслює глибоку релігійність Шевченка, що всюди вжи­ває стилю завітних пророків, а не безбожників. Він говорить з душі народу, його Бог – то Господь Бог живої правди; його ідеї – то за правду стати, згинути, мир і радість дати на землю; він апостол нового внутрішнього життя, обличитель катів, філо­соф; його думи – продукт глибокого дослідження рідної душі народу. У Шевченка від самого початку на першому місці стоїть Україна як цілість, доля-воля рідного краю, рідного народу, державно-політичне становище України в теперішньому відповідно до того, яке було в минулому; в його думках зосереджується все не коло його особистого горя, а завсіди коло України, коло її долі, коло її визволення.

 

В 1843 р. земляки зблизька показались йому „правнуками поганими”, з якими про ідейні речі навіть годі було говорити, холодні й байдужі до всього. Тоді почав „гоїти рани ядом”-пламенем, почав казати правду в очі. Особливо в „Тризні”, а далі в „Посланню”. Воно просто геніяльне. Шевченко бурхає нестрим­но і не наслідує зовсім польських революціонерів-теоретиків, як думають Гординський і Щурат. Коли прирівняти соціяльний стан, що його Шевченко зобразив у своїх повістях (Музика, Варнак, Близнята, Прогулька, Княгиня, Капітанша, Наймичка), тоді стане нам ясним Шевченків гнів, бо пани балювали тоді, як мужики голодували. „Посланіє” – це жива програма, правди­вий національний заповіт на твердих засадах моралі. Під зем­ляками розумів поет тільки українських панів, єдину верству, яка мала тоді якусь волю думки й діяння, а проте стояла на пе­репоні більше, ніж вороги, бо мала духові й моральні хиби. То­му закликає їх до самосвідомости.

 

У творі „Ой чого ти почорніло, зеленеє поле” – Стоцький вияснює Сімовичеві, що цим полем є зелена Україна в своїй ці­лості як край та як її історія. Хмельницькому він ніколи не да­рував того, що він шукав захисту в царя, хоч признавав йому великі заслуги для України. Шевченко вірить, що для України мають значення тільки ті українці, які дивляться на неї козаць­кими очима, а трупи вже ніколи не придадуться їй.

 

Свої інтерпретації Стоцький закінчує розвідкою „Ритміка Шевченкової поезії” (187-204). Тут протиставиться думці Ф.Корша, що закидував Шевченкові недбальство у формі, в розмі­рі, в ритмі. Стоцький називає таку думку „великим непорозумін­ням” і дуже докладно оповідає, як то він дійшов до правди. „Сте­жачи за ним (музикальним ритмом), звернув я свою увагу на ритміку народних пісень узагалі, зібрав увесь приступний тоді матеріял, перестудіював і його докладно. Я прислухався народ­ним пісням, але це були самі коломийки й козачки. Тут стало ще мені в пригоді, що одного разу зачув я в мого тестя, в Рож­нові, на Різдвяні святки від колядників живісіньку народну ко­лядку, а знов на весіллі мого брата в Немолові (в Радехівщині) мав нагоду почути живі весільні пісні, а далі й обжинкові, і так склався в мене живий образ ритміки народних пісень.

 

Мушу ще додати про один цікавий припадок. Одного разу був я в Федьковича, і він показав мені деякі свої нові вірші. Я почав їх у-голос читати й, виходячи тоді ще зі старосвітської метрики, не міг якось попасти на метр, і не раз спіткнувся на фальшивім наголосі. Федькович дуже чутливий на хиби наголо­су, зараз поправляв мене, і слово по слові в нашій розмові вия­вилося, що Федькович свої вірші складав, маючи на умі „нуту” якоїсь народної пісні. Це пізніше навело мене также на думку, що й у Шевченка, який так тісно зрісся з народною піснею, що, як знаємо з його біографії, завсіди співав, чи рисуючи, чи ма­люючи в академії, чи при якій нагоді; може так же завсіди мо­талася на умі якась „нута”, коли він складав свої поезії. Відси то, думав я, й велика малодійність Шевченкової поезії. Прикла­даючи добутки своїх ритмічних студій до поезії Шевченка, я пе­редусім зараз таки найшов цілу масу віршів, у яких зовсім ви­разно дається відчути коломийковий і козачковий (шумковий) народний ритм”.

 

„Співучість цих віршів на лад коломийки або козачка лежить прямо на долоні. Згодом стає мені ясно, що в Шевченковій поезії чути скрізь ритміку народних пісень. Не збило мене зпантелику ані авторитетне становище Франка, котрий у своїй інтерпрета­ції „Перебенді”, йдучи за Потебнею, сполучує склади в синтактичні групи і так старається пояснити форму в цій поемі”. Тіль­ки у 2. виданні шкільної граматики Стоцький помістив малень­кий додаток „Руське віршоване”, де коротко з’ясував його істо­ту й головні прикмети народних ритмів, зазначуючи, що і в штучній поезії вживаються українські народні ритми і наводя­чи там приклади в Шевченка. Отже, у Шевченка бувають пое­зії з козачковим віршем по вісім стіп з цезурою після четвертої з римою аа, бб: „На вічну пам’ять Котляревському, Чернець, Ху­стина і інші. Також дуже улюблений є коломийковий вірш з 8 і 6 стопами з цезурою по вісьмох. Рідше вживає Шевченко ко­лядкового ритму з 4 тактами: з 3 стопами, 2 стопами, з цезурою і повторенням 3 стіп та 2 стіп: „Мені однаково, І виріс я...”

 

 

III.

 

 

Уже в молодечому віці Степан Смаль-Стоцький виявив свої зацікавлення та здібності в ділянці педагогіки й дидактики. Не знаємо багато з його перших літ наукової праці в університеті та з відношення до авдиторії. Щойно згодом ця сторінка його ді­яльности записалася успіхами, про що можемо прочитати в спо­минах В.Сімовича, д-ра Л.Луцева, Омеляна Цісика. Одначе про його методи праці з студентами та з суспільністю можемо довідатись у його „Інтерпретаціях” творів Шевченка та в творах суспільного характеру. Він завжди вимагав уточнення й реаль­ної праці, натомість гидився фантазуванням у поважних спра­вах; це виявилося в перших часах його професорської діяльно­сти. Коли він спостеріг, що українська письменницька мова та її форма не упорядкована, зараз спрямував свою увагу на по­требу реформи в цих ділянках. Від 1885 р. починає студії укра­їнської мови враз з чужинцем, проф. Федором Ґартнером, та не покидає їх, поки не бачить успіхів у 1893 р. в ділянці правопису (фонетика) та в ділянці шкільної граматики для українців, а в 1913 р. в ділянці наукової граматики; після смерті Ґартнера 1925 р. продовжує їх сам, аж добуває успіхи в 1934 р. в читанні Шев­ченкових творів та в розумінні його думок, в 1937 р. в похованні т. зв. „праруської спільної мови”. Ці проблеми, основи української культури, характеристичні в його життєвій практиці та в праці над громадою. Уперто він силував її думати та діяти. В тому найвідповіднішою ареною була „Буковина” та її Літературно-нау­ковий додаток. Його кореспонденція з Драгомановим, Павли­ком, Франком, Коцовським та іншими свідчить про вміння заці­кавлювати та спонукувати до діяння, вміння відкривати правду в різних починах та стосувати здорову критику. Напр. оцінюю­чи працю Павлика про читальні він просто виступив проти йо­го „ненависти до нашого попівства, яке все таки справу піддвиг­нення народа мало на думці в своїх діях.” Збираючи уперто ма­теріяли до життя і творчости О.Ю.Федьковича, він цінив його значення для Буковини та постійно працював над ним. Почав­ши реформу правопису, він працював над здійсненням її, укла­дав нові засоби письмового виразу та уперто їх тримався ціле життя, (напр. ї, сьв., (галицькі старші форми...) зокрема доказу­вав брак мовного почуття в деяких новостях, що їх заведено в 1919 і наступних роках. Тому про правопис писав в різних ча­сописах і журналах, напр. Про руську правопись, Львів 1891, (псевдонім: С.Нагнибіда), В справі нашої правописи. „Діло” 1912, ч. 210, Правописні непорозуміння, „Українська Хата”, Ки­їв 1914, Уваги до проекту українського правопису, „Україна” 1927, Правописна справа, ЛНВ 1926, V-VII, VIII, Звідомлення акад. Кримського про правописну конференцію, ЛНВ 1928, VII-VIII. Коли ж започаткував видання наукового педагогічно­го журналу „Руска Школа”, то постійно турбувався ним, реда­гував, підтримував листування з Франком для його співпраці, писав сам, вів коректу та старався дістати гроші на видання. Тут у 2. ч. появилася його розвідка п. з. „Історичний огляд на­уки рускої мови в буковинських середних школах від 1850-1890 рр.” Також про Буковину та її культуру написав брошуру п. з. „Буковиньска Русь”. (Культурно-історичний образок”.) Чернів­ці 1897. Стоцький обговорює в цій книжці історію молдавської Руси, прилучення Буковини до Австрії в 1775 р. на підставі уго­ди в Царгороді між Туреччиною і Австрією. Цікавий розділ про початки шкільництва на Буковині, про початки народної освіти, про прилучення Буковини до Галичини в 1786 р. та про вплив польської школи на буковинський округ аж до 1850 р., тобто до створення самоуправного буковинського воєвідства, і далі аж до 1868 р. Згодом ідуть такі оригінальні та цікаві розділи, як напр. про перші вищі заклади наукові, зародки буковинського пись­менства, науку „рускої” мови в середніх школах, пробудження національної свідомости, про відношення до волохів, про влади­ку Гакмана, про організацію і українізацію „Рускої Бесїди” в Чернівцях. Протоколи її засідань свідчать про гарячу боротьбу між українсько-народним рухом та старим москвофільським. Все те написане дуже займаво та сперте на документах. Згодом по­містив у „Нашій Школі” у Львові 1914 р. розвідку п. з. „Як чи­тати твори Шевченка?”. Тут станув на становищі, що форма вір­шів Шевченка чисто народна, тому поки їх читати, треба вперед збагнути їх ритмічний характер та стосувати його вправою, поки він сам вигладиться. В цій методі треба підходити до ритму, як при танках. У Шевченка буде або коломийковий ритм, або ко­зачковий чи шумковий, або поважний колядковий, що дуже рід­ко коли стрічається. Тому кожен україніст-учитель повинен не тільки сам вивчити ці ритмічні форми та вживати їх при читан­ні Шевченкових поезій, а далі вчити учнів того мистецтва. В чи­танні не сміє бути шабльоновий патос чи патетика, але чар правдивого мистецтва, чар музично-поетичної краси, душевна розкіш.

 

З яким ентузіязмом писав він про щиронародну Шевченкову форму, пізнаємо те з розвідки „Ритміка Шевченкової поезії” та дописки з 10.X.1924 р. в Празі: „Кожний вітає в ній своє, рідне, а гарне, гарне, що й не надивишся, не наслухаєшся! Музика та й годі, своя рідна музика, своя рідна пісня народна: і коломий­ка в різних своїх ритмах, і козачок, і колядка, і весільна, і об­жинкова, і кожна музикальна форма, яку лиш денебудь віками придумав ураїнський народ. Щиронародна форма в Шевченка ще шляхотніша, ще краща, бо мистецька. Крайна пора сплати­ти довг нації супроти свого ґенія. Це тільки нарис (тобто „Рит­міка Шевченкової поезії”), який говорить, як високо ціню ми­стецтво форми нашого ґенія.”

 

Ентузіязм у праці та дослідах – то особливість Ст. Смаль- Стоцького.

 

 

[Зап. НТШ, т. CLXXII, 1960, c. 28-69]

 

__________________________________________

 

ПРИМІТКИ

 

1) Список праць Степана Смаль-Стоцького появився в німецькім словнику імен „Wer ist es?” (Unsere Zeitgenossen), певно з нагоди його номінації на дійсного професора в Чернівцях в університеті. У 1894 р. „Зоря” (Львів) подала статтю про нього. В Хроніці НТШ, ч. 1. 1910. Львів, в Записках істор. філ. відділу УАН, Київ 1919, видруковано його життєпис та вичислено 5 основних наукових праць, а в іншому місці того журналу видруковано трохи докладніший список творів, що займає 33 позиції, при чому названо його неповним і коротким. Також поміщено тут Життєпис академика Степана Осиповича Смаль-Стоцького.

 

2) Від 1878/9 до 1883.

 

3) 1883/4.

 

4) Франц Міклошіч (1813-1890) народжений в Стирії, вчився у Вараждині, Марбурзі та Грацу, в 1837 осягнув докторат філософії, викладав філософію в Ґрацу, в 1840. склав докторат прав у Відні, в 1844 р. працював бібліотекарем, у 1849 р. став надзвичайним професором, а в 1850. звичайним професором славістики у Відні.

 

5) 1847-1883.

 

6) В часі першої світової війни працював зразу у військовому суді у Відні, а потім був учителем полонених в таборах у Фрайштаті, Раштаті, Сальцведелі, Вецлярі, Ганноверіш Ґмюндені, об’їхав з викладами для вчителів табори та був приділений до полевого суду в Кракові-твердині. В липні 1917 р. був обраний головою Центральної Управи УСС-ів, що заняла місце давньої Боєвої Управи. Після упадку Австрійської держави в 1918 р. був послом Західної Української Народної Республіки в Празі в ЧСлР. В 1918. іменований академіком УАН в Києві. Викладав українську мову й літературу в УВУ від 1921 р. в Празі, а в останніх роках свого життя був президентом Мазепинсько-Могилянської Академії Наук та від 1935 р. головою Музею Визвольної Боротьби України в Празі. Помер 17. серпня 1938 р. в Празі, похований у Кракові в гробі своєї дружини Емілії з Заревичів, що там померла в часі першої світової війни.

 

7) „Ich habe in meiner Arbeit nur die volkstuemilichen, Formen des Kleinrussischen beruecksichtigt”. „Die Schriftsprache ist erst in ihren AnfaengeH vorhanden und ist keineswegs fixirt”, „vielmehr jeder Schriftsteller schreibt sein eigenes, den verschiedenartigsten Einfluessen unterworfenes Kleinrussisch, bei denjenigen Schriftstellern, welche ein gutes Kleinrussisch schreiben, wie Osnovjanenko, Schevchenko, Kulisch, M. Vovchok, Fed’kovych, Franko u. a., sind nur volkstuemliche Formen vorhanden (S. 196).

 

8) Найвидатніша етнографічна публікація цього часу (60-ті роки XIX ст.) – це збірка приказок Н.Номиса (Симонова, 1823-1900) „Українські приказки, прислів’я, і таке інше" (1864), в основі якої лягла, побіч матеріялів П.Куліша й інших сповробітників, поважна збірка Панаса Марковича (1822-1867). Праця Номиса цілком відповідала тодішнім вимогам науки й була аж до виходу корпусу приповідок І.Франка найкращим твором із цієї ділянки в слов'янській етнографії. Енциклопедія Українознавства І. 189.

 

9) „Auf die Frage nach der Ursache dieser Differenzierung kann шан keine Antwort geben; sie ist in die Dunkelheit der entlegensten Vergangenheit gehuellt. Alle lebenden, slavischen Sprachen haben dieselbe, natuerlich jede in ihrer Art, entwickelt.1) Vielleicht am weitesten in dieser Richtung geht das Kleinrussische: Leblose Substantiva -u, lebende -а”. 1) Jagich: „Einige slavischen Sprachen, slovenisch, russisch, lausitzer-serbisch bieten uns ausserdem die Einsilbigkeit als einen Factor, der beim Umsichgreifen der u-Endung offenbar beteiligt war.” Archiv fuer slavische Philologie, Bd. 8, S. 200.

 

10) K.Кисілевський. Кодекс Ганкенштайна – староукраїнська пам’ятка. Зап. НТШ т. 161. Збірник Філ. Секції, т. 24. Нью Йорк–Париж 1953. Стор. 11-36. Зміст пам’ятки стор. 12.

 

11) Проф. Федір Гартнер, австрійський німець, мовознавець, викладав порівняльну романську філологію в Чернівцях, вивчив при допомозі Стоцького українську мову, потім перенісся до Грацу, а згодом до Боцену в Альпах.

 

12) Ст. Смаль-Стоцький. Федір Гартнер (Посмертний спомин). Зап. НТШ, т. 136-7. Львів 1925. Стор. 241.

 

13) Кость Кисілевський. Історія українського правописного питання. Зап. НТШ, т. 165. Збірник Філ. Секції, т. 26. Нью Йорк – Париж 1956. Стор. 104.

 

14) И.В.Ягичь. Исторія славянскои филологии. СПб. 1910, стор. 761. „До-вольно неодобрительный отзывъ об этой грамматике написали Ст. Смаль-Стоцкій и Т. Гартнеръ в Zeitschrift fuer Oesterreichische Gumnasien. Wien 1889: Граматика руского языка для школъ середнихъ – Д-ръ О. Огоновскій, Львовъ 1889.

 

15) Гл. Федір Гартнер (Посмертний спомин), стор. 243.

 

16) Гл. там же стор. 244.

 

17) Гл. Доповіді ч. 11, АНТШ, стор. 18.

 

18) там же.

 

19) Гл. Федір Ґартнер, стор. 245.

 

20) там же.

 

21) там же.

 

22) там же, стор. 245-246.

 

23) там же, стор. 247.

 

24) Grammatik der Ruthenischen (Ukrainischen) Sprache. Vorrede.

 

25) Гл. 24. Syntaktisches.

 

26) Гл. 24. Стор. 2-4.

 

27) Grammatik d. Ruthenischen (Ukrainischen) Sprache. Vorrede. „Wir beschreiben die lebende ruthenische Sprache u. trachten zugleich ihre Beziehungen zu den anderen slavischen Sprachen aufzudecken; insofern ist unsere Grammatik vergleichend.”

 

28) C.Смаль-Стоцький: Федір Ґартнер (Посмертний спомин), стор. 247: „Я і слухав правильно його викладів фонетики, хоча вже був професором.”

 

29) Gr. d. Ruth. (Ukrain.) Sprache. § 5. Lautcharacter des Ruthenischen.

 

30) Ibidem, Betonung.

 

31) Gr. d. R. (Ukr.) Sprache. S. 487. „Die zwei urslav. Laute у und і sind im Ruthenischen wie im Suedslav. zu alter Zeit zusammengefallen.1) (Deshalb gehoert nach Baudouin de Courtenay das Kleinrussische Dialekt. Gebiet... zur suedlichen Zone der slav. Sprachwelt im Gegensatz zur noerdli-chen), im Russischen nicht.”

 

32) V. J. Archiv f. sl. Phil. Kritischer Anzeiger. Grammatik der Ruth. (Ukrain.) Sprache. Berlin 1920. Bd. 37. S. 204-211.

 

33) Ibidem.

 

34) Grammatik der Ruthenischen (Ukrainischen) Sprache. S. 465: „Unsere Vergleichung кадп selbstverstaendlich weder vollkommen, noch voll-staendig sein, immerhin aber wird sie fuer unseren Zweck aussfuehrlich genug sein.”

 

35) C.Смаль-Стоцький. Федір Гартнер. Стор. 246.

 

36) Sammlung Goeschen. Ruthenische Grammatik von Dr. Stephan von Smal-Stockyj, oe. Prof. an Univ. Czernowitz. Berlin-Leipzig 1913.

 

37) Ukrainisches Lesebuch mit Glossar. B. L. 1927.

 

38) Стор. 165.

 

39) J.Rozwadowski. Uwagi o dyftongach ie, uo w południowo-zachodn. narzeczu białoruskiem. Kraków. Materiały i prace Kom. Jęz. 1904, str. 207; „sonans o niejednolitej artykulacji”.

 

40) Фонологічний принцип, що його започаткували: Де-Сосір (1916), Бодуен де Куртене.

 

41) J.Rozwadowski. Język polski, str. 395: „północne dialekty polskie znają, podobnie jak kaszubsko-słowińskie, tylko i, to jest у utraciło swoją odrębność.”

 

42) T.Milewski. Rozwój fonet. wygłosu prasłowiańskiego. „Slavia” 1932. St. Szober. Gramatyka jęz. poi. § 10. str. 24.

 

43) C.Смаль-Стоцький: Питання про східнослов. прамову, стор. 2. Зап. НТШ. Л. 1937.

 

44) Цитую за АНТШ Доповіді, ч. 11. Стор. 20-23.

 

45) В.Сімович. Спогади у 75-ліття Степана Смаль-Стоцького. Передмова до Т. Шевченка. Інтерпретацій У.І.Н. Варшава, 1934. Львів 1934.

 

46) Тарас Шевченко. Інтерпретації. Після прочитання харківського видання Кобзаря за редакцією Айзенштока й М.Плевако, Стоцький обурився та дописав до своєї інтерпретації „Великого Льоху" зацитовані слова про двох Іванів, під якими редактори розуміли працюючих і панів. (Стор. 62). Прага, 8. III. 1927.

 

 

 

[Зап. НТШ, т. CLXXII, 1960, c. 28-69]

 

 

31.12.2015