ФЕЙЛЄТОН „ДІЛА" З ДНЯ 27. ЖОВТНЯ 1931.
Як ми вже повідомляли, Львівська Шкільна Кураторія видала нові гімназійні читанки зредаговані А. Крушельницьким харківським правописом. Таке видання появилося, очевидячки, наслідком повного необзнайомлення дотичного референта зі становищем нашого правопису. Вчителі непідготовані до правопису якого не всилі вивчити, опинилися в дуже прикрому становищі. Одночасно довідуємося, що „Фільольогічна секція Наук. Т-ва ім. Шевченка" звернулася до Шкільної Кураторії з пропозицією завести харківський правопис у всіх школах. Користаючи з побуту у Львові проф. д-ра В. Сімовича, наша Редакція звернулася до нього, як до знавця, з проханням висловити свою думку про цю справу.
Вельми Шановний
Пане Редакторе!
На Ваше прохання висловити свій погляд на справу заведення т, зв. харківського правопису в наших школах, я радо подам Вам свою думку, при чому докину декілька слів і з приводу самого правопису. Я вважаю, що заводити цей правопис уже тепер до наших читанок і взагалі в нашу школу —за рано й непотрібно. На це є свої причини — Чисто педагогічного характеру, а то й річеві. Наскільки мені відомо, в наших середніх школах обовязуе й досі граматика акад. а Смаль-Стоцького, що, видаючи нове видання своєї книжки, щоб не збільшувати правописного хаосу ще й у школі, перевидав свій підручник без змін, полишивши давню, передвоєнну системи українського правопису. У народніх школах і в нижчих класах середньої школи, на скільки я не помиляюся, обозязує досі граматика Ом. Поповича, де принятий загально знаний і уживаний у нас після війни правопис, збудований на компромісі між ортографією Наукового Товариства ім. Шевченка зперед війни та тими змінами, що їх у наш правопис саме внесло життя. Цим останнім правописом у головних основах користуються наші видавництва, преса, ним пише, здебільше, все наше громадянство. Це більш-менш той правопис, що його скодифіковала була перед харківською правописною конференцією (перед 1927) фільольоґічна секція Наукового Товариства ім. Шевченка, і що його мали на цій конференції обороняти представники цієї нашої найвищої наукової установи на західніх укр. землях. Можна балакати про різні недостачі різних правописних систем — вони все матимуть недостачі; можна дискутувати про науковість, чи ненауковість правопису, про більшу, чи меншу його практичність — але ж школи ця справа зовсім не торкається, школа має мати певну систему правописну й мусить її притримуватися. Різні правописні системи, вводжувані різними вчителями в тій самій школі, й як що до чого й у тій самій клясі тої самої школи — відбиваються зі шкодою для навчання предмету, дезорієнтують молодь, у її погляди вносять хаос, а наслідки: безпорадність, безпомічність, байдужність і, врешті, повна втрата пошани для авторитету школи. Тимто вводити серед теперішніх обставин, без попередньої підготови, без граматичного підручника, збудованого на системі т. зв. харківського правопису, без відповідної підготови в цій справі і вчительства, — я не вважаю за річ щасливу. Що підготови такої нема не тільки серед учительства, але й у невчительських лавах, серед прихильників нашого правопису, це видно з різних видань.
Та воно й не диво, що воно так. І тут приходимо до річевих аргументів, що промовляють проти заведення т. зв. харківської ортоґрафії. Справа в тому, що система харківського правопису не додумана до кінця, тим то й не добудована, до самого верху не доведена. Воно ні трохи не дивно. Це ж уперше життя поставило перед нашими земляками на Радянщині вимогу створити систему: до „Найголовніших правил українського правопису" Української Академії Наук із 1919 р., що правили за підклад для т. зв. харківського правопису, кожний писав, як йому казало його „почуття". Та досить порівняти „Правила" з „Українським правописом", виданим 1930 Наркомосом України, щоб переконатися, кілько внесено до тих „Правил" сутніх змін не тільки у правопис, але й у форми літературної мови¹). Не диво, що в виданнях ВУАН побачите дуже часто на книжках скромну замітку, що, мовляв, правопис книжки різниться від офіціяльного, бо книжку складали до 1930. іт. д. А кілько різниць без такої замітки у книжках, виданих державними радянськими видавництвами! Кілько відхилів від самої основи офіціяльного правопису! Та й це не диво, бо всього, чого життя вимагає, в закони не вбереш, і доля авторів „правописних словників" у цій справі (таксамо, міркую, укладчиків читанок, редакторів) дуже й дуже незавидна. Справа в тому, що система т. зв. харківського правопису збудована головно, в відділі чужих слів, не на своїй (від XVI.—XVII. ст.) українській традиції, коли сформувалася була свідомо середньоукраїнська літературна мова, яка передала нам цю систему в спадщині, а на системі чужій, здебільше, російській, цілком відмінній від нашої, але ж одинокій, що добре знана широкому загалові на Радянській Україні, імена власні (напр. Сицилія, Асирія, Абісинія), знані в нас у певній уже формі, виходить ув одежі „Українського правопису" (з 1930) зовсім чужій тому, що при утворюванні відповідного закону спущено з ока традицію, яка на західніх українських землях не переривалася, й яка не доводила ніколи українського граматика на Заході до якихнебудь сумнівів, як писати це, чи те слово. Ця традиція і лягла в основу правописного „харківського" закону про писання чужого g та l у наших словах — але ж приклади, що їх подає „Український правопис" не все щасливі, й людей, що йдуть бездушно за цією книжкою, вводять у сліпу вулицю. Не диво, що не тільки фільольоґи, але й журналісти²) говорять про перегляд правопису, а молодий, дуже талановитий лінгвіст Наконечний у проспекті Радянської Енцикльопедії (Бюлетень УРЕ, № 1, Харків, 1931), ст. 31—32, а з ним майже всі учасники лінґвістичної конференції, скликаної з приводу видання цієї Енцикльопедії, говорять про написання ла, га в грецьких словах тільки як про виїмки (ibidem, ст. 30—31) і вважає, що треба в нас писати й епіґон, і ґіґієна, й орґія, й полігамія й т. д. й т. д. зовсім так, як досі всі писали ми. Цих виїмків з га, ла життя на Україні внесло трохи більше, ніж у нас (тамсамо ст. 31), але-ж вони дають якусь певну, зрозумілу систему, чого в „Українському правопис!" та в „Правописних словниках", та в виданнях, що йдуть за ними — зовсім не видно. Але-ж це справа інша. Це тільки один зразок того, що справа українськогоо правопису й на Радян ській Україні річ пливка, що й там (як у нас) „хибно й механічно товкмачать український правопис" (ст. 30), що й там панує „розбіж ність" у думках (ст. 29), що нам треба лічитися з поважними змінами й там, а що ж тоді в нас? Та ще до того в школі, де кожна зміна, та ще й непевна, викликує заколот?
Та чужі слова (дуже болюча справа!) це тільки один маленький зразок. А візьмім хоч би таку справу, як апостроф, проти якого на харківській конференції криком кричали не тільки представники зах. земель, але ж мало ще не ціле Правобережжя. Цю справу, зовсім несутню для українського правопису, чужу для нас з погляду історії мови та сучасної фонетики —в нас цілком ізмеханізовано, а бо вона в нас цілком незрозуміла. Апостроф після губних і для Наддніпрянщини річ переходова. Коли ми вживаємо апострофа (напр., я вживаю його в наукових виданнях української еміґрації), то тільки так довго, доки в нас на Україні міста зрусифіковані та інтеліґенція привикла до російського читання я, ю, є, ї після губних (мяка вимова губних, напр. пять читають за p’at не рjаt’); після дерусифікації міст він відпаде. Заводити йото там, де такої небезпеки немає, це непорозуміння. Тим то я не дивуюся, що в нас тут ніхто не знає, чому писати апостроф, напр., у слові вюн, а не писати його в чужих словах (напр. Вюртенберґ³), чому ставлять там апострофи, де їх не повинно бути⁴). Іще одне.
Я не розумію, взагалі, чому в одному випадку так сильно додивлятися до фонетичного переписування слів, (напр., п’ять, щоб читати pjat')? а в инших випадках ні (напр., для зазначування палятальности сичного перед губним, як після губного йде йотований або і з ѣ), напр., сьвітло, сьвятий — дарма що для нашої мови цей закон дуже характеристичний, і незазначування його веде до хибної ортоепії. Розуміється, я не обстоюю, щоб писати в таких випадкам мякий знак⁵), але-ж указую тільки на велику розбіжність у критерії при творбі системи правопису (те саме треба сказати і про апостроф після „р“, що декуди на західніх землях, наслідком ствердіння „р“, доводить на нашому ґрунті до великих непорозумінь⁶).
Я не воріг одного правопису для всіх українських земель, він у нас мусить бути, але ж система одного спільного для всієї нації правопису вироблялася в усіх народів і в нас виробляється поволі, і наспіх, коли виринають непорозумння, уніфікацію невиробленого правопису переводити не слід.
Це, Вельмишановний Пане Редакторе, мої замітки тільки в загальних рисах. Розписуватися широко тут не місце. Я відповідаю тільки на Ваше питання й подаю найяскравіші приклади. Одначе ці приклади ясно виявляють, що заводити вже тепер у школах т. зв. харківський правопис, річ цілком зайва, з річевого боку передчасна, з педаґ. — користи не приносить.
______________
¹) В нас чогось ізплутують ці дві речі, і тут—теж вина книжки „Український правопис“, що обхоплює не тільки правопис, але й подає приписи щодо вживання поодиноких форм, подає відміни, закони словотвору, вибирає з безлічі говіркових форм чомусь ту, а не инщу, одне слово, хоче скодифікувати форми літературної мови вже нині коли ще їх кодифікувати не можна й не слід!
²) Проф. Євген Тимченко: „Є чималі помилки в Українськім правописі, їх, поки не набули ще звички, тре ба виправити" (Бюлетень УРЕ, ст. 22; Євг. Касяненко, редактор „Вістей"; „Розділ „чужі слова“ конче треба переглянути. таксамо ст. 20.
³) До речі, на харківській конференції прийнято нім. „ü“ переписувати нашим і (франц. u нашим ю). чому в „Українському правописі" заведено ю, я не знаю й не розумію.
⁴) Напр. мертвяк, святий і т. д.
⁵) Я сам пишу без мякого знака, хоч усе і скрізь зазнаную, що вимова мусить бути з мяким сичним. Те саме і в граматиках Радянської України. Чого-ж тоді того закону, ортоепічного не прикластиб і до йотованих після губних? А я вже чув і в Галичині вимовуі svit, svjatyj, cvit..., і ніхто її не справляє!
⁶) Напр. в „Записках Наук. Т-ва ім. Шевченка“ транскрипція таких слів як ур'ядовець, пор'ядки, мор'я цар'я!” Прим. Редакції.
[Діло, 27.10.1931, №241]
27.10.1931