15 грудня минає 125 років, як у Львові побачив світ знаний український історик, архівіст, краєзнавець, мистецтвознавець, мистецький критик, публіцист, видавець і редактор Микола Голубець.
Микола Голубець (зі сайту http://artes-almanac.in.ua)
Микола Голубець – постать надзвичайно цікава і помітна у культурному середовищі міжвоєнного Львова. У тогочасних мистецьких колах був більш відомий як Мольо і мав репутацію невиправного оптиміста й ентузіаста видавничої справи. Як сам писав, досить рано «попав у круговорот українського часописного промислу й журналістики» і вже вирватися з нього не зміг – врешті став редактором і видавцем більше десятка періодичних видань. І дарма що приятелі частенько кпили з Моля, що всі його газети і журнали «хоч були невинні, а проте були засуджені на смерть», «богеміст» у найкращому розумінні цього слова» (за визначенням Івана Кедрина) продовжував «слабувати» на видавничу «хоробу» й іронізував, що якби мав гроші, то «видавав би – гроші, а не ґазету».
Микола Голубець. Дружній шарж П.Ковжуна
Народився у Львові, навчався у Львівській академічній гімназії, з дитинства був жвавим й енергійним хлопчиною. Ще з гімназійних років мав тонке почуття гумору і розвинув у собі хист карикатуриста, а тому «за «памфлетики» та карикатури «зненавиджених професорів» сидів не одну годину в «карцері». Продовжував студії в Академії мистецтв у Кракові, згодом у Львівському та Віденському університетах. У пресі дебютував 1909 року.
Невдовзі після того, як 1913 року у Львові за редакцією Степана Терлецького вийшло перше число ілюстрованого журналу «Жало» (1913–1914), до редакції приєднався М.Голубець, який у вихідних даних підписувався псевдонімом Марко Вільшина. Новостворене видання мало на меті заповнити прогалину у сатирично-гумористичній пресі, яка утворилася після закриття журналу «Комар» (1900–1905), і культивувати «в українських хатах та у української громади» здоровий і природній гумор, легку, але влучну «під міру здорової критики» сатиру. Під редакцією М.Голубця вийшли останні числа поточного року, а з січня 1914 року він передав редакторство Порфиру Буняку.
Перша шпальта 2-го числа часопису «Жало» за 1913 рік
У цей же період був активним співробітником та входив до редакційних комітетів низки львівських часописів – літературно-наукового тижневика «Недїля» (1911–1912), редагованого у різний час Василем Щуратом, Ярославом Весоловським і Володимиром Бачинським; газети «Нове Слово» (1912–1915), що виходила під редакцією Лонгина Цегельського та Федя Федорціва; літературно-наукового журналу для українських родин «Ілюстрована Україна» (1912–1914), який редагували Іван Крип’якевич, згодом Богдан Катамай.
Перша шпальта першого числа журналу «Ілюстрована Україна» за 1913 рік
Із початком Першої світової війни добровольцем пішов на фронт – воював у лавах Українських січових стрільців, входив до складу Пресової квартири (допоміжна культурно-просвітня формація УСС).
Микола Голубець, 1915–1919 роки
У грудні 1915 року з ініціативи Пресової квартири та фінансової підтримки Пресового фонду у Львові було відновлено студентський часопис «Шляхи» (1913–1914) як орган українського стрілецтва у розширеному тематичному форматі – чимало уваги редакція почала приділяти мистецтвознавчій проблематиці, а наприкінці 1916 року «Шляхи» стали «ілюстрованим місячником лїтератури, мистецтва й громадського життя». Офіційно видавцем і начальним редактором у 1915–1918 роках був Федь Федорців, але є відомості, що фактично часопис редагував Микола Голубець, що й обумовило особливу зацікавленість редакції мистецькими проблемами. Воєнні обставини загострили і без того непрості видавничі реалії (брак паперу), тому останнє число «Шляхів» датоване січнем–червнем 1918 року.
Обкладинка річника (1915–1916 роки) часопису «Шляхи»
Водночас 1917 року М.Голубець вирішив відновити після 10-річної перерви видання ілюстрованого часопису для українських родин «Сьвіт», що виходив у Львові упродовж 1906–1907 років, і 15 лютого випустив за своєю редакцією перше число однойменного ілюстрованого місячника літератури і мистецтва. По суті, це був перший самостійний пресовий проект М.Голубця.
Перша шпальта першого числа журналу «Світ» за 1917 рік
Відновлений «Світ» мав бути присвячений насамперед двом темам – українському стрілецтву та українській артистичній культурі. Голубцеві вдалося зібрати під одним «дахом» колег із Пресової квартири – Андрія Баб’юка (більш відомий під псевдонімом Мирослав Ірчан), Василя Дзіковського, Лева Лепкого, Романа Купчинського, Юрія Шкрумеляка, а також відомих на той час науковців – Василя Щурата й Івана Крип’якевича. Останнє число місячника вийшло у березні 1918 року – до його закриття спричинилися не лише фінансові проблеми, а й політичні події, зокрема загострення українсько-польського протистояння.
Гурток Пресової Кватири у полку УСС, липень 1916 р. Зліва направо: Р.Купчинський, І.Іванець, В.Оробець, В.Дзіковський, Л.Лепкий, Т.Мойсейович
Із кінця 1918 року М.Голубець – командир чоти Української галицької армії, брав участь у боях проти поляків під Львовом на Янівському відтинку. 1919 року редагував двотижневик «Золочівське Слово» (1918–1919), який був органом командування Золочівського військового округу.
Перша шпальта восьмого числа газети «Золочівське Слово» за 1919 рік
Після завершення воєнних подій із головою пірнув у вир літературно-мистецького життя, а саме у редакційно-видавничу діяльність. Михайло Рудницький вважав, що М.Голубець мав особливий журналістський хист – «умів написати політичну передовицю, великий фейлетон на мистецьку чи історичну тему, оповідання, малий фейлетон і призбирати цікаву «всячину»». Бували часи, коли Мольо втрачав місце праці через власну принциповість у певних професійних моментах, однак як вроджений оптиміст ніколи не падав духом і брався за іншу роботу. Не останню роль у його житті відігравало неймовірне почуття гумору, яке не покидало публіциста навіть у найважчі хвилини життя.
Ред. Голубець: Ого! Зачепив собі гніздо шершенів!... Рис. Е.Козака
Вже у травні 1920 року невтомний видавець знову відважився на відчайдушний крок і зініціював започаткування культурологічного журналу «Життя і Мистецтво». До редакційної колегії покликав Федя Федорцева, Степана Чарнецького та Михайла Струтинського, який підписувався за видавця і відповідального редактора. За своєю концепцією «Життя і Мистецтво» продовжувало традиції відновленого «Сьвіту». Попри оптимістичні прогнози М.Голубця, видання не викликало особливого зацікавлення серед тогочасного галицького громадянства, яке ще не встигло оговтатися після окупації українських земель Польщею, і тому без належної матеріальної підтримки вийшло лише 8 чисел «Життя і Мистецтва» (останнє – ч. 6/7/8 – датоване жовтнем–груднем 1920 року).
Перша шпальта першого числа журналу «Життя і Мистецтво» за 1920 рік
Найактивніший і найбільш плідний творчий період у житті М.Голубця розпочався з приїздом до Львова відомих мистців із Наддніпрянщини (Петра Холодного зі сином, Павла Ковжуна, Володимира Січинського, Миколи Бутовича, Роберта Лісовського, Юрія Магалевського, Сергія Тимошенка) і започаткуванням 1921 року Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ). Новостворене об’єднання стало своєрідним центром консолідації для територіально розрізнених українських митців.
Українські митці та літератори, Львів, 1921 рік. Зліва направо сидять у першому ряді: Павло Ковжун, Олександр Загаров, Микола Голубець; другий ряд: Дарія Віконська (Кароліна Малицька), Петро Холодний, ст. М.Ковжунова; третій ряд: Юрій Магалевський, Володимир Січинський, Дмитро Донцов, Федь Федорців, Михайло Струтинський
У березні 1923 року за задумом і редакцією М.Голубця вийшло перше число сатирично-гумористичного журналу «Маски», до якого перейшли колишні «будяківці», які стали «богемістами»: Роман Купчинський, Лев Лепкий, Павло Ковжун. Також приєдналися Михайло Рудницький, Роберт Лісовський та Клим Поліщук. Хоча редакція планувала розширити коло передплатників, залучивши до підтримки видання українських емігрантів, «Маски» згасли на 5-му числі.
Перша шпальта третього числа журналу «Маски» за 1923 рік
У 1924–1925 роках М.Голубець відповідав за редакцію відновленої у Львові після воєнних подій газети «Свобода», яка з перервами виходила від 1897 року і мала виразно національно-патріотичне спрямування.
У жовтні 1926 року видавець знову взявся за реалізування недешевого пресового проекту – першого міжвоєнного фахового мистецького часопису у Галичині під назвою «Українське Мистецтво». Допомогли йому у цьому громадсько-культурний діяч і видавець Євген Архипенко, брат скульптора Олександра Архипенка, та приятелі-митці. Часопис мав на меті популяризувати творчість українських молодих митців і висвітлювати здобутки українських художників й мистецтвознавців за кордоном. Довкола новоствореного видання згуртувалися Дмитро Андрієвський, Володимир Залозецький, Павло Ковжун, Володимир Січинський, що вже було запорукою його успіху – появу журналу прихильно сприйняла галицька та закордонна преса. Попри сподівання М.Голубця та його неодноразові спроби «врятувати» видання від закриття, світ побачило лише три числа місячника, останнє – у грудні 1926 року.
Перша шпальта першого числа журналу «Українське Мистецтво» за 1926 рік
Про те, наскільки важко було М.Голубцеві здійснювати свої видавничі задуми, дізнаємося з його листування з художницею Оленою Кульчицькою. У листі від 29 липня 1926 року видавець повідомляв, що проект видання «Українського Мистецтва» виявився настільки дороговартісним, що йому залишалося «або зрезиґнувати з нього, або видавати власним коштом». Зазвичай видавець обирав останнє – час від часу змушений був до себе «примінювати примусову голодівку» та шукати підтримки серед «мистців і людей близьких до мистецтва». Маючи життєрадісну вдачу, ніколи не розчаровувався, коли його часописи закривалися, тут же вибудовував в уяві новий пресовий проект і розмірковував над його втіленням. Намагався робити свої друковані органи цікавими і відкритими для читачів.
Целевич і концерн «Українська преса» [Іван Тиктор, Юра Шкрумеляк, Дмитро Паліїв, Микола Голубець]. Рис. Е.Козака
Ще у середині 1920-х рр. М.Голубець розпочав співпрацю з найпотужнішим у тогочасній Галичині українським видавництвом – концерном «Українська преса». М.Голубець був безпосередньо причетний до масштабних видавничих проектів «Велика історія України від найдавніших часів до 1923 року» та «Історія української культури», реалізованих з ініціативи і коштом власника концерну Івана Тиктора, людини виняткових менеджерських здібностей і організаторського таланту. Входив до складу редакційних колегій і був співробітником друкованих органів видавництва – газет «Новий Час» і «Наш Прапор». Ймовірно, М.Голубець мав безпосередній стосунок до редагування тижневого додатка «Література й Мистецтво», який друкувався на шпальтах «Нового Часу» від травня 1928 року до грудня 1931 року і мав самостійну нумерацію чисел.
Перша шпальта 4-го числа газети «Наш Прапор» за 1933 рік
1928 року М.Голубець, ховаючись під псевдонімом Гнат Еліяшевський (походить від прізвища батька, о. Богдана Еліяшевського), взявся за редагування новоствореного ілюстрованого тижневика «Неділя», який мав на меті задовольняти інформаційні потреби родин та якнайповніше, різнобарвніше (часто сенсаційно) висвітлювати політичне і громадсько-культурне життя на українських землях. Перебував на посаді відповідального редактора часопису до середини 1931 року, а далі передав керівництво Роману Голіяну, продовжуючи активно дописувати на шпальтах «Неділі».
Перша шпальта першого числа тижневика «Неділя» за 1928 рік
У квітні 1931 року М.Голубець випустив перше і єдине число літературно-мистецького додатка до «Неділі» під назвою «Світ», який, по суті, мав стати наступником видаваного ним у 1917–1918 роках однойменного видання. До такого кроку видавця спонукали численні прохання читачів «старого» «Світу» продовжити його «історико-мистецьку, белєтристично-мемуарну та краєзнавчу лінію». Попри очікування видавця, запланований пресовий проект не зацікавив читацького загалу Галичини і став черговою ефемеридою (так називали часописи, які зникали відразу після започаткування).
Перша шпальта першого числа журналу «Світ» за 1931 рік
У вересні 1931 року, попри серйозні матеріальні негаразди, М.Голубець ініціював появу інформаційного щоденника «Час», який мав бути цікавий «для всіх, без огляду на стан, професію, рівень освіти, а навіть ріжниці переконань». Довкола часопису згуртувалися Антін Стефанишин (відомий під псевдонімом Антін Вартовий), Ярослав Курдидик, Маркіян Терлецький, Олесь Бабій, Юрій Студинський та ін. Видання було позитивно сприйняте галицьким українством і мало чимало передплатників, однак «без закладового» капіталу, одним лише завзяттям і наполегливістю редакційного комітету його втримати не вдалося – останнє число вийшло у березні 1932 року.
Як і належиться оптимісту, вже у жовтні 1932 року М.Голубець став відповідальним редактором нового пресового проекту – ілюстрованого тижневика для села і міста «Нове Слово», яке адресувалося найширшим колам «української національнодумаючої інтеліґенції і міщанства». Щоправда, із третього числа редакторство новоствореного часопису перейняв Омелян Дубецький, а М.Голубець зосередився на журналістській діяльності у царині культурології та мистецтвознавства. Як мистецький критик і публіцист виступав на шпальтах більшості міжвоєнних часописів національного спрямування, серед яких варто згадати «Діло», «Література. Мистецтво. Наука», «Літературно-Науковий Вістник», «Мистецтво», «Митуса», «Український Вістник» та ін.
Перша шпальта першого числа тижневика «Нове Слово» за 1932 рік
Із 1939 року працював у Львівському міському архіві. Під час німецької окупації, намагаючись зберегти культурне життя Львова, сприяв започаткуванню творчих спілок, як-от Спілки українських образотворчих мистців, Спілки українських журналістів, очолив Літературно-мистецький клуб, який координував роботу новостворених мистецьких об’єднань. Як завжди, мав купу нових планів і ідей, але їх обірвала прикра хвороба та несподівана смерть 22 травня 1942 року.
За життя написав понад 80 книг і більше 1500 статей. Найчастіше «жив» у кав’ярнях, редакціях і бібліотеках, у руках завжди тримав перо, яке не переставало писати. Носив на носі окуляри і тільки крізь них бачив світ, свій, особливий, – належав до людей, «які дивляться на все і не бачать вашого носа, зате бачать вашу душу, яку чують і яку можуть повно переконуюче висловити».
Виступ Миколи Голубця на відкритті виставки, Львів, 1930-ті роки
Микола Голубець – людина виняткової енергії і незламного оптимізму, якому, попри насмішки і несприятливі громадсько-культурні реалії, неодноразово вдавалося реалізовувати недешеві пресові проекти. Любив «мистецтво і бажав, щоб рідні мистецькі зразки виходили якнайкращі, щоб вони могли стояти нарівні з мистецькими творами щасливих народів з багатою культурою». Як писав про нього театрознавець Григір Лужницький, належав до тих постатей, «які хоч своєю творчістю життя змінити не змогли, але яких і життя взяти під ноги не змогло». У пам’яті сучасників цей смаглявий чоловік із густим кучерявим волоссям і усмішкою скептика так і залишився невиправним романтиком, сильним пером журналістом, добрим оповідачем-повістярем, але найперше – щирим і вірним приятелем.
Джерела:
Іванець І. Визначний мистецтвознавець // Львівські Вісті. – 1941. – № 113. – С. 5.
Історія української культури / В.А.Качкан, О.Б.Величко, Н.М.Божко та ін. – К., 2014. – 368 с.
Кедрин І. Життя – події – люди. Спомини і коментарі. – Ню Йорк, 1976.
Кічура Л. М.Голубець – учасник комунікативних та пресо-видавничих процесів Галичини 20–30-х рр. ХХ ст. // Журналістика, філологія, медіа-освіта: зб. наук. доп.: у 2 т. – Полтава, 2009. – Т. 1.
Микола Голубець: біобіліограф. покажч. / уклад. С.П.Костюк. – Львів, 2005. – 150 с.
Нигрицький Л. [Лужницький Г.] Непоправний романтик // Львівські Вісті. – 1941. – №113. – С. 5.
Нижанківський Б. «Дванадцятка». Наймолодша львівська богема тридцятих років // Сучасність. – 1986. – Ч. 1. – С. 33–40.
Рудницький М. Невтомний робітник пера. Микола Голубець (1891–1942) // Львівські Вісті. – 1942. – Ч. 113. – С. 5.
Сніцарчук Л.В. Українська сатирично-гумористична преса Галичини 20-30-х рр. ХХ ст.: Історико-функціональний аспект та інтерпретаційні особливості / Лідія В. Сніцарчук. — Львів, 2001. — 240 с.
Стефанишин Т. Редакторська й видавнича діяльність Миколи Голубця в царині культурології («Світ», 1917-1918; «Життя і мистецтво», 1920; «Українське мистецтво», 1926) / Тарас Стефанишин // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. — Львів, 2008. — Вип. 1 (16). — С. 158—166.
Українські часописи Львова 1848–1939 рр.: іст.-бібліогр. дослідж.: у 3 т. / уклад. М.М.Романюк (кер. проекту), М.В.Галушко. – Львів, 2001–2003. – Т. 1: 1848–1900 рр. – 744 с.; Т. 2: 1901–1919 рр. – 692 с.; Т. 3, кн. 1: 1920–1928 рр. – 912 с.; Т. 3, кн. 2: 1929–1939 рр. – 928 с.
У.С. Людина в окулярах // Український Голос. – 1942. – Ч. 24. – С. 3.
Світлини:
Летіло 40 сорок: Літературні анекдоти про відомих українських письменників, митців, політиків та мистецькі й суспільно-політичні події 20–30-х рр. ХХ ст. / упоряд. та літ. ред. Василя Ґабора. – Львів, 2015. – 170 с.
Львів: Літературно-мистецький збірник: В 700-ті роковини заснування Княжого города. – Філадельфія; Київ, 1954. – 176 с.
Липовецький С. Обличчя звитяги (стрілецькі світлини), 2012 – 94 с.
15.12.2016