(У століття народин о. Данила Танячкевича).
"Ви нe могли ніколи проглянути так близько біди народньої, як я. Се моя велика школа!.. В нічім не відрізнений від народу і в його горю, став я Лазарем для нього... роздробився на атоми, щоб скрізь йому у видний спосіб бути помічним! Впрост зробив з себе медіюм для народу... І моєї роботи ніхто не помічає в Галичині, бо її не знав, не знає і знати не може тим, що мене і не видно було, — хоч що є народнього в Галичині, се ж я йому батько!.." Так писав про себе Данило Танячкевич у половині грудня 1876 р. до Михайла Драгоманова. Листування Танячкевича з Драгомановим опублікував Михайло Павлик, який з приводу автохарактеристики Танячкевича висловив ся, що, "коли мати на ввазі початки українського руху в Галичині та згадану вище практику Танячкевича із селянами, то сей його самомалюнок мабуть, не дуже різнився б від того малюнку, який мав би зробити його прийдешній історик". І Павлик бажав, щоб швидко народився такий історик.
А поки народиться такий історик і змалює докладно й повно працю і заслуги одного з найідейніших народніх діячів Галичини, хочу пригадати цього апостола рідного народу, нашому громадянству, порушуючи глушину в століття його народин.
Данило Танячкевич походив із старої священичої сімї, гніздом якої був Дідилів, де його дід був парохом. У Дідилові й народився Данило 6 листопада 1842 р. Народні школи кінчив у Виткові і у Львові, де ходив також до гімназії і де кінчив богословські cтyдії. Висвятившися в 1867 році на священика, одержав місце приватного сотрудника в Станислачику, а в 1868 р. став адміністратором капелянії Закомаря, де опісля був парохом на цій убогій парохії аж до смерти. Помер 21 квітня 1906 р.
Сімя Танячкевичів прийшла до Галичини з Наддніпрянщини й завсіди відзначалась гарячим народолюбством. Защепилось воно також у серці юнака Данила. В гімназії виявилось народолюбство Данила в захопленні народніми піснями, переказами, приповідками тощо, тобто усною словесністю українського народу, а далі його письменством. Поживи для його жадливої душі доставляла бібліотека його вчителя і провідника Михайла Осадці. Що припало йому до серця, з того робив копію й у відписах ширив між своїми товаришами. Трудний це був шлях поширення української літератури. Тому дуже прислужився цій справі львівський купець Михайло Димет, спроваджуючи 1862 р. з Києва українські книжки, видані в Києві й Петербурзі. В 1861 р. прийшли на адресу Танячкевича дві пачки книжок від Пантелеймона Куліша.
Українська література Наддніпрянщини зробила повний перелім у думкам і поглядах галицької молоді. Про першу пятку її, двох неназваних, Володимира Шашкевича, сина Маркіяна, й Данила Танячкевича, й трьох названих, маємо таке цікаве свідоцтво Володимира Шашкевича з 1867 р. "В році 1860 двох тільки було з людей молодших ві Львові, котрі вже тоді думали, але тільки думали о приняттю українського наріччя за основу дальшого розвитку нашої літератури і о введенню у нас українського правопису. Пригадуємо собі як нині, з яким ентузіязмом читали ми тоді переписаних кілька пісень Котляревського, которі яко спадщина нам дісталися, — або уступи з Шевченкового Кобзаря, которого пильно переписував Танячкевич. Якось тоді переїздив через Львів сердешний наш друг, покійний Бернатович, українець з тілом і душею. Він їхав з Києва на купелі, опісля в Париж і до Праги. В тісній піддашній кімнатці прочитували ми твори великого нашого генія Шевченка, подоповнювані з манускриптів рукою покійника і, дивлячись на живого-живісінького українця — першого, котрого ми пізнали, — ми слухали, задержуючи в памяті кожне його словечко про Тараса, київську громаду, про тамошні порядки, чудувалися красоті його мови — і мужніли. Опісля прибули до Львова п. Заревич, п. Згарський, а далі й п. Климкович, і бач, вони були щирими народовцями! А найти в ту пору народовця, котрий явно і голосно виповідав свою гадку, значило найти який то дорогий брилянт, яку то заховану перлу. Стала нас, отже, мала громадка, громадка з пятьох людей".
Володимир Бернатович, що при кінці липня 1861 р. переїздив через Львів, мав великий вплив на Танячкевича. Обидва моменти, захоплення Бернатовича творчістю й ідеологією Шевченка та й інформації про організацію студенських громад, запали глибоко в душу вразливого юнака Данила. Бернатовичеві завдячував Танячкевич і текст недрукованого тоді ще Шевченкового "Кавказу". Слова "Кавказу" Шевченка
І неситий не виоре
На дні моря поля
поклав Танячкевич як мотто своєї статті "Слівце правди "Dziennік-ові Literaсk-ому" про нашого батька Тараса Шевченка", надрукованої у 35-43 числах "Вечерниць" за 1862 р. і в перших двох цього ж часопису за 1863 р. й підписаної псевдонімом Грицько Будеволя. Таким чином у 1942 р. минає вісімдесят років від першої відомої друкованої статті Танячкевича.
Танячкевич виступив в обороні "батька літератури нашої, співака волі нашого народу, котрий своїми віковічними творами заслужив собі на безсмертність між нами, а нам запевнив навіки нашу народню екзистенцію". Авторові статті були відомі "Кавказ" і "Посланіє до земляків" Шевченка, очевидно, з рукописних копій. "Посланіє" розумів Танячкевич так: "З рідного краю, з рідного народу маєм ми брати основу до всякої науки, до нашої освіти, власним духом, не позиченим стоїть нам світові обявлятися, рідним життям належить нам жити і питоменним способом працювати для добра цілого світу". Молодь оголосила себе за його дітей, бо побачила рятунок тільки в щирій роботі для добра нашого бідного народу. Великість Шевченка для українців зясував словами, зверненими до польських панів: "от гляньте тільки на те, скільки дітей невідродних придбав собі своїми співами Тарас; себто не самі наші просвічені люди, але і сам простий народ знає його і його думи. А в вас, панове, скільки дісталося Міцкевічевих творів до рук люду?"
В 1863 р. надрукував Танячкевич в "Меті" й окремо "Письмо до громади", підписавши його "Невідомий з-поміж гурту". Тут він звертався до "славних галичан" із покликом до "великого порання і єднання народнього", бо в світі важиться питання: "чи давня тьма, чи вольний дух народній має панувати на землі? Чи не вбачаєте, — питався автор, — як у сусідстві коло нас борються оба томителі наші, як ляхи підняли розпачливо оружжя напротив царату? Чи не дочуваєтесь ридаючого голосу від братії нашої: москаль нас немилосердно катує, славна Україна від москаля гине?" Пору до єднання уважав автор за відповідну, бо ось недавно почули ми страшний голос від братії нашої: Послухайте, рідні браття галичани, нашої нужди; довідайтесь, скільки терпить Україна від москаля, як убогі діти її катуються, як її орли-сини з рідної домівки у далекий Сибір проганяються; навіть рідним словом їй обізватись і рідну пісню проспівати лютий москаль не дозволяє, що ніхто з попередущих катів їй не боронив. — Справді, коли є така хвилі в життю народнім, де він єднається, де приходить до пізнання своєї особистости і своєї цілости, то настигла для нас така хвиля із тим страшним одзивом братів наших. От тепер то нам єднатися, а єднаючись, голосно обявити: знайте, народи! і ми народ великий, і нас є не абискільки, а мільйони; ви на нас забули, а ми перелічили свої голови, порахували наші скарби народні; так, як і ви, вміємо боліти, коли братів наших катують, бо ми чуємо, що ми одного роду, одної крови, що їх недоля то наша недоля".
В короткому перегляді нема місця спинятись над цікавими на свій час думками автора про минуле й сучасне життя Наддністрянщини, про становище "Слова" до української справи й таке інше, щоб виказати потребу повної переміни народнього життя, про стан літератури по обох боках Збруча та культурно-національне життя Наддніпрянщини, щоб закликати наддністрянців до протесту проти заборони українського слова в Наддніпрянщині й московського катування українського народу. Свою двоаркушеву річ і скінчив автор словами, зверненими до свого "Письма": "А коли доведеться тобі заблукатись і на Україну, то скажи там нашим браттям, що і під зеленими Карпатами найшлись такі братні, любячі душі, що за їх кривдою вступились; принеси їм надію, що недоля їх мусить скінчитись, а на відраду відозвись до них словами великого мученика:
Свою Україну любіть —
Любіть її, бо время люте —
В останню тяжкую мінуту
За неї Господа моліть!"
(Д. буде).
[Краківські вісті, 27.10.1942]
Тоді був Танячкевич як богослов у мурах львівської духовної семінарії. Про його ролю, яку він відіграв там, маємо цінне свідоцтво в статті "Молода Русь", написаній 1866 р. й надрукованій у фейлетонах "Діла" з 1892 р. Ось що там читаємо: "Святогорці заказували читати й передплачувати семінаристам "Мету", а тим часом поміж найспосібнішими та найдіяльнішими співробітниками "Мети" був якраз укритий за літературним псевдонімом один із семінаристів. Бо, крім дуже малих виїмків, всі молоді семінаристи цілою душею були "Меті" прихильні. Та ні на кім важніше і безпосередніше не тяжить рука святоюрців, як на семінаристах, тим то вони мусити вистерігатись проявів усякої симпатії до "Мети", а ненависти до "общерусского" напряму святоюрців. Ревний, а укритий за літературним псевдонімом співробітник "Мети" за час свого перебування в семінарії впливом своїм багато відділав на політичний настpій львівських семінаристів. Від його часів буде зміна того політичного настрою серед львівських семінаристів, а раз наданий правдиво народній напрямок не дасться вже приспати".
Щойно в третьому році свого побуту в духовній семінарії пізнав красу української поезії та прози Анатоль Вахнянин, як сам писав у своїх "Cпоминаx", додаючи, що "виключну заслугу в тім мав Данило Танячкевич". З його рук одержав Вахнянин по більшій частині тільки переписані поеми Тараса Шевченка, історичні думи Максимовича й друковані повісті Основяненка. Шевченко, Максимович і Основяненко зробили рішучий перелім чи переворот у поглядах семінаристів на українську літературу. Твори їх ходили з рук до рук, переписувались, вивчались напамять. "Не було майже питомця ( з виїмкою хіба деяких духово зовсім анемічних), який не мав би переписаних поем Шевченкових" — писав Вахнянин, що назвав Танячкевича "душею всього народнього руху". Танячкевич "горів весь для народнього діла. Він позискував адептів для нашої народньої ідеї не лише в семінарії, але і на провінції між гімназійною молоддю. За його почином повстали по різних гімназіях т. зв. "громади", добре, хоч потайно зорганізовані. З шефами тих громад Данило переписувався безнастанно, просто — застосував їх довжезними письмами, якими кріпив їх духа патріотичного. Дануньо був славний організатор і не уставав в тій роботі", читаємо в спогадах Вахнянина.
Остап Терлецький, що старався підійти критично до галицького культурно-літературного життя, написав про Танячкевича: "Будеволя знав, що його голос до молодежі не буде голосом вопіючого в пустині. Як який знаменитий артист зі своїм інструментом, так умів він поводитися з молоддю. Не тому, немов то би він був хитрим дипломатом і з холодним вирахуванням умів використовувати слабі її сторони й уживати для своїх цілей. Ні, дипломатичної жилки в нього не було навіть на лік і, може власне для того, вплив його на молодь був тим більший. Не вирахуванням, а ентузіязмом своїм успів він згорнути її коло себе, уділити їй свого духа і кермувати нею безумовно. Бо й сам він був молодий, повний молодечої енергії, молодечого запалу, і всією силою своєї чистої душі полюбив ті ідеали, які навіяла до Галичини Шевченкова поезія і відновлене літературно-наукове життя в Україні. Так як він сам у тих ідеалах знайшов для себе вихід із тісного й мертвого галицького життя, як сам побачив у них єдину дорогу для народнього відродження, так ті ідеали передавав він і молодшому поколінню. Його це заслуга, що вони так швидко стали прийматися між ним, що важку, невдячну роботу над піднесенням народу і зближенням інтеліґенції до нього воно з запалом узяло на себе. Він був тим справжнім посередником між Україною і галицькою молоддю і він один, не вважаючи на розчарування і невдачі, які через недоспілість молоді спадати мусіли на народню партію, потрапив у своїх руках так довго утримати її справи, поки молодь не підросла і сама не взяла їх у свої руки". Будеволю-Танячкевича називав Терлецький найкращим організатором молодої партії, без якого "ледве чи ідеї демократичні могли б були так швидко огорнути молодь". Танячкевич "не лиш пояснював молодим студентам у приватних листах значіння порушених у публіцистиці питань і втягав таким способом не звиклі до точного мислення молоді голови до поважної застанови над суспільними справами, але переписував їм Шевченка, історичні думи, подавав короткі перегляди народньої літератури, історії і т. д. І не сухі, безбарвні перегляди, якими звикли трактувати студентів у школах, але написані з чуттям, повні поезії, барвінку, зелених верб, місячних ночей і цитатів із Шевченка, які говорили не до розуму, але ще більше до серця. А що говорили щиро, без облуди, то й трапляли завсіди до серця, і виробили таку високу патріотичну температуру, якої досі певне в Галичині не було. Хто лиш увійшов у круг її, той не міг усунутися з-під її впливу і мимоволі піддавався ідеям, що витворили її. Тож листи його були добрим способом пропаганди демократичних ідей. Вони то передовсім приготовляли молодь до поважної громадської служби, якою мала вернутися утрачена свобода народу і зачатися в Україні ера братерської рівности і свободи. Вони вчили лагодитися до рішучої хвилини, щоб, як настане час боротьби, кожний був на своїм місці і вмів сповнити свій обовязок. А покищо вони безперестанку звертали очі молоді до простого народу, вчили, що, лиш пізнавши той нарід і зєднавшися з ним, вона зможе відповісти своїм обовязкам".
(Д. буде).
[Краківські вісті, 29.10.1942]
Терлецький не знав, що більше подивляти, чи цю енергію, з якою Танячкевич вів свою пропаганду, чи "той невичерпаний запас чуття, що на всі кінці Галичини виливався не листами, але формально рукописними брошурами і все таки ніколи не висихав. Toй його патріотичний запал виробив собі навіть був окрему поетичну мову, яка уділялась усім народовцям того часу. Мова ця тепер видалась би неприродною і разила б; тоді ніхто не годен був інакше писати". Стиль Танячкевича дуже не подобався Франкові, як бачимо з оцих його слів у нарисі української літератури: "Танячкевич писав на своїм віці дуже багато про найрізніші справи, але, визначаючися скрізь надміром запалу і браком основного знання, не здобув собі визначного місця в письменстві, а в організаціях ученицьких громад, на які він у 60-их роках мав дуже великий вплив, тай вплив власне задля його ентузіястичної і пустої патріотичної фразеології, повної безкритичности, треба признати більше шкідливим, ніж пожиточним. І пізніше у всіх народовецьких організаціях він любив виступати в ролі пророка і патріота, але ані в одну справу не вмів вглянути розумно і фахово, і був визначним чинником радше забагнення, ніж розвою галицького українофільства". Наведені слова Франка походять із 1910 р.
Але в свій час стиль Танячкевича робив своє. Загрітій його пропагандою молоді надано таку організацію, що окремі сили "не марнувалися, але в спілці могли впливати на себе, піддержували між собою раз розбудженого духа й були дальшими розсадниками народніх ідей. Організацію цю перепровадив Будеволя заснуванням громад у Львові і на провінції, які між собою і з головною громадою у Львові стояли у звязку і коло яких групувалися також прихильники народнього діла, що не входили безпосередньо в громади" — ось навіяна великою симпатією характеристика Танячкевича з-під пера Остапа Терлецького.
Немов у відповідь Франкові в присвячених йому "Записках Наукового Товариства ім. Шевченка" сучасник і свідок праці Танячкевича, Титко Ревакович, схарактеризував його як "очитаного, високоідейного і гарячого українського патріота", що "був духовим провідником не тільки майже всієї духової української семінарської, але і світської університетської молоді у Львові. Він знав нашу історію і нашу літературу — оскільки тоді можна було їх знати. Його поважала і семінарська старшина". "Данило Танячкевич — писав Ревакович — переписувався з Паньком Кулішем, тодішнім — так сказати б — головою всеукраїнського руху; переписувався з Осипом Федьковичом, поезії і повісті котрого нас електризували; кореспондував із студентами українцями у провінціяльних гімназіях. Ціль переписки з учениками була та, щоб молодь училася рідної мови, літератури і історії українського народу і щоб любила свій нарід над усе".
І посів Танячкевича приніс багаті плоди. З мурів духовної семінарії вийшли такі діячі, як: Юліян Целевич, Омелян Партицький, Наталь Вахнянин, Олексій Слюсарчук, Яків Гудик, Климент Ганкевич, Билинкевич, Паславський і інші, а з ученицьких громад: Євген Желехівський, Володимир Навроцький, Олександр Барвінський, Олександер Огоновський, Тит Заячківський, Андрій Січинський, Володимир Стебельський, Володимир Ганкевич і багато інших.
II.
Ставшись батьком галицького народовства 60 і 70 рр. XIX століття, Данило Танячкевич почувався покликаним стояти на сторожі його чистоти. В 1867 р. вийшла y Відні брошурка п. з. "Письмо народовців руських до редактора політичної часописі "Русь" як протест, і меморіял. Списав Федор Чорногора". Сильну зброю в руки противників галицького народовства дали Кость Горбаль і Федір Заревич, обнявши в 1867 р. редакцію часопису "Русь", основаного і піддержуваного намісником, графом Аґенором Голуховським, творцем і головним стовпом польонізаційної системи в Галичині. Проти редакції "Руси" й звернена брошура з вищенаведеним заголовком.
Автор почав свою річ словами: "Ісповідники величного завіту нашого незабутнього кобзаря, Tapaсa Шевченка: "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля", ми вірні, нікому незапродані сили самостійного руського народу, його наділ, його будучина, ми свідки живобачні, як од усякої зради і напасти, кривди й гноблення терпить і мучиться наш народ; ми, що бажаємо, щоб не то ясний, вольний світ життя нашого народнього розвівся на нашій землі, а щоб і чужі вбачали нашу честь, нашу правду народню, — ми от то, у самій тяжкій, безодрадній для народу нашого годині, єднаємо наші голоси, добуваємо на яв укриті думки, голосимо сміло наші жадоби й ставляємо їx перед обличчя народу нашого"... Заявивши, що "Pyсь" спонукала його виступити, автор писав: "Після упадку, нашого щиронароднього органу "Мета" мовчали ми довго. Мовчали, як божевільні ляхи, і честь і вашій глузд потерявши, у своїх органах неґували наші права народні, нівечили наші святощі, бо знали ми, що вони на те є пани-ляхи, бо знали ми, що десь то немає у нас і чесного і справедливого і розумного ляха. Мовчали ми і до того, як те здавна обскурантизмом, фалшом, моральною мізерією воююче "Слово" з своїм товариством виголосили: нема ручного народу осібного, самостійного, — бо ми сказали собі: нема народу без зрадників і поневірців — ліпше явний ворог, як уданий друг — куди наставилось, туди й пішло".
(Далі буде).
[Краківські вісті, 30.10.1942]
Але автор уважав за великий гріх мовчати, коли "Pycь", будучи буцім то органом самостійности нашого народу, кривдила його в найважливіших пунктах, що торкались його чести, його волі, його праведної місії, бо вийшло б, що народовці "добрі на чиїхсь наймитів, а не на праведних сподвижників народніх". "Окрім рідної мови, не багато дечого найдеться спільного" авторові з "Руссю". Далі Танячкевич закинув "Руcі", що не робила різниці між поляками на етноґрафічно-польських землях і ляхами на етнограґрафічно-українських землях. Погоджуючися з "Руссю" щодо того, що "не під Москвою, а в Австрії мaє скоріш зійти та зірка нашої народньої волі", автор питався: "Та чи у такій то Австрії, як вона є собі здавна, яка є сьогодні, геть то далекій од свого природного посланництва, од своїх природних інтересів, Австрії застояній і постарілій, Австрії заоктройованих лютневих патентів, вужчих і ширших райхсратів, з цілою її конституційною неволею, або, лагідно сказавши, з конституційною утопією і мізерією, Австрії Шмерлінґів, Белькредів, Байстрів, у котрій нас здавна польонізовано, неговано, майоризовано аж до нинішньої сумної доби, де нас на ласку-неласку віддано гегемонічному ляцькому елементові". Поставивши низку питань, з приводу того, що "Русь" нараховувала 15 мільйонів українців із територією більшою від Франції, автор питався, чому то "не цілий народ, особливо той дух його, що ніхто не вмів його убити, дух народній ясний, надійний, завзятий, козацький", не стоїть завжди перед очима редакції. Словом, не тільки нічого спільного не мав автор з роботою "Руси", але й була вона така, що проти неї видобувся з його душі голосний протест.
Cвoє нaціональне вірую зясовував автор так: "Славимося 15-мільйоновим народом, у своїй незнаності великим, великим задля своїх мук, які він поніс, задля кривд тяжких, які він досвідчав, задля злиденної долі, з якою він боровся задля завзяття, з яким він усі люті завірюхи перестояв, задля надії, яку він неповинно переховав; славимося народом, що потай світу незліченні приносив офіри вселюдському добру й всесвітній волі, муром стоячи проти натовпу азійських горд, грудьми своїми обороняючи христіянську віру, народом, що, коли землю його рідну сусіди хищні перемежували, історією його, мов власними трофеями, імя своє украсили, події свої на високих батьківських могилах і на власній душі записував у самовіжі свого "є" і свою надію ховав, а тепер у новій добі, на клик встаючих народів, благовіствування на своє рідне питоме життя прийняв! Імя його є руський чи український, земля ненька його рідна, Русь-Україна, світ його широкий Словянщина! І є він проти вoлі всіх геґемонів і узурпаторів, що раді б його по-своєму знівелювати, і згладити з картини світу — є самостійним народом. Є се він по своїй мові, є по своїх звичаях, по своїй історії, по своїй вдачі, є він по своїй громадянській думці, є він у своїм самопізнанню, є однако перед оком критичного розбирача, що в душі патріотичного земляка".
"Дзвінка, багата й важка його мова, чудно сумовита його пісня, поважні й глибокі його звичаї! Боротьба невтихаюча, боротьба за життя й добро своїх родин і своїх осель, а праведного християнського лицаря за віру христіянську проти варварства азійських горд, боротьба запекла за волю рідної землі України, за обезчещену батьківську віру, борртьба безпомічного люду й громадських вольних порядків проти ненаситної олігархії шляхетської Польщі, боротьба вольного народу проти деспотичного царату Москви, — а потому тихе, безодрадне, смутне життя на землі рідній, кровю батьків умитій, могилами високими засіяній, життя в тузі, у споминках своєї козацької слави і в надії кращої долі — оце, оце його історія! Тим то й задуманий він, упрямий і завзятий, своє без міри любячий, не ласий на чуже, недовірливий, чулий, сердешний, глибоко моральний друг волі, сам собою нeсе багатий, незчерпаний матеріял для талантливого штукаря і розбирача, а охочий прийняти всяке праведне світло. Свічна його думка є: "громада великий чоловік" — за неї він боровся, у ній спочила його сила, в неї вложив він свою надію. Душа його — се інтеліґенція його: вона одгадала, що в його на серці важить, його думки перейняла, його недолю почула, освітою і наукою одродити його охочо за щире народнє діло принялася! Не мара се, не приблуда от та інтеліґенція, ні! Се жива мисль живого, незавмерлого народу, втілення в найздорозші постаті людські, се голосний поклик генія народнього до життя й праці; а вродилась вона під слова певного нашого народнього пророка — Тараса Шевченка, голосячого його безсмертність".
Так стоїть український, правдивий демократичний народ перед лицем світу! Багато в нього ворогів, що напосілись на його життя й існування. Більша частина його під Москвою, "де Москва залізною рукою тримає Його у сховку і просвітку не дає; терпеливо та спокійно виглядає він там, поки Господь промені волі зішле на той холодний край, — менша частина в Австрії, де одкриваються йому надії скоріше, хоча теж повисле тепер тяжкими чорними хмарами, ясне погідне конституційне небо". Поляків характеризує автор як "справді нещасливий народ, а нещасливий він задля своєї непоправности, задля свого політичного безглузду, задля свого фанатизму, своїх утопічних думок і мрій, свого ультрамонтанства, задля своєї геґемонічної охоти, которі, давно то вдершись у ляцьку душу, з калюжі пхають їх у калюжу, одної руїною приготовлюють другу і сліпими їx чинять напроти усього, що тo називається: честь, розум, поступ, суд історії, — народ дуже вольнодумний, коли є у неволі, а лютий, коли йому попустиш, бо тоді, мoв тиран, кидається на все, що не по його думці, і фанатично у всім бачить Москву".
(Д. буде).
[Краківські вісті, 31.10.1942]
Залишивши на боці "тих поляків, що живуть у корінній Польщі", автор звернувся до "ляхів", як він головно називає тих поляків, що живуть "невеличкою жменею на нашій Русі". Питаючи "тих панів, хто се вони", відповідав: "Знаємо вас, ви правнуки чи що там тих перевертнів-русинів, які одцуралися свого народу, своєї віри", щоб обернутись у катів власного народу й нести руїну на рідну землю.
Перейшовши до вчинків для українського народу, автор писав, що "нескінчена книга кривд і поневірств, ґвалтів і тиранії написана і пишеться досіль, а на твердім папері вона писана — на серцях руського народу", що й мусіло викликати цю історичну ненависть до поляків, а наслідок тієї роботи той, "що слабодухів безнадійних попхали, як за Хмельницького, до Москви. Дарма, дарма, пани! — стоїть далі. — Не сповнити вам вашої думки..."
Коротко спинивсь автор і на другому ворогові українського народу — Москві, тобто урядові й інтеліґенції Московщини. Видно, автор рахувався дещо з думкою австрійських словян, коли прохав їх вибачити, що "немає у нас охоти побиватись за такою Москвою, і що не така то словянофільська видається нам Москва, як вона словами оголошується". А приступила "Україна до Москви" на заприсяжених трактатах, що забезпечували волю народові, автономію його церкві. Москва запропастила народню волю, позбавила нашу церкву автономії за те, що "наші люди перші світло науки в Московщину внесли; за те, що наші козаки їх оборонили, трупами за ню кладовились і її славу і силу підносили". В XIX ст. народній дух виявився в словесній роботі, яка, зразу піддержувана окремими людьми, "від десятьох літ до гyртової праці піднялися. Та й не які то небудь люди спочулися в святому обовязку відродження України живим її словом. Не химерники, не обскуранти, а люди свічні, великої науки, великих талантів, що не одним добром прислужилися московській літературі, люди великих заслуг... І яким же небезпеченством загрозили ті люди імперію і московську націю... Де був той бунт і те злочинство, що поставив людей невинних під дозір поліції або загнав далеко у Сибір? Де находилася та революція, та сепаратистична охота у тих писаннях наших світочів? Яка зрада в тих задля освіти народу вистачених працях, у переводах св. письма, в описах життя святих, у природній історії, аритметиці — що без числа таких рукописів застрягло в цензурі?" Автор питався: "Яка ж сила самої сильно вигукованої правди, що нема ні мови української самостійної, ні самостійного народу українського, коли побоюєтесь і спроби, чого стоїть народній український дух?".. Та знаємо ми, що нам не вблагати Москву, ані їй не наказати, — і не одна година, може, ще мине, поки вона на краще надумається. Та не зажурилась од такої думки наша душа, не змаліла наша надія, що народ, котрому недавно виголосив Тарас його безсмертність, котрому на сторожі він поставив своє невміруще слово, що той народ діжде кращої години, ліпшої долі й спожиткується своїм власним, від Господа даним йому добром".
А щодо Австрії, то вона все "служила аристократичному принципові і тим самим спольонізованому у нас панському елементові. Уряди й школи корились теж аристократам, і хоч урядували по-німецьки, приватно ширили польонізацію"... Автор відрікавсь урочисто рутенізму, відрікавсь усіх подій, в яких наша справа була на службі міністерських плянів, і заявляв себе заступником федералістичного принципу. Тому домагався не адміністративного, а політичного поділу Галичини в етнографічних межах на окреме українське королівство Галичини й польське князівство Краківське, а також окремого патріярхату для русинів-уніятів, з правом скликування народнього синоду для вибору патріярха і владик.
Брошура кінчиться словами: "Ви, пане редакторе, або пропадайте, або ведіть діло по-нашому. "Ні титли, ні коми, не опустіть"...
У своїх спогадах Наталь Вахнянин згадав, що "по брошурі Данила Танячкевича "Отямтеся, або щезайте!" Русь "перестала виходити''. Очевидно, Вахнянин запамятав сенс закінчення брошури, й відповідно до нього дав їй назву. Що це писання Танячкевича, видно зі стилю, зі своєрідного пієтизму для Шевченка та з домагання заснувати патріярхат у Львові. А заснування гр. кат. патріярхату у Львові, тобто "поставлення митрополита львівського патріярхом" домагався Танячкевич у львівській брошурі з 1878 р. п. щ. "Публична продаж"!
Брошура вийшла як додаток до третьої частини "Студій на нашім церковно-народнім полі", що появились під псевдонімом "О. Обачний". Сюди увійшли: 1) "Соціялісти межи семінаристами?!" (Львів, 1877), 2) "Симптоми епідемічні!" (Львів, 1878), 3) "Скажім собі раз цілу правду в очі!" (два випуски: 1879 і 1884). "Прояви соціялістичні між українцями і їх значіння" розглягав Будеволя-Танячкевич у "Правді" за 1877 р. у звязку з арештуванням Івана Франка й товаришів. Винуватив за це Михайла Драгоманова, не називаючи його, як виходить із статтейки "Лжепророки" Федора Чорногори-Танячкевича в "Правді" того самого року. Автор починав словами: "Чей нам ніхто не посміє сказати, що ось то ми, галицькі народовці, відколи ми є на світі, хоч би то одним разом не послужили своїм братам закордонським у спільній, однако дорогій нам народній справі, чи то щоб ми колинебудь і чимисбудь нарушили солідарність народню. Як уміли, чим змогли, встарчались ми заєдно щиро, вірно і без ляку... Кордони нас не спиняли: ми жили, ми хотіли жити тільки одним духом... Нарушати ту єдність, або хоч тільки її ослабляти, уважалось нами беззаконством, апостасією. Но мало того! Ми поклали пункт тягости на приднїпрову Україну. Там, де у давнину відогралась головна, кривава драма нашої історії, там, де так густо лежать святі народні памятки, там, де так суто кровю і кістьми лицарськими нагодована земля, там, де уперве обізвався первим людським голосом за права споневіряні одиниці чоловіка і маси народу сам наш простий народ, там, де склалась у такий імпозантний тип наша постать, там, де мов задрімнув наш геній народній, аж поки не збудив його новий лицар, лицар без шаблі, лицар слова, той з крови і кости, з думки і голосу невідродний сніг народу, великий кобзар Тарас Шевченко, там ми найбільше думкою витали, там концентрували нашу мисль, там побирали поживу! Тим і піддались ми добровільно, в найщиршій охоті під духову супремацію нашої братії, зразу тільки переймаючи, а далі доповняючи і освітляючи ту величну спільну роботу, як се в погіднішій буцім то трохи атмосфері політичній у нас статись могло".
(Д. буде)
[Краківські вісті, 03.11.1942]
Так було доти, коли репрезентантами ідеї були в науці Костомарів і Антонович, а в літературі Вовчок, Куліш, Стороженко, Нечуй і інші. Та ось зявилися "лжепророки", в яких автор не бачив народолюбства, бо "чи ті пророки світлодайні не ті ж експлуататори народу і України, що засіли чванливо на горах чужих, де нема ніяких тюрем, де тобі губи кулаком не затикають, і в такій ліберальній формі висисають кров народу буцім то в ущасливлення його, за котре вони при такім тоненькім розумі, яким вони величаються, не зуміють сказати, коли воно буде і яке воно буде!" Автор не вірив, щоб загал наддніпрянської інтеліґенції пішов за "лжепророками", бо "якби коли так сталось, якби коли ся інтеліґенція узнала їx проводирство, ми тоді, хотя з страшним, пекучим болем в серцю, мусіли б взяти розбрат з тою інтеліґенцією, хоч так нам дорогою, а цілу одвічальність за се ми мусіли б вложити перед історією на лжепророків!" Зараховуючи себе до лібералів, автор клав натиск на реальну працю і закликував молодь до щирої, реальної праці, мовляв, "нехай усяке добивається становища, до якого воно спосібне! Ніяким становищем гордити не можемо! Ідеальних становищ для нас зовсім нема! — А вже нехай всякий буде спокійний, що користь для народу буде добра, чи посередньо, чи безпосередньо, коли тільки не забудеться те одно: що жити нам не для себе, а для народу! Хто виломлюватись буде з тої солідарности, хто наводитиме заколоти на народ, той нам ні друг, ні брат, а просто ренеґат і зрадник народу, а не народолюбець! І сором нехай паде на таке народолюбство!.."
Ця червнева стаття з 1877 р. вяжеться дечим із довгим листом Танячкевича з половини грудня 1876 р. до Драгоманова. В листі він зясував і думки свого листа, висланого на Наддніпрянщину. Листування Танячкевича з Драгоматовим торкалось важливої справи переправи книжок до колишньої царської Росії. Добре поінформований про справу Михайло Павлик ствердив, що "ту службу небіжчик Танячкевич робив радо й совісно і без великих українських грошей". Танячкевич бажав зїхатися з Драгомановим, в руках якого сходились усі нитки тодішнього українського руху, центром якого ставала Женева. Як оповів Павлик, "се не подобалося Танячкевичеві, — як і іншим народовцям, — раз, через радикальний напрям Драгоманова, котрий і потяг був за собою нашу молодіж із москофільського "Академического Кружка" та народовецького "Дружнього Лихваря", а, друге, через відплив до Женеви українських грошей, які народовці воліли б були дістати на свої цілі, і сума яких росла в їх очах, із кожним місяцем, до найфантастичніших розмірів, більше навіть, ніж у того корчмара в повісті Достоєвського "Брати Карамазови". Отже Танячкевич хотів, очевидячки, заполонити Драгоманова, — переконати його, що центр українського руху має бути не в Женеві, але у Львові і що через те він, Драгоманів, повинен віддати справу видавництва та й гроші на те в руки народовців, а в першій лінії його, Танячкевича". До зустрічі Танячкевича з Драгомановим не дійшло, а по "Лжепророках" увірвалось і листування між ними.
В 1877 р. надрукував Танячкевич брошуру "Подорож до Риму! Отвертий лист до Єго високопреосвященства кир Іосифа Сембратовича, митрополита галицької Руси". До митрополита звертавсь Танячкевич із питанням: "Пощо ви їдете? Чи наконечна ціль вашої їзди не далась би осягнути іншим приступнішим способом? Чи ви, форсуючи таку їзду, не чините кривду для народу і священства свого? Чи не є така депутація ваша іn gremio (разом) наругою над гіркою долею священства, котре представляєте і над затривожаючим положенням народу, до котрого належите?" Автор звертав увагу, що "душею і тілом, думкою і цілим життям нашим належимо ми до народу нашого: то велике і славне наше назначіння — но і відси зродились наші величезні, кольосальні наші обовязки! Коли іншому священству досить буде сповнити обовязок свого звання, — так для нас воно цілком не вистарчає. Нам замало дбати про спасення душ, — нам треба рятувати тіло і життя народу; і, може, навіть передніше старатись мусимо про його земні добра, знаючи, що не двигнутись йому морально, коли не двигнеться матеріяльно! А знову ж не двигнути нам одними словами — тут треба жертв!" Танячкевич указував, що значна більшість українського духовенства бідує, а навіть голодує. "Який би то великий тягар відпав з серця тим бідним батькам і матерям зажуреним, коли б яка рука щира подала їм, не в доткливий спосіб, таку поміч, що за неї можна б було сина через один рік в школі (я вже не згадую про дівчата, бо ті вже мов засуджені на темноту!) пропхати! Ой! якби то чудно могла догодити тій потребі така сумка, що змирнить її наша депутація на дорогу".
(Д. буде).
[Краківські вісті, 04.11.1942]
Відкритий лист Танячкевича до митрополита Йосифа Сембратовича викликав пару дальших брошур, а саме: "Пожарні слуги! І. Лист народний до руского священства" й ІІІ лист "Найлегші задачі з народної економії", обидви видані в Коломиї 1878 р. під псевдонімом "Обачний'' з додатковим поясненням заголовків "Із наглих письм рідного брата комуніста, та: святої віри, братної любови і руско-народної долі". З приводу того, що за цей відкритий лист натаврували його комуністом, бо поважився говорити про непотрібність мандрівки до Риму, "Пожарні слуги" починаються тирадою про те, як він, комуніст, зріс і виховався в попівській хаті, як у дальших роках доводилось йому бачити різні помешкання духовенства, високі й нижчі, прості й похилі, під соломою і під ґонтою, муровані, деревяні й ліплені, але скрізь у них бачив те саме життя "на око ніби якийсь достаток, якесь щастя, а межи щілинами чорна нужда, скрилось горе; тут ніби світить якась надія, але за нею наступає страшлива зрада; тут ніби спокій, незажурність, а тим часом є то лиш попихання дня днем, о! не так, то виривання дня від зрадливої долі для життя без дому, без лому". Він комуніст, бо йому видно далі, як духовенство, хоч кайданами нужди оковане, має вести народ "однорідний, убогий, страждущий, по тій пустині недолі до його призначення". "О! страшний кoмуніст! — стоїть у кінці тиради. — І той комунізм, як незаслужена честь, дістався мені зі самого малку. Може, то був батько або мати, котрі мене научили припадати для божої правди, я не знаю. Всього надіюся, всього виглядаю від тої, єдиної на хресті розпятої милости і правди божої. Вона мені дорожча понад все на світі, — ні! не так! світ для мене то картка тої милости і правди. А потому я не знаю, хто мене научив так страшно любити всіх людей, пориватись за їх добром, їх долею, я не знаю! А далі: мій край святий, мій народ дорогий; я його люблю, як тата, як маму, як мої діти! О! я страшний комуніст! О! простіть! простіть комуністові!..." "Листи народні" займаються різними болячками сучасного соціяльно-економічного життя українського народу, зокрема духовенства.
Народньою господаркою зайнявся Танячкевич і у свому рефераті в золочівській філії тов. "Просвіта" в березні 1879 р., виданій п. з. "Лахи!" З закликом не марнувати "ніяких лахів, не тільки полотняних", звязував зазив не марнувати старосвітських звичаїв, а передовсім рідної мови в словах: "О, святі, предорогі лахи, батьками передані! Чи є на цілій широкості землі яка нова така солодка, така пречудна, як наша проста, хлопська, руська мова? (А той паскуда, що побув трохи в війську, каляє її, перекручуючи Бог зна по-якому. Або той недоук, що лизнув трохи письменства, вже гордує нею, закручує нібито по-письменному!). Се наша рідна, материна мова. Чи потрапить яка мама так голубити свою дитину, як нас голубить наша хлопська мама? Ні! на цілім світі нема такої мами! Отже всі тоті лахи, дорогі нам і святі, переведемо ми на папір. Тою мовою рідною, а простою розкажемо ми про всю мудрість, про правду божу і людську; нею опишемо дороги звізд; у ній розберемо нутро землі; у ній відкриємо душу людську; у ній розкажемо те, що було давно, і те, що думають, мудрують і чинять люди тепер, і що ми будемо думати і робити ми самі. І то буде найвища просвіта, бо всі русини будуть просвічатися однаким світлом! Так, я любві до всього рідного лежить велика сила просвіти нашої".
Закликуючи зібраних піддатись тій силі, Танячкевич признавався: "Чую ту силу в кожній жилі, в кожнім закутку мого серця, живу тою силою, і рад би нею зі всіма братами поділитися. А ту силу побрав я найбільше від одного великого чоловіка — легка над ним земля, — котрий душу свою положив з любови до рідної нашої землі, до народу свого, до нас, своїх братів; від нашого преславного народнього співака: Тараса Шевченка". Промовець закликував не забувати "на те дороге імя. Він для вас був справедливим батьком, звертався до зібраних, — бо ніхто вас так не любив, як він. Він то був, що нас, тих учених, научив вас любити". Навівши з "Послання" Шевченка цитату "Обніміте ж, брати мої"... Танячкевич закінчив заявою: "Коли потрапив я моїм словом добитися до вашого серця, коли моя річ видалася вам на щонебудь здалою, і принесла вам бодай трошечки відрадну годину, і коли б захотілося ще такої братньої зі мною розмови, то тільки кликніть по-братньому, а як лиш буде жив, то прибуде до вас ваш брат і піп з Закомаря, — звідти, знаєте, де дуже велике болото!"
Це не перший розвинув Танячкевич свої думки про освітній шлях "Просвіти". Уже в 1878 р. в "Наших просвітних починках" він "озирнув мало не цілий шлях просвітній", бо "ним нам конечне іти, коли маємо остатись в живих, се є народом". Останню річ видав друком тому, бо його письмовий "Голос", звернений до загальних зборів "Пpocвiти", чомусь не дійшов до зборів. На думку Танячкевича видавництво "Просвіта" повинно було обіймати такі відділи: І. Етичний, що ублагороднював би духа й серце. II. Гумористичний — для забави й заохоти до читання. III. До піднесення й обрахування почуття і самопізнання народу. IV. Науковий. Тут наука природи мала обіймати географію, історію натуральну й фізику, в історичні науки входили біографії славних і знаменитих людей і таких, життя яких повчає, практичні науки обіймали гігієну, господарство домашнє, рільництво, бджільництво, лісництво, годівлю худоби тощо, а правно-політичні науки мали зайнятись правами й обовязками громадян держави й поученнями про деякі правні приписи. Як у непрочитаному на загальних зборах "Голосі", так і в "Наших просвітних починках" домагався від "Просвіти" видавання газети, яка мала служити органом до пізнавання народу, ніби друкованим архівом усяких дат із етнографії, природи, географії, статистики, побуту, народнього права, народньої медицини, про визначних людей серед народу тощо, а критичний відділ повинен був увійти до наукового органу іншого товариства.
(Далі буде).
[Краківські вісті, 05.11.1942]
Як показує його "Відозва до свічного виділу Товариства ім. Шевченка" з 1878 р., Танячкевич мав на думці це останнє товариство, вказуючи, що "олицетворити те, що було ідеалом Тарасової душі — в вірних проводах народниx діл — се його широке завдання!" Танячкевич жадав від Товаpиствa ім. Шевченка "видавання місячного неполітичного журналу", народньо-наукового журналу, наскрізь народнього, з наукою, "котра б нам помагала освітлити справу нашої народности, котра б нам показувала причину, чому "наша дума, наша пісня не вмре, не загине", котра б нашу народню істоту не замазувала, узнаючи її ефемерною, але котра б причинялась до найкращого розбудження і розвитку свобідного справді народнього життя між нами, доносила патріотичного жару любови до всього рідного, до дорогої України, котра б нам казала єднатись з нашим людом, стаючись заразом і для його живою просвітою, і казала добувати з того народу" всю силу, всю правду, всю людяність. Зайнявшися змістом проєктованого журналу, автор спинився над моральними, письменницькими й матеріяльними силами, що входили в гру при виконанні його проєкту.
Танячкевич видав 1878 р. також дві краєзнавчі брошурки, а саме: "Молоденький народній турист. Дещо для маленького народнього труду вакаційного наших школярів" під псевдонімом "Дядько Данило" і "Старший народній турист. Просвітнє жадання до старшої нашої молодежі" під псевдонімом "Будеволя". Учнів закликав автор записувати ономастику, слова, приповідки, пісні тощо. До кандидатів до вищих шкіл і їх студентів звертавсь автор у другій книжечці, закликуючи їх нотувати й рисувати все замітне в побуті нашого народу та студіювати рідну мову при самому джерелі.
На провесні 1980 р. написав Танячкевич і видав "Поминки по Тарасі", де в останній строфі згадані "лжепророки", хоч автор вірша належав до тих народовців, що радили шукати стичности з тими представниками молодшої ґенерації, які наслідком соціялістичних процесів були під національною екскомунікою, і притягти їх до праці під спільним прапором. "Смерть Володимира Барвінського — читаємо в "Молодій Україні" Франка — змусила громаду піти на компроміс; редакція "Діла" отворилася бодай для деяких із тих людей. Вони внесли в газету нове життя і молодечий запал, а також далеко більший запас нових ідей, ніж би його схотів був толерувати В. Барвінський. Показалося, що "Діло" не стратило на тім, а народня справа виграла. В краю почалося нечуване досі оживлення". "На смерть Володимира Барвінського" видав Франко вірш, а Танячкевич проповідь, яку виголосив у часі поминального Богослуження за Володимира Барвінського в Тернополі.
IV.
В 1883 р. видав Танячкевич брошуру "Як заводити Правди на лад закомарської "Правди?" з зразком статуту. Така "Правда" засновувалась на жертві на боже. "Але те боже, той соборний акатист, се таке боже, що дохід з нього іде до рук, і то цілком справедливо, отців духовних. Так і бачите, що до такої справи мусить перший і конечне таки отець духовний приложитися, бо без того не було б і такої "Правди". Така "Правда" мала рятувати селян в їх крайній біді, позичаючи їм гроші на їх власні потреби чи на дім, чи на господарство, чи на ремесло без проценту, або зa невеличким процентом, але, задумана на повній апостольській безінтересовності духовеньства, не вдержалася.
Колись у 1877 р. Танячкевич, скритикувавши відносини в львівській духовній семінарії, домагав ся реформи семінарії, до якої, на його думку, надавався професор догматики в університеті Сильвестер Сембратович. Але коли митрополичий ординаріят за Сильвестра Сембратовича скликав у грудні 1896 р. деканальних відпоручників на конференцію, щоб ухвалити організацію українського духовенства для оборони католицької церкви, тоді Танячкевич причинився дуже багато до того, що зібрані відпоручники всіх трьох епархій Галичини одноголосно заперечили потребу окремої клерикально-політичної організації.
В часі кривавих виборів за президента міністрів Казіміра Бадені в 1897 р. вибрали Данила Танячкевича послом до австрійського парляменту — знак, якою популярністю тішився він серед народу. Він належав до групи опозиційних послів разом із адвокатом Теофілом Окуневським і лікарем Романом Яросевичем. Там він промовляв уперше як генеральний промовець у дискусії над виборчими надужиттями в Галичині. В травні 1897 р. вніс проєкт закону про рівноправність народностей. В березні 1898 р. змалював він у наглому внесенні нужду селян і прохав державної допомоги для них. У жовтні 1899 р. поставив він дуже важливе внесення, в якому завізвав уряд викупити всі селянські довги в Австрії. Перед світ виводив болячки національно-політичного життя українців в Австрії в німецькій мові, наприклад про австрійське громадянське право як найвищий керівний правний принцип розвязки справи народностей в 1899 р., або меморіял до президента австрійських міністрів Кербера в справі виборчих надужить в золочівсько-перемишлянській окрузі в 1900 р., коли Танячкевич пepeпав при виборах.
(Д. буде).
[Краківські вісті, 06.11.1942]
Як вірного слугу свого народу й оборонця його інтересів влада не допустила його поновного вибору, бо "наш бідний поневолений нарід не находиться ще в такім щасливим положенню, щоб він господарив у своїй хаті по своїй волі, щоб він після свого поміркування вибирав своїх заступників". Так писав Танячкевич на початку 1901 р. й підкреслював, що "натури слабосильного, малодушного, недовірливого самому собі рутенця треба позбутися".
Того ж року він піддав під увагу українського громадянства, що "зіслав Господь Бог, на нарід руський тверду пробу. Виповіджено нам війну на всіх полях: політичнім, суспільно-економічнім, культурнім і церковнім. Се вимагає змобілізування всіх наших сил і розумного одноцілого пляну в ужитті їх. Дотеперішньою одноцільною нашою тактикою боротьби ми не осягали цілі, а для нинішньої важної хвилі вона зовсім не то без вартости, але загубна. Вона полягала на одноборстві, а одноборцями мали бути посли — генерали і армія в одній особі. Вони мали боронити самі всіх позицій. Вони самі мали добиватися всього, кричати за всіх. Ні! воно не може так бути! Така боротьба безвиглядна... Нарід цілий має почутися у своїй силі і гідності".
Від молодости до останнього віддиху гаряча душа Танячкевича палала бажанням послужити свoмy народові. Він розвинув енергійну діяльність над поправою долі вдів і сиріт до священиках і брався до організації українського жіноцтва взагалі (Товариство св. Ольги). Дуже багацько труду взяв на себе своїм проєктом льотерії на дяківський фонд. Дуже щиро займався справою зарібкової еміґрації. Слідом за його зацікавленням або й захопленням різними політичними, економічними, освітніми й культурними справами українського народу розсипав він по різних часописах статті й поклики в найрізнородніших справах, щодо яких або сам давав ініціятиву, або підпирав думки інших.
Він тішився розвитком "Народньої Торговлі" з її філіями, пробудженням купецького інтересу серед галицьких українців, розвитком "Дністра", "Краєвого Союзу Кредитового", "Труду" тощо, він називав українські установи твердинями, а громаду зайнятих у них патріотичних працівників народньою міліцією, але він заразом звертав увагу, що українським народ це хліборобський народ і вся національна будова мусить брати це під увагу. Підставою усього народнього господарства він уважав земельне господарство, а пнем суспільного дерева селянство. Тим і треба пояснити довгу низку його статтей в справі "Сільського Господаря", де вів звертав увагу на "безмежне поле до господарської народньої праці. Земля наша скриває скарби. Вони були для нас закриті важким непросвітком, довгою неволею, нестямою. Їх маємо добувати суцільним подвигом, світлим розумом і гарячою народньою любовю. Коли раз приймемося за ту роботу, коли стане прибувати щораз більше охочих і вправних рук до неї, коли розведеться той рух і зазнаменується те розумне народне господарство, котрому вічних засобів доставляти буде земля, а оживляти буде правлячий дух, геній народу; коли окови економічної неволі спадати зачнуть з рук і душ народу, тоді нам певно ніяка ворожа сила не буде страшною; тоді, в Бозі надія, та боротьба за нашу народню свободу під стягом "наша рідна земля" буде світло закінчена. Тоді наш хліборобський український народ стане новим могутнім фактором участи в цивілізаційній роботі всього світу, збагачуючи своєю культурою скарбницю вселюдської культури" — закінчив Танячкевич свою річ про "Найближчі організаційні задачі... товариства "Сільський Господар", друковану на шпальтах "Діла" в грудні 1905 й перших днях січня 1906 р. й передруковану окремою книжечкою.
В 1905 р. їздив Танячкевич на протиалькогольний конгрес до Пешту й подав широке звідомлення з нього в "Ділі". Усе життя убогий, битий лихом, до самої смерти не переставав думати про добро свого народу. Михайло Павлик оповів, що бачив Танячкевича останній раз з кінці грудня 1906 р. підчас народнього віча у Львові, на Високому замку. Прийшовши туди на сам початок віча, щось на 11 годину, почув від нього, що він там від самого ранку. Надворі в погану зимову хуртовину немічний старик! Очевидячки, мусів застудитися й попасти в недугу, з якої вже не вийшов.
Для характеристики Данила Танячкевича цікава промова, яку виголосив на кладовищі 24 квітня парох Цішок Тома Дуткевич. Попередні промовці, — сказав він, — як і всі зібрані, славили незвичайні прикмети покійного й підносили скільки доброго він зробив, але я, його давній товариш і сусід, що дивився зблизька на ціле його життя, кажу, що він зле робив. Усім помагав, а не тямив про себе. Прийшовши в перших літах в це маленьке сільце, яке ніяк не могло вистати на удержання його родини, не покинув його ціле життя, хоч не раз пропонували йому великі й багаті парохії! При своїх здібностях міг доступити високих гідностей, на які йому й указували давно, але він не оглядався на нікого і на ніщо, та волів залишитись на скромному становищі й служити Пpавді. Своєю працею підніс він цю громаду, давно темну й бідну, морально й матеріяльно: свідомий живе тут сьогодні народ, гарні видніють хати й господарства, красна худібка та здорові лиця людей, — а сам жив у старій, похиленій хатині, покритій соломою-стріхою, якої ледве деінде побачити: не мав нічого й не раз спішив пішки до інших сіл із своєю допомогою. Щоб піднести економічне буття народу, він піддав гадку заснувати товариство "Сільський Господар" і "Народній Дім" в Олеську, й потрудився в цьому напрямі багато словом і письмом у цілому краю, а сам жив у найбільшому недостатку. Усім пригнетеним спішив радо з своєю допомогою, їздив і побивався в їх справах і не раз тулив у своєму домі сиріт, що не находили ніде притулку. Невсипущий в праці для церкви й народу, він спішив усюди на місії та збори, де міг докинути своє добре зерно, а хоч почав уже поважно упадати на силах, не відмовлявся до останньої хвилини допомогти своїм товаришам. Перевищаючи інших духом, був завсіди немирний, але ніхто чужий не був би догадався, що в цій людині криється такий великий дух; приймав усе зі святим спокоєм, і певно нема нікого, який сказав би, що покійний був йому ворог. В усяких злиднях був завсіди міцного духа й підносив духа своїх товаришів. Справді дивна й незвичайна була ця людина, що не шукала нічого для себе, а давала всю свою душу для добра загалу. Тим стояв він високо в очах духовенства й був нашим моральним провідником. Такого другого ми не маємо, і хто знає, чи й будемо мати.
Що нарід розумів і відчував, чим був для нього покійний Танячкевич, бачимо з того, що його домовину винесли з церкви "при голосному плачі народу", а спустили її в могилу "серед роздираючого плачу народу та серед голошення: "Татуньцю наш, татуньцю, чому ж ти нас покинув?!"
[Краківські вісті, 07.11.1942]
07.11.1942