Богдан Скаврон
70 років тому, наприкінці липня 1944 року, в горах біля курортного містечка Яремче тривали запеклі бої, під час яких загинули тисячі вояків радянської, німецької й угорської армій. Дотепер у навколишніх горах знаходять гранати, снаряди та міни, а в непозначених братських могилах – людські кістки та солдатські жетони.
20.07.2014
Ігор МЕЛЬНИК
70 років тому в Третьому Райху група змовників спробувала усунути від влади Гітлера та змінити хід Другої світової війни.
20.07.2014
Богдан Скаврон
У радянський час галицьку ділянку Дністра не змогли перетворити на повноцінну транспортну артерію, тож тепер замість вантажних барж і пасажирських теплоходів Дністровським каньйоном курсують туристичні катамарани та спортивні байдарки. Може, так воно й краще?
19.07.2014
Леся ЩЕРБАНЮК
170 років тому, 18 липня народився визначний громадський і політичний діяч, учасник українського національного відродження на Буковині, перший голова Українського Народного Дому в Чернівцях Володимир де Корнич-Ясеницький (1844–1934). 
18.07.2014
Ігор МЕЛЬНИК
145 років тому народився відомий львівський архітектор, мистецтвознавець і політичний діяч Казимир Юліан Мокловський (1869–1905). Він намагався створити своєрідний галицький архітектурний стиль у поєднанні народних мотивів із сецесією.
17.07.2014
Ігор МЕЛЬНИК
95 років тому, 16 липня 1919 року частини Української Галицької Армії почали перехід через Збруч для з’єднання з Армією УНР. Це був черговий етап визвольної боротьби, але вже не на рідній Галичині.
16.07.2014
Ігор МЕЛЬНИК
70 років тому радянські війська І Українського фронту почали наступальну операцію, що ввійшла до історії під назвою Львівсько-Сандомирської. На першому етапі їм удалось оточити на південь від Бродів кілька німецьких дивізій. Серед них – 14-у піхотну (гренадерську) дивізію СС "Галичина".
14.07.2014
Володимир ГІНДА
120 років тому на околиці Стрийського парку відбувся перший футбольний матч між командами Львова та Кракова. Гра тривала 6 хвилин (до першого гола) і завершилася перемогою львів’ян. Вона стала початком футбольної історії двох країн – України та Польщі.
13.07.2014
Ігор МЕЛЬНИК
70 років тому, 11–15 липня 1944 року в лісничівці, розташованій між карпатськими селами Сприня та Недільна, відбувся Перший великий збір за участі різних українських політичних організацій, які сформували тимчасовий парламент України – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР).
12.07.2014
Дмитро ПОЛЮХОВИЧ
Майже сім століть тому нова влада вилучила у Червоній Русі місцеві гроші, аби вони не нагадували населенню про галицьку автономію. Тобто, гроші стали елементами тодішньої «ідеологічної боротьби». Але то була лише маленька галицька сторінка глобального явища, яке триває вже не одне тисячоліття…
09.07.2014
Галичина й Велика Україна (1936):
Осип Назарук

Від редакції Zbruča:

В 1936 році головний редактор львівського католицького часопису "Нова Зоря" Осип Назарук опублікував на шпальтах цього видання низку полемічних статей, які відтак були видані у Львові накладом "Нової Зорі" окремою брошурою під загальною назвою "Галичина й Велика Україна". Ця публікація значною мірою має програмний характер і містить квінтесенцію тогочасних поглядів непересічного інтелектуала та видатної особистості міжвоєнної Галичини. Система тез і антитез, проаналізована в цих публіцистичних есеях, залишається цікавою та здатною викликати жвавий інтерес і в сучасного читача, а яскравий стиль і парадоксальність аналогій і алюзій на голову перевищує інструментарій, уживаний сучасними аналітиками окресленої проблематики.

Осип Назарук (1883-1940) був ерудитом, енергійним громадським діячем, темпераментним журналістом, а водночас людиною тверезих поглядів, дисциплінованого розуму та щирих християнських переконань. Хоча редактор конкурентного "Діла" Іван Кедрин називає його у процитованих далі спогадах "циніком", проте цю оцінку слід сприймати в іронічному ключі, власне як характеристику інтелектуальної незалежності та "чесності з собою", яка завжди мірялася міркою універсалістського, щиро метафізичного світогляду. А Кедрин дуже добре знав Назарука упродовж кількох десятиліть. У мемуарах "Життя – Події – Люди. Спомини і коментарі", які побачили світ у видавництві "Червона Калина" в Нью-Йорку в 1976 році, Кедрин пише (правопис збережено):

"Одною з чолових постатей у тодішньому політичному житті у Відні [на початку 20-х років, одразу ж після поразки Української Революції. – прим. А.П.] і пізніше, у 20-их і 30-их p.p. у Галичині, був Осип Назарук. Не було, здається, в історії України другого діяча, який переходив стільки еволюцій світогляду і такі зміни політичних орієнтацій, як Осип Назарук. Тоді, у р.р. 1920/21, він був ще членом Радикальної партії, чи пак Закордонної групи тієї партії, яка також підтримувала д-ра Євгена Петрушевича (як усі інші галицькі політичні партії, включно навіть із так званими старорусинами). До Радикальної партії належав від молодих років і за організування середньошкільних Драгоманівських гуртків виключили його були з усіх гімназій в Галичині. У р.р. 1915-1918 був членом Леґіону Українських Січових Стрільців та керував його Пресовою кватирою. Від Радикальної партії був членом Української Національної Ради у Станиславові і з її доручення їздив, як уже про це згадувано, разом з інж. Миколою Шухевичем до Гетьмана Скоропадського – просити його, щоби вислав військо в допомогу УГА у війні проти поляків. Але Гетьман не хотів провокувати Польщі безпосередньою військовою допомогою УГАрмії, зате погодився, щоби Січові Стрільці, які тоді стояли кадрою у Білій Церкві, ніби самовільно переступили кордон Збруча й поспішили на поміч УГАрмії. Проте Назарук, виїхавши до Білої Церкви, дав себе переконати, що Січові Стрільці, які тоді вже підготовлялися до повстання проти Гетьманату, більше потрібні на Наддніпрянській Україні і сам написав повстанський маніфест Директорії та став міністром преси і пропаганди у першому її уряді. Коли ж УГА переступила в липні 1919 року Збруч, та між урядами УНР і Західньої Области УНР прийшло до гострих дисонансів, – Назарук переїхав до осідку галицької Диктатури д-ра Петрушевича до Камянця Подільського і там редаґував "Стрільця", в якому безпардонно критикував Директорію. Коли д-р Євген Петрушевич переїхав до Відня і там заснував свій закордонний центр, скасувавши слово "Область" в назві Західньо-Української Республіки та вернувшись до назви з часу проголошення ЗУНР у листопаді 1918 p., д-р Назарук став в тому закордонному уряді ЗУНР міністром преси й пропаганди і був одним із провідних мужів у згаданій злощасній галицько-наддніпрянській гризні. Він палко боронив становище галицької Диктатури у промовах в Українській Національній Раді у Відні, яка була невдалою спробою закінчити ту жалюгідну партійницьку війну, і виголосив у студентському Товаристві "Січ" у Відні доповідь, в якій доказував, що властиво галичани і наддніпрянці це дві окремі нації, переводючи диковинну паралелю з "Двома руськими народностями" Миколи Костомарова...

Але у 1922 р. Петрушевич вислав Осипа Назарука до Канади організувати позику Національної оборони. У тій подорожі Назарук перейшов нову еволюцію: відрікся свого радикалізму та став консервативним гетьманцем. У Чикаго він організував разом з д-ром Мирославом Сіменовичем гетьманські "Січі" і редаґував їх орган "Січ". Вернувшись до Галичини у 1926 році – став клерикалом і редаґував орган Української Християнської Організації станиславівського єпископа Григорія Хомишина "Нова Зоря". Заповнював цілі її сторінки своїми політичними й полемічними статтями, оглядами преси, хронікою подій і т. д. На тому становищі залишався до вибуху Другої світової війни. Опинившись у вересні 1939 р. втікачем у Кракові, як більшість тодішніх емігрантів, з гумором оповідав, як-то він утратив всі свої немалі ощадності у банку, з якого не встиг вже витягнути їх. Помер у Кракові на удар серця під час обіду у свого приятеля Трохименка у 1940 році на 57 році життя. Залишив кілька брошур із своїми військово-історичними споминами, полемічну книжку "Рік на Великій Україні", яка має посмак протинаддніпрянського пасквіля, брошури з соціальною тематикою, писав репортажі з своїх подорожей, був теж автором історичних повістей із княжих часів "Князь Ярослав Осьмомисл" і "Роксоляна". Чи його світоглядові еволюції і зміни політичних орієнтацій були щирими й випливали з глибокого переконання, до якого доходив внаслідок передумування ситуації, чи вони були виявом опортунізму й пристосовування себе до кожночасної коньюнктури, – трудно напевне твердити. Але так чи сяк – це була надзвичайно талановита людина, з ерудицією та величезним політичним і журналістичним темпераментом. Той темперамент виявлявся особливо в його полемічних статтях, в яких він був безоглядним супроти атакованої сторони й не цурався методів, які не завжди підходили під канони журналістичної етики. А втім, Назарук відзначався одвертою вдачею і сам признавав, що він цинік, бо циніками, мовляв, можуть бути тільки інтелігентні люди. Але у тому самому цинізмі він інколи перетягав струну. Наприклад, він звик був говорити: "Я вам це кажу, і це є правдою, але коли ви на мене покличетеся, то я дам слово чести, що ніколи такого я вам не говорив і що це брехня". На одній зустрічі редакторів у Львові у 1930-их р.p. коли була мова, якими способами можна би побільшити число передплатників. Назарук заявив:"Мені не треба побільшувати число передплатників, бо я маю одного, але доброго" – мав тут, очевидно, на увазі станиславівського єпископа Григорія Хомишина, органом якого була редаґована Назаруком "Нова Зоря". Разом із "Громадським Голосом" соціялістів-радикалів (головним редактором був д-р Матвій Стахів), вів відважну, послідовну і найгострішу кампанію проти ОУН. Будучи у тому періоді свого життя, за редаґування "Нової Зорі" у Львові, гетьманцем, вів постійну різку критику проти Центральної Ради й Української Народньої Республіки періоду Директорії. Він придумав термін "гемаксойка" на кожну заплутану й паскудну історію і немилосерно таврував усі такі "гемаксойки". У спадщині після ідеолога гетьманського руху, великого історика й мислителя Вячеслава Липинського, залишилися численні листи Осипа Назарука, який листувався з Липинським. "Інститут В.Липинського" у Філядельфії, що його заснував колишній старшина Січових Стрільців Євген Зиблікевич, приготовив до друку ті листи і коли вони появляться, то напевне дадуть духовий образ Назарука. Хоча я не погоджувався з Осипом Назаруком ані у Відні, коли я стрічався з ним у каварняній льожі В.Піснячевського і Назарук був одною з головних підпор Диктатури д-ра Є. Петрушевича, ані пізніше у Львові, і хоча ми один проти одного нераз різко виступали на сторінках української преси, проте мушу признати, що це була індивідуальність, людина з тонким вичуттям громадських справ, патріот і надзвичайно талановитий журналіст. Хоча сам був колись радикалом, до Товариства письменників і журналістів ім. І.Франка (ТОПІЖ) у Львові не хотів належати тому, що воно було "імени Івана Франка", що його "не визнавав" єпископ Хомишин, але він, Назарук. одверто говорив: "Що ви хочете, щоби я за членську виказку від ТОПІЖ втратив хліб"? Бо Осип Назарук формально був адвокатом і навіть мав свою адвокатську канцелярію в будинку "Дністра" у Львові, проте насправді був професіоналом-журналістом і жив не з адвокатури, а журналістики" (с. 74-78).

Пропонуємо увазі читачів оцифровану версію публікації відбитки текстів Осипа Назарука. Правопис оригіналу збережено. Виділені жирним курсивом фрагменти в оригіналі набрані в розбивку. Поділ на сторінки в друкованому виданні зазначено прямими дужками. Щиро дякую Влодкові Костиркові за переказану ксерокопію та можливість працювати з цим текстом.

Андрій Павлишин

 

Осип Назарук

ГАЛИЧИНА Й ВЕЛИКА УКРАЇНА

ТРАКТАТ ПРИСВЯЧЕНИЙ УКРАЇНСЬКИМ ЖІНКАМ І ВІЙСЬКОВИМ.

[Львів, Нова Зоря, 1936]

1. Про поцілуї сатани

2. Смагу з пламенного рога...

3. А лисиці брешуть на щити червоні…

 

Про поцілуї сатани

Взаємини між Великою Україною й Галичиною.

ЗМІСТ: З якого приводу написана ся стаття. – Яке значіння має честь армії для кождого війська і для кождої нації. – Яка була Галицька Армія в рр. 1918–1919 і якої чести варт вона. – Про нашу найстаршу прабатьківщину і про її найбільшого поета. – Про те як цар його землі прирік йому заплатити золотом за його працю, а заплатив сріблом, і що з того вийшло. – Зміст найбільшого твору того великого поета. – Як сатана гіршить наперед молодь і що виходить з такого згіршення. – Як один цар згодився на два поцілуї сатани і як з тих поцілуїв виросли дві гадюки. – Як тих гадюк мусіли годувати людським мозком. – Як се глибоко поучаюче поетичне оповідання лучиться з сучасною історією українського народу. – Що думають про сатану всі народи і що про него вчить католицька Церква. – Як виглядає в самій основі схиблений спосіб думання про публичні справи. – Котра людська спільнота лучша від інших спільнот. – Що діється з лучшою людською спільнотою, коли вона не приймає на себе більших обовязків ніж інші спільноти. – Що треба, памятати, коли думаємо про справу українського народу взагалі і про значіння Галичан для всеукраїнської національної справи зокрема. /3/

 

В травні 1936 р. сталася в Галичині подія, яка кождого поважного чоловіка спонукує докладно призадуматися над взаєминами двох головних частин Української Землі, Галичини й Наддніпрянщини. Не маю на думці голосної в тім часі спроби спільного святкування 10–ліття смерти Симона Петлюри. Ту справу вияснив я по своїй совісти і по свому найлучшому розумінню в моїй великій статті, п. з. "Про Книгу Голубину".

Тут хочу занятися освітленням тільки одного моменту, одного прояву на тлі тої справи, що далеко більше яскравий і в очи впадаючий від цілої тої справи. Маю на думці факт, що деякі військові старшини, деякі офіцири галицького походження, на очах всеї нашої суспільности виступили разом з одним петлюрівським офіциром, Олександром Доценком, що в своїй праці "Зимовий похід Армії УНР" тяжко образив друком Галицьку Армію й Галичан тай досі не відкликав тої образи. А та кривда й образа Галицької. Армії найтяща, яку взагалі можна зробити якійнебудь армії* [*Гл. О. Доценко: "Зимовий похід Армії УНР 6. XII. 1919 – 6. V. 1920 р." Ст. XII. XIII, XIV.]. Той чоловік /4/ нарушив честь Галицької Армії – і мимо того знайшлися такі офіцири галицького походження, які прилюдно разом з тим чоловіком пробували "показувати" свому народови "національний героїзм" і малювати, говорити та писати про такі високі річи. Не називаю імен тих Галичан, що далися втягнути в товариство з Доценком, бо маю вражіння, що вони вже в душі соромляться того й обтріпуються з тих взаємин. Одначе справа мимо того вимагає освітлення й оцінки, щоб нічого подібного не бачив наш нарід на будуче.

Честь армії кождого народу від найдавніших часів аж по наші дні се хребетний стовп сили армії і тимсамим нації, з котрої та армія походить. Тому оборона чести своєї армії рівнозначна з обороною життя і життєздатности нації. З честю армії звязані її слава і почуття її обовязку. Честь армії се основний принціп, засада, підстава, підвалина її життя, її слави в минувшині й нерву її обовязковости в будуччині. Честь армії се почуття невинности й чистоти перед Богом і народом своїм та всіма народами довкруги. Коли те почуття внутрішної чесноти, чистоти, невинности закидати болотом зневаги і коли нема спроби очистити те почуття від грязі, – то се певний знак розкладу і гниття, перед якими нема вже ратунку. Бодай нема морального ратунку тим, що обовязані берегти чести свого війська. /5/

Зрозуміння ваги і значіння чести своєї армії маємо в найдавніших літописах наших і маємо в "Слові о полку Iгоревім", маємо в геройських билинах наших і маємо в народних думах наших. Відколи сягає свідомість наша, виходило з поле військо нашого народу, щоб проливаючи кров свою за високу ціль, придбати "собі чести а князеви свому слави", як каже найбільший наш поет з княжої доби. І ніколи наше військо не сплямило своєї чести а дисципліна його була тверда навіть серед найбільших катастроф. Начальний інтендант Галицької Армії Ілько Цьокан так характеризував стан Галицької Армії дня 25 жовтня 1919 р. на Великій Україні:

"Наші стрільці з голоду кидаються під шини, зі шпиталів утікають в горячці. А грошей нема. І виходу нема: Хто думає над цим, то все одно, що думавби над квадратурою кола. Армія в розпаді через недостачу матеріяльного заосмотрення. Зимно десяткує її. В Жмеринці і околиці вже згинуло з голоду й зимна або тепер догибає коло 10.000 Галичан. – Конають в бараках на гною...*" [*Др Осип Назарук, "Рік на Великій Україні". Ст. 286.].

А галицький сотник з постачання Стефанович представив членови Директорії Макаренкови такий стан армії:

"На фронті від 9 днів нема що їсти. Навіть старшини продають на харч останні чоботи. Шпиталі в страшнім стані: Ранені рвуть з трупів шматки, щоб обандажувати собі рани*" ["Рік на Великій Україні", ст. 297.]. /6/

І чи давби хто віру? В такім страшнім стані Галицька Армія на Великій Україні до самого останка вдержувала дисціпліну між собою. Не було в ній ні одного убийства, не зробила вона ні одного погрому, не розграбила ні одного свого магазину, до самого кінця навіть папіроски справедливо розділювала між себе. І серед таких обставин боролася на чотири фронти, поки тиф і инші пошести та голод не звалили її з ніг. Такої армії не бачила історія від часів Ксенофонта й відвороту Наполеона з Москви. Се була справді геройська Армія. Нею може гордитися наша нація поки їй віку Бог продовжить. А як та Армія в такім стані робила службу до самого останка, нехай посвідчить отсей опис останньої ночі галицького правительства (Диктатора Петрушевича) на Великій Україні:

"Ми їхали довго і так змерзли, що мимо безнастанної зливи і снігу мусіли вилазити з возів і йти пішки. Вода на шляху тут і там досягала до кісток. Я перемок до сорочки. Плюта не уставала. А серед неї на тім шляху, де треба було йти по кістки в студеній воді і грязюці – зустрічали ми патролі галицького війська, що йшли зі Жванця. Йшли промощувати шлях галицькому урядові. Хоч сніг і дощ заплющували мені очі, я бачив їх добре, дуже добре. І до смерти не забуду тої відрадної картини сповнення свого обовязку до кінця – серед найтящих обставин...*" [*"Рік на Великій Україні", ст. 325 (Тут описана ніч з 15 на 16 листопада 1919 р.)]

Гадаю, що не лише кождий Галичанин, /7/ який тільки перечитає сей опис, буде гордий, що належить до племени, яке видало з себе таку армію. Я переконаний, що навіть чужинець, ба навіть чесний ворог з подивом віднесеться в душі до такої Армії. Отже як пояснити собі те, що між сучасними галицькими інтелігентами знайшлися люди, які не то що не зареаґували на тяжку обиду такої армії, але ще публично браталися з тим, хто допустився найтящої обиди на такім нашім війську...

Щоб зрозуміти появу такого факту, треба сягнути по анальоґію дуже далеко і дуже глибоко, – аж до нашої прабатьківщини.

 

*

Сей трактат присвячений українському жіноцтву по обидвох боках Збруча тому, бо жіноцтво з природи річи далеко більше дорожить загроженим життям свого племени ніж мужчини. А військовим присвячений сей трактат тому, бо когож іншого має більше займати думка про честь своєї Армії, як не військових? А тут та думка порушена вперве в нашій публіцистиці, тут перший раз спробувано в українській мові представити, яке значіння має для нації честь її Армії та на якім дивнім ґрунті могло у нас появитися публичне зневажування нашого війська друком і; не тільки не викликало досі такого реагування, яке викликалоб напевно у кождого іншого народу, але ще знайшлися /8/ у нас газети, які давали місце тому обидчикові на ріжні заяви з його підписом, і знайшлися люди, навіть військові, що не стидалися разом з ним робити якусь публичну працю, тай ще акцію того рода, що мали щодо неї претенсії на "виховування нації…"

 

*

Ми Українці належимо до арійської раси. До тої раси належали і належать дуже високо розвинені народи, як старинні Греки і Римляни, визначні глибоким фільософічнпм думанням Гіндуси, Перси та всі три головні тепер племена Европи: романське, германське і словянське. Все те одного походження – від кельтійськпх Ірляндців почавши, на азійських Гіндусах скінчивши. Все те одна раса Арійців.

Над тим, де була первісна батьківщина Арійців, учені сперечаються. Є про те ріжні теорії. Одні пишуть, що правітчпна Арійців була в теперішнім Ірані. Другі кажуть, що в східній Европі, зокрема на землях сучасних Українців. Треті твердять, що на далекій півночі, де світить полярна зоря і панує півроку день а півроку ніч, бо в найстарших піснях Ріґведи, списаних у санскриті, є описи тих високо-північних явищ природи.

Всі ті і инші твердження учених зовсім себе не виключають. Кожда з тих країн могла бути навіть довгий час батьківщиною Арійців – і то не раз: бо вони в довгих тпсячеліттях свого істнування напевно мандрували по тих просторах то сюди то туди, відповідно до змін клімату. І напевно задержувалися довгі часи то в однім то в другім місци. Та здається, що останним їх спільним довшим постоєм був таки Іран. Ту країну займають тепер три держави: Персія, Афганістан і Белюджистан. Іран се великий і дивний край. Він займає поверх 2 міл. 700.000 км. кв. простору. З того 1 міл. 600 тисяч км. кв. припадає на високорівню, оточену високими ланцюхами /9/ гір. Весь Іран се переважно країна степів і високо положених пустинь, що розпадаються на поодинокі басейни, немов великанські миски і тарелі, де мало води, а й та вода, що є, не має куди відпливати. Вона всякає в суху землю або зникає в щілинах її. В часі великих злив, що там зрештою рідко лучаються, нагальні води так скоро летять щілинами Ірану, що навіть спрагнена собака не може напитися води. Клімат сухий, земля бездоріжна. Населення на тім великім просторі тепер расово дуже помішане. Тому так нічого не чути про його творчість на ніякій областп. А колись давно, як на внсокорівнях Ірану значно переважало ще арійське племя, панував там живий культурний і будівельний рух.

Літ тому майже тисячу по рождестві Христа, з іранській країні Хорасан. коло містечка Туса, жив собі дпгкан (дука-хлібороб, вже не простий мужик, але щей не пан), що називався Егмед Фехреддін. Йому в році 941 народився син, Абуль Касим. Він вже в дуже молодих літах почав віршувати старі іранські народні передання. А як підріс, то переняв по батькови гарне господарство. І господарпв якийсь час. Та податки в тім часі ставали там такі тяжкі, що зруйнували не одного. Коли Абуль Касим не міг вже дихати від здирства скарбової влади, вибрався він на скаргу до города Ґазнін, де тоді резидував султан Мегмуд з роду Ґазневідів (997–1028). Абуль Касим справно взявся обстоювати свій рекурс в податкових справах. То значить, не пішов відразу на скаргу ні до самого султана, ні до його міністра скарбу, – тільки як поет познакомився наперед з поетами, що жили при дворі монарха. Щойно за їх протекцією дістався він на авдієнцію до султана. А як султан з ним розговорився, то побачив, що має перед собою дуже здібного чоловіка. На пращання монарх сказав до поета отсі слова по перськи: "Меджлєси мара фирдовс кярді". Се значить по українськи: "Ти зробив наше товариство раєм". Від слова "фирдовс" пішло тоді і призвище /10/ поета "Фирдовсі", себто Райський. Під тим іменем знаний він цілому світови і по сей день. На предложення султана Мегмуда лишився і Фирдовсі при його дворі, бо одержав гарну роботу: зібраний вже старо-іранський епос переробити віршами. Султан Мегмуд свідомо випирав в адміністрації уживання арабської мови і запроваджував мову перську, щоб у всім унезалежнити ІІерсію від арабського халіфату. В тій ціли хотів він також скріпити перську літературу. І тому зі всего свого царства стягав людей, що знали старі перекази і шукав ще талановитого поета, що з тих прозою списаних переказів і з інших давніших збірок зробпвби один великий поетичний твір. Пізнавши в розмові блискучпй ум Фірдовсія, предложив йому ту роботу і прирік по скінченні її дати йому по золотому червінцеві за кождих два стихії.

Фірдовсі з захопленням приняв предложення султана і зараз взявся віршуватп велику іранську епопею під назвою "Шаг-Наме" (Книга Царів). З матеріялом, який йому передав султан, поводився Фірдовсі дуже совісно: нічого не видумував, нічого не переплутував, нічого не додавав від себе, а держався дуже точно своїх жерел. Всіх тих жерел уже нема, бо пропали, а совісність Фірдовсія ствердив німецький учений Шпіґель. що порівнав одно з непропавших жерел, Авесту, з Шаг-Наме. З того порівнання бачимо, що перський поет Фірдовсі говорить правду, коди кілька разів запевняв у своїм творі Шаг-Наме, що нічого не видумує, тільки поетично переробляє старі оповідання.

Працюючи дуже пильно, Фірдовсі почувався зовсім щасливим. Він любив свою працю, а султан Мегмуд давав йому все, чого він потребував, та взагалі дбав, щоб поетови жилося добре. Отже Фірдовсі докладно опрацьовував старі перекази і скінчив свою роботу в 71-ім році свого життя. А була то велика праця, бо мала 120 тисяч стихів.

Всюди є зависть людська. Противники і суперники Фірдовсія, бачучи, як султан опікується /11/ ним, завидували Фірдовсієви щасливого жаття і при кождій нагоді натуркували цареви в уха, що він прирік Фірдовсієви занадто велику надгороду. Защож платити йому аж по золотому червінцеви за кождих два стихи, говорили вони цареви, коли Фірдовсі попросту перевіршовує чужі перекази. Досить, казали, дати йому 60 тисяч срібних грошей а не золотих. І переконали царя, що досить. Поет купався в лазні по скінченій роботі, коли йому принесли царську надгороду. Побачивши, що то не золото, а срібло, Фірдовсі розгнівався за недодержання слова. Дав 20тисяч срібняків тому, хто приніс йому гроші, дав других 20 тисяч купелевому слузі, а решту – дав за склянку пива, що її випив тут-же, в лазні. А султанови Мегмудови велів переказати, що не для срібла і не для золота працював тілько літ. Вернувши до дому, кинув у вогонь ті вірші,яких ще не передав султанові і переслав йому через Аяза, одного з султанськпх любимців, запечатаний лист. А сам перебрався на дервіша і пішов у світ.

Коли султан Мегмуд розпечатав лист, побачив там сатиру на себе. В ній поет написав, що царів було й буде на світі богато, а Фірдовсіїв, що обробили Шаг-Наме, – ні. І писав дальше так: "Кождий природний цар давби золотий вінець великому поетові, а Мегмуд не зробив того тому, бо він не цар, а потомок невільників". Прадіди Мегмуда справді були з рабів, отже сатира Фірдовсія впекла султана в найболючіше місце. Він розлютився й оголосив, що дасть 50 тисяч червінців за голову Фірдовсія. Та Фірдовсі був уже далеко. Втікати і критися перед царською пімстою йому якось удавалося. Та ніде не міг знайти притулок надовше: бо до якого тільки князя він удався, то кождий боявся довше передержувати в себе переслідуваного поета.

Серед безнастанного блукання минали літа старого поета. З часом минувся і гнів султана і він взагалі забув за поета. Аж одного разу на полюванні Мегмуд почув якусь співанку Фірдовсія, що йому дуже припала до вподоби. /12/ Пригадав собі тоді цілу історію з поетом. А що був він в основі чоловік справедливий, отже засоромився в серці своїм того, що колись дався намовити дворакам, не додержати слова та ще й такому здібному поетові. Вернувши до палати, наказав розвідати, де тепер перебуває Фірдовсі. Прихильники Фірдовсія зміркували, що цар уже не гнівається на нього, і повідомили царя, що поет перебуває тепер у своїм ріднім містечку Tyci. Туди й казав султан повезти йому золото.

Недавно передтим старий Фірдовсі йшов базаром містечка тай почув, як одна дитина співала вірш з його сатири на царя Мегмуда: "Якби царський батько був цар, то син його бувби вшанував мою голову золотим вінцем."

Старенького поета так зворушила та пригода, що він крикнув і зімлів. Його занесли до дому, де він помер. Саме тоді, як домовину з його тілом виносили на кладовище крізь одну браму міста Туси, другою брамою в'їздили в місто верблюди з золотою надгородою від султана.

"От таке було життя перського поета, що в X віці висловив гордовиту гадку про поетову незалежність", пише про нього наш учений А.Кримський, що переклав Шаг-Наме на українську мову. Від нього ми й беремо, що тут на сю тему подаємо* [*Шаг-Наме, Абуль Касим Фірдовсія. З перської мови переклав А.Кримський. Частина перша. Львів, з Друкарні Інститута Ставропіґійського. Накладом редакції "Життя і Слова", 1896.]).

Шаг-Наме се дуже цікава і поучаюча епопея. Передовсім тим, що автор її був магометанської віри, та в його творі не тільки нема нічогісінько магометанського, але є навіть насміхи з віри Магомета. І своєю чисто перською мовою і своїм змістом Шаг-Наме се книга чисто арійська. Вона передає також основу старої іранської реліґії. Головна ідея тої реліґії се вічна боротьба між Ормуздом (Агура Маздао) та Агріманом (Анра-Майніу), себто між богом добрим і /13/ лихим. Авеста і инші старі книги навчають, що та боротьба не виходять поза моральну область. Одначе перський народ думав, що відбиткою боротьби тих сил треба вважати також люту війну, яка велася богато століть між Іраном і північними варварськими ордами, що нападали з Турану. І ся власне ідея висловлена в Шаг-Наме. Вся та кнпга се земний образ великої війни. За Іраном стоїть Ормузд з добрими духами, за Тураном – Агріман з дівами (дивами, бісами-чортами), з усякими хитрощами, чарами, зрадою, брехнею та підманою. Книга Царів починається першим царем і першим чоловіком Кейюмерсом. По нім іде Гушенґ, основник династії Пішдадської; за його царювання видумано всякі науки. За Гушенґа таксамо як за царя Тегмуреса і Джемшіда над усім світом панував один володар. Отже Джемшід дуже запишався і звелів кланятися собі наче Богові. За те покарав його Бог: наслав на Іран душегубця Зоггака (Еджегака) з двома гадюками на плечах, що виросли з Агріманових поцілуїв. Лютий Зоггак відобрав у Джемшіда престол і сам царював тисячу літ, тяжко угнітаючи Іран. Цікаво, що хоч ціла Шаг-Наме обертається коло довгої і запеклої боротьби Ірану з Тураном, то страшного гнобителя Ірану Зоггака наслав Бог як допусг і кару не з Турану, а з Арабії/ І той Зоггак був з роду не Туранець але Араб.

Історія Зоггака починається з того, що Ібліс (дів-діявол-сатана) постановив довести до побіди пайдократію в Арабії. Отже намовив молодого Зоггака, щоб убив свого батька, арабського царя Мердаса, що любив сина як душу. Лукавий синок викопав глибоку яму в саді, де батько йшов молитися каждого ранка, і закидав глибоку яму з верха хмизом. Батько не доглянувши того, впав у яму, зломив собі хребет і помер. Наслідником його став Зоггак. Тоді прийшов до нього Ібліс в подобі гарного молодця і прихвалив себе молодому цареви як знаменитого кухаря. А далі переклад з Шаг-Наме виглядає ось як: /14/

Узяв Зоггак і скоштував печеню

Тай здивувався, що за гарний кухар!

"Кажи, – пита, – чого собі бажаєш?

Проси, що хоч, добрячий чоловіче!"

На теє кухар одказав: "Гей, царю!

По вік живи веселий та могутній!

Люблю тебе я, царю, цілим серцем,

Дивлюсь на тебе – підживляю душу.

Я в тебе мавби попросити дещо,

Хоча ж такої чести я не варт:

Дозволь тебе в плече поцілувати

Та притулить до него очи й твар".

 

Як переслухав мову сю Зоггак,

Нічого злого в тому не добачив.

Сказав: "Гаразд! Твою вволяю волю.

Тобі ж із того може бути слава".

Се кажучи він бісови дозволив

Поцілувать себе в плече по-друзьки.

А той поцілував тай провалився.

 

Ніхто такого дива ще не бачив:

Як стій на кождому плечі в Зоггака

Пречорная гадюка поросла.

Його боліло. Скрізь шукав він ліку.

Нарешті взяв, поодтинав обох.

Та тільки знов счинилася дивниця

Така, що справді чудуватись варто:

Немов гиляки з дерева, два гади,

З плечей царевих поросли у друге!

Ой, понаходило тямущих лікарів,

Один по другім, кожен дещо раяв,

На всякі-всякі способи пускались, –

На цю хоробу ліків не знайшли.

 

Ібліс убравсь за лікаря. Прийшов

І хитро забалакав до Зоггака:

"Гадюки виросли сами собою,

То поки живі, їх чіпать не тра.

Давай їм корму, тим їх заспокоїш,

А інчого ж тут способу не має.

Годуй не чим, як мозком із людей:

Сами з такої їжі поздихають." /15/

 

Навіщо голова поганих дівів

Таку пораду дав? Чого бажав він?

Мабуть, щоб нишком нашукати спосіб,

Щоб світ зовсім зостався без людей.

 

В Ірані йшли тимчасом заколоти,

Безладдя й чвари звідусіль кипіли;

Блискучий, білий день пригас, примеркнув,

Всі люди од Джемшіда одсахнулись,

Господня ласка утекла од него,

Пустивсь він на кривеє, на непутнє.

Зявилась купа цариків новітніх,

Бо з кожної гряниці кожен витязь

Набрав війська і пхнувся воюватись,

Одкинувшись од вірности Джемшіду.

І от як стій з Ірана вийшло військо.

Простуючи аж у арабську землю,

Бо чутка йшла, що мов тепер панує

Там грізний, змієлиций володар.

Іранськая кіннота, що жадала

Собі царя, вдалася до Зоггака.

Прийшли, вклонилися йому покірно,

Царем землі Іранської назвали.

Цар змієлиций полетів, як вітер,

Коронуватись на царя Іранців.

З усіх країв Арабщинu й Ірана

Понабирав він собі вірне військо,

Заволодів Джемшідовим престолом

Тай мовби перстінь, в руку взяв весь світ.

 

Джемшід покинув все і втік. Та Зоггак дігнав його аж на китайськім морі і перепилив пилою. Тоді вже урядився в Джемшідовій столиці. Дві рідні сестри Джемшіда Шегриназу ("Втіху городові") и Ерневазу ("Любочку") потягли в Зоггакові кімнати. Він взяв їх та навчив відьмувати.

 

Як сів Зоггак на володарськім троні,

То царював аж тисячу годів,

Йому корився геть усенький світ,

І справа так стояла дуже довго.

Звичаї добрії попропадали, /16/

Все забісоване роскинулось по світі:

Упала честь, пішли у гору чари,

Сховалась правда, висунулась погань,

На все лихеє вільні руки дівам,

Про добру річ казалось тільки нишком.

 

Що вечора двох молодих хлопят

Чи з простих, чи з лотрського нащадку,

Приводив кухар до царського дому

І готував з них ліки  для Зоггака.

Забивши їх він добував з них мозок

Тай змієві робив із того страву.

 

Так панував Зоггак над Іраном. Аж одної ночі приснився йому сон, страшенний сон. Він наказав скликати всіх маґів. щоб вияснили йому значіння сну. Найрозумніщий з маґів Зірек пояснив цареві сон так, що його скине з престола молодий Ферідунґ

 

На зріст він буде наче кипарис,

І буде в нього булава із криці,

Де маківка – коровячая морда.

Тебе він придовбешить булавою,

Скує йповолоче з палат у гори.

 

І почав лютий Зоггак шукати за Ферідуном. Убив йому батька, та Ферідуна спасла "Оздоба світу", його розумна мати Феранека.

 

Взяла свою хорошую дитину

І понесла, а серце плаче кровю.

Жив на Ельборз-горі один спасенник,

Що зрікся світової порожнечі.

"Свята душе! – сказала Феранека –

Я бідолашна жінка із Ірана.

Хороший хлопчик – се моя дитина.

Він буде голова всьому народу,

Зібє Зоггаку з голови корону,

Шпурне на діл його царівський пояс.

Дак треба, щоб ти взявсь його глядіти

Та аж трусивсь над ним, як рідний батько".

Взяв дід хлопя. Taй не було ніколи,

Щоб він на нього холодом дихнув. /17/

… … …

Шіснацять год над Ферідуном збігло, –

То він з Ельборз-гори спустився вділ.

Пішов до матері, прийшов, питає:

"Скажиж мені, матусю: хто мій батько?

Якого роду я? чиє насіння?

Спитають люди, – що їм одкажу?"

 

Одповідає Феранека: "Добре.

Скажу я все, чого бажаєш, хлопче...

Твій батько, щеж і не стара людина,

Поклав за тебе синку, свій живот!

З плечей Зоггакових ростуть два гади,

Що не дають Іранові вже й дихать;

То мозок з голови твого татуся

Пішов отим зміюкам на обід..."

 

Вразився син, у вухах зашуміло,

Він закипів од маминої мови...

"Піду, пречистий Бог мене вестиме,

Зоггаків двір на куряву розвію."

 

Ферідун переміг всі чари Зоггака і побідив його. Та ангел Божий заборонив йому вбивати Зоггака і шепнув на вухо: "Веди його па гору Демавенд".

 

В горі він нашукав вузьку печеру,

Глибокуюж таку, що й дна не видко.

Узявши Ферідун важкі кілки

Прибив Зоггака ними там до скелі,

Вважаючи, аби не вбити в мозок;

Тай руки привязав до скелі цупко.

Оттак розпято лютого Зоггака.

Він висить. З серця кров тече на землю.

 

Глядімо, не робім на світі лиха!

Силкуймося чинить саме добро.

Чи добрий, чи лихий – ніхто не вічний,

Та гарну памятку покинуть – гарно.

Скарби та гроші, височенні замки,

Ніщо тебе не тішитиме вічно.

А добра слава йде на вічний спомин.

Отож диви: про добру славу дбай! /18/

 

Ферідун був дуже справедливий і добрий цар. За його панування світ обернувся в рай: де колись ріс бурян, там поросли кипариси й рожі.

Отсе величаве оповідання з Шаг-Наме все приходить мені на гадку, коли думаю про українську справу. Де в тій справі принціп добра, а де принціп зла? Що становить основу одного, а що основу другого? Як підпирати одно, а як поборювати друге?

Альфред Розенберґ, голосний діяч гітлєризму, що одначе називає свою теорію приватною "наукою", а не теорією гітлєрівського руху, – каже, що й мистецтво й наука і всяка думка се наслідок крови та що питання, які північні та західні народи уважають проблемами, не представляють для Жидів і Китайців ніякої загадки*. [*Der Mythus des 20 Jahrhunderts. Eine Wertung der seelischgeistigen Gestaltenkämpfe unserer Zeit, von Alfred Rosenberg 1936. 19-94 Auflage.] Тимчасом над проблемою зла таксамо поважно застановлялися семітські як арійські народи. А дивним дивом всі вони докладно застановлялися над тою справою не лише на високім степені розвитку, коли мали свою окрему освічену провідну верству, але застановлялися над тою справою також у примітивній масі простого народа.

Возьмім для прикладу поняття злого духа-лісовика у східних Словян. Якже подібні його риси до того, що бачимо в /19/ Персів і в Жидів! І так лісовик по східно-словянським народним повірям також зводить дітей проклятих батьком-матірю, зовсім як в Шаг-Наме. Лісовик підходить грітися до розпалених людьми огнищ, але закриває своє обличча. Він співає голосом без слів, свище, авкає, хохоче, плаче, бє в долоні, перекидається в мужика з торбою, у вовка, обходить подорожних, побережників і доглядачів ліса та вводить їх в блуд. Вийти з того блуда можна по народному повірю тоді, коли сорочку вбереться навиворіть. Лісовик розпоряджає звірами, особливо зайцями. За них лісові чорти грають між собою в карти. Котрий з них програє, той має обовязок перегнати звірів зі свого району в район того лісового чорта, що виграв. І так вони переганяють собі звірину в лісі то в один то в другий бік, а люди, що дивляться на се, не знають причини, чому звірина так переходить. Зовсім подібно як УНДО переганяє наш нарід то в один табор то в другий, а думаючі люди, що дивляться на се, не знають причини. Тут маємо перед собою цікаві наслідки непостійности, метушні, зла. Та непостійність, ті перегони нашого населення з одного району в другий можна обсервувати віками – в фізичнім і в ідеольоґічнім значінні. Се наслідок зла. В св. Письмі зло олицетворене сатаною або діяволом* [*Слово "сатана", уживане в св. Письмі Старого Завіта, значить в старій єврейській мові просто – воріг, противник, гонитель. Як друге головне імя чорта приходить у св. Письмі слово "діявол". Воно походить від грецького "діябалльо", значить очорнюю, клевечу, обжаловую, особливо "фальшиво обжаловую перед судом". Кромі тих двох головних назв є ще менше уживані: Абаддон, Асмодей, Велзевув, Веліял, Люцифер, Антихрист. В ширшім значінні вживається також грецького слова "демон". Корінь того слова непевний. Одні пишуть, що воно походить від "дао", значить "учити", другі, що від "дайо", значить "ділити", себто "демон", "даймон" значилоб: той, що розділює жереби життя, себто божество. Тому у клясичних письменників поняття "даймон" уживане ще в значінні доброго і злого бога. Ще Сократ говорив, що мав свого "даймона", в добрім значінні. В св. Письмі Старого Завіта слова "демон" уживається на означення часом поганських божків, часом духів, часом кобольдів, а в книзі Товії в значінні діявола. Новий Завіт розуміє під демонами тільки злих духів.]. Він був колись добрим /20/ ангелом, що з гордости збунтувався проти Бога і став злим і жерелом усякого зла. Наука про сатану становить одну з суттєвих частин христіянської віри. Та наука є в Старім Завіті (в меншій мірі) і в Новім Завіті (в більшій мірі). Про діявола і злу діяльність його згадує вже Книга Битія, коли описує як вуж говорить до Еви, щоб скусити її і через неї мужа. Від того часу змій стає типічною формою на представлення злого духа. Змій переходить часом у форму смока (дракона). Се також свого рода змій, але скомбіновані в нім і риси великої ящірки. Згодом символічні форми на змалювання злого духа стають дуже ріжноманітні: /21/ злого духа представляють як бика, козла, чорного пса, рикаючого льва, свиню, малпу, лилика і т. д. У старинних Греків є також велика ріжноманітність під тим оглядом: Мінотавр, Кербер, Кентавр, Гарпії, Ґорґони, Сирени – все те символічні зображення принціпу зла.

Се щодо форми в уяві народів і времен.

А зміст, суть принціпу зла все полягає на неправді, на брехні, на зраді, на злій хитрости, на шкодженню ближньому. Спаситель пояснює заміри і властивости сатани як ворога царства Божого в притчах про сівача і про кукіль у пшениці (Матея 13, 19, 25, 39; Марка 4, 15; Луки 8, 12).

Сатана побитий жертвою Спасителя на хресті. Одначе ще до кінця світа сатана буде шкодити людям. Він старається головно ослабити і зломити свобідну волю людини в її змаганні до порядку з собою і добра, старається замазати ясну, добру ціль перед людьми і викликати замішання між ними і в їх нутрі.

Католицький світогляд каже, що всі науки провадять людину до гордости і можуть віддати її в руки смертельних ворогів: міра сего, плоти й діявола, коли ті науки не звязані з пізнаванням Бога й себе самого* [*Еп. Р. Челлонер, Апостольський Вікарій Лондону: Розважування над правдами й обовязками христіянства. Том II. Розважування з 27 серпня п. з. "Школа покори" і д.]. Всі блудні науки – каже /22/ Челлонер – походять з гордости і з перецінення себе. Всі тяжкі налоги як ненависть, зависть, сварливість, клевета, гнів, заскоре видавання осуду, – походять з гордости, того самого головного гріха, що добрих ангелів перемінив в діяволів. Не встоїться ніяка хоробрість "у боротьбі зі злом, не встоїться ніяка чистота, ні невинність в житті, коли вони не збудовані на покорі, якої вчить Христос Спаситель. Покора се область засадничо противна всякій діяльности сатани. Тільки покора може вдержати душу одиниці й цілий нарід на золотій середині між розпукою і гордим перецінюванням себе, яке все і кождого провадить до загибелі. І тут доходимо до того містичного ядра таємниці правдивої сили одиниць і народів. Найвиразніше вчить про се наука католицької Церкви. Але також у творах великих умів, що не належали до католицької Церкви, можна запримітити природно-католицькі засади та науки. І так нпр. великий твір Фірдовсія Шаг-Наме зачинається піснею з похвалою Богу і в перших 15-ти стрічках доходить до висновку, що Бога в Його величі цілком пізнати не годен, а треба тільки вірувати в Нього. Щойно на другім місці співає Фірдовсій похвалу розумові й каже, що хто не слухає розуму, того розідруть його власні вчинки. Розум се очі душі, без душевних очей людина не може йти світом.

Щож каже наш розум в области тої /23/ справи, що над нею тепер думаємо? Він говорить нам, що в нас є свідомість добра і зла. Раз та свідомість є в нашім нутрі, то вона є у всесвіті, бо коли ми істнуємо разом з нею, то істнує й вона.

Булоб нерозумом і гордістю, приймати, що кожда людська одиниця се щось найвисше у світі – і що нічого вислого нема. Приняття тої тези булоб противоріччам і проявом очевидного заблукання думки вже тому, що людські одиниці не рівні між собою. Тай ніколи не можнаб ствердити, котра людська одиниця має найвисшу свідомість добра і зла. Се булоб такимсампм противоріччам, як нпр. теза, що свідомість добра або свідомість зла може бути олицетворена лише в людині. Противорічність того рода видно вже з того, що людина се почасти матеріяльне єство, а свідомість нематеріяльна. І тому не може бути освідомлення в самій матерії, нпр. не можливе освідомлення в нашій нозі або в нашім нігти. Все те наводить нас консеквентно на розумну думку, що потверджує наука Церкви і досвід і прочуття всіх народів світа: що істнує нематеріяльне олицетвореиня свідомости добра і свідомости зла, себто інакше кажучи: Бог і сатана. А що ми відчуваємо і немов бачимо в собі нематеріяльну свідомість, отже вона ґравітує до одної або до другої сили, до доброї або до злої, до позитивної або до неґативної.

Від споконвіку всі народи світа /24/ уважали порядок і лад прикметами доброї сили, а хаос і замішання признаками сили злої. Отже та частина людства чи народу, що більше наближається до ідеалу порядку і ладу, все була, все є і все буде лучша від іншої частини людства чи народу чи взагалі якоїнебудь іншої людської спільноти, що менше наближається до ідеалу порядку й ладу. А все, що лучше, має якостево більшу вартість, хочби воно було менше від того, що гірше: бо в области вартости фізична величина зовсім не рішає. А хто думає інакше, той має в самій основі схиблений спосіб думання.

Коли якась група людей, якась людська спільнота лучша від іншої групи людей або від іншої спільноти, то се ніяким чином не повинно тій лучшій групі давати підстави до самохвальби. Самохвальба се нехибний знак зарозумілости, гордости і тимсамим занепаду, який вже наступив, наступає або незабаром наступить. Коли якась група, спільнота або частина спільноти ліпша від іншої, то се повинно бути тільки підставою до того, щоб вона сама добровільно збільшила свої обовязки і збільшила розуміння тих своїх збільшених обовязків. Вона мусить се робити під загрозою розвалу й утрати першенства до праці, яке все має лучша частина людської спільноти. А загроза та дуже страшна: бо чим яка людська спільнота або її частина лучша від іншої, тим низше мусить вона впасти, коли забуде свій /25/ природний обовязок, що в міру своїх сил вона повинна добровільно збільшувати свої обовязки і поглиблювати розуміння їх. Без того наступає напевно внутрішнє зіпсуття на підставі закона, який не знає виїмків. Той закон католицький світогляд висказує коротко словами: "Corruptio optimi pessima est". Се значить: "Зіпсуття найлучшого (стає) найгірше."

Та самохвальбу треба відріжнити від вироблення собі правдивого погляду. на себе і на те, що нас оточує. Без такого правдивого погляду на ріжні підмети й предмети, на їх вартість і їх взаїмні відносини неможлива ніяка доцільна публична праця на більшу міру.

Все те треба постійно мати на увазі, коли думаємо про справу українського народу взагалі і про значіння Галичини і Галичан для всеукраїнської національної справи зокрема.

А про суть української справи, про взаїмне відношення двох головних частин української землі, про те, яке воно було, яке є і яке повинно бути, – про головний блуд думання Українців, що повстав з поцілунків сатани та про те, як на місце тих поцілунків виростають їдовиті гадини, що випивають мозки з Українців, – в другій части сего трактату. /26/

 

 

Смагу з пламенного рога кидаючи вправо – вліво...

Взяємини між Великою Україною й Галичиною.

ЗМІСТ: Про три руські народи колись і тепер. – Чого вчать старі цікаві документи "Стоглав" і "Домострой". – Православний Собор у Москві 1551 р. і його дивоглядні ухвали. – Чим часи Івана Грозного подібні до наших і чим неподібні. – Гордість головна недуга Наддніпрянців і Галичан але інакша в одних і в других. – Про право первородства Галичан і про їх уроєну лоханю сочевиці. – В Галичині різьбилося історичне обличча першої чисто української держави. – Галичина все рішала про долю В. України в тяжких часах і в добі княжій і в козацькій і в нашій. – Галичани мусять відокремитися від людей з В. України, бо без того не виконають своєї найвисшої національно-моральної місії на В. Україні. – Про способи, якими галицькі "шустки" мають се переводити між наддніпрянськими "карбованцями". – Про те, як Кедрин і Михайло висисають мозки з читачів "Діла" і /27/ ті невилічимо дурніють. – Про головний клич, яким найлекше здурити Галичан. – У світі все рішає те, що менше а ціпкіше внутрі. – Про українських істориків Костомарова, Грушівського, Томашівського і Липинського. – Лож немовби ми хотіли розєднання. – Галичина тим для Соборної України, чим Прусія для Німеччини. – Цікава історія життя найбільшого ідеольоґа прусацтва, фільософа Геґля: – Про головні духові цінности Галичан. – Про замакітрення галицьких голов широкими "козацькими" штанами. – Хто найбільше зберігав стару традицію нашої землі? – Де властиво живуть "правдиві" Українці? – Про Микиту Шаповала і про найцікавішу "дефініцію" Київа, "матері городів русьских" або про Печенігів у краватках. – Про мого старого знакомого Андрія Жука і про кватирку "ачіщонной", про мого "приятеля" Сашу Доценка, про пана меценаса Корчинського і про Єлену Прекрасную. – Де є прінціп добра і зла в українській справі? – Чи цариця Катерина зробила нам зло чи добро, що зруйнувала Січ? – Кожда держава розділена в собі розлітається. – Поки в наших руках остане одно галицьке село, що може дати 500 морально здорових хлопців до війська, поти можемо виконати свою велику місію над Дніпром. /28/

 

Dreifach ist der Schritt der Zeit:

Zögernd kommt die Zukunft hergezogen,

Pfeilschnell ist das Jetzt entflogen,

Ewig still steht die Vergangenheit.

Keine Ungeduld befliegelt

Ihren Schritt, wenn sie verweilt.

Keine Furcht, kein Zweifeln zügelt

Ihren Lauf, wenn sie enteilt.

Keine Reu', kein Zaubersegen

Kann die Stehende bewegen.

Möchtest du beglückt und weise

Endigen des Lebens Reise,

Nimm die Zögernde zum Rat,

Nicht zum Werkzeug deiner Tat.

Wähle nicht die Fliehende zum Freund,

Nicht die bleibende zum Feind.

Spruch des Konfuzius.

 

З великого і дуже ріжноманітного та цікаво помотаного клубка справ богатьох словянських племен почали вже давно вироблятися три окремі руські народи: український, білоруський і московський (званий великоруським). Ідеольоґічні, найважніші границі між ними ще й до сеї пори не всюди і не в усім устійнені, та розвиток безумовно йде в напрямі зріжничкування тих трох руських народів, то значить, що ріжниці між тими трома народами, чи нехай буде завязками народів, не меншають, а постійно більшають. Се й є правильна лінія їх життя і розвитку. Що вона правильна, бачимо по /29/ тім, що гноблення і штучне затирання ріжниць між тими трома народами доводить лише до омертвіння і неорґанічної "культурної" саламахи. Серед такої штучно витворюваної мішанини не кристалізується і ніколи не кристалізувалася своя духова і моральна сила, потрібна до опанування більшої маси людей, до визначення тій масі високих завдань, відповідних до її величини, і до переведення тих завдань у практичнім життю.

Що так дійсно було в цілій Руси, на се вказує вічний і тяжкий неспокій, який володів навіть тою частиною Руриківської Руси, що про неї наші люди звикли думати як про щось найтугіше, найбільш віддалене від усяких небезпек, зовсім опановане центральною владою і цілком забезпечене своїми великими просторами та браком всяких ворогів на дуже значній части своїх границь. Маю на думці московську Русь з часів Івана Грозного. З тої частини Руси маємо з того часу два дуже цікаві документи. Вони виразно свідчать про правду наших повисших тверджень.

Перший з тих документів се "Стоглав". Так називаються розділені на 100 глав писані матеріяли, записки про праці церковного Собора, скликаного в 1551 р. в Москві Іваном Грозним і православним митрополитом Макарієм. Той Собор мав на ціли застановитися над тим, як поправити многі й великі недостачі церковного /30/ і світського життя тодішної Московщини. Коли сегодня переглядати інформації про наради й ухвали того церковного Собора, то аж жах збирає на вид неймовірного неуцтва та забобонности тодішного православного духовенства, найвизначніших вибранців його, що зійшлися на той Собор. Їх ухвали основуються на зовсім невірних виписках зі св. Письма, на сфальцюваних церковних приписах, ба навіть на апокрифічних байках! Все те вказує, що найкрасший вибір тодішного православного духовенства разом з найвисшими його достойниками не мав поняття навіть про св. Письмо своєї Церкви. І тому під загрозою прокляття ухвалював, що нікому не вільно брити бороди й вусів, що кождий мусить хреститися двома пальцями а не трома і подібні дурниці. Тай не тільки ухвалював се, але й був переконаний, що переведення в життя таких дурниць вратує від морального розкладу духовенство і мірську суспільність тодішної московської Руси...

Не дивота, що народ роз'їдали тоді всякі дивні рухи, описувані ось як:

"Да по погостомъ и по селомъ и по волостемъ ходятъ лживые пророки, мужики и жонки и дђвки и старыя бабы, наги и босы, и волосы отростивъ и распустя, трясутся и убиваются (с припадками). А сказываютъ, что имъ являются святыя Пятница и св. Анастазія (неділя), и велят имъ заповђдати христіянамъ /31/ каноны завђчивати. Они же заповђдаютъ христіянамъ въ среду и въ пятніцу ручнаго дђла не дђлати і женамъ не прясти и платья не мыпи и каменія (в лазнях) не розжигати..."

Якийже той час Івана Грозного подібний до нашого, коли бачимо, нпр. у "Вістнику" ріжні висновки на підставі сфальшованих цитатів, коли бачимо ріжних напівсумашедших суботників і байбелників та інших сектярів, або рівних їм глупотою націоналістів в роді Зенона Пеленського, Целевича чи Мудрого, що кидаються з одної крайности в другу, "трясутся и убиваются"... Або большевиків з огнем в очах, котрі твердять, що їм являється будучий справедливий соціальний лад, за котрий вони вже тепер – гноблять і вимордовують міліони невинних людей і "велятъ имъ заповђдати христіянамъ каноны..."* [Від грецького "κανών", кошик, корзина, далі принос у кошику з плодів у навечеря празників; молитва в день празника або в навечеря його; далі кисіль або блини з медом або кутя по усопшим; мід або пиво приготоване перед празником.]

І чи можна дивуватися Іванови Грозному, що він бив і тлумив нарешті все, що попало під руки: се ділав у нім страх, жах перед розвалом цілої тої сумашедшої суспільности, за котру він почував себе відповідальним. А вона була вже така розложена, що на долах своїх виглядала /32/ так як висше описано, а на верхах своїх думала, що весь той діл божевільних можна вилічити – забороною бриття бороди, й вусів під загрозою прокляття...

Та стан суспільности в державі Івана Грозного по своїй сути не був ще такий страшний як теперішний, бо тоді не було ще ні формальних орґанізацій ріжних сумашедших рухів, ні преси зі "шмонцесами", ні театру та кіна, що розносилиб у маси всякого рода божевілля і зародки злочину. Не було ще звязаних з собою теоретиків свідомої і доцільної руїни. І ніхто тоді свідомо не фальшував ніяких цитатів, тільки робив се в добрій вірі, несвідомо. Отже тоді вибухли – тільки жорстокости Івана Грозного. А його жорстокости під оглядом величини і передумання та глибокої злоби були ще далекі від сего, що тепер вже 18 літ діється під большевиками і на що зачинає заноситися також в богатьох інших краях Европи, ба й цілого світа. Теперішний стан суспільностей гірший ще й тим, що тоді верхи суспільности Івана Грозного думали над поправою, смішно думали, але думали, – а провідна верства теперішних суспільностей в богатьох краях взагалі не думає, тільки бавиться і довги робить. А державні мужі навіть культурних народів, зовсім засліплені імперіялістичною й шовіністичною горячкою, виглядають так якби трохи не кождий з них одержав – поцілуй сатани зі всіми його наслідками. /33/

Другий цікавий документ з часів Івана Грозного се т.зв. "Домострой". Його авторство приписують дорадникови Івана Грозного, протопопови Сильвестрови. І "Домострой" се невдатний зразок, се невдатна але цікава спроба створення чи радше оформлення світогляду. І він таксамо як "Стоглав" вчить, що рятунок в обрядовщині, в формах. І в нім нема місця на ніяку глибшу думку, на обовязок передумання суспільних відносин, причин їх зла і способів їх поправи, на свободу думки, на зрозуміння й вартість людської особистости і т. д.

Наслідки такого занедбання провідної верстви все кінчилися в крови, жорстокости і розвалі. Коли занедбання провідної верстви було більше, тоді й наслідки були страшніші. За наших часів ті наслідки вже очевидно страшні і правдоподібно будуть ще більше жахливі.

Та се не увільняє представників провідної верстви українського народу від передумання того, на що вони можуть мати вплив – тепер або колись. І тут доходимо до одної з таких важних справ а саме до справи відношення нашої малої Галичини co Великої України.

 

***

Що найбільше може нас безпокоїти в відношенню Галичан до наших братів з Великої України?

Передовсім гордість, на яку /34/ очевидно занедужала провідна верства українського народу – по обидвох боках Збруча.

Прояв тої жахливої недуги видно майже в рівній силі на Великій Україні і в малій Галичині, але інакше там, інакше тут. В Галичині той прояв дурніший ніж на Великій Україні – з кількох причин.

На Великій Україні прояв гордости української провідної верстви виглядає приблизно так: Що нам, мовляв, така мала Галичина? Сеж одна з наших губерній. А всіх тих Галичан, мовляв, тілько, що кіт наплакав. Оттак їх з десять разів менше ніж нас! Тай миршавий се народ. Наш козак трьох Галичан набивби по пиці. А всіх Галичан ми, якби на те пішло, шапками закидалиб. Тай просторуж у нас! І море маємо і сусідство з Азією, є куди розростатися, є де жити нам як нації! І що така мала Галичина значить супроти нас?! Таж тут і рушитися нема куди: від Перемишля по Снятин – і вже по Галичині.

Оттаке балакання характеристичне для пересічного інтелігента з Великої України, але нераз навіть і для інтелігентів з університетською освітою. Ті люди з Великої України, що так думають, захоплені гордістю. А та гордість спирається на дуже поверховнім погляді на світ, який не витримує найлекшої критики, ні найслабшого подиху дійсного –життя. І так ті люди, що так думають, /35/ забувають про те, що про силу націй не рішає ні чисельна величина її людського матеріялу, ні фізична сила того матеріялу, ні великий простір занятий тим матеріалом. Перша властивість: велика чисельність людського матеріялу може пригодитися якраз ворогам і окупантам, бо вони опанувавши країну з таким матеріалом мають відки черпати доволі слуг і локаїв в часі мирнім і гарматного мяса в часі війни. А коли той людський матеріал ще й до того здоровий, то тим лучше для окупантів: бо такий матеріял менше їх коштує і в часі мира і в часі війни тай більше можна з нього здерти й видусити. Таксамо вигідний для окупантів простір Великої України, її сусідство з теплим морем та з полудневою Азією. При такім стані річей як теперішні, коли не буде зміни на лучше для нас, то хвальки з "провідної верстви" Великої України можуть і 1000 років таксамо чванитися як чваняться – і з такими самими наслідками як тепер. Та всетаки треба їм признати, що їх гордість має бодай якусь основу під собою, а саме має ту власне величину території і населення, про яку постійно говорять.

Зате цілковито незрозуміле повне засліплення Галичан, котрого головне жерело також в гордости: тільки галицькі півінтеліґенти і богато галицьких інтелігентів з університетською освітою горді не на себе самих, але горді на – /36/ фізичну величину Великої України. Ті Галичани, що захоплені тою наддніпрянською гордістю, зрікаються добровільно очевидного першенства Галичан в загальноукраїнській національній справі. Підчеркую ще раз, що се першенство розумію як першенство обовязків. Таким чином гордість Галичан доводить їх до зречення зі свого права першенства і то навіть не за реальну миску сочевиці, але за саму надію на ту велику миску, на уроєну лоханю з масною сочевицею, – за сам посмак з неї, який їм привиджується, причувається і "принюхується". І за той привид, за ту галюцинацію вони згодилися на поцілуї сатани, олицетворення гордости, і на все, що звязане з тими поцілуями сатани.

А з поцілуями сатани звязане розбивання черепів і годування гаддя їх мозком, – без найменшого хісна і для Гиличини і для Великої України і для всеї української справи, – а з великою шкодою. Отеє загальне представлення треба підкріпити аргументацією. Ось вона:

1. В малій Галичині, а не на Великій Україні різьбилося наперед історичне обличча чисто української держави. Сталося се вже дуже давно. Підготовка до сього наступила на сій земли вже в часах, про котрі не маємо своїх істор. даних.; А зовсім виразно зазначилася перша чисто українська державність за династії Ростиславичів з верхом її розвитку за /37/ Ярослава Осмомисла. Вона вже тоді мала всі дані на те, щоб стати українською Прусією. Докази на те – в Слові о полку Ігоревім. Там виразно представлена сила малої Галичини, її величезний політичний престіж і можливости її експанзії.

2. Мала Галичина й стала тою Прусією для України за другої великої галицької династії, а саме за Романовичів. Як відомо, намісник галицького короля Данила, Дмитро, стояв з галицькою залогою в Київі. І боронив його до останного галицького жовніра перед страшною навалою татарської орди за Бату-хана. Такої геройської оборони Київ не бачив відколи сягає память його літописців аж по наші дні. Отже то з малої Галичини походила сила, що заняла Велику Україну і боронила її до останка.

3. Коли скінчилася стара княжа державність наша (причини її занепаду докладно невияснені), вся наша земля і нарід на ній попали немов у якийсь довгий лєтарґ. Серед того лєтаргу бачимо судороги великанського орґанізму, що становив колись свідому себе національно-державну силу. Колиж помалу зачинають творитися можливости орґанізування нової української збройної сили, то знов ту орґанізацію переводить Галичина для Великої України. Маю на думці Гетьмана Конашевича Сагайдачного, родом з Самбірщини, що перший на більшу міру зорґанізував мілітарну силу козаччини над /38/ Дніпром. Річ ясна, що не прийшов він туди і сам один як палець, бо бувби там пропав і зник. З ним мусіла прийти бодай горстка Галичан і при їх допомозі він зорґанізував велику мілітарну силу над Дніпром, що рішала в боротьбі між Заходом і Сходом. Вона рішила на користь західної культури.

4. Рівночасно з тою мілітарною орґанізацією, яку переводили Галичани з Сагайдачним над Дніпром, переводили галицькі монахи не менше важну духову мобілізацію й орґанізацію Великої України. То галицькі монахи зорґанізували першу фабрику паперу для Київо-Печерської Лаври. То очевидно для їх духових потреб ескортував гетьман Конашевич своїми козаками галицьку друкарню з галицького міста Стратина до Києва. І була се перша друкарня на Великій Україні. То галицькі монахи-аскети відреклися міра сего і родин своїх, покидали рідні околиці та йшли в глибину велико-українських земель. Там будували духові центри нашої сили, будували своєю виробленою могутною силою волі, серед великих трудностей і серед цілком незнаних їм обставин. Вони своєю величю зовсім не були менші від тих стародавних богатирів-побідників, що їх описують геройські билини наші. Се зовсім природне, що найбільшим з галицьких богатирів меча в часах козаччини, гетьман Конашевич, зустрічається з сучасними йому галицькими богатирами духа /39/ й аскези над широким Дніпром – і разом співпрацюють для високої ціли.

5. А ще цікавіше те, що коли вже нічого не чуємо про добровільну жертву галицьких богатирів меча й духа для орґанізування Великої України в імя висшої ідеї, то над Великим Лугом України і над Диким Полем її піднімається велитень Богдан, вихований в Галичині і перенятий її духом. Кождий знає, яку силу має виховання для людини. Воно вкладає в душу людини думки, ідеї, ціли, способи поведення, словом воно в дуже значній мірі рішає про духове нутро людини і про напрям її ділання. Отже дух Богдана се був галицький дух, включно з його помилкою необережного наближування до Москви.

6. А наше покоління бачило, як з тої малої Галичини вийшло около 500 хлопців, і як вони під іменем СС (Січових Стрільців) становили сторожу Київа, як держали той Київ у руках і через него цілу Україну. Тілько, що їх там було, може дати до війська кожде середнє галицьке село. А се значить, що поки в Галичині маємо ще один повіт перенятий нашим здоровим національним духом, ба поки маємо один кут одного повіта, то маємо ще в своїх руках силу, яка при сприяючих обставинах може рішати про напрям і долю Великої України, – як рішала колись за Ростиславичів і за Романовичів, за Конашевича і за Хмельницького та за невеличкої горстки наших СС-ів в Киіві 1918 р. /40/

7. І ще одну важну подію бачило покоління наше: політично і стратегічно помилковий похід Галицької Армії на Велику Україну в липні 1919 р. Та хоч той похід був політично хибний, то під оглядом національним він був і на завше остане надзвичайно поучаючий. Чому? Бо тоді Галицька Армія, що з недостачі амуніції уступала перед добре заосмотреним польським військом, мала на великоукраїнськім ґрунті ще тілько сили, що – в рівночасній боротьбі з червоними большевиками, з білими військами Денікіна і зі страшним місцевим хаосом – фактично володіла Україною. І оставила по собі в українськім народі якнайлучші спомини. І то в усім без виїмку населенні України. Бо се наш ґрунт, то значить ґрунт, на якім ми Галичани все мали, маємо і будемо мати свою місію до виконання: иайвисшу національно-моральну місію.

Та коли зможемо виконати свою місію на Великій Україні з повним успіхом? І тут доходимо до иайважнішого відтинка в цілій тій дуже важній справі.

Уявім собі, що тих 500 галицьких хлопців, котрі рішали про Київ і про цілу Україну, не зібралися були до купи під своєю власною галицькою командою, але розійшлися по всій Україні. Чи тоді моглиб вони були мати такий вплив, як мали? Очевидно кождий скаже: ні. І правда, навіть якби не тих 500 хлопців, але тих 100.000 Галичан, що в 1919 р. увійшли /41/ на землю Великої України, розійшлися були, то також не мали б ніякого політичного впливу ні значіння, хочби кождий одинцем робив, що міг в тій великій країні. Чому? Та з тої простої причини, що на Великій Україні булоб замало розсипати навіть 500.000 наших людей. Їх в скорім часі всмокталаб в себе надзвичайно вітальна і жива наддніпрянська маса тай скоро сліду не осталоб навіть по великій скількости Галичан розсипаних по тій земли. Зрештою те саме сталося там і з немалою скількістю Москалів і Поляків, Сербів і Болгарів, Литовців і Німців. А що там орд монгольських пропало без сліду!

Отже всяка розсипність Галичан на Великій Україні се булаб даремна втрата наших людей і їх енерґії.

З того ясно, що вплив Галичан на Велику Україну й на людей, що походять з неї, може мати значіння тільки тоді, коли Галичани для добра Великої України і взагалі для добра загальноукраїнської справи збережуть свою суцільність і тимсамим цілковито відокремляться.

Яка має бути ціль того? Що се значить? Як се. перевести?

Ціль повного відокремлення Галичан має бути: опанування Великої України приблизно в такій мірі як колись за нашого короля Данила, або як бачимо тепер опанування Прусаками Німеччини, Анґлійцями Великої Британії і т.п. /42/ Інакше кажучи, місія галицького племени як частини будучої великої української нації має бути: приготовити і пожертвувати себе в ціли сцементування одної великодержавної нації. І власне в тій ціли ми Галичани мусимо себе відокремити та дуже вважати на те, щоб не наступила в нічім неорґанічна мішанина між нами й людьми з Великої України: бо коли така мішанина наступилаб, тоді наш тип пропаде в великоукраїнській масі, а пропаде під кождим оглядом, т. зн.: морально, духово, орґанізаційно і фізично. Пропаде надармо. І разом з тим нашим типом пропаде можливість скристалізування української нації. Наддніпрянський матеріял, сам собою повний життєвих сил, стане тоді тільки підложжам для механічного поширення будучої всеросійської мішанини, котра через надмірну домішку якраз того живого і дуже вітального наддніпрянського типу також не вспіє скристалізуватися в правдиву могутну націю і тому не вспіє виконати своєї світової місії, до якої покликає її сама природа.

Зміст поняття про відокремлення Галичан уявляю собі ось як:

Передовсім кождий Галичанин і кожда Галичанка, що належить до провідної верстви галицького племени, для загальнонаціональної ціли мусять усвідомити собі і постійно про те памятати, що вони належать до орґанізаційно найвисшого типу, який випродукувала вся /43/ українська земля від Попраду аж по Волгу і гори Кавказу. Галичани мусять усвідомити собі також причини сего факту. Ось вони:

а) Чим дальше на захід від степів, тим більше спокою мало наше племя. Отже тим могутніша могли вкорінюватися в нім всі орґанізаційно творчі чинники. І тому бачимо, що навіть у самій Галичині чим дальше на захід, тим люди більше спосібні до орґанізації. Найбільше до орґанізації надаються найдальше на захід висунені Лемки: вони мають в Америці найбільшу з орґанізацій між усіми Українцями.

б) Велике значіння має в тім виробленні нахилу до орґанізованости дух і вплив католицької Церкви – навіть в тих часах, коли наші предки ще не були католиками. Оточені зі всіх сторін католицькими взірцями, переплелися вони католицьким духом, ще маючи православні форми.

в) Маленкість Галицької Землі і тіснота на ній в порівнанні з широкою велико-українською землею виробила в Галичанах особливо велику привязаність до своєї землі. Се одна з головних причин нашої тугости, як ширина Великої України одна з головних причин розсипности Наддніпрянців: хоч ми й вони властиво одно й те саме, то форми нашої ціпкости так ріжняться між собою як форми кріпко замерзлого леду від форми водної /44/ пари, що подібна до ґазу. Не кажу, що в однім є заслуга, а в другім вина чиянебудь. Я тільки стверджую очевидні факти. Крім ширини на самій Великій Україні наші наддніпрянські брати мали перед собою ще більшу ширину велпканських просторів Московщини й Сибірі. Всюди могли порушатися лише зі знанням своєї власної мови. Се й витворило з них елемент далекого лету, великого розмаху, живости й оборотности – але позбавлений ціпкости, без нахилу до твердої орґанізованости. І се, чого не мають вони, маємо дати їм ми, бо інакше не буде з того ніякої нації. Розуміється, між "Наддніпрянцями" в популярнім того слова значінні є великі ріжниці. І так – все північне і західне населення давної Наддніпрянщини, захищене великими лісами її болотами від постійних степових набігів, психічно подібне до Галичан. Одначе вплив головної маси Наддніпрянців ділав і ділає також на подібні до нас частини. Тому вказане відокремлення Галичан взагалі, коли вони мають становити силу, яка скристалізує все українське населення.

Усвідомивши собі причини нашої орґанізаційної висшости і тимсамим наші обовязки, мусимо усвідомити собі те, що перший з тих обовязків: не дати затерти свого душевного типу, але навпаки на взір свого типу сформувати всю українську націю. Головне в нашім душевнім типі: католицизм і солідність /45/ орґанізованости в виконуванні обовязків. Отсе ми маємо в собі дальше плекати і довкруги себе вщіплювати. Се наше завдання і зміст нашої місії.

Як се перевести?

Поки Галичанин чи Галичанка не звязані родинним життям, мусять вони як одиниці берегтися в своїм душевнім нутрі перед всякою симпатією і нахилом до наддніпрянського хаосу. Се найтяжша річ в житті людини, а влекшує їй той тягар постійне належання до відповідних орґанізацій. Тому всюди, де опиняться хочби тільки три Галичани, вони повинні творити між собою орґанізацію, визначивши їй властиву й питому Галичанам невеличку ціль. Нпр. коли ті три Галичани є в Венкувері над Спокійним Океаном, то їх орґанізація зложена з трох осіб повинна визначити собі ціль раз на рік, а все в той сам день, вислати передплату до Львова на один галицький часопис і спровадити раз на рік одну українську книжку видану в Галичині. Коли Галичан в якійсь далекій місцевости більше, то ціль їх може бути очевидно більша, нпр. крім спроваджування одної – двох газет і пару книжок, занятися ще зорґанізуванням допомоги хорим Українцям під Різдво Христове. Та ніколи не довший галицькі орґанізації розстрілювати свою увагу на "великі" ціли, бо се не відповідає вдачі нашого розмірно не великого племени з тісної країни. Не треба того ні стидатися /46/ ні боятися, бо виконуванням тих малих завдань ідучи невеличкими етапами, але витревало і вперто, ми напевно опануємо тих, що мають висший від нас лет і більший розмах. Наддніпрянці називають Галичан іронічно "шустки", а Галичани називають Наддніпрянців "карбованці". Обидві ті назви дібрано незвичайно влучно з обидвох сторін. Наддніпрянці чисельно більші від нас і мають більший розмах; вони під тим оглядом приблизно так більші від Галичан як більший карбованець від шустки. А спробуйте по гладкій долівці пустити їх, нехай котяться, і шустки й карбованці: тоді побачите, як далеко скорше і дальше розкотяться від вас карбованці ніж шустки. І в тім висшість шусток над карбованцями, – у скромности і в меншій розбіжности.

Тому привязання до Церкви й орґанізації (а не "високі лети" й "широкі скоки") се властивість нашого розмірно невеликого племени з малої країни. Це сила наша й у тім будучність наша – тай усеї Великої України. В тих "шустках", аякже.

Друга важна для нас річ се усвідомлення собі того, що галицькі жінки в більшій мірі репрезентують галицький тип ніж мужчини. Отже Галичанин, що ожениться з Наддніпрянкою, без порівнання скорше стратить свій галицький тип, ніж Галичанка, що вийде заміж за Наддніпрянця. Льоґічна консеквенція того така що галицькі мужчини не повинні /47/ женитися з Наддніпрянками з висших релігійних і національних причин, але повинні женитися з Галичанками. А зате Галичанки можуть виходити заміж за Наддніпрянців, бо за нашими галицькими жінками є більша правдоподібність, що не лише вдержать свій тип, але ще вщіплять його в родину.

Се одна з найважніших справ!

Коли не будемо строго уважати на те, то напевно настане час, коли велика наддніпрянська маса забсорбує орґанізаційно висший галицький тип. І се буде кінцем не тільки того галицького типу, але й української нації взагалі.

Розуміється, Галичанка, що виходить заміж за Наддніпрянця, не повинна ніколи дати йому пізнати, що вважає його типом низшим від себе: бо й нема в дійсности причини до того, а то тому що Наддніпрянці в неоднім перевисшають нас. Адже сказано: карбованець і шустка.

Отже: звязок, звязок і ще раз звязок між нами Галичанами. Звязок у наших думках, звязок у наших орґанізаціях, звязок у наших сімях, звязок у цілій нашій теперішности й минувшині для здобуття великої і здорової будуччини всій українській нації.

Так повинна виглядати наша ціль.

Такий повинен бути зміст нашої місії.

Так мусять виглядати наші способи. /48/

 

***

Щоб не було ніякої неясности, щоб те, що я тут сказав, не викликало ніякого сумніву в справі поведення Галичан з Наддніпрянцями і навпаки, – підчеркую виразно, що Галичани повинні творити виключно свої галицькі орґанізації так тут у Галичині як і поза границями Галичини, а зокрема на Великій Україні. Ті галицькі орґанізації мусять бути так самозрозуміло і виключно галицькі, як приміром нікому не приходить на думку, щоб до орґанізації Угнівців приймати людей з Копичинець або Пацикова, хоч Угнівці нікому з тих людей не відмовляють права називатися Галичанами й Українцями. Се не значить, щоб ми Галичани не мали лучитися з нашими наддніпрянськими братами в загально-українських національних орґанізаціях, але се значить, що ніколи не осягнемо скристалізування і скріплення українського етноґрафічного матеріялу, коли не відокремимося зовсім від наддніпрянців в цілком окремих наших галицьких орґанізаціях: бо лише з таких виключно галицьких орґанізацій може бути опанований хаос на Великій Україні. Тут річ не в опануванні України поезіями, повістями, співанками, хорами, театрами, танцями і т. п. (хоч і на кождій з тих областей ми повинні творити власний тип, який тільки збогативби загально-національне твориво). Коли малесеньке племя латинських Римлян опанувало властиву Грецію і Велику Грецію і всі величезні простори на сході заняті Греками за часів Александра, тоді грецька культурна творчість не зійшла на другий плян, нпр. обі великі грецькі епопеї таксамо любили освічені Римляни як освічені Греки. Та зійшов на другий плян страшний і невлічимий грецький хаос на великім просторі, де лунала грецька мова. Греки мали настільки розуму, що кінець кінців не противилися заведенню ладу й порядку між собою. Зовсім подібне /49/ завдання мають Галичани супроти просторів Великої України. І на те своє завдання мусять Галичани дивитися як на свій обовязок, а не як на своє право. Тут річ в можливости правління Великою Україною українськими силами. А се, – як показує історія від давніших до найновіших часів, – можливо зробити тільки галицькими силами.

Та нема мови про те, щоб Галичани могли виконати той свій великий обовязок, коли вони самі будуть уважати себе за якусь латку, за якусь прищіпку до Великої України, а не за серце і розум її. Коли Галичани самі себе будуть обезцінювати в своїх власних поглядах на себе, коли самі себе робитимуть нулями перед собою і перед людьми з Великої України, – то потому нехай не дивуються, коли навіть такий Доценко, що обкинув найгіршим болотом честь Галицької Армії, матиме лице йти до галицьких газет, щоб оповіщувати в них, що хоче. І матиме претенсію навіть командувати галицькими партіями й орґанізаціями, – розуміється, за "правління" Мудрого й Целевича.

І тоді вже нічому не треба буде в нас дивуватися, навіть крайній глупоті Галичан, що не бачитимуть і не розумітимуть найясніших і найпростіших річей. Так буде й мусить бути тому, бо з галицьких черепів гади цілком випють мозок – а люди без мозків думати не годні. І не поможе навіть виривання тих гадів, що приссалися до нашого чесного й упорядкованого племени, яке моглоб довершити великих діл. Не поможе тому, бо на місце вирваних гадів виростуть якстій свіжі – і дальше висисатимуть мозок з галицьких голов. Подивіться тільки на те , як Кедрин з Михайлом вже літами висисають мозок з тих Галичан, що читають "Діло". І виссали їм мазок так основно, що ті вже нічому не спротивллються, бо вже /50/ нічого не розуміють, що довкруги них діється. І що з молодого покоління тільки доторкнеться до "Діла'" й до УНДА, то скоро тратить мозок і перестає думати.

А людям, що мають виссаний мозок з голов, надармо показувати навіть найрозумніші думки найбільших голов Галичини й Великої України. Чиж не надармо вчили їх такі велитні думки як Томашівський і Липинський, що тут на заході творилася українська індивідуальність як така, що той процес все ще триває, що чим дальше на схід тим менше українства, що тут на заході повстала перша чисто українська держава, що тут витворювалася перша чисто українська традиція, що тут повстала найкраща літопись наша, що тут появився перший друк на нашій землі, що відси вивезено перші друкарні на Велику Україну, що відси вперве орґанізовано мілітарно козаччину на більшу міру, що відси походить велике число назв місцевостей на Великій Україні, куди ті назви занесли Галичани зі своїх старих-старезних осель, що з тих всіх причин, як учить сотками літ треваюча традиція переваги, – українську державу можна творити на сході тільки з Галичан і тільки галицькими силами та галицьким нерозложеним інтелектом.

А гаддя, що виростає з поцілунків сатани, задурює людей без мозків – великими просторами України й великим числом людей знад Дніпра. І той клич про велич гуде в порожних черепах, з котрих гади випили мозок, гуде так голосно і так страшенно, що заглушує всякий здоровий відзив. Глупота й засліплення людей з порожними черепами доходить до того, що вони не бачать, як малесенька групка большевиків опанувала великанські простори Росії зі 170 міліонами населення, не бачать як Муссоліні з горсткою вірних собі людей опанував розфильовану Італію, не бачать як Гітлєр /51/ з кількома відданими людьми опанував Німеччину. Відколи світ стоїть і відколи сягає память історії, ще не було таких яскравих прикладів і доказів, що рішає те, що менше, а ціпкіше внутрі, а не те, що більше, але менше ціпке, коли те, що менше, знає чого хоче – і витревало змагає до того, чого хоче. І мимо того Галичани, котрим випито мозки, повторюють мов автомати глупі-преглупі фрази про Велику Україну і не стидаються навіть – команди Доценків...

Та між Українцями є ще й такі люди, яким гаддя не випило мозків. І для них списую отсі думки сперті на докладних обсерваціях не тише моїх власних.

Навіть між думаючими Галичанами можна зустріти людей напівзагіпнотизованих тими, що зовсім стратили голову під впливом наслідків поцілуїв сатани. Коли зійде розмова на взаємини між Великою Україною й Галичиною тоді Галичани напівзагіпнотизовані "величю України" підносять звичайно ось які аргументи :

1. Та де нам до Великої України! Ось возьмім нпр. літературу. Таж з виїмком Франка і трохи Лепкого все инше маємо з Великої України. І Шевченка і Нечуя Левицького і Лесю Українку і Кониського і Грінченка і цілу плеяду нових письменників та перекладчиків, – про котрих тут мало що знаємо або й нічого не знаємо. На те відповідь: Тут діло зовсім не в літературі, а в скристалізузанні й упорядкуванні життя будучої української нації. Старинний Рим був невеликим граничним містом одного невеличкого італійського племени. Мешканці його складалися з убогих людей. Були се переважно ремісники й рівночасно хлібороби. Таких боднарів, шевців, кушнірів, римарів, ковалів, що заробляють на життя ремеслом і рівночасно мають трохи поля та огороду й саду коло свого дому, бачимо ще й тепер на передмістях /52/ галицьких міст, нпр. в Перемишлі, в Тернополі, в Коломиї, в Бучачи і взагалі в малих місточках. Тим римським ремісникам – хліборобам, з котрих деякі займалися також торговлею, ані не снилася ніяка поезія. Від початку до кінця існування Риму випродукував він тілько поетів, що кіт наплакав. І на всіх інших полях літератури та мистецтва Рим ніколи не міг навіть здалека –рівнатися з великою й блискучою творчістю старинних Греків, що від фільософії почавши на всіх областях духової творчости давали справді величаві річи. А прецінь не Греція при всій її прекрасній літературній і мистецькій творчости порядкувала Римом, тільки сірий Рим порядкував і властивою Грецією і т. зв. Великою Грецією й потому також великанськими просторами згелєнізованого Сходу. Коли взяти пропорцію Галичини до всіх земель Великої України – і землі латинян з головним містом Римом до земель властивої Греції, Великої Греції та всіх згелєнізованих просторів па Сході, – то Галичини її Галичан аж забогато для переведеним упорядкування життя, яке перевело латинське племя на величезних просторах захоплених культурою дуже здібного грецького племени. Підчеркую, що нас Галичан рішучо не замало на те велике загальнонаціональне діло – і що ми маємо на те всі дані включно з обовязком зробити се. Галицька сірість під оглядом літературним зовсім не перешкоджує дальшому розвиткови тих прикмет Галичан, що передовсім потрібні до такого діла: солідности, точности, орґанізованости. А якраз навпаки: згадана сірість в її зовнішніх обявах се покажчик глибокої внутрішної вартости галицького племени, вартости потрібної до великого й тяжкого діла орґанізування великої нації. Такі власне сірі й неблискучі назовні були всі ті племена, що мали потрібну до великих діл /53/ солідність і точність у виконуванні своїх обовязків. Всі, від старих Латинян почавши, на сучасних Прусаках скінчивши.

Прусія під оглядом літературної творчости була така убога, що навіть властивий творець пруської державної ідеольоґії Геґель – зовсім не Прусак. Він уродився в Штутґарті, в полудневій Німеччині. А Прусаків так не любив, що в часі наполєонських воєн більше співчував навіть Французам ніж Прусакам! Жив у великій біді, а не зголошувався на службу до Прусаків, хоч вони таких людей очевидно потребували. Що більше! Геґель в Бамберґу видавав навіть газету в офіціяльнім французькім дусі, – в часах, коли Французи окупували Німеччину!... Щойно потому Геґель став офіціяльним і найбільшим фільософом пруської державности.

2. Ну, то добре, – каже такий Галичанин, що вже напів захоплений "величиною України", але чому Галичина з виїмком одного Томашівського не видала більших істориків, а з Великої України маємо нпр. такого Грушевського і Липинського. На те відповідь: Навіть якби Велика Україна видала десять таких істориків як Грушевський, то в тім не булоб нічого дивного, бо Україна має около 10 разів більше населення ніж Галичина і, що важніше, доступу Українцям до університетських катедр ніхто там не утруднював навіть за найбільше реакційних монархів. Не утруднював до тої міри, що нпр. наш історик Костомарів сидів там у найстрашнішій Петро-Павловській кріпости, потому був 9 літ на засланні, а потому – одержав катедру історії і то на столичнім університеті в Петрограді! Чи було таке коли можливе в Галичині ? Щодо Грушівського, то се був великий учений, бо знав богато, але як історик він більше збирач і історик фактів – без державницької концепції. /54/ Оскільки він писав про відношення мас до держави, то се була концепція крайно шкідлива (нпр. оправдування бунтів "татарських людей" проти української держави і т. п.). Та сим не вменшую дійсно великих заслуг Грушевського як збирача історичних матеріалів і орґанізатора наукової праці. Щодо Лппшіського, то сего історика дала Україні Галичина а не Наддніпрянщина. Бо з Наддніпрянщини приїхав він до Кракова на студії. І в Кракові галицький історик Стефан Томашівський занявся Липинським, впровадив його в науку історії, навчив його читати історичні документи, заохотив до праці і точно обговорював з ним ріжні історичні питання, про котрі Липинський писав. Такий звязок між Томашівським і Липинським тревав довгі літа. Ще потому у Відні і Берліні автор сих стрічок бував присутний при таких їх розмовах. Томашівський як фаховий історик, надзвичайно очитаний і бистрий умом, мав у концепціях очевидну перевагу над Липинським. А Липинський мав над ним перевагу у блискучости вислову і в знанню сучасних велико-українських відносин. Та якби не було Томашівського, то з Липинського не бувби або ніякий історик, або далеко не такий як вийшов. Отже мала Галичина, що все мала далеко тяжші умови праці ніж Велика Україна, зовсім не потребує стидатися порівнання на історичній области, особливо коли взяти лід увагу наших старих і на свій час дуже визначних істориків як Зубрицький, Петрушевич, Шараневич і ін. Найважніше в тім се, що галицькі історики не проявляли шкідливих тенденцій, а між придніпрянськими се лучалося.

3. Ну добре, говорить дальше Галичанин, котрого вже напів захопили простори Великої України й ріжні инші прояви на ній. А щож ви сказалиб на те, якби я вам закинув, що /55/ з Великої України можемо мати ще й тепер ґенералів, штабовців і взагалі фахово освічених військових знавців, а з Галичини не маємо ні одного! Таж навіть між СС-ами в Києві працювали як фахові штабовці Отмарштайш і Безручко з Великої України. – Відповідь: Були і з Галичан освічені військові фахівці, як пр. Курманович. А що їх з Великої України було й є більше, се таксамо не дивота, як те, що там могло бути більше письменників і більше учених. Прецінь Українці в царській Росії доходили до найвисших становищ не тільки як професори університетів, але також як ґенерали й адмірали. А в нас в Галичині Українець не міг добитися висшого становища, хіба що виїхаз з краю (ґенерал Павлюх, адмірал Окуневський). Свої ґенерали і штабовці очевидно дуже потрібні, але тих фахівців можна одержати також від чужих – і вони досконало роблять своє діло. Головна річ в тім. щоб було між ким і для кого робити. А щодо того, то галицький ґрунт певніший від наддніпрянського. А саме певніщий своїм соліднішим і точнішим людським матеріалом. Памятаю, як бувало в Київі телефонував до мене вечерами голова Директорії Винниченко, щоб я припильнував висилку галицької сторожі для береження наддніпрянського правительства. А не маєте там трохи тутейших, питав я ? – Ніколи не можна знати, коли бомбу кинуть, відповідав Винниченко. Були то часи сильної большевицької аґітації. Та аґітація не чіпалася Галичан. Галицьке військо все йшло зі своєю старшиною і тим доказувало свою велику вартість. Коли того галицького війська не розтопила навіть свіжа тоді кипуча лява большевицької аґітації, то можна собі уявити, який се морально твердий елемент! На такім справді можна будувати. /56/

Закид, немовби я пропаґував розєднання Українців і України на дві части, очевидно безпідставний. Бо я пропаґую якраз навпаки: орґанічне зєднання Українців і то одиноко можливим способом: щоб солідніший галицький елемент приготовлявся заздалегідь психічно – упорядкувати Велику Україну в відповідній історичній хвилі. Без того Велика Україна на мою думку не може бути самостійною державою, але на завше мусить остати частиною земель тої сили, що правитиме в Москві. Думаю, що се станеться навіть тоді, якби знайшлася якась посторонна держава, яка хотілаб ангажуватися в творення української держави над Дніпром, але без Галичан. Така українська держава над Дніпром без співпраці Галичан істнувалаб тільки так довго, як довго чужа держава держалаб там свої військові залоги і свою адміністрацію. Тільки одно галицьке племя може в тім наддніпрянськім кітлі зорґанізувати довкруги своєї сили ще силу зложену з мешканців Великої України, може переняти ту велику українську силу таким духом і такою солідністю, які потрібні для вдержання великоукраїнської держави. Та се можуть зробити Галичани тільки тоді, коли самі не розплинуться духову й фізично в великоукраїнськім кітлі. Галичани ще довго мусять бути для Великої України тим, чим Прусаки були для Німців.

А чимже саме була Прусія й були Прусаки для Німеччини і для Німців?

Хоч Прусія се погранична земля Німців, то вона стала її центральною й головною та найсильнішою землею, стала її хребетним стовпом. Прусія не мала природних границь, вона обіймала тільки частинки ріжних околиць, що становили для себе природну цілість. Прусія довгі часи не мала на своїй території ні одної більшої ріки від її жерел аж /57/ до устя. Зовсім так як Східна Галичина. Отже природа ні одної ні другої не призначила на те, щоб стати хребетним стовпом великої національної сили. Та не в природі річ, а в дусі людськім, в його свідомости, в його напрямі, в його дисціпліні, в його солідности і в його силі волі. Словом, тут рішають духово-моральні чинники, відповідно усвідомлені, вироблені, сконцентровані і звернені в відповіднім напрямі. Рішають вони – і тільки вони як овоч расового і культурно-історичного розвитку та свідомого самовиховування на тлі того розвитку. Прусія не була властиво навіть німецьким краєм, але землею здобутою на Словянах кольоніяльною працею Німців. Народна основа Прусії по крови сильно словянська, очевидно з німецькою домішкою. Розуміється, середна і висша верства Прусаків вже сильно німецька, – хоч в одній і в другій зустрічаються словянські імена старих словянських родів, як Більов, Ліцов, Ревентльов і т. д. А кілько їх змінило свої назвиська ? Так отже бачимо, що хребетний стовп німецької сили кристалізувався на місті пограничнім, де не було нічого вповні німецького, бо не була там німецька ні вся земля, ні долішня народна основа, ні середна верства, ні висша верства. Тільки орґанізаторський дух, що ділив на тій пограничній і непевній основі, був німецький. І німецька, була його свідомість, німецька була його ціль і німецька була систематика в змаганні до тої ціли. Земля Прусії була убога. Та мабуть якраз се причинилося до витворення в психіці Прусаків зрозуміння конечности бути ощадними, пильними, витревалими в виконуванні обовязків. Все, що тими прикметами особливо відзначалося, кристалізувалося в Прусії довкруги своєї орґанічної т. зн. монархічно-спадкової влади. А вона від самого початку особливо дбала про вироблення в населенню /58/ нахилу до війська і військового порядку з усім. Все те віками виховувалося на ґрунті католицької культури і щойно в 16–17 ст. зачало бунтуватися проти католицизму. Одначе основа пруського духового вироблення очевидно католицька, таксамо як в Анґлійців, Данців, Шведів, Норвежців, Фінляндців.

Всі прикмети, які мали і мають Прусаки, посідали й посідають Галичани. Посідають їх у високій мірі – в порівнанні з Наддніпрянцями. Галичина се від віків також расово на загал устійнена країна. Хоч і в ній не всюди одностайна раса, одначе расова мішанина в Галичині, як і на північно-західних окравках Великої України, передовсім далеко менша, ніж у великім наддніпрянськім кітлі, що нераз вилюднювався і нераз на ново заселювався найріжнішою мішаниною. Наддніпрянське населення очевидно не походить від того, що жило над Дніпром у княжих часах. Тому воно і не задержало в своїй масі ніякої княжої традиції. Небогато її навіть у населення самого Київа, хоч воно на очах своїх має прекрасні памятки з княжих часів. Вже більше остало там традиції з козацьких і гетьманських часів, бо тамошнє теперішнє населення походить від того населення, яке переживало часи козацькі і гетьманські. Та вже близько 20 літ як московські большевики винищують там всяку історичну традицію. Отже Велика Україна стане незабаром під оглядом традиції цілковито пустим і порожпим місцем: бо традиція вимагає плекання, а коли того плекання нема, вона заникає. Супроти того тимбільше значіння для всеї української нації набирає якраз тепер Галичина. Се ясне кождому, хто хоч трохи вміє думати.

Правда, також у Галичині наша висша верства се не продовження тої, що провадила нашу націю за часів нашої княжої державности. /59/ Та верства покинула свій нарід і відійшла до чужого. А всетаки оставше на місци населення наше в Галичині становить фізичне продовження того населення, що бачило й переживало княжі часи. І тому можна викликати відгомін в його душі, коли йому говориться або пишеться про нашу стару державну традицію. А який же відгомін святої традиції найдавніших віків можете ви викликати в душі такого типового представника наддніпрянської есерівщини як Микити Шаповала, що в Студентській Громаді в Станиславові в часі нашої влади так викладав про святий престольний Київ: "Ви гадаєте, що Київ то не знати що. А то просто місто, де є тілько й тілько попів, тілько й тілько проституток, купців і т. д. Ось вам і Київ!" Галичани слушно увязнили того чоловіка і слушно держали його в тюрмі. Та між наддніпрянською інтелігенцією був він героєм і провідником – і перед тим і тоді й потому. А як есерівська інтелігенція опановувала тоді Україну, се ще всі памятаємо* [*В орґані Галицького Правительства "Республика", з 18 марта 1919, ч. 38, на ст. 4 напечатане ось що: Що таке "святий Київ"? 200.000 експлоататорів, легіон проституток, монахів, чорносотенців і т. д. – такі слова почули ми передучора підчас публичної дискусії в одному українському товаристві у Ст. з уст одного з визначнійших громадян наддніпрянської України. Почули – з не аби яким здивуванням, бо тут, у Галичині, завсігди і всюди досі – в дома, школі, зібраннях, пресі і т. д. – наслухалися ми зовсім иншої відповіди на поставлене питання, а саме: Київ – се столиця України, се осередок української історичної традиції, символ української державності, українства – взагалі. І наслухавшись такого, галицькі Січові Стрільці клали опісля з одушевленням свої голови в обороні свого Київа. Наївні! Та проповідуючи таке, чи можна дивуватися відтак, що так мало таких, що з подібним одушевленпям боронили і йдуть боронити столицю України...]. /60/

І в якім часі говорив се представник наддніпрянських Українців! Якраз тоді, коли большевикн виперлн їх з Київа і вони оден по другім приїздили до Станиславова (від Петлюри особисто почавши) просити Галицьку Владу, щоб вона вислала Галицьку Армію відбивати їм Київ... І в такім часі визначний провідник Наддніпрянців (здається мені, що був навіть міністром УНР) так представляв Київ галицькій молоді!...

Кажіть, що хочете, але тут уже кінчиться все. Чоловік стає подібний до Лотової жінки.

Яка тайна криється в наведеній тут характеристиці Київа устами наддніпрянського Українця, визначного провідника есерів Шаповала? В тих словах криється богато тайн:

1. Се безперечно найцікавіша характеристика, яку взагалі знаємо про Київ і про Велику Україну.

2. Та характеристика характеризує передовсім провідника есерів Шаповала. Вона каже нам, що се був Українець на підставі місця свого уродження, виховання, мови, зовнішних форм поведення і ґравітації своїх думок. Але серцем, традицією, історичним почуттям се очевидно Обр, Печеніг, Половчин, Чорний Клобук, Берендій, Татарин, Ковуй або інший мішанець, словом який хочете ординець, один з тих, що мов руїнницька буря йшли по нашій прекрасній землі, "смагу з пламенного рога кидаючи вправо – вліво..." Точно так, як їх описує великий і світлий умом автор "Слова о полку Ігоревім". Розуміється, ми не можемо випиратися Шаповала і казати, що він не /61/ Українець. Але ж він мимо того Печеніг, котрий підпалює нам дім навіть у Галичині. Се в самім ядрі свого серця й інстинкту такий чужий нам Галичанам Печеніг, що в галицькій голові, навіть в голові найбільш необузданого радикала, що ціле життя своє боровся з Церквою і виступав проти Бога, не повстало і не могло повстати ніщо подібне. Перешукайте всі річники галицьких видань, всі лайки і клевети, на які коли небудь здобулися Галичани, – то нічого подібного не знайдете.

3. Та не се ще найбільш поучаюче. A що запитаєте? А те, що на той висказ Шаповала не чули ми і не бачили нігде протесту не то від його однодумців (що тоді грубо переважали між наддніпрянською інтелігенцією) але навіть від інших Наддніпрянців. Бо не всі ж вони дикі Обри, Хозари, Печеніги, Торки, Берендії, Половці і Татари. Прецінь є між ними також люди культурні і з вигляду і з форм і з думок та уподобань. Є між ними люди, яким дорога спільна всім нам традиція й історія України. А прецінь хоч та "лекція" Шаповала про Київ була в "Республиці" оповіщена друком, в наведенім тут суттєвім своїм місци, і хоч тоді в Станиславові було богато Наддніпрянців, то ні тоді, ні потому, ні до сеї пори ніхто з них не уважав вказаним прилюдно осудити се кидання горіючої головні руїни в нутро нашої галицької молоді!* [*Розуміється, новою нікчемністю Обрів і Печенігів булоб, якби так вони (чого по них очевидно можна сподіватися) спробували кричати, що я мовляв "всіх Наддніпрянців" прозиваю Обрами, Печенігами і т. д. Отже підчеркую ще раз, що якби я думав, що так є, то я так написавби, але на щастя так не є: між Наддніпрянцями переважає тип культурний, котрий страшенно натерпівся і ще терпить від ординців, але ординці рухливіші (в значінні товкітні), як нащадки номадів-кочовиків і тою "рухливістю" беруть верх. Зрештою і між ординцями монгольської крови є люди великих державнотворчих здібностей, оскільки вони не здеґенеровані невідповідною мішаниною крови і – головно – невідповідним, життям. А шкідливих ординців пізнати по байдикуванні, по беззмістовній товкітні й по тім, що звичайно на яких пять метрів простору довкруги такого ординця-азіята воздух занечищений ріжними сильними "духами" (перфумами) – до тої міри, що Европеєць мусить опановувати себе, аби переходячи попри ординця не сплюнути.] Якже се пояснити? /62/

4. Зовсім таксамо як нема протесту між наддніпрянськими емігрантами проти того прояву дикунства, що напечатаннй сими днями в 114 ч. "Діла" з 24 травня 1936 на ст. 7. Там красується і пишається лист, що зачинається словами "ми представники трьох нище підписаних емігрантських наддніпрянських орґанізацій". А в тім листі нема ні підпису тих "представників" (бо вони труси), ні одного конкретного намеку на калюмнію, клевету, чи взагалі неправду, якоїб я допустився супроти когонебудь з людей уроджених на Великий Україні. Бо правдою є, що відношуся до них добре і помагаю їм все, де тільки можу, навіть скорше ніж Галичанам. А там тільки сипляться загальні хамські закиди Обрів, Хозарів, Печенігів, Берендіїв, Половців, Торків і Татарів. Вони тільки формально засимілювалися до Українців своєю "мівою", а в дійсности як були дикими ординцями, так остали ними. І тому ніхто з них ніколи не протестував проти такої дефініції дорогого для всеї нації Київа, яку оставив нам на вічну памятку Микита Шаповал. І тому їм навіть /63/ через голову не переходить, що коли комусь прилюдно закидається калюмнія, клевета і взагалі неправда, то треба написати: в такім то реченню – калюмнія, в такім то – клевета, в такім то – взагалі неправда і з таких то причин, – о ось докази. І через голову тим Печенігам не переходить, що такі закиди треба підписати, коли їх робиться підписаному чоловікови! А прецінь до одної з тих орґанізацій, котрої представники оповістили се (і написали, то підписуються, а не підписалися!) – належить, коли не помиляюся, такий з вигляду культурний чоловік як пан меценас Корчинський. Кажуть, що був меденасом навіть у Петрограді. І деж його публичний протест проти такого поведення Обрів і Печенігів, що тепер говорять українською мовою? Добре булоб, якби показалося, що він бодай не помагав їм укладати ту "славну" резолюцію, тільки укладав її нпр. (дійсно для прикладу се кажу) мій довголітний знакомий Андрій Жук, очевидно випивши тоді порядну кватирку "ачіщонной", – укладав нпр. разом з моїм "приятелем" Сашею Доценком або іншим Володимиром Вікторовичем, що вже чверть століття "асимілюється" в Галичині і ні на волос не годен засимілюватися, буквально в нічім! А прецінь між емігрантками, яких іменем пущено "загально" таку резолюцію, мусять бути "пані в капелюшках, з культурних домів", і деж спротив хочби одної з них проти того, що там повиписувала якась Половчанка, нпр. "Єлена Прекрасная". Нема ніякого спротиву і правдоподібно не буде, бо чи був який спротив по славній характеристиці Київа устами Шаповала? Розуміється, хто з Галичан має очи на те, аби бачити, вуха, аби слухати і мозок, аби думати, той мусить витягати консеквенції з такого поведення наших любезних Печенігів знад Дніпра і тих, що по своїй крови, традиції /64/ та культурі не повинні мовчки солідаризуватися з Печенігами, бо вони не Печеніги. Та коли мовчки солідаризуються, то тим самим і вони переходять в стан ординців – і як на ординців мусимо на них дивитися та перед ними пильнуватися, бо інакше "смагою з пламенного рога" рознесуть нам страшну пожежу по культурній країні нашій і морально знищать та здегенерують молодь нашу. Тут боротьба не може знати ніякого милосердя! Вона мусить бути невмолима. Бо за далеко вже загналися чамбули ординців.

А вже до живого може обурити таке конструовання клевет у "Ділі", щоб з них виходило, немовби їм тут перешкоджував хтось уряджувати молебні! Зовсім так нарікають, як їх батьки нарікали на Україні за руїни, котру самі поробили, що мовляв "ніде козакам-нетягам стати і коней попасти". На тій Україні, де тоді було безліч вільних місць і трава була в хлопа висока!

Обри, несіть свої підписи до Кедрина, близького вам по мішанині крови. Нехай напечатає в "Ділі", щоб Галичани знали, котрі з вас такі побожні душі, що аж вам в Галичині молитися трудно до Бога.

О, якже слушно писав геніяльний преподобний Нестор: "Бяху бо Обре тђломъ велици и умомъ горды..."

Липинський вже кілька літ тому написав отсі слова в справі взаємовідносин між Галичанами і Наддніпрянцями:

Коли-б наша поступова націоналістична демократія, не тільки "почувалась" і "дуже хотіла", але ще й трохи при тім думала, то вона б знала, що найбільшим ворогом її єдиного національного фронту єсть пропаґована нею соборність. І що тільки поставивши на Збручі якийсь непролазний мур, можна обєднувати /65/ Галичан зненавистю проти Польщі, a Наддніпрянців зненавистю проти Росії. Соборність для нації, посідаючої два обєкти зненависти, можлива тільки тоді, коли її думки звернені внутр себе, на возстановлення своєї старої історичної, традиційної, національної влади. Політичним самодурством було проголошувати соборність власне після знищення "єдиним революційним галицько-наддніпрянським фронтом" такої єдиної, обєднуючої, традиційної національної влади, якою було Гетьманство*. [*В. Липинський: Листи до Братів-Хліборобів, ст. 528.]

 

***

Збираю по пунктам все, що я хотів сказати в сій праці:

I. Пропаґую в сій праці засаду "бути собою". Засада "бути собою" обовязує не тільки одиниць, але й увесь нарід. Засада "бути собою" обовязує також кожду вітку кождого народу зокрема, бо щойно тоді стає повновартний ввесь нарід.

II. "Бути собою" для нас Галичан як вітки українського народу значить: передовсім зберегти в дійсно своїх родинах фізичний тип свого племени і його духові цінности та свої духові цінности поширити і вкорінити по можности у всім українськім народі.

III. Провидіння Боже дало нам Галичанам чимало духових цінностей і можливість укріпити та розвинути їх в собі.

1. Перша з наших духових цінностей се наша приналежність до вселенської католицької Церкви. Але з тою великою цінністю звязані також великі обовязки щодо нас самих і щодо наших незєдинених братів. У нас в Галичині від 300 літ богато говориться про велику місію нашої української гр.-католицької Церкви /66/ на Сході. І слушно говориться про се. Одначе ту місію виконаємо тільки тоді, коли передовсім самі будемо не лише формально або навіть з деякими "застереженнями" злучені з Римом, але коли будемо дійсно серцем і душею зєдинені з католицькою Церквою, з Апостольською Столицею. А се станеться тоді, коли ми Галичани гр.-католики відгори додолу глибоко зрозуміємо великанське і всеобіймаюче значіння св. Унії та переймемося католицькою ідеольоґією бодай у такій мірі, щоб ніяким земським силам (ні зорґанізованим, ні стихійно хаотичним) не було можливе відірвати нас від Петрової скелі. Нажаль, останнє масове зіткнення галицького племени з Наддніпрянцями наступило в часі, коли в провідній верстві галицької суспільности панували ліберальні й атеїстичні погляди а культурно-суспільний католицький рух був ще дуже слабкий. Се як також релігійне неосвідомлення простого народа доводило навіть до апостазії поодиноких Галичан. І годі тому дивуватися. Інтелігенція переважно не мала ніякої віри в Бога й Церкву, а простий народ навіть деякі наші священики поучували, що бути православним, значить – "право славити" Господа та й тільки. До того причинилася віддавна свідомо й злочинно царським урядом вщіплювана в нас т. зв. "чистка" обряду, що мала на ціли затерти в очах простого народа зверхні ріжниці між нашою, гр.-католицькою, Церквою і православною. А про внутрішні ріжниці той народ і так нічого не знав, бо хто й коли його учив про те? Так дійшло до дійсного згіршення в низах наших вірних. А все з тої засадничої причини, що Галичани-уніяти не розуміли, що також під обрядово-реліґійним оглядом треба бути самим собою, а не вбиратися в чуже піря. З хвилею, коли між Галичанами-уніятами вже проявилася свідомість того всего і /67/ повстала паніть окрема виразна струя, оживлена справді католицьким боєвим духом, маємо можливість щораз більше скріплятися під оглядом рсліґійно-церковиим, підставовим для всеї нашої справи.

2. Друга духова цінність галицького племени то його стара історична традиція. Серед галицького населення видно ту стару традицію навіть в побуті і в мові, в її стародавннх архаїзмах, бо тут населення має очевидну, спадкову, кровну, дідичну тяглість від споконвічних часів аж по сей день. Се й становить головну підставу національної індивідуальности Галичан як вітки українського народу, як правних і безпереривних спадкоємців нашої національно-державної традиції. Тому й наша національна ідсольогія могла тут розмірно легко прийматися, як тільки в 1848 р. повіяло свобіднішим духом. Не забуваймо, що вже в 60-тих роках наша галицька інтелігенція зіткнулася з наддніпрянським козакофільством. Се мало дуже поганий вплив на Галичан: широкі турецькі шаравари уважали Галичани козацькими тому, бо їх форму привезено з козацької України. Ті в дійсності турецькі шаравари разом з китайськими шликами й оселедцями так замакітрили голови галицьких народовців, що серед них майже перервалося плекання, ба навіть пізнавання нашої старої, правдиво-державної, княжої традиції, такої природної й самозрозумілої в Галичині. Дійшло до того, що навіть Драгоманів перестерігав Галичан перед захоплюванням наддніпрянською модою, слушно повчаючи їх, що між Наддніпрянщиною й Надволжанщиною майже нема ріжниці в ріжних народних рухах і т. п. стихійних проявах. Хоч як се дивно виглядає, то правдою є, що в тім часі загальної козацької горячки між галицькими народовцями правдиву традицію Галицької Землі ратували москвофіли як /68/ консерватисти. Перегляньте тодішні видання галицьких народовців і галицьких москвофілів – і переконаєтеся, що се правда. Хоч вона може бути тепер для нас галицьких Українців дуже неприємна, та вона дуже поучаюча. А та правда вчить, що батьки й попередники теперішніх українських націоналістів в Галичині від найскрайніших аж до ундистів включно занедбували стару правдиву традицію нашу, закриваючи її перед своїм народом глупими і зовсім не козацькими штанами Турків, а за те галицькі консервативні москвофіли, котрим закидалося зраду народньої справи (хоч далеко не всі вони були зрадники й рублехапи), плеканням старої правдивої традиції нашої землі зберігали її перед заливом розгуканого гайдамацтва в найгіршім того слова значінні. Так, то переважно староруські галицькі консерватисти (неслушно звані "москвофілами") зібрали, що могли історичних памяток з давних часів сеї землі в двох музеях своїх, Ставропіґії і Народного Дому. Так, то переважно їх перам маємо завдячити те, що зібране і списане досі про княжі столиці наші в сім краю, про найкращі церкви наших батьків і т. д. Так. то переважно вони творили підстави дійсного патріотизму людей, що виростають на сій землі, патріотизму, що полягає передовсім на привязанні до землі, її памяток і всеї її минувшини, – а не на "мові" і на вигукуванні в ній: "пити чи не пити, все умреш". Бо української мови може знаменито навчитися навіть найлютіший ворог Українців – і пити по українськи також. Але любити традицію й минувшину сеї землі та плекати її старанно не буде лютий ворог, тільки правдивий син сеї землі. Отже не все було справді прихильне сій українській землі, що з великим криком і реклямою вивішувало українські шильди і правдивих синів свого народу прозивало зрадниками та запроданцями. /69/ Зовсім подібну "історію" переживаємо тепер, коли правдивих синів сеї землі й народу за їх католицький світогляд прозивається чорним "інтернаціоналом", а тих, що з випитими мозками беруть участь у збезчещуванню власної нації і що хвилі перебігають в ріжні противні собі табори, уважається – монопольними представниками українського патріотизму...

3. Трета цінність, яка ще не пропала між Галичанами, се розуміння ріжниці між патріотизмом штучним і правдивим, паперовим і дійсним. Не кажу, що всі Наддніпрянці позбавлені розуміння тої ріжниці. Та воно всетаки найбільше в Галичині. При всіх своїх недостачах, при телячім замакітренню галицьких голов величиною Великої України й широкими "козацькими" штанами та довгими шликами – розмірно велика частина Галичан всетаки розуміє, що правдивий патріотизм зачинається від любови й пізнання своєї тіснішої батьківщини, а не відразу від соборницького крику, котрий рівно дурний як великий і галасливий. Такий крик про соборність викликує передовсім вражіння в нас самих, що "правдиві Українці" то не ті, що живуть тут в Галичині, але десь на Полтавщині, Херсонщині, на Кубанщині, на Чернигівщині", "коло порогів", коло каменів розбійників, словом – всюди, тільки не тут. Як се ослаблює націю в її боротьбі за існування, се трудно навіть уявити собі якслід. Ослаблює тимбільше, що всюди інде таксамо думають, оскільки в горю та пригнобленню ще взагалі можуть про те думати. І так "получається" своєрідна "прекрасна" картина. Під впливом дурноватого крику про соборність Великої України у всіх околицях її зачинає "кристалізуватися" ось яке поняття: ми мовляв тільки прищіпка до українського народу, властиво нікому до нічого непридатна, а "правдиві /70/ Українці" то там далі, де нас нема. Таким чином може з власного дуру повстати загальне переконання, що весь український нарід зложений з таких нікому непридатних прищіпок. А тоді вже сама собою зложиться одиноко льогічна консеквенція: що такий нарід – взагалі непотрібний і наріть неможливий... Отже треба признати, що між Галичанами є розмірно найбільше людей, які відчувають і навіть розуміють всю шкідливість пустого крику про соборність і про те, що ми мовляв тільки незначна прищіпка між Українцями. Наслідком того відчування й розуміння є найбільший нахил до орґанізованости в галицькім племени. А під орґанізованістю розумію не вигукування про свою приналежність до якоїсь орґанізації, але передовсім розуміння її ціли і правильне приношення матеріяльних жертв для своєї орґанізації. І чим більше котрий Галичанин викрикує пусті фрази про соборність, чим довші козацькі вуси запускає, чим взагалі має більший нахил до широких штанів, тим напевно більше вкладок винен в усіх галицьких орґанізаціях, до котрих належить. Се правило – від долу до гори, аж до довголітних ундівських послів включно... З тою безсоромністю не видно ще належної боротьби в Галичині. Ще частенько можна зустріти людей, що дають себе вибирати до головних управ ріжних орґанізацій, але ні орґанів тих орґанізацій не передплачують, ні вкладок не платять, навіть коли на письмі зобовяжуться до того. Тільки парадують з титулами і ще гніваються, коли їх раз-у-раз не вибирати туди, де їм очевидно не місце. Але загальна увага на такі типи вже звертається. Се передвісник боротьби, яка зніметься проти них. Тоді такі типи назавше щезнуть з нашого публичного життя – і з тим наступить уздоровлення та значне скріплення нашого дійсного патріотизму. /71/

4. Вкінці "бути самим собою" значить також шанувати свої звичаї й обичаї, свої вироблені культурні форми розумного співжиття з людьми. Се дуже важна справа, хоч на перший погляд виглядає на формалістику. Форми життя і співжиття в Галичині вироблені під довгим впливом Заходу, де над ними думали розумні люди. Тому ті форми повинні бути дорогі і не треба їх покидати, хоч би навіть форми життя і співжиття наших наддніпрянських братів і сестер виглядали і в наших очах "більше свобідні". І так: а) передовсім не заїздити до нікого на нічліг там, де є в місті дешеві готелі, бо такими заїздами перевертається цілий порядок дня свому знакомому й унеможливлюється йому працю, нераз дуже пильну, термінову. Колиж той знакомий чоловік з природи делікатний або з вдачі скритий і не скаже того отверто, тільки дусить в собі, то він се ще відхоровує по відїзді такого – "приятеля". Старинний звичай кочувати у знакомих був оправданий і добрий там, де не було гостинниць. – б) Складати візити якнайрідше. Звичай відвідування у приватних домах був дуже добрий і милий тоді, коли люди жили розкинені на далеких просторах, коли не було ні почт ні телеґрафів, коли вісти до дому приходили тільки через знакомих. А тепер часті візити се анахронізми і страта дорогого часу. Розуміється, з людьми треба бачитися, та на те власне є ріжні орґанізаційні і публичні льокалі, де нікому не перешкоджуємо і не робимо клопоту. – в) Особливим жахом проймає візитант, коли добивається до дверей в пообідну пору: бо тоді люди праці звичайно відпочивають. Коли їм перервати пообідний сон, вони стають нездатні до праці, часом на цілий день, часом і на два дні, залежно від вразливости і вдачі одиниці. Таксамо страшні відвідини нічні або взагалі відвідини довгі, /72/ навіть у порі призначеній на відвідини. Візита не повинна тревати довше як 15–20 мінут. Від зберігання таких форм залежить просто існування товариських форм і співжиття взагалі, залежить сама можливість умової праці. Тому Галичани повинні з особлившою увагою перестерігати тих життєвих форм і не приймати ніяких "свобідніших". Для людської праці і вироблення людського співжиття се справа майже така важна як справа морального поведення з людьми. – г) До дуже важних звичаєвих форм належить також те, щоб не осмішувати себе невідповідним або й дивоглядним одягом. Се питання не тільки краси, естетики, але й чогось глибшого. Разом з приняттям невідповідного одягу наступають також внутрішні, психічні забурення в способі думання менше вироблених одиниць (а такі одиниці все становлять більшість в кождім племени без виїмку). Посвідчить се кожний, хто вміє уважно дивитися на життя. В часі нашої державности можна було зауважити Галичан, що приймали від Наддніпрянців моду вкладати на свої голови найдикші розкуйовджені папахи або шапки зі шликами по самі пяти. Рівночасно з таким перегамануванням (слово се походить від словечка "Гаман") себе брав такий Галичанин порядний баклаг горівки в руки – і пив, хоч не мав до того ні відповідно твердої голови, ні витривалого орґанізму. І жалко і смішно було дивитися на такі скорі деґенеративні прояви. Малодушність і самоосмішування галицьких інтелігентів скоро переноситься і на низші верстви нашого ще здорового народа в Галичині. І так народнім строєм "зачинають уважати" у нас в ріжних околицях давню козацьку ношу, дарма, що вона і не народна і не наша. Се турецько-татарська ноша ріжних магометанських беїв. Вона була модна і в нас і в Поляків тоді, коли турецький мілітаризм /73/ стояв найвище в цілій Европі. Зрештою при браку дешевих текстильних виробів в тих часах не можна й дивуватися, коли наш тодішний козак убивши Турка або Татарина здирав з нього все, що той мав і таки на місци переодягався в його одяг (з виїмком турбана) і причіпав собі його кинджали та криві шаблі. Але наслідувати тепер татарські папахи та черкеські гуні або широкі турецькі штани – і смішно і глупо і дорого і нездорово і свідчить про цілковите замакітрення дурної голови. Татаринови була потрібна навіть в літі шкіряна папаха на голові, бо він переїздив такими пустинями, що в день розпікалися до 40 ст. горячи, а в ночі температура на них спадала нижше нулі. Та парадувати по Львові в татарській папасі нпр. в неділю на кооперативнім святі при 26 до 30 степенів горячі, коли піт спливає по запорошенім в поході обличчі, то чейже і нездорово і некультурно – і до того всего з показуванням національного строю не має нічого спільного. Крім того се досить дороге, особливо для вбогих ремісничих хлопців. А прецінь у Львові є і між ними такі, що з кепсько зрозумілого патріотизму посправляли собі козацькі "строї" за 60 і більше зл. Не доїдають, а купують. Все те прояви нездорові, нерозумні і некультурні. А жерело їх одно: ломання засади бути собою.

Та як же ти можеш думати, що з елементу, який так легко перестає бути собою, можна створити хребетний стовп нації? мігби хтось запитати. Отже власне що можна. Як відомо, зі всіх народів Европи иайлекше асимілюються "тверді" Прусаки. А прецінь, що вони створили, всі знаємо. Такий елемент треба тільки відповідно освідомити – і з ним можна доконати всего. Точно таксамо може бути й мусить бути з Галичанами. Лиш галицьке племя може колись довести до того, що зникне український дуалізм. Та сего можна доконати /74/ тільки не розпливаючись в наддніпрянській мішанині, але орґанічно переймаючи її і кристалізуючи. Ось тут принціп добра в українській справі! Його треба обстояти за всяку ціну.

А принціп зла в українській справі для нашого покоління той сам, що був за батьків і у прадідів наших від найдавніших часів нашої історії. То значить: принціп зла коріниться в степах, в механічній мішанині, яка там повстала і дальше безуговку воює з культурним населенням Великої України та й добирається вже й до Галичини. Той принціп зла далеко лекше могли відріжнити наші діди й прадіди ніж можемо ми: бо колись давно Хозарина, Печеніга, Половця, Татарина могли наші люди легко пізнати і по мові і по одязі і навіть нагого. А сегодня як ти його на перший погляд розбереш, чи се культурний Европеєць, син нашого народу, чи дикий Печеніг, хоч сидить як урядник нпр. в Ревізійнім Союзі та й має краватку на шиї, білий ковнірець і навіть не все пяний. Трудно відріжнити. Але можна. Коли він кидає загальними обвинуваченнями в живім слові або в пресі, коли не підписує своїх закидів, коли вертиться по ріжних наших установах і тягне їх до найбільш противних нам річей – то се напевно не Европеєць а Печеніг, Хозарин або инший Чорний Клобук, з яким галицька суспільність мусить воювати. І то мусить воювати основно, бо інакше – сама буде завойована й обернена в ганебне хозарсько-печеніжське стадо і рабство. А тоді нема що й говорити про те, щоб дати хребетний стовп механічній мішанині населення над Дніпром. Тоді ми Україні самі вже помочи не годні. Хіба підемо на службу до чужих так як, пр. пішов Серб Текелій до цариці Катерини II, що зробила велику прислугу українському народови, зруйнувавши руїнницьке гніздо /75/ розбишацтва на Запоріжжі. Тут наш поет Тарас рішучо помилявся, думаючи, що вона "доконала вдову-сиротину". Цариця Катерина помогли свобідно відітхнути вдові-сиротині, кріваво шарпаній механічною мішаниною з Січі, котра потому пропивала все, що нагарбала і з Татар і з нашого народу (зовсім инша вартість була культурного козацтва).

Всі ті питання і справи надзвичайно складні і тому нелегкі. Та їх розвязує один висказ Спасителя : Omne regnum in se ipsum divisum dilabitur (кожна держава розділена в собі розлітається). Та дуалізм не є ще найгірший стан розлітання, бо при дуалізмі є тільки поділ на дві части, з яких одна або друга може взяти перевагу, коли свідомо змагає до тої ціли. Найгірший стан наступає тоді, коли недумаючі голови з обидвох сторін переведуть глупу механічну мішанину, думаючи, що переводять "зєдинення нації": тоді орґанізм розбитий на безліч частинок, що виглядають як поломані кости з покрівавленим мясом, помішані з шутром і піском на дорозі. З такого помішання не повстає ніколи ніякий орґанізм.

Та поки на старій культурній Галицькій Землі остане ще в наших руках одно галицьке село, що може дати 500 морально здорових хлопцій до війська, і поки те село не стратить своєї віри в Бога й Церкву католицьку та любови до своєї історії, традиції й добрих звичаїв і обичаїв, поти не потребуємо й не сміємо зрікатися обовязків і прав первородства та великої історичної місії Галичан над Дніпром.

 

***

Є тільки два способи зєдинення елементу галицького з наддніпрянським: механічний і орґанічний. Я тут заявляюся за орґанічним. А в органічнім способі можливі два напрями: або галицький елемент перейме своїм духом /76/ Наддніпрянщипу, або наддніпрянський елемент перейме своїм духом Галичину. Заявляюся за першим напрямком, бо другий уважаю катастрофою не лише для Галичини, але і для Наддніпрянщини, т. зн. для всеї української нації і справи* [*Приклад катастрофального, бо неорґанічного зєдинення мали ми недавно в невдатних змаганнях УНДА до зєдинення Волині з Галичиною в такий спосіб, щоб тут у Львові були централі всякого публичного життя і для Галичини і для Волині. "Нова Зоря" весь час поборювала той механічний і тому шкідливий спосіб зєдинювання, а висувала проти нього орґанічний. То значить такий, щоб Галичина мала свої центральні орґанізації, Волинь свої, але щоб вони були в постійнім звязку між собою. І щоб таксамо було в політичній репрезентації, причім не ходить про осіб, а про переведення засади орґанічного зєдинення.]).

Перед нацією стоять иераз проблеми зовсім подібно як перед одиницею. І нація має свій початок, свій шлях і свій час та свій конець. Доказує се богато великих націй, що скінчили своє життя. Думки мудрця народу найбільш тривкого з усіх знаних нам народів поставив я на початку сеї праці. Великий досвід криється в тих думках. Він слушно не радить заприязнюватися з теперішністю, бо вона скоро минає. Він слушно найбільше уваги присвячує минувшині, бо вона вже не дасться змінити – і тим вона дуже поучаюча. Вся минувшина галицько-наддніпрянських взаємин доказує, що відси йшла національна поміч для Наддніпрянщини, а не навпаки. Отже нема ніякої підстави припускати, що буде інакше, особливо тепер, по таких національних знищеннях над Дніпром. Будучність беру під увагу як /77/ область великої місії нашого племени, а не як її знаряддя, бо знаряддя є зовсім іншого рода.

Хто має інакші погляди в усіх порушених тут справах, нехай прилюдно вискаже їх і старається конкретно узасаднити так, як старався узасаднити я – очевидно не для власної сатисфакції (бо з того можу мати лише неприємности), а для загального добра, як я його розумію. /78/

 

 

А лисиці брешуть на щити червоні...!

Взаємини між Великою Україною й Галичиною.

ЗМІСТ: Про три причини, задля яких сю справу якраз тепер треба обробити. – Чому особливо нам Галичанам треба покори в думанні про публичні справи? – Значіння Галичини для всіх словянських народів і держав. – Які головні риси галицького ума і які їх послідовности. – Про два великі блуди Галичан на Україні. – Яка була підстава і причина тих блудів. – Що нас охоронить перед повторенням тих блудів на будуче. – Характеристика території степової України. – Мій лист з перед 18 літ про мої перші вражіння з херсонських степів. – Про Сирену між територіями на землі. – Про страшну мішанину племен і орд на степах України. – Чому там трісла девятикратна печать Джінґісхана і заломався найбільший з орлів Півночи. – Де я бачив найбільший доказ вартости Галичан? – Де є для нас найбільша небезпека і на чім вона полягає. – Про мішанину крови, добру і недобру. – Про зовнішну красу мішанців. – Про легкість повстань местиців і креолів. – Про 10 чужих аґентур, що розкладали стару владу Гетьманську. – Як ділає на мішанців пропаґанда позитивна, а як неґативна. /79/ – Про найстрашнішу пропасницю на Україні. – Як царська Москва виратувала Україну з тої пропасниці. – Про великанське значіння св. Унії для української нації, для Польщі, для уздоровлення Росії та всеї східної Европи і дальших земель. – Як се представляє наддніпрянська народна пісня про зруйнування Січи. – Про 8 наук з тої козацької пісні і про три цікаві причини того, чому Запорожці без бою віддали Січ Москалям. – Що спільне в уживанні псевдонімів старини Запорожцями і теперішними большевикими? – Як Галичани боронили Київ давно і за нашої памяти. – Чого нас повинна навчити стара Сводная Літопись Петрушевича. – Погляд Липинського на Галичан і на Галичину. – Про добре зрозумілий інтерес всіх наших сусідів. – Про 5 передумов спасенної ролі галицької сили над Дніпром. – Про найважніший момент покори і як він конкретно мавби виглядати. – На чім полягає властива велич державного мужа. – Чого я не сказав у моїх статтях. – Три розмови. – Про те, коли і де і чому лисиці брешуть на щити червоні і коли вони їстимуть нас, а коли ми їм не дамося їсти. – Рано плаче Ярославна... /80/

 

Сія страна какъ бы созданная или осужденная для руинъ, отъ частыхъ нашествій иноплеменниковъ, а еще частђйшихъ набђговъ и браней отъ народовъ сосђднихъ, и наконецъ отъ непрестанныхъ междоусобій и побоищъ, претерпђла всђхъ родовъ разоренія, губительства и всесожженія и такъ сказать обагрена и напоена кровію человђческою и покрыта пепломъ, то въ такой нещастной землђ можно ли было что либо сберечь цђлое? А по сей причинђ взята сія Исторія изъ лђтописей и записокъ бђлорускихъ, яко изъ страны единоплеменной, сосђдствующей, и отъ руинъ малороссійскихъ удаленной.

Исторія Русовъ или Малой Россіи. Сочиненіе Георгія Конискаго, Архіепископа Бђлорусскаго. Видання з 1846 року.

 

Не один Галичанин, перечитавши мою статтю п. з. "Смагу з пламенного рога", може подумати: "Чи тепер час писати таку "Гамаксойку" і розбирати такі справи і показувати Галичанам такі виднокруги, коли галицьке племя в глибокім упадку своїх сил і високих змагань...?"

Відповідаю: Так.. Якраз тепер час на те з трьох причин. По перше ось чому: Те галицьке покоління, що по великій і війні взяло участь в поході на Велику Україну, має обовязок висказатися про той край і його нарід, який там побачило. Вже час було перетравити свої /81/ вражіння і дати овоч їх. Колиж вимре се покоління, то хто зна, коли наступить хвиля, в якій така маса Галичан знов зявиться над Дніпром.

По друге: Часи тепер дуже непевні. Відносини неустійнені. Нова світова буря може зірватися кождого дня. Найповажніші державні мужі в Европі, в Азії й Америці говорять і пишуть, що гряде нова світова завірюха. В часі такої завірюхи, коли знесиляться сили, що змагаються між собою, навіть на великих просторах може рішати невеличка сила, – як ми се власними очима бачили на Великій Україні. Її займали розмірно невеличкі і кепсько заосмотрені ватаги большевиків. Розуміється, невеличкі сили рішають лише тоді, коли вже перед завірюхою мають вироблену й устійнену ціль і тактику. Така праця думки властиво найтяща з усего, а особливо тяжка вона серед провідної верстви, яка передовсім і головно визначається лінивством думки. Як відомо, типового українського інтелігента нічим не можна так обурити, як приневоленням його до думання: ніяка образа, ніяке збезчещення не всилі роздратувати Українця до тої міри, що примушення систематично передумувати якунебудь справу і змінити в консеквенції ціле своє наставлення. Тоді він кричить так, якби його хто зі шкіри дер і тоді жарту не знає: тоді він плює, бє, копає і кусає. /82/

По третє: Час про се заговорити якраз тому, що ми, Галичани, знайшлися в такім незавиднім положенню як тепер, в положенню гіршім, ніж уявляли собі найгірші песимісти. Власне в такім положенню найлучше оцінювати все, що з нами було, є й може бути. Найлучше тому, бо в такім положенню гордість не засліплює очей людської душі. А яке тепер страшне наше положення і який глибокий наш упадок, се розуміють тільки деякі одиниці...

Отже як у покорі, що відповідалаб нашому положенню, маємо оцінювати те, що з нами було, є й може бути?

Передовсім треба устійнити засаду оцінки. Вона особливо важна в стані пригноблення, на самім дні пониження. Отже гадаю, що покора не обовязує до творення неправдивих концепцій на нашу некористь. Інакше кажучи: покора не перешкоджує ствердженню також таких правдивих фактів, які корисні для нас. А були коли такі факти?

Ті факти в минувшині були і то такі, що нам дійсно треба покори. Бо від кінця 5 до кінця 7 ст. по Христі від галицьких Гір Карпатських під ріжними іменами виходили словянські дружини за дружинами. Одні йшли на полуднє з бігом рік Тиси, Прута й Серета, доходили до Дунаю, переправлялися через нього і силою оселювалися в задунайських землях Византії. Там творили окремі /83/ держави хорватську, сербську, болгарську. Творили ті держави разом з словянськими племенами, що вже були там давно передтим.

А другі словянські дружини посувалися від наших Гір Карпатських на північ, з бігом рік Сяну, Висли, Одри і т. д. і доходили до берегів Балтійського Моря. Там скріпляли існуючі вже передтим словянські племена. І разом з ними йшли і плили на Схід попри беріг Балтійського Моря тай оселювалися в землях Новгорода й пізнішої Суздальщини. То при помочі їх умів, рук і крови повставав великий ряд словянських кріпостей здовж берегів Балтійського Моря від землі Вагрів коло теперішної Данії аж по Новгород Великий і дальше на схід аж по Біле Море, по Волгу й Ураль і далі. Ще старий Нестор захопив в памяти людській дивну для нас вістку, що найдальші східні племена словянські "от Ляхов прийдоша", т. зн. від границь Ляхів, з теперішної Галицької Землі (а чи й племя Ляхів було західне чи східне, се ще велике питання). Досить, що відси, з нашої галицької землі, вийшли орґанізатори й основники майже всіх словянських сил і держав, що виринули на великій історичній сцені. Все те можна сегодня вже напевно сказати на підставі чужих жерел і комбінацій назв місцевостей, обрядових пісень, переказів, билин, пословиць, архаїзмів у словянських мовах і /84/ т. д. А потому маємо вже зовсім виразні вісти таки в наших жерелах, як з Галичини филя за филею виходила та сила, що духово електрифікувала й орґанізувала Схід.

Так було за Ростиславичів.

Так було за Романовичів.

Так було за Козаччини.

Так було й за нашої памяти.

Колиж так було за весь час історії, то нема ніякої підстави до того, щоб сказати: Так уже ніколи не буде. А навпаки, є всі дані на те, щоб сказати собі: Коли досі таке постійно діялося, то се знаки і докази, що на сій частині людського моря етнольоґічна струя людського ґольфштрому бере свій початок в Галичині і пливе передовсім на схід далеко. Отже прийде ще час, коли вона знов живо попливе. Так як пише великий натхнений поет творець "Слова о палку Ігоревім": Зорі бють. Огні палають. Криються поля імлами. Русь поля загородила – здовж червоними щитами.

Так! Такі картини бачив не тільки автор Слова о полку Ігоревім. Вони були й довго перед ним і довго по нім. І ми також бачили великі галицькі розстрільні обернені лицем до Сходу, що загороджували поля України від обрію до обрію. Ми власними очима бачили се. І ще можемо побачити або ми або потомки наші, – як зорі забють, як огні запалають, як поля закриються імлами /85/ (тепер вже ґазовими) і як галицькі сили здовж загородять поля безконечними розстрільними, як далеко око буде сягати. Бо безконечний час перед нами – і коли се так богато разів уже було, то льоґічна думка не може прийти до висновку, що того вже не буде.

Що значать навіть найбільші людські сили?

Afflavit Deus et dissipati sunt (Подув Господь і розвіялися). Адже бачило покоління наше, як падали царі й династії з чотирох найстарших престолів Европи. Отже коли ми бачили упадок таких сил, то можемо побачити й піднесення також тих, що лежать у найглибшім упокоренню: бо Господь всемогутний все має більше ніж роздав.

В суперництві між народами та племенами все залежить від того, які вони в серці своїм, у глибині душі своєї.

З того, що я бачив на широкім світі між народами і племенами, можу з чистою совістю зробити висновок, що дурнішого племени від Галичан я не зустрічав нігде й ніколи. Се не обида: бо таксамо з чистою совістю можу сказати, що в глупоті подібні Галичанам Німці. А прецінь кождий бачить, що се великий нарід і весь світ боїться його* [*Більше туманковатого мужика як німецький "Міхель" трудно зустріти на Божім світі. А німецька провідна верства втяла прецінь таку штуку, що вспіла зібрати і кинути проти свого народу всі народи світа в останній великій війні. Се очевидно не свідчить про її розум. Та все таки глупота Німців не така велика як Галичан, котрі маючи по пять патронів на жовніра відкинули всі мирові предложення держав Антанти, заявили: "нехай нас з Поляками розсудить кров і зелізо" – тай рушили до бою з противними нам силами прекрасно заосмотреними Францією... Німці мали ще богато зброї, але побачивши безвиглядність дальшої війни, підписали тяжкий для них мир. І тим вони показалися таки менше туманковаті ніж Галичани.]. /86/

Розуміється, глупота сама в собі не становить підстави величі, але може бути підставою покори, необхідної до осягнення величі. Як без терпінь і хреста не можна навчитися правдивої терпеливости, так без упокорень ніколи не можна навчитися покори, – слушно каже Апостольський Вікарій Лондону* [*Р. Челлонер: Розважування над правдами й обовязками христіянства. Том II. Розважування з 31 серпня: Про вправу в покорі.]. В терпіннях і хрестах, які падуть на нас через злих людей, все повинні ми відріжняти, що походить з Божої волі, а що з людської злоби: перше треба радо приймати, другим треба бридитися. Таксамо треба відріжняти в упокореннях, що є наслідком наших власних гріхів а що наслідком гріхів інших людей. Упокорення як наслідки наших власних гріхів треба радо приймати, а з упокореннями як наслідками гріхів інших людей треба боротися. В боротьбі тоді /87/ осягнемо вправу в покорі, коли ту боротьбу вестимемо по перше не задля людської похвали, поважання й оплесків. По друге коли не будемо закривати наших блудів і недостач. По третє коли не будемо знаходити уподобання в тім, що люди нас хвалять і шанують – і коли се не буде не подобатися нам, що інші підносяться над нами. По четверте коли уникатимемо всяких нагод до почестей і похвал з виїмком, коли сего вимагають обовязки нашого звання. Коли будемо так виховані в правдивій покорі і зорґанізовані до великої ціли, тоді увійде в нашу душу певність, що ми ту ціль осягнемо, той обовязок виконаємо.

Коли знов настане доба великих потрясень, тоді вже – як сказано – запізно витягати науку з сеї доби, яку ми щойно пережили, запізно вчитися з наших помилок і з наших добрих діл. А ще більше запізно переймати тим наші маси. Се треба робити заздалегідь, дуже заздалегідь! Ніхто в часі бурі не направляє і навіть не годен направити діравої криші над домом своїм. Коли вихор реве й перуни бють і лискавки осліплюють і туча та злива гогоче, тоді нема мови про те, щоб можна було пошивати хату, робити загороду, чи інший захист. Се на час тучі мусить бути вже перед нею готове. А в ще більшій мірі мусить бути заздалегідь вироблена і поширена національна ідеольоґія: бо коли сего заздалегідь /88/ не зробимо, то знов появляться такі "провідники" партійні й національні, які вчитимуть нашу молодь в страшенно горячий час, що взагалі не треба нам ніяких своїх міст і ніякої нації і ніякої суслільности, бо все те складається з визискувачів, проституток, монахів (що за "поступове" получення!), чорносотенців і т. д. А що в бурливих часах розбурхані думки й серця всіх, отже тоді вони більше созвучні тому, що бурить і каже руйнувати, ніж тому, що будує й каже шанувати.

Минуло вже перше 20-ліття від вибуху великої війни – і час зробити спробу, витягнути обдуману науку з взаємин між Галичиною й наддніпрянською Україною. Хочу се зробити – як видно з висше сказаного – без гордости, без перецінювання, але й без недооцінювання Галичан. Вони в останній великій світовій заверюсі й зараз після неї показалися одним з найдурніших але й найчистіших племен. Та перша їх властивість мусить стати підставою до ще більшого скріплення їх систематичности, точности та совісности в виконуванні обовязків набудуче, бо без того пропадуть. А та друга їх властивість – розмірно велика моральна порядність в часах розбишацтва й руїни – призначує Галичан до найвисших і найбільших діл, розуміється, коли тої чистоти не затратять. /89/

 

*

З глупоти й нерозваги своєї зробили Галичани два великі блуди на Великій Україні в p.p. 1918–1919.

Перший їх великий блуд був той, що взяли участь в поваленні Гетьмана Павла. Сей блуд зробило пятьсот молодих СС-ів.

Другий великий блуд зробила на Великій Україні вже величезна стотисячна маса Галичан разом зі своїм Правительством, зі всіми старими політиками, послами, редакторами, командантами і т. д. Сей великий блуд полягав на тім, що Галичани на В. Україні не пригадали собі заздалегідь слів Спасителя: Omne regnum in se ipsum divisum dilabitur – і не виарештували всіх партійних аґітаторів без огляду на те, чи вони називали себе "правительством" чи опозицією до правительства Великої України, та не проголосили одної, своєї, галицької Влади. Всіх нас одурманив тоді довго впиханий нам у голови дурман про величину Великої України. З нею ми безпідставна лучили в своїх думках поняття про морально-орґанізаційну силу відповідну тій величині. Се була страшна помилка. За ту помилку в льоґіці галицького Проводу заплатило своїм життям кількадесять тисяч Галичан. А потому за ту помилку в льоґічнім думанню галицького Проводу заплатив також український народ над Дніпром міліонами своїх трупів під жахливою владою червоної Москви. Значить, заплатила вся /90/ українська нація – від верхів аж до споду. Заплатила так страшно як ніколи. І платить ще тепер. І буде ще платити.

Ось що значить – не оцінити заздалегідь свого положення і не мати заздалегідь приготованої, консеквентно обдуманої, національної ідеольоґії. Воно не виглядає на позитивний злочин, се – неґативне занедбання. Та чи можна уявити собі щось гірше і страшніше в наслідках?

Отже бодай на будуче не сміємо повторити тих своїх двох найбільших блудів у відношенні Галичан до Великої України.

А тих двох найбільших блудів не зробить вже другим разом галицький Провід, коли докладно усвідомить собі передовсім те, куди він входить, – на яку територію і серед яке населення.

На тій території, де ріки прямують до Чорного Моря, заломалися, стерлися і щезли всі, але то безумовно всі навіть найбільші сили, коли в цілости увійшли на неї. Як на морях є вири так на сушах є такі небезпечні місця. До них належить Наддніпрянська Україна. Ні одна орда, що в цілости втаборилася там, не збереглася при життю. Татари тільки тому частинно збереглися, що не вся їх сила втаборилася в Україну, але частина їх і то значна лишилася над Волгою, а в Україну запускалися тільки поодинокі /91/ татарські загони й орди. Отже й вони змелені майже безслідно: бо при всій своїй красі страшна се земля Велика Україна. "Там обхоплює пришельця неочікувана ",великість форм", яскравість і чаруюча краса неба й землі, невідступна свідомість далечі й віддалі, для котрих навіть у нашій фантазії нема міри і в котрих просто розгублюється думка й душа", коли не має дуже міцного подвійного центра: одного в собі, а другого в своїй суспільности, з якою звязана людина. А те почуття розгублення наступає там з якимсь дивним і пливким і розгульним почуттям роскоші. Там роскішю дише все, почавши від високого ясного неба, скінчивши на білім, дуже пахучім полині на чудових степах Херсонщини, на тім полині, що прегарно блистить і пахне в сухі ночі у світлі місяця серед великої тиші степової. А світло на Україні! Воно також інакше ніж у Галичині. ",Воно таке прозрачне, що здається перепливає крізь каміння, крізь дерева і крізь воду і немов перетворює весь простір в якийсь інакший елемент, що дише роскішю; і ще довго по опущенні тої країни думається про неї як про якусь висшу дійсність так, немовби ти був на якійсь незнаній планеті".

О, се не байка, ні! Таке почуття мається на кількох місцях земної кулі. Його описують ріжіні подорожники. Щось подібне переживав я також на /92/ преріях Саскачевану та в чудових горах Бритійської Колюмбії. Та хоч яке воно було там, в однім місці велике, в другім місці яскраве, – то не мало в собі аж такої сили як на просторах Великої України здовж Дніпра вже висше Києва від місця, де пив Дзвонковую воду "чернець Палій Запорожець, горем недобитий", – аж ген-ген до Чорного Моря і впоперек на степах України. Я не беруся твердити з певністю, що се таке. Та припускаю, що крім чисто оптичних і кліматичних вражінь мусить там робити своє й те, що матеріялісти з погордою називають "містикою". Не хочу тут блище розбирати сього.

Наведу тільки мій лист зперед 18 літ, напечатаний тоді в "Ділі":

 

З ХЕРСОНСЬКИХ СТЕПІВ.

Виривок з листа

...Вибачай, що вже рік минув, як я писав до Тебе – ще з Волині. В останнім своїм листі прирік я Тобі написати, як щось цікавого пережию й отсим хочу додержати свого слова.

Я разом з нашими Стрільцями побачив за той час Україну й степ. Про Україну, як вона сердешна тепер виглядає, Ти вже певно богато начитався. А про степ Ти певно нічого не читав тепер.

Наші старі письменники постійно називали його безмежним. Але це неправда. Бо степ нетільки тепер не є безмежним, але ніколи безмежним не був. Ти може гадаєш, що я жартую. Тимчасом я зовсім поважно говорю. Спитай про це першого ліпшого стрільця, який прийде на відпустку (тепер більше їх приїде на /93/ відпустку до дому, бо ми переносимося близше до Галичини, на Буковину), а він потвердить Тобі це.

Якже виглядають українські степи? Вони передовсім мають глибокі межі пороблені споконвіку довгими ярами й балками. В тих ярах можна побачити чудові скелі з граніту: білявого, червонавого, темного, словом блискучого всякими красками. Тут і там блищать у балках гладкі озера й стави. Над ними туляться села. Ті села, що в балках, над водою, мають трохи зелені. А село на степу звичайно дуже сумне, бо без дерев.

В трох таких селах одної великої балки, в Благодатній, Іванівці та Новоалександрівці, стояв доси кіш УСС. В сусіднім величезнім селі Грузькім вишкіл УСС, а далі цілий наш легіон у Черняківці.

Ти певно цікавий знати, чому УСС забираються тепер з української держави і їдуть зимувати в Австрію. І я Тобі скажу, чому, але наперед скінчу говорити про той чудовий, межистий степ. Бо я ще не скінчив пояснювати того, з якої причини наші письменники в оден гуж прозвали степ безмежним.

Отож як вийдеш зі степової балки чи з яру і глянеш кругом, то побачиш такий широкий і великий кругозір, що подібного навіть на морі не взриш. Бо на морі обрій "правильно" великий, відповідно до положення глядача. А тут терен мимо позірної рівнини місцями підноситься незначно на всі сторони і це викликує вражіння дійсно необнятої безмежности. В тій далечині щезають усі заломи землі, спричинені ярами і балками, і видно тільки нескінчений, сірий (простір), у якім грудь дихає дуже свобідно, і хочеться бігти – ген-ген, свобідно, без кінця! Тільки тут можна всім єством відчути, що значить свобода; можність свободи, яку старі поети порівнують до вітру: гуляй, куди хочеш. І тільки тут можна зрозуміти, як гуляли сюди козацькі загони і /94/ татарські орди і всякі инші великі сили степові. Навіть стотисячні армії виглядали тут як мурашки на сім безконечнім обрію. Вони могли безслідно зникати в великих розгалужених яругах, яких навіть не видно, коли дивитись на степ. І може тому тягнули сюди ті безчисленні степові народи, що видирали собі степи: хотіли обняти необняте. Якаж тут маса старинних свідків їх величезних змагань: онде стоять, куняють по степу великі могили, про які співав наш Тарас. В них лежать ще старинні Скити-орачі і великі племена Сарматів, обняті вічним сном. Щойно тут можна збагнути таємно-могутню силу українського народу. Бо якуж масу племен і народів пожер уже сей необнятий степ, а ми таки опанували його, і нині скрізь на нім лунає українська мова.

Степ пахне. Так пахне, як не пахнуть наші галицькі поля, ні навіть огороди з квітами! Якже гарно і міцно пахне тут – знаєш що? – степовий полин... Він творить сріблисті острови, на яких так приємно лежати. Але він тільки своїм матово-сріблистим блеском подібний до нашого полину: позатим дуже ріжниться від нього, сильно ніжний у дотику, малий, розложистий, з дрібненьким листям, подібний до ісляндського моху.

Як сонце заходить і золотить сірий степ і немов кровю заливає, тоді ті пахучі острови полину чудно блестять у його лагіднім сяйві – і так дуже не хочеться йти зі степу до хати. Але він темніє, потому стає чорний і дуже понурий – як потворна відкрита могила тай немов шепоче: "Іди, йди домів"...

Тепер роскажу тобі дещо про те, чому стрільці йдуть зимувати в Австрію. Бо хоч від довшого часу знали і в Галичині і тут, що ми звідсіля вертаємо в Австрію, то мало хто знає близше про причини нашого перенесення. І длятого деякі Українці побоювалися розброєння стрільців, а вороги наші в краю, котрим дуже /95/ залежить на нашім розоруженню, затирали навіть руки з радости, що ось-ось їх мрія здійсниться. Але вони грубо помиляються, бо про розброєння УСС нема і не може бути мови. Наше перенесення в Австрію часове. За се подбала наша команда тому, бо тут ще можливі заворушення, а при тім зимовання з огляду на брак топлива дуже тяжке. Крім того стрільці, перебуваючи близше своїх родин, будуть мати нагоду помагати своїм родичам при відбудові знищених війною загород, або продовжувати свої студії, чи то в середних чи у висших школах. Розуміється, що відповідно до свойого військового характеру будуть вони повнити хосенну службу в краю. З весною, як відносини на Україні уладнаються, ми вернемо назад на Україну.

Такі мотиви руководили командою УСС, яка постаралася о часове перенесення нас до Австрії. Близькість нового постою УСС від української границі дасть нам легку можливість, заосмотритися в хліб на зиму тим більше, що УСС знають уже добре, куди їздити за чим. – А знов власти згодилися на нашу зимівлю в Австрії так скоро мабуть тому, що тут на Україні зближаються вибори. Нашу патріотичну молодіж все тягне до виборчого руху, – ну а стрільці як жовніри не повинні мішатися до виборів і виборчої аґітації – думають власти.

І так ми їдемо.

А перед виїздом пращаемося зі знайомими тут. М. і були ми на чудовім хуторі Тобилевичів, де славний письменник Тобилевич писав свої драми. Як там гарно! Хутір серед степу, над ставком, має форму великої підкови. Кругом великий сад. Перед домом оріх і цвітники. Дальше калинова алея, – її "склепіння" геть заслонене пальчастим листям. Гарно як у пісні або в казці. Возив нас там старенький дідусь з Благодатної "яропланом" (аеропланом) – так він називає свого бистрого /96/ коня. Дідусь називається Балануца – він уже дуже старий, але бадьорий і дужий. Тай гарно оповідає, як він в р. 1877 здобував Плєвну і переходив снігом завіяні Балкани (аж) до цвитучої рожами долини Маріци.

Тут степові люди довго держаться кріпко – от нині помер 116-літний дідусь, що був до останка притомний.

Ще богато цікавого оповівби я Тобі, але свічка гасне, тут тяжко добути світла, а в день не хочеться писати – за гарно в херсонських степах! – Осип Назарук*. [*Гл. 226 ч. "Діла" з 5. X. 1918 р. (фейлетон).]

Се мої безпосередні вражіння, кинені на папір у приватнім листі, коли я ще був молодим чоловіком і коли я ще не знав, що дальшу часть життя пройдеться мені присвятити праці пером.

Після всякої правдоподібности не тільки жадоба поживи але й невидана деинде краса неба, землі і води, в надзвичайно сильних комбінаціях, манила туди, на степи України, всякі племена й орди в великій скількости. Я назвавби полудневу частину України Сиреною між територіями на землі. Предивно гарна Сирена вабила до себе – й убивала безліч людських ватаг і орд, які знаємо з імени. Розуміється, вабила й душила ще без порівнання більшу масу тих, яких зовсім не знаємо і про які ми навіть не чули. З них усіх лишалися по балках і яругах, при ріках і в пограничлих лісах, ріжні останки, відприски, то одиницями, /97/ то сімями-родинами, то меншими і більшими гуртами. І мабуть нігде на кулі земній нема аж такої мішанини, яка була від споконвіку й є тепер на тім перехіднім стовковищі між Азією й Европою, між Сходом і Заходом та між Північю і Полуднем. Безліч разів на тім стовковищі брала верх заметіль від Сходу, безліч разів перемагала її сила, що йшла від Заходу, від Полудня або від Півночі. І знов заливала все східна заметіль. І знов і знов і знов перемагав Захід, перемагало Полуднє, перемагала Північ. Але все те перемагав степ, беззахистний і безводний, перемагала його незвичайна, безконечна далечінь, перемагало його дивне світло, його глибоке небо, його пахучий полин степовий – і спека, спека, спека – і лінь, лінь, лінь у тій спеці, спеці, спеці... Так. Там було досить причин, щоб розкладалися навіть найтугіші сили орд, племен і народів, щоб трісла навіть девятикратна печать влади потомків Джінґісхана, найбільшого з завойовників людства. Там трісла також як напружена струна ґеніяльна здібність найбільшого з орлів Півночі Карла XII, що сам собі в часі бою ножицями витинав вже ґанґриною захоплювану рану і несений на ношах провадив до наступу шведське військо своє, коли вже не міг всидіти на коні.

Все те мусить памятати Провід Галичан, коли йому знов доведеться /98/ провадити довгі галицькі розстрільні до тої найкращої з Сирен на земній кулі. В рр. 1918-20 тверде галицьке військо зложило досить доказів, що воно вміє бути по геройськи глухе на розкладові співи, що лунають з уст тої Сирени і довкруги неї. Воно оперлося також безпримірно гарним фізичним блискам світла і віддалі тої дивно гарної Сирени. І се найсильніший доказ вартости галицького племени. Се може зрозуміти тільки той, хто бачив там обставини, серед яких не попали в хаос галицькі відділи – на великих просторах. Та всетаки чигає там ще одна небезпека, якої ні галицька провідна верства, ні культурна наддніпрянська верства не оцінює належито. Та найбільша небезпека полягає на оптичній, акустичній і думково-комбінаційній злуді. А саме при обсервуванні тамошнього населення мається довгий час вражіння, що воно українське, т. зн. мовою, кровю, традицією і способом думання приналежне до одної нації, а саме до тої самої, що й ми, Галичани. Тимчасом в дійсности так не є, бо тільки одна мова того населення (маю на думці не всю Велику Україну) така сама, або майже така сама як у нас. А позатим психічне нутро тої під національним оглядом мнимо одностайної української маси надзвичайно розбите і тому необчислиме. В тій масі живуть ще обломки всіх орд і племен, які з найдальших і найдикших /99/ сторін Азії гнали степами на своїх конях на Европу і всіх тих племен, що з Европи перли на Азію або з Півночі йшли на Полуднє, або з Полудня кольонізували Північ.

Правда, навіть наймогутніші і найкращі народи все були й тепер є зложені з великої мішанини. З такої мішанини походили старинні Греки з надзвичайним почуттям краси в своїй мистецькій творчости та гармонії і з почуттям глибини в своїм думанні. З такої мішанини походили старинні Римляни з великим почуттям порядку, з надзвичайною політичною здібністю і справедливістю, – поки не виродилися. З такої безмежної мішанини походять сучасні Анґлійці. Та всі ті три великі нації мали услівя дуже неподібні до тих, які має мішанина на степах України.

Перше таке услівя було те, що ті три згадані нації походили з мішанини або близьких собі племен, або бодай не дуже далеких, а далекий їм по крови елемент хоч був, то був у розмірно незначній мірі. І тому амальґам з таких складників міг у тих націй скристалізуватися розмірно скоро й добре. По друге всі три вони зужили на свою кристалізацію богато часу від останньої замітної домішки до їх крови, заки виступили на світовій арені. Анґлійська провідна верства одержала таку більшу домішку крови останний раз 1055 р. за Вільгельма /100/ Завойовника. Від того часу мусіло минути кілька сот літ, заки та верства засимілювала в собі ту домішку, приноровилася разом з нею до великих завдань і зачала їх виконувати.

А в нас, на степовій Україні, ще в 18 ст. маємо татарські набіги. Отже домішка крови цілком чужого елементу відбувалася там ще розмірно дуже недавно. А кілько передтим було таких і то великих домішок кровні І то крови орґанічно нам далекої. Все те просто виключає можливість, щоб до сего часу та мішанина могла сяк-так справді скристалізуватися. Вона була на те занадто чужа собі, задовго потрясувана все новими допливами і мала занадто мало часу, щоб витворити приблизно оден устійнений, расовий тип, як се сталося в давній Греції, в давнім Римі і в сучасній Анґлії.

Треба дивуватися, що в таких обставинах надзвичайної ріжнородности і все нового домішування чужої крови в розмірно дуже короткім часі український елемент надав тому всему свою бодай зовнішну печать. Одначе внутрі там дуже далеко до якоїсь єдности, до якогось одного типу. І тому Галичанин, що знайдеться серед населення Великої України в самім центрі її, ніколи не повинен забувати, що він між представниками найріжніших орд і племен. Вони тільки говорять по українськи, але їх відчування і їх думки ще не укладаються після /101/ одного взірця. Довкруги тебе Гуни-Ултинцури й Авлціаграми, Массаґети, Кельти, Бастарни, Обри (Авари), Хозари, Печеніги, Торки, Берендії, Половці, Араби, Турки, Татари, Кірґізи і Калмики і всякі Чорні Клобуки, Сарти, Греки, Вірмени, Жиди, Волохи-Молдавани, Хорвати, Серби, Болгари, Секлєри, Мадяри, Німці, Поляки, Чехи, Шведи, Норвеґи, Данці, Французи, Італійці, Фіни, Москалі, Черкеси і всякі инші "Скити та Capмати", Ковуї та Бродники з безлічи дрібних племен Кавказу і Балкану, Малої Азії й Ірану – і всі незлічимі комбінації мішанців з них. А між ними і з них є вже також Українці, дуже рідко на 100 проц., на 90, 70, 50, частіше на 45 проц., ще частіше на 25 прц., на 15, на 10, а найчастіше на 0 проц.: бо прикмети тих ріжних рас і племен вспіли вже зневтралізуватися між собою, але з тої невтралізації не витворилося ще нічого такого, що замітно кристалізувалоб в якімсь однім напрямі. І тому власне ті мішанці бувають фізично такі гарні: рослі як дуби, з правильними обличчами, з блискучими очима, скорими рухами, живі, меткі, здорові, кров з молоком, гарні мов з журналів повитинані. Правдива раса, хоч має свій виразний тип, ніколи не має такої журнальної краси. Подивіться нпр. на коня арабської або якої іншої вже устійненої раси: він ніколи не буде аж такий гарний, як недавній мішанець. Всякі /102/ местици і креолі знані зі своєї журнальної краси також на другій земній півкулі. І живість ума їх велика і сприт дуже значний. Але кров їх, не дібрана і ще не скристалізована під один тип, кипить і шумить в них. І коли там на першім лучшім вуличнім розі в котрімнебудь місті крикнути, що буде повстання, то охотників на таке "діло" можна відразу набрати роями. Така сама легкість повстань в кождій країні, де переважають недавні мішанці, які ще не вспіли витворити з себе одностайної раси. Вони мають серця і душі созвучні з усякою руїною, з усяким розвалом на зовні, бо в їх нутрі ще все кипить і в переверти ходить. І тому влада серед таких мішанців мусить бути дуже тверда, бо мішанці подаються тільки під фізичною силою і масою. Вони лишень перед нею знають респект. Тут пропаґанда в позитивнім напрямі не зробить богато без сили. Зате в неґативнім напрямі, руїнницькім, пропаґандою між мішанцями можна зробити все, що тільки схочете. Бо такий ґрунт їх душі*. [*Мішанці бувають або дуже гарні фізично (в журнальному значінні того слова, то значить неориґінально "гарні") або, коли їм добре придивитися, можна зауважати немов два вигляди в одній особі. Треба тільки приглянутися такому мішанцеви уважно й докладно наперед з одного боку, потому з другого. Крім того часто лучається між ними фізичне каліцтво від уродження, хоч обоє родичі (батько й мати) мішанця можуть бути навіть досконалі екземплярі і представники своїх рас. Цікаві помічення про те знайде читач в творах ґеніяльного обсерватора Густона Стєварта Чемберлєна. Нераз можна й у нас почути, як жінки, мовляв, "без причини" не виходять заміж за дуже гарних мужчин, а вибирають поганих. Вони й самі не знають, чому зробили такий вибір. Та майже все ділає в них здоровий інстинкт раси, він несвідомо для них відпихає їх від "гарних" мішанців і наближає до менше гарних або й дійсно поганих мужчин, що не мають в собі мішанини крови з недібраних рас. Се проблеми великої ваги, та ними люди мало цікавляться: аби лише гроші були при заключуванні подружжа...] /103/

І тому не треба дивуватися ні твердій руці влади царату (вона на тім ґрунті була замало тверда і тому впала), ні ще твердішій владі большевиків, що держиться власне тою твердістю. На тих просторах і серед тих обставин кожда влада мусить бути тверда і безоглядна, бо інакше впаде. Річ в тім, щоб та твердість справедливо держалася законних норм і форм. Розуміється, се з прінціпу чуже безбожній владі.

Справа людських рас належить до найбільше трудних і очевидно тому найменше досліджених, хоч уже в творах святих отців і учителів Церкви маємо докази, що вони думали над тою справою. Та при всіх надзвичайно великих трудностях, звязаних зі справою рас, є вже також в тій области річи устійнені – і щодо них нема вже сумніву. /104/

До таких устійнених фактів і тез в справі людських рас належать отсі:

1. Що є окремі людські раси.

2. Що окремі людські раси ріжняться між собою не лише фізично, але також під оглядом своїх здібностей і нахилів.

3. Що нема чистої людської раси під оглядом повставання її, то значить, що знані нам тепер людські породи зложені з ріжнорасових складників (се зовсім не виключає їх спільного походження).

4. Що нема народу, в якім не можнаб дошукатися ріжних расових складників.

5. Що є народи і племена більше расово суцільні і менше расово суцільні.

6. Що є расові мішанини дібрані і недібрані.

7. Що уплив часу, місця, клімату і заняття має величезне значіння для витворювання раси.

Отеє булиб, обережно кажучи, мабуть всі головні тези, щодо яких нема сумнівів. Та крім тих тез маємо ще менше або більше яскраві факти, що кидаються в очи. До таких яскравих фактів належить своєрідна дивоглядність мішанців, що походять з недібраних рас. І так та дивоглядність проявляється значним вибіганням і вискакуванням поза те, що можна назвати приблизною нормою. Те вибігання поза норму проявляється в области фізичній і духовій. В обидвох областях – на обидва боки. То значить, що /105/ мішанці з недібраних рас бувають або дуже гарні (в журнальнім того слова значінні), або каліки, або видно в них дивну комбінацію обидвох тих появ: журнальну красу на обличчі – і нпр. одна коротша нога від уродження, або брак пальця від уродження і т. д. Такіж появи видно у них і під оглядом здібности. Вони бувають дуже рухливі, визначаються нераз блискучими думками, – але дійсної глибини і витревалости у них з правила зустріти не можна. Властиво вони звертають на себе увагу тим, що вони чимсь незвичайним ріжняться від свого оточення.

Вони таксамо дивні під оглядом моральним. Не можна сказати, що мішанець вже тому неморальний, що він мішанець, – бо кождий чоловік сотворений на образ і подобу Божу тай розпоряджає якоюсь дозою вільної волі. Одначе яскраві факти, заобсервовані між людьми на цілій кулі земній, доказують, що мішанці мають в собі більший нахил до руїни, до хаосу, до зла, ніж люди з приблизно устійнених рас. Се видно нпр. у великих світових містах, куди спливають найріжніші раси. Ще виразніше виступає се в великих містах надморських. І не можна сказати, що там нужда стає жерелом більшої злочинности, бо якраз у пристанях є розмірно найлекша можливість чесного заробітку і прожитку, – а прецінь там кишить від злочинности. /106/ Всякий розрух, всякий початок руїнництва внутрі кождої суспільности зачинається найокорше з нутра великих міст, або з нутра верхівки, котра також звичайно найбільше мішана: бо верхівка кождого народу з природи річи мов маґнес притягає до себе визначні маєтком або здібностями роди й одиниці найріжніших рас. Коли вони приблизно дібрані, то се стає благословенством, а коли недібрані, то наслідки того бувають дуже тяжкі. Розуміється, з кождого людського елементу можна згодом зробити дуже гарні орґанізації, а степові ординці під оглядом державницьким можуть мати в собі навіть особливо великі вартости. Одначе зіспівання ріжнородного й недібраного людського матеріялу вимагає 1) богато часу, 2) спокою, 3) відповідного поведення з таким матерялом.

По тім всім можна зрозуміти надзвичайно тяжку ролю, яку на Великій Україні мала стара Гетьманська влада. Треба подивляти, що вона і так довго вдержалася. Бо сеж неймовірно тяжке діло, де ні земля не мала природних границь назовні, ні людина в нутрі своїм, а все сxаотизоване, вибуяле й розбуяле, а всюди, куди оком кинути, відчувалося впливи чужих агентур: турецької, татарської, московської, шведської, бранденбурської, польської (в ріжних її партіях), ракуської, мадярської, семигородської, молдавсько-волоської і ще якихось. Боріться ви /107/ на такім ґрунті й обстоюйте ідею "самостійної України". І якже можна дивуватися, що в таких обставинах впала стара Гетьманська влада, що до того внутрі своїм мала ще такого тяжкого рака як виборність.

Виборність серед бистрих струй местиців і безлічи агентурних та особистих безоглядних змагань! Чи можна собі уявити страшнішу пропасницю для цілої України?

Тому загорнення її одною московською постійною владою було властиво меншим нещастям для тої землі, ніж те, що там кипіло до того часу, – хоч нас під національним оглядом болить навіть згадка про те. Та розум каже нам, признати, що лучше було успокаїння для тої нещасної країни, ніж безнастанні кріваві змагання правобережних і лівобережних, степових і городових кандидатів в отамани й виборні гетьмани, кандидатів видвиганих безлічю чужих агентів в ціли роблення безнастанного заколоту для власної наживи. Отсю картину горячого ґрунту з розмірно недавної минувшини все треба мати перед очима, щоб могти розуміти сучасність і те, що може наступити в будуччині – на такім ґрунті.

Та хто хоче не допустити до того, щоб Україна знов колись, по-ріжних крівавих пертурбаціях, опинилася в обіймах Москви (як уже опинилася три рази: по /108/ княжій добі, по козацькій і тепер за большевицької влади), – той мусить подбати заздалегідь про одну дуже важну передумовину. А саме про те, щоб тут у Галичині укріпилася і скріпилася Св. Унія та щоб вона мала змогу поширитися на Волинь і інші українські землі в Польщі за сокальським кордоном. У великім нещастю, яке зустріло всю українську націю тим, що не дало їй змоги ніде добитися своєї хочби маленької держави, має та нація щастя в тім, що під одну владу з Галичиною досталися українські землі Волині, Холмщини, Підлягла й Полісся. Тамошнє населення з одної сторони расово подібно устійнене як у Галичині, а з другої сторони культурно в останніх століттях жило під тими самими впливами, що українське населення над Дніпром, над Доном, над Кубаню. Отже се просто ідеальний стан для будучого розвитку: на підставі того фактичного стану можна з галицького центра української раси й уніятської Церкви побудувати – кажучи образово – "електричну стацію", яка своєю струєю необхідно обнялаб і нестримно перенялаб всю масу українського населення над Дніпром, над Доном, над Кубаню, над Волгою і в глибині Азії.

Без того шкода й говорити про се-ріозний опір перед напором Азії, яку під сю пору репрезентує на щастя механічно ще злучена євразійська Росія або /109/ СССР. Кажу "на щастя" тому, бо ту механічну сполуку може в напорі на Европу виручити орґанічна і тому далеко більша сила федеративно злучених народів Азії. Коли та сила зміркує, що настала для неї догідна пора наступати, тоді вже буде спізнена всяка акція в ціли орґанізування опору для забезпеки Європи та її західної культури. Раз полчища Джінґісхана сягнули були по Шлеськ. Раз орди Аттилі, сина Мундцука, сягнули були аж поза Орлеан у Франції. Третій раз прекрасно упорядковані полки цісаря з роду богині сонця Аматерассу можуть уже дійти аж до Лісбони й Лондону та й трівко взяти в свої руки розложену Европу*. [*По японським віруванням богиня сонця Аматерассу вродилася з лівого ока бога воздуха (простору) Ізанаґі, бог місяця вродився з його правого ока, а з його носа – бог моря. Між тими троїма дітьми Ізанаґі розділив вселенну. Отже мама цісарської династії Японії богиня сонця Аматерассу, а дідо бог простору Ізанаґі. Глибока символіка.]

Тим, що уважалиб се "плодом хорої фантазії"; можна пригадати, з якою скорістю станули німецькі полки над Доном і під Петроградом, хоч рівночасно боролися з цілим світам. А від того часу поступи в льокомоції проста шалені. Отже на вулицях європейських міст люди білої раси можуть почути монґольську команду далеко скорше ніж сподіваються. /110/

Чи филя сили покотиться з заходу на схід, чи зі сходу на захід, се очевидно рішається тут і тепер. Ключ підготовки до того рішення є покищо в руках Польщі. Одначе тільки покищо. А головне в тім ключі – справа Унії.

Кому се дивно виглядає, тому пригадаю цікаву народну пісню. В ній простий Наддніпрянець з народа знаменито представив, як справа віри вирішила і справу стратегії і завоювання України а потому, в консеквенції й інших земель. Ось та пісня:

І.

Світ великий, край далекий, та ніде прожити:

Славне військо запорожське хотять погубити.

Ой цариця загадала, а Грицько пораїв,

Щоб зігнати Запорожців та аж до Дунаю.

Ой в суботу у полуднє Москва наступила,

А в неділю до схід сонця ляґери розбила.

Вже на річці Базавлуці і Москалі стали.

Славні-ж хлопці Запорожці пили та гуляли.

*

Запорожські отамани як орли літали

Свого батька кошового вірненько благали:

"Позволь, батьку-отамане, нам на башні стати,

Неодному ґенералу з пліч голову зняти!

Москва стане ляґорами, а ми курінями,

Москва стане із штиками, а ми з кулаками,

Щоби слава не пропала поміж козаками!"

"Не позволю, милі браття, вам на башні стати,

Однакове христіянство, грішно вигубляти!"

*

А Москалі не дрімали, запас одбирали,

А московськії старшії церкву грабували;

Беруть срібло, беруть злото, восковії свічі,

Ой заплакав пан кошовий з старшиною в Січі. /111/

*

Ой крикнув-же та Кальниш кошовий

Да стоячи серед церкви:

"Прибирайтесь славні Запорожці

Так якби ік смерти!"

Ой крикнув-же та Кальниш кошовий

Да стоячи на дзвіниці:

"Гей, відкидайте славні Запорожці

Списи і рушниці!"

Ой пливе щука з Кременчука, розбита із лука...

"Ой тепер-же нам, Кальниш кошовий,

Та з тобою розлука...

Оставай же пан отаман в Січи з писарями!"

Ой оступили превражі драгуни

Тай усіма сторонами...

Ей оступили превражі драгуни

Усі степи тай усі плавні;

А вже-ж вступили та дві дивізії

Та в покровські базари,

А вже-ж славні Запорожці пяти показали...

"Ой ходімо браття, Турчина просити,

Чи не_дасть нам землі, віка дожити."

II.

Ізза гори, зза Лиману вітер повіває,

Да вже Москва нашу Січу кругом обступає.

Ой, облягла, обступила, да в город вступила,

Московськими знаменами город закрасила.

Пішла Москва по куріням запаси збирати.

А проклятії драґуни запас одбирали,

Запорожці в чистім полі як орли літали,

А російські ґенерали церков грабували.

Кругом церкви січової караулом стали,

Священику, отцю Владимиру, служити не дали.

Взяли суддю, кошового і писаря полкового:

Щоб не було Запорожжя поки світа того!

Ой покрилось Запорожжя густими лозами,

Не повернем щастя-долі гіркими сльозами*. [*Гл. "Козацкі часи в Народній Пісни" з замітками В. Будзиновского. Ст. 308–312.] /112/

 

Якаж дуже поучаюча отся народна пісня про зруйновання Січи. Чогож вона вчить?

1) З сеї пісні (Під II се варіант) видно по висловам, що укладав її простий чоловік, але очевидець подій, які нам описав, – і то очевидець з отвертою головою.

2) Зміст пісні доказує, що автор її інтересувався всім, що тоді діялося і був дуже добре освідомлений про справи своєї спільноти.

3) Зміст пісні доказує дальше, що автор її мав високе поняття про публичний обовязок співця-інформатора, бо він не щадить у своїм описі ні чужих ні своїх ("славні хлопці Запорожці пили та гуляли", "а вже славні Запорожці пяти показали").

4) Зміст пісні доказує далі, що автор її був надзвичайно інтелігентний обсерватор: він трафляє гвіздь в саму головку, представляючи властиву причину того, що "буйне козацтво запорожське" без бою віддало неприятелеви свою столицю : "Однакове христіянство", – значить православіє, спільне козакам з Москалями, послужило за клич, під яким без бою задавлено Січ. (Тоді православна віра, а по великій війні клич: "Одна вош нас їла!").

5) Очевидно правдиво схопила пісня також той момент, що низи хотіли боротися, але команда не дала. Та автор /113/ пісні мимотого не осуджує Кошового, хоч він сказав: "Не позволю, милі браття, вам на башні стати". А не осуджує очевидно тому, бо надзвичайно чутка інтелектуальна вдача автора пісні інстинктом вичула, що всякий опір був би тільки даремним проливанням крови. І то не задля фізичної переваги Москалів, зовсім ні. Тільки тому, що між козаками сотками літ товклася московська аґітація проти унії, а за православям. Козаки постійно підбурювані тою московською аґітацією, скрізь де могли винищували своїх братів уніятів. Отже тепер, коли в імя того спільного православя надійшла Москва й остаточно козацькій столиці затягнула петлю на шиї, відрух проти затягнення тої петлі бувби очевидно вже тільки – відрухом. Той відрух тревавби дуже коротко супроти пару сот літ впомповуваної противної струї. Ба навіть якби козакам, що тоді були на Січи, вдалося відперти хвилево московський напір, то той їх крок не знайшовби був ні зрозуміння ні підпертя в масі українського населення, загіпнотизованого сотки літ треваючою аґітацією Москви про "єдність православної віри". Річ ясна, що все те зрозуміла в останній хвилі також січова команда і тому всякий опір уважала морально безвиглядним. А інстинкт козацької маси також очевидно прочував безвиглядність опору, бо в пісні не даром сказано: /114/

Вже на річці Базавлуці і Москалі стали

Славні-ж хлопці Запорожці пили та гуляли.

І се не придибашка, не видумка, бо історія упадаючих спільнот без виїмку доказує, що хоч бувають в них люди, які бачать недалеку катастрофу, то загал і простого народа і провідної верстви чим блище до катастрофи, тим більше байдужно дивиться на все, пє й гуляє, словом вживає життя. Розуміється, кождий уживає по свому. Нпр. французький поет так описує психіку Римлянина з провідної верстви перед катастрофою Риму (маю під рукою тільки польський переклад): Римлянин лежить у своїй лазні, у ванні заправленій пахучими олійками, довкруги його гарні невольниці, а він думає собі:

"Gdzieś tam pono wrą krwawe, długotrwałe boje,

I ciągną od północy barbarzyńcy bladzi."

З кавулями в руках, в невиправлених шкірах звірів, з рогами биків на головах – сунуть на Рим дикі орди ґерманські і кріваво тлумять по дорозі все, що ставляє ще опір. А провідна верства упавшого Риму лежить у гладоньких мармурових ваннах, знає те, що довкруги діється, але вже ні пальцем не рушить в обороні своєї столиці. А наші "славні хлопці Запорожці" не мали на Січі ні мармурової ванни, ні пахучих олійків, отже бавилися по свому: пили та гуляли. Розуміється, Жиди брали за те останні грошики від них і /115/ разом з ними танцювали то добровільно то під примусом. Шевченко в "Гайдамаках", прекрасно відчув таку сцену:

Перед паном Хведором

Ходить Жид ходором,

І задком і передком

Перед паном Хведірком.

Обсерватори з простого народа обсервують нераз далеко лучше ніж обсерватори з горішної. верстви. Тільки простонародні помічення доходять до нас звичайно в баламутній формі.

Дуже інтересну обсервацію пиянства перед упадком Києва маємо в старій билині про "Василія Пяницю". Ось виривсж з неї:

 

Выходила Божья Мати да Богородица,

Виносила она книгу да все Євангелье,

Она клала тутъ книгу на сђръ горючь камень,

Она клала, читала да слезно плакала:

Она слышить надъ Кіевомъ незгодушку*. [*Невзгодину, бурю.]

Подымается навъ Кіевъ да Кудреванко царь,

А да съ любымымъ-то зятелкомъ со Артакомъ,

Онъ съ любымымъ-то синомь да все со Коньшикомъ.

Да у Артака силушки сорокъ тысячей,

Да у Коньшика силы да сорокъ тисячей,

У самого Кудреванка да числа-смђту пђтъ,

Числа-смђтушки нђтъ да пересмђтины.

А закрыло луну да солнишка краснаго,

А не видно вђдь злата свђтла мђсяця

А отъ того отъ духу да отъ татарскаго,

Отъ того ще отъ пару, да лошадинаго,

Как нађхала въ чисто поле силушка великая... /116/

Да и низко Добрьнюшка поклоняется: "Уж ты солнишко, Владимир!», князь стольнекіевской!...

Да во томъ во кружалђ у насъ въ Государевомъ

А й да на немъ царевомъ да большомъ кабакђ

Еще єсть у насъ, Вася, горька пьяница,

Да и коничекъ у Васеньки весь пропитой,

Да и зброюшка у Васеньки призаложена…"

 

Князь Володимир особисто йде до пяного Івана і просить його, щоб став до оборони Києва. А Іван, "гірка пяниця", відповідає:

 

"Ужъ ты ой еси, Владимиръ князь стольнекіевской!

А не могу я вђдь стать да головы поднять:

Єще нечђмъ мнђ молодцу оправиться:

Єще нечђмъ Васюткђ да опохмелиться...* [*Значить, ще йому мало і він ще хоче пити. Пригадується знаний з великої війни клич жовнірів: "Нема рум, нема штурм!"…]

Да и коничекъ у меня как весь вђдь пропитой,

Да и збруя богатырска да призаложена,

Єще нечђм мнђ сђздить да во чисто поле"…* [*Гл. Сперанскій, Былины, І, 223–238.]

Тут очевидно мова про оборону Києва перед Татарами. Князя Володимира вже тоді давно на світі не було, але народні билини ґрупують коло тої постаті також події зовсім не звязані з нею. Та не в тім річ, а в зовсім влучнім підхопленню гріха-порока, який в кождій суспільности виступає перед її розвалом і в часі розвалу. Як перед збуренням Січи "славні хлопці Запорожці пили та гуляли", /117/ так було й перед розвалом київської Держави. Народ замітив се в "билині" дуже добре, тільки національна гордість його не дозволила йому признати, що Київську Державу розвалено, отже в сій билині "Василій Пяниця" – побив Татар і освободив Київ. Та з дійсности було інакше...

Пиянство в давних часах було мабуть скрізь ще більше поширене ніж тепер. Та ні оден зі знаних нам старих літописців не робить цілій своїй суспільности такого загального закиду, як зробив Нестор нашій тодішній суспільности ("веселіє Руси пити єсть"): а був се чоловік очевидно побожний і ґеніяльний обсерватор, отже в клеветі годі його підозрівати: Видно у нас пиянство було особливо тяжке й загальне. Воно переходило з рода в род – і се чи не головна причина туманковатости нашого племени, котре чомусь уважає себе дуже здібним і без уговку тою здібністю чваниться (хоч як прийде що до чого, то в ніякій области не видно тих дуже здібних "діячів.").

А тимчасом Москва насуває – помалу, систематично:

Ой в суботу у полудне Москва наступила,

А в неділю до схід сонця ляґери розбила.

Нема сумніву, що ту Москву можна було розбити ще довго передтим, . заки вона дійшла до Січі. Можна було розбити навіть кулаками, то значить /118/ мимо нерівности зброї*. [*Навіть у північних літописах можна зустріти виразні згадки про те, що українські війська були більше хоробрі від північно-руських.] Та щоб розбити ворога, треба мати духа, який ріжнивсяб від ворожого – і треба мати в собі усвідомлення тої ріжниці. Тоді і лише тоді може бути постійна охота до відпору ворога. Тоді, знайдеться і зброя, завчасу приготована. Ба, коли ту ріжницю між Україною й Москвою самі Українці сотками літ затирали тай власними руками вигублювали тих своїх братів, що ту ріжницю для висшої ціли видвигали й усвідомляли. Отже зовсім природно дійшло до того, що се їх поведення задушило їх без бою.

То не Москва задавила Січ, то задушив Січ український брак думки і думання про иайважнішу свою справу, – брак, який тревав сотки літ. І нічого смішнішого не можна собі уявити, як обличча простого козацтва, що перед хвилею чуло, аби задля "однакового христіянства" не боротися з Москалями, а за хвилю побачило, як навіть московські старшини грабували православну церкву ("беруть срібло, беруть злото, восковії свічі"). Навіть свічок не лишали – по двіста літах московської аґітації між Українцями "про святу єдину православну церкву". А які ті Українці туманковаті, доказує факт, що вони ще до сеї пори /119/ (1936 рік!) не зрозуміли, що православіє було тільки способом політичного обдурювання Українців – і то від самого початку аж по наші дні. Тільки зразу того способу уживали Греки, а потому Москалі. А від часу появи большевиків правосласну віру заступив клич – про "одну вош"... Тепер Москва товче нашим вже про "єдність інтересів пролєтаріяту". І богато наших людей вірить в те...

Коли хто бачив більше туманковате племя, нехай скаже, де воно живе і нехай його опише.

6) Таким чином темні Москалі заволоділи Українцями, хоч між Москалями навіть бояри тоді не вміли підписатися, а Українці були такі усвідомлені, що (по свідоцтву чужих подорожників) по наших церквах навіть простий народ молився з книжечок. Значить, усвідомлення було більше ніж тепер.

7) І так без найменшої оборони скінчила своє життя "славна Січ" запорожська. Та не се ще було верхом її упокорення, що славні Запорожці, як співається в їх власній пісні, без бою пяти показали. А найглибше упокорення тих славних Запорожців було в тім, що вони вирішили:

Ой ходімо братя, Турчина просити,

Чи не дасть нам землі, віка дожити.

І дійсно пішли просити того самого Турка магометанина, з котрим сотки /120/ літ боролися, без милосердя взаїмно мордуючись... Випробувавши на собі наслідки приняття московської аґітації про "доброту" одної православної віри, пішли ще випробовувати, що так скажу "в ориґіналі" "доброту" однакових з Турками широких штанів, тих самих, що їх від 60-тих років XIX ст. аж по сей день пропаґується в Галичині як "національний стрій", хоч кожда наша околиця має свої дійсно дуже гарні народні строї. Розуміється вислід другої спроби був такийсам як першої – тай не міг бути інакший.

8) Так без бою потахла над Дніпром всетаки наша потенціяльна сила, з якої могла зорґанізуватися модерна держава: бо Січ мала в свому фактичному володінню територію приблизно величини Прусії. А була та територія дійсно загрожена тільки від одного фронту, московського, бо Польща і Татари так вже були тоді ослаблені, що про поважну загрозу з їх сторони в тім часі не можна говорити. Їх слабість доказує факт, що незабаром по зруйнуванні Січи Москва розібрала також Польщу і загорнула всю татарську територію до решти.

Якже пояснити собі той будь-що-будь дивний факт, що козацька Січ, котрій ніколи не бракувало в бою відваги, – взагалі без бою дала себе /121/ зовсім легко зліквідувати, просто знищити. Тут ділали три головні причини:

Перша була та, що людський матеріял Запоріжжа був засимільований тільки поверховно, під оглядом мови. Етнічно була се страшна мішанина всяких можливих племен східної і середної Европй, Балкану й азійських країв. Розуміється в тій мішанині був значний процент Українців. Та що се була мішанина, доказують таємничі, чужі нам, імена навіть між отаманами, як пр. Ганджа Андибер або знаний з пісні Мамай. Дальше доказує се з давних давен принятий на Запоріжжі звичай уживати псевдонімів. Люди одної раси не потребують виступати під псевдонімними масками. Та де сходиться міжнародна мішанина, там очевидно псевдоніми конечні. Зовсім таксамо як між большевицькими діячами в Москві: Сталін, Літвінов, Зіновєв і т. д. Всі ті люди мусіли приняти московські псевдоніми, бо своїми правдивими назвисками вони разилиб. З таких саміських причин не міг мати успіху на Запоріжжі нпр. князь Вишневецький під своїм власним панським назвиськом. Інша річ, коли приняв псевдонім Байда. Се слово вимовив легко і наш і Татарин і Турок. Таких псевдонімів було там безліч. Як богато було і причин принимання їх. Річ ясна, що така расова збиранина могла держатися лише доти, доки на неї не було /122/ зорґанізованого наступу. В офензиві вона могла бути навіть дуже добра. В дефензиві – розскакувалася, бо се не була ніяка суцільність.

Повисша арґументація може вияснити тільки сам факт розсипности тої збиранини. Та як вияснити дивний факт, що така будь-що-будь войовнича орґанізація, з якою наш гетьман Сагайдачний доказував чудес, розскочилася без бою. Отже в тім то й річ, що там тоді не було вже галицького проводу, того самого, що колись орґанізував ту Січ мілітарно. Того самого, що за Данила боронив до останка Києва, хоч оборона була безвиглядна, бо – як описує київський літописець – Татари обступили Київ в такій силі, що від реву верблюдів і скрипоту теліг татарських не чути було голосу в місті. Але галицька команда звучала: Битися до останка! І Галичани билися, дійсно – до останного жовніра. Подібно Галичани боронили Києва за нашої памяти. І трудно сказати, чи галицький воєвода Дмитро був в тяжілім положенні чи команда наших СС (Січових Стрільців) на Великій Україні. Бо ось як описує очевидець їх ситуацію в зимі 1919 р.:

Большевики йшли, в крівавих боях спихаючи крок за кроком групу Сушка (галицький полковник Роман Сушко, родом з Ременова коло Львова, що з галицькою залогою вийшов боронити Київа далеко на північний схід, відки насували московські большевики). А ззаду /123/ далі піднімалися повстання проти Директорії. На Правобережжі виступив Зелений ("отаман" наддніпрянських повстанців проти своєї влади). Проти нього пішла майже остання залога Києва, зложена з. Січових Стрільців. Остало їх уже тілько, щоб оборонити в потребі уряд України. І дуже непевно стало в столиці. Вона була вже мов остров, оточений розбурханим морем. Трівожні вісти ходили по місті, а конгрес радив... Нарешті прийшов день 1 лютого 1919 р., в котрім Директорія мала опустити Київ... З київського двірця раз-у-раз телефонували, що поїзд ще не готов. Вкінці десь коло год. 10 веч. повідомили, що готов. Винниченко з подругою і проф. Швець зійшли з малими клунками парадними сходами до вестібулю палати. Я йшов з ними... У ясноосвітленім вестібулі треба було трохи ждати, заки заїхали авта у відповіднім порядку. Винниченко глянув на сторожу і сказав до мене: "Переконайтеся, чи це Січові Стрільці". Він любив їх мати як охорону і нераз говорив мені про це. А я часто звертав на це увагу в Команді Штабу СС, щоб по можности Січових Стрільців посилали туди на сторожу, їх відразу можна було пізнати – по вигляді так, що виглядало немовби ідея проймала лице кождого з них. І тепер стояли два Січові Стрільці у вестібулі при сходах неповорушно (в бічних убікаціях була більша сторожа), добре одягнені, з крісами на раменах, з ручними гранатами при поясах. – Я приступив до них і запитав голосно: "Ви з котрої частини?" – "З третого полку Січових Стрільців полковника Чмоли!" відповів один з них, подивившись на президента. – Авта вже гуділи. Ми повсідали в них. І скоро поїхали напівосвітленими вулицями старої столиці України. Майже пусто було в них. Тільки тут і там мигнули в півтемряві штики якоїсь патрулі. Тільки тут і там засвистіла проразливо куля. А зза Дніпра глухо долітав гук гармат. Січові Стрільці стягали останки наших розбитих сил – вже в Дарниці передмістю Києва. /124/

Те, що наступило по виїзді Директорії з Києва, було страшне. Січові Стрільці й останки наддніпрянських військ Директорії кріваво боронили майже кождої позиції, яка надавалася до оборони, причім поносили страшні втрати. В боях при відступі з Києва вигинув майже цілий 3-ий полк СС, що складався з Галичан і вибору Наддніпрянців. Вони зжилися вже були з собою так міцно, що той полк називали "цемент". Я ще в Києві відвідував його раз. – Але властиво страшне було не так це винищування наших найкрасших сил, як обставини, які товаришили йому: розагітовані большевиками селяни почали уважати Січових Стрільців "панським" військом, яке бореться в інтересі поміщиків! Раненим Січовикам, які доволіклися до селянських хат, навіть води не хотіли подати. Вибивали до ноги поменші патрулі. Переривали їм получення і т. д.* [*Гл. Українські мемуари, Др Осип Назарук: Рік на Великій Україні.]

 

Серед таких обставин боронили Галичани Києва. Розуміється, я сим не хочу сказати, що Наддніпрянці "менше хоробрі". Я тільки підчеркую надзвичайну витривалість і неуступчивість Галичан якраз в найтяжшій хвилі, в дефензиві, в обороні, в відвороті. А се найважніше і найцінніше.

А трета причина, чому козаки Запорожці віддали без бою свою столицю Січ, була та, що вони не мали своєї ідеї, бо ідейна спільнота без бою не віддає свого гнізда, навіть коли той бій безвиглядний. В тім часі ідея була ще більше звязана з релігією ніж тепер. Козацька Січ видвигала як свою ідею боротьбу за /125/ православя. Не виключаю, що лучші одиниці або й гурти козацької спільноти дійсно мали ту ідею. Та з другої сторони треба взяти під увагу те, що "правдивим православям" чванилася безнастанно Москва і брала те православя немов в монопольне посідання, не лише супроти Литви та Польщі, але й супроти України тай навіть супроти Византії, – зовсім подібно як теперішна Москва бере ідею комунізму в монопольне посідання й каже, що лиш вона ту ідею розуміє, а українські большевики то "властиво" буржуї та націоналісти, зн. можна їх бити. Тактика Москви не змінилася ні на волос. Річ ясна, що під гіпнозою Москви, яка довго ділала в тім напрямі, що лиш Москва розуміє і посідає ідею "правдивого православя", запоріжське козацтво вже давно далося переконати, що нпр. Галичани нездібні зрозуміти ідею "правдивого православя". Наслідком того було те, що за кождим приходом козацтва на галицьку землю падали його жертвою галицькі – православні церкви. Ось докази:

 

Рік 1648. Року ахми была воина з Козаками и тогожъ року Хмельницкій Гетманъ" войска Запорозкаго во плђнъ прошолъ з козаками по Вислу и много забрали Татаре Христянъ пошло до поганской руки въ неволю, а потому учинилося недобре; лђти потом настали тяжкіе, жолнђровъ не /126/ мало были, стацие брали людей лупили, з лану брали троякую стацію по сту золотих и тріицетъ. – Записка на книзђ Бесђды св. Іоанна Злат. на 14 Посланій св. Апостола Павла – Кіевь 1623 въ библіотецђ монастыря Креховского – cf. 1651.

1655 р. Козаки съ Москалями снова воевали Польщу, разоряли церкви и священниковъ въ церквах пекли. – Записки Добромильского монастыря. ("Пекли" – значить припікали жаром або горячою оливою, щоб сказали, де сховані гроші й дорогоцінности).

В року же ахиє былъ (сочинитель сей записки) въ Немировђ при храмђ Святой и животворящой Тройцы. Тамъ же Козаки изъ Москвою въ той часъ людій пекли, драли, брали и церкви божіи внђвецъ ажъ догрунту и престоли вывертали.

Тогож року (1656?) и мђста попалили коло Львова предмђстя всђ, и мђсто набралося страху. Яворовъ, Немировъ, Яновъ, Городокъ, Любачевъ, Подтеличъ... и много иншихъ, которыя и незнаю сђл израховати. Тогожъ року и Шведьі были вышли, скоро по козацке и забавилися не мало. – Рукоп. Устав церковн. XVIII в. принадлежащій нђкогда кь Благовђщенской церквђ въ городђ Стрый, теперъ въ моемъ посђданіи)*. [*Гл. Сводная Галицко-Русская Лђтопись съ 1600 по 1700 годъ, Составилъ А. С. Петрушевич. Львові. Изъ типографіи Ставропигійского Института, 1874. – Ст. 101, 123, 124.] /127/

Коли я увалено перечитав такі й подібні річи зі старих хронік галицьких монастирів і церков та порівняв се з тим, що сам бачив і пережив над Дніпром, – я розвязав собі загадку, чому за тілько століть наше львівське міщанство ні разу не пробувало лучитися з православними козаками, що надтягали від сходу, хоч також було православне і хоч життя його було дуже тяжке. А воно весь час стояло при католицькій Польщі. Вже тоді мали Поляки у Львові можливість створити подібно сильний завязок своєї і нашої національної могутносте, як створили Анґлійці у своїм звязку зі Шкотами. Тоді Польща не виконала сего, а навпаки поти завзято боролася з нашим елєментом, аж поки втягнена в вир боротьби за наші землі з Росією сама стала також добичею Росії.

До якої міри безслідно минула для Поляків та тяжка лекція їх історії, свідчать резолюції проурядового "Звйонзку Офіцеруф Резерви", ухвалені у Львові весною 1936 р. в присутносте урядуючого віцевоєводи п. Соханьского, команданта ДОК VI ґен. Літвіновіча й інших представників польської влади та суспільности. Ті резолюції домагаються витворення засобів, які успішно /129/ противилисьби переходови землі в полудневосхідних воевідствах в непольські руки. Отже вже не говорять навіть про те, щоб земля польських панів-дідичів не переходила в непальські руки, але взагалі земля. Далі домагаються ті резолюції привернення польському народови назад "зрутенізованих мас", а саме при помочі урядового спростування "хибних метрик''. То значить, що староства малиб просто масово спростовувати "хибні метрики", а про те, котрі метрики "хибні", малиб рішати розуміється вони. Таким способом можна очевидно "спростувати", що хто схоче і де хто схоче. Далі домагаються ті резолюції отверто плянової колонізації нашої землі, хоч тут наш нарід аж дуситься з браку ґрунту. Вкінці "Звйонзек Офіцеруф Резерви" противиться навіть усяким переговорам правительства з Українцями. Притім не треба забувати, що се проурядова орґанізація військових і хто до її виділу дався вибрати.

І все те діється не тільки по такій тяжкій лекції, яку Поляки мали в своїй історії, але ще до того в часі, коли кождої хвилі може вибухнути нова велика війна. Чи можливо, щоб такі резолюції, ухвалені в присутности представників найвисших урядових установ в краю, не мобілізували Українців до протипольського наставлення? І до /129/ того всего тих резолюцій виконати не можна в часах, коли націоналізм переймає народні маси на цілій кулі земній. І щож іншого може викликати переписування метрик, як не масову ненависть? І де тепер в Европі є така держава, що малаб гроші на плянову кольонізацію? А визначення комусь землі при недоставленні йому інвентаря і грошей на загосподарюваняя се не кольокізація, тільки деморалізація свого власного .народу. Не говорю вже про справедливість такого поведення зі сторони суспільности, котра сама недавно вийшла з неволі.

Так можна тільки замкнути шлях до порозуміння двох народів і унеможливити правдиве скріплення – в часі, коли над обидвома зависла гроза...

 

*

Про відношення, яке повинно бути між Галичанами і наддніпрянськими Українцями цікаво і слушно написав Вячеслав Липинський до галицької редакції "Українського Скитальця" в Йозефові дня 31. III. 1924. (доповнивши се потому в листі до ред. львівського "Поступу").

Ось дотичні місця його листів:

"Правно-державне й історичне значіння злуки західних українських земель (ЗУНР) зі східними (УHP) дня 22 січня 1919 року". Просите, щоб я підчеркнув виховуюче значіння цього акту Але якраз цього не можу зробити, /130/ бо власне з точки погляду національного виховування нації вважаю цей акт у великій мірі неґативним. Будучи Галичанином я старавбися якнайменше думати про соборність. Чому? Тому, що соборність Вас, Галичан, національно деморалізує. Соборність у Вас – це инша відміна старого москвофільства, австрофільства і недавнього антантофільства. Там мав визволити з "лядської неволі" всеросійський Цар, всеавстрійський Цісар і вседемократичний Вільзон, тут – всеукраїнський Київ. В дійсности ж такі сподівання тільки ослаблюють Вашу відпірну силу. Ви відступаєте тепер перед Польщею в напрямі на Київ і дурите себе тим, що такий відхід Вас скріпляє. В цьому деморалізуючий вплив соборности. Здорова нація про соборність не говорить, а соборність робить тим, що кождий стоїть на своїм місці лицем до ворога, а не спиною. Соборність мусить служити точкою виходу для руху вперед, а не ціллю для руху назад. Ширення ідеї соборности в тій формі, яку породив акт з д. 22 січня 1919 р. – щоб Галичина дивилася на Київ, замість дивитись на Сян... – вважаю одною з відмін нашого національного руїнництва.

До цього місця мого листа, щоб уникнути непорозумінь, додаю для читачів "Поступу" кілька слів пояснення. Дуже помилявсяб той, хто вважавби мене ворогом соборности. Навпаки, соборність вважаю одним із тик краєугольних каменів, без яких самого поняття – "українська нація" – помислити не можна. Виступаю тут, в цьому листі з 1924 р., як і завжди зрештою, проти такого розуміння соборности, яке, я запримітив у великого числа Галичан і яке – на мою думку – в великій мірі лягло в основу відомого акту 1919 р. Таке розуміння соборности полягає в тім, що Галичанам шлях до Львова ввижається через Київ, думаючи, що в той спосіб вони йдуть на Львів. Наслідком такого розуміння соборности був /131/ катастрофальний для Галичини "ісход" великої частини як галицької армії так і галицької інтелігенції на Наддніпрянщину ще задовго до остаточної катастрофи. Колиб усі ці Галичани, що во імя так зле зрозумілої соборности покинули Галичину, або не вернули до неї (напр. з рос. полону), станули були всі разом на свому галицькому фронті, то доля Галичини, а з нею й цілої України, булаб сьогодня инша. Бо власне належу до тих, що Галичині, як взагалі Західній Україні, признають не арієрґардну а аванґардну ролю в українськім життю. І тому болить мене таке розуміння соборности, яке з Піємонту України робить – одступаючий поволі в напрямі на схід – український тил)*. [*Гл. Поступ, Вістник літератури і життя, річник VII, ч. 5–6. ст. 140–143.]

 

Як відомо, Липинський належав до найбільших українських патріотів (говорю про здорового Липинського). В цілій нашій історії ми не багато мали таких патріотів, що хоч походили по батьку і по матері з польських родів, одначе вродившися на українській землі, з високої благородности своєї почувалися до обовязку, свій ум і працю свого життя присвятити упорядкуванню страшних відносин свого рідного краю. На вічний спомин світитимуть над нашою землею передовсім два такі імена: Мрозовіцкий, син теребовельського старости за старої Польщі, що його наш Гетьман Богдан іменував командантом всеї козацької кавалєрії; се той сам, що про нього співається в народній пісні: /132/

 

Ой Морозе Морозенку,

Ти преславний козаче,

За тобою Морозенку,

Вся Україна плаче.

 

А другий такий був Липинський, що дав нам першу систему політичного думання. Був се чоловік ґеніальних здібностей і великої праці. Се оден з тої правдивої аристократії, що думає над упорядкуванням життя, достойного розумних людей – без огляду на те, до якої нації належить дана людська спільнота. Отже той велит думки бачив в Галичині Піємонт України і в Галичанах аванґарду всіх Українців, – значить тут бачив центр і серце та мозок всеї української нації, хоч сам походив з Великої України. Що він сказавби тепер на вид безглуздного здавання першенства прав і обовязків Галичан перед всякого рода Доценками...

Не тільки думаючий Українець, але також думаючий Росіянин, Поляк, Чех, Ромун, Мадяр, мусить признати, що тут у Галичині центр кристалізації всеї української нації, що від збереження здоровля сего нашого національного центру залежить життя всеї української нації. Що більше! Залежить здоровля і будучність нації польської й російської та всего Словянства: бо коли знайдуться такі необачні сили, що довго не допускатимуть до скристалізуєання української нації на одиноко можливий взір /133/ кристалізації (т. зн.: галицький), – тоді зі всеї української нації зробиться страшний неорґанічний пісок, що в жахливо руйнуючий спосіб впливатиме на всі сусідні народи. Коли українська етнія не скристалізується в націю, то під національно-етнічним і моральним оглядом на всім просторі її повстане те, що в геоґрафії називається пісковою пустинею. А кожда піскова пустиня має тенденцію поширюватися, помаліше або скорше, залежно від рухів в атмосфері. Тут криється незглибиме море терпіння, яке в разі недопущення до кристалізації нашої нації буде жахливо клекотіти і заражувати своїм руїнництвом все довкруги. Таке вже було нераз в історії сеї землі. Вона під оглядом жаху більше репрезентує Азію ніж репрезентувала Московщина. Тому в кристалізації української нації мають добре зрозумілий інтерес всі її сусіди довкруги.

А ми Галичани, частина будучої української нації, маємо обовязок – по забезпеченню своїх позицій тут у своїй вузшій батьківщині, – присвятити свою силу: кристалізації української нації над Дніпром.

Отже: там може відограти спасенну ролю галицька сила тільки тоді, коли 1) не змішається з тим хаосом, 2) не піддасться йому ні гуртом, ні поодиноко, 3) не припустить до душі своєї, до серця свого  і до думки своєї ні одної з /134/ приємних пісень Сирени тої, 4) коли морально стоятиме думіе високо над тим хаосом, 5) коли дисципліна в її нутрі буде найвисшого сорта. Та найважніше з того всего, що мусить становити ядро тої високої моралі і тої найвищої дисципліни, се покора. Збірна, публична покора галицького племени перед розвязкою тої надзвичайно тяжкої загадки.

І тут доходимо до вияснення одного позірного противорічча в сих розважаннях. Я сказав висше, що в рр. 1918-1919 Галичани зробили на Великій Україні два великі блуди: перший той, що взяли участь у поваленні Гетьманського правительства, а другий той, що вступивши на Україну в стотисячній силі, не оповістили виключно своєї диктаторської влади, хоч могли се зробити. І далі порадив я тут Галичанам, щоб на будуче рішучо уникали тих двох блудів.

А щож мали б зробити, якби так, вступивши на тамошню землю в значній силі, застали там вже тамошну Гетьманську Владу, повну блудів і недостач... Чи ми мали б її валити, дуфаючи на свою точність і систематичність, перевагу і одностайність?

Ніколи! І тут власне входить у гру той найважніший момент покори. Якийже великий вожд Італії Муссоліні – великий без огляду на те, як він скінчить! Великий тим, що не повалив королівської влади в Італії, хоч міг се зробити. /135/

Бо навіть найгірша орґанічна, спадкова, дідична влада монарха, піддержана свіжими силами, все ще очевидно лучша від не знати якої здібної та "гарної" революційної влади. Властиво все була, є й буде тільки одна правдива, влада: легальна й орґанічна, то значить така, що переходить з батька й мами на сина або дочку. Така влада при сяк-так здоровім оточенні навіть тоді сильніша від усякої иншої, коли правний представник чи представниця тої влади ще в діточій колисці. Ба, лучша навіть тоді, коли представник чи представниця легальної орґанічної влади попаде в божевілля: бо й тоді, можна установити небожевільного реґента або реґентку, а вже сама пошана прав того чи тої, на котрого чи на котру впаде страшний допуст божевілля, виховує нарід до пошани всего, що сперте на праві і справедливости. І пошанований буде такий нарід Богом і всіма народами довкруги – точно таксамо як не буде пошанований такий нарід, що в нім трохи не кождий крикун і горлоріз мріє про отаманську булаву, все одно як "здобути" її, виборами чи перекупством, злодійством чи змовою з чужими і т. д. без кінця один наперед другого з облудним криком про конечність "народовластя". Таке може довести лиш до руїни і хаосу. –А коли такий хаос задовго треває, і занадто крівавить, тоді благословенна влада /136/ кождого сусідного народу, що покорить такий хаос і заведе в нім лад і порядок.

І тому якби Бог всемогутній дозволив колись Галичанам застати на Великій Україні орґанічну владу свого Монарха, то повинні її підпирати до- останної каплини крови останного жовніра свого, як підпирав колись Дмитро, воєвода галицький, з галицькою залогою.

Отсе та висока місія галицького племени на будучність, якої віддаль і перспектива закриті перед нами.

Оден з наших читачів перечитавши мою попередню статтю п. з. "Смагу з пламенного рога", прийшов до мене і сказав, що слідує: Ціла стаття зовсім слушна. Та при кінци є одна неясність, а саме те, що написано там про неорґанічне й орґанічне зєдинення Галичини з Волиню. Я хотівби, щоб пропаґанду вашого орґанічного зєдинювання Галичини з Волиню можна було розуміти так: Коли менше більше дозрілу націю можна порівнати з вином, яке вже надається до пиття, то таку націю з нашого загального українського етноґрафічного матеріялу маємо вже в Галичині. А на Волині, хоч її населення расово дуже й подібне й близьке Галичанам, ще такої нації нема. Кажучи образово, волинського ферменту, з якого може бути навіть дуже гарне вино, ще не можна механічно мішати з галицьким вже вистоялим вином. Тимбільше не можна механічно /137/ ні тепер ні в далекій іде будучности великої маси загально-українського ферменту з галицьким вже вистоялим вином, бо тоді не буде з того всего ніякого вина, тільки неможливий до ужитку злив. Булоб можна зробити тільки навпаки. То значить, якби велика маса загально-українського ферменту була сегодня така дозріла під національним оглядом як дозріло вже розмірно мале галицьке племя, а зате якби те мале галицьке племя було таке недозріле як великоукраїнська маса, тоді можнаб ту менше дозрілу скількість влити без великої шкоди в десять разів більшу масу вистоялого вина. Чи добре я вас зрозумів?

Менше більше добре, відповів я.

На тлі тої самої статті мав я ще розмову з одною з наших діяльних жінок. Вона сказала мені м. і. ось що: Я довгий час була горячою приклонницею пропаґанди "за безоглядним злиттям всіх Українців" – в одну велику національну масу. Та раз заграницею зустрілася я з визначними чужинцями. Розмова зійшла на Гітлєра. Я обстоювала думку, що найбільшим ділом Гітлєра вважаю те, що він в короткім часі вспів довести до повалення всяких границь між поодинокими краями і племенами Німеччини. На таке безоглядне злиття Німців в одну велику націю – говорила я – не могла здобутися /138/ цісарська влада і мабуть не моглаб здобутися ніяка инша німецька влада крім Гітлєрової. І головно тому я так високо ціню Гітлєра. – Та на те відповіли мені, що се власне найбільший блуд між усіми реформами Гітлєра. І почалася арґументація, яка дуже захитала в мені мої попередні погляди*. [*Та аргументація полягала на влучнім доказуванні, що 1) зле всяке здавлювання того, що природно виросло або виростає, 2) що добре плекання всяких ріжнородностей в народі, бо дає йому богацтво форм (а монотонність се знищення), 3) що механічне мішання й насильство все мститься і т. д. Аргументація була така сильна, що мала на мене великий вплив. Тепер у ваших статтях про взаємини між В. Україною й Галичиною зустрічаю подібний погляд.] Сегодня я на шляху до їх цілковитої зміни. Розуміється, коли я з таким запалом говорила про безоглядне злиття всіх німецьких племен, то я мала перед очима як ідеал таке саме злиття щодо того вимітання населення зі всіх українських країв.

Тут побачив я в обличчі моєї інтерльокуторки вже доволі виразний острах перед евентуальними наслідками того недавного її ідеалу. Одначе жах, який се може принести з собою, прочувають і розуміють у нас покищо тільки дуже нечисленні одиниці. А загал нашої інтелігенції думає, що булоб найбільшим добром те, що загрожує всім нам найбільшою катастрофою. /139/

А третю цікаву розмову з приводу моїх дотеперішних великих статтей мав я з молодим мабуть 16-літним ґімназистом, з природи дуже здібним і як на свій вік начитаним. Він дискутував зі мною близько півтора години на тему відносин між Галичиною і Великою Україною. Найзавзятіше обороняв він отсю свою тезу:

"В часі коли в Галичині не було вже ні тіни нашої державности, на Великій Україні вона всетаки мала свій завязок в Запорожській Січи. І хочби та Січ була властиво гніздом грабіжників, що грабилн не лише чужих, але і своїх, хочби її політика в справі Унії була хибна, – то все те повинні ми їй вибачити задля того одного факту, що в тій Січи був завязок нашої державности".

Мені приємно було слухати тої патріотичної арґументації представника наймолодшого покоління, яке вже зачинає думати. Та розуміється, я не міг признати, що висше наведену тезу він боронив правильно: бо "завязок своєї державности" є в кождій масі, що сидить на якійсь земли, – та в тім власне річ, чи з того завязку повстає державність при сприяючих обставинах, чи не повстає, або повставши гасне. Причини того, що держава не повстає або повставши гасне, треба розбирати без ніякого "вибачення", без ідеалізування блудів, – бо спільнота, в якій так роблять навіть провідні уми, очевидно ніколи не доросте до своєї державности. /140/

Я мав вражіння, що мого молодого дискутанта здається найбільше непокоїло те, чи я тому не приписую Галичанам найбільших прикмет, що вони католики, а я редактор католицької ґазети. Отже припускаю, що таких побоювань може бути більше, тому в справі ваги галицької території уважаю вказаним навести думки одного з найздібніших російських і православних історичних письменників:

 

Карпатскія горы въ нђкоторомъ отношеніи были въ свое время Славянскимъ Кавказомъ. Здђсь съ незапамятныхъ временъ крђпко держался корень всего Славянства; отсюда онъ отдђлялъ стволы и вђтви по всђмъ направленіямђ. По крайней мђрђ въ древнђйшихъ преданіяхъ Славянства о своемъ происхожденіи сђверныя племена указываютъ обыкновенно на Югъ, южныя – на Сђверъ; и тђ и другія, какъ на своє средоточіе, на прикарпатскую страну. Самое имя Карпатъ олатынено, изъ Славянскаго Горбъ-Гора. Для Славянства Карпатскія горы всегда были природною твердинею, крђпкою и надежною опорою въ борбђ съ иноплеменниками... Славянская жизнь, такимъ образомъ, особенно во времена великаго переселенія народовъ, много ли, мало ли, но двигалась вокругъ, и по нашей равнинђ, отъ Карпатъ Вислою и Одрою въ Балтійское море, оттуда в Нђманъ, въ Двину; въ /141/ Неву на Волховъ и Ильменъ, а съ Ильменя въ Днђпръ на Чорное море и къ тому же Карпатскому хребту*. [*Гл. Исторія Русской Жизни съ древнђйшихъ временъ Сочиненіе Ивана Забђлина. Часть первая. Москва 1876. Ст. 26, 27.]

 

Таке було колись значіння Галицької Землі і її населення. Наведений російський автор бачить причину того значіння виключно в ґеоґрафічнім положенню Карпатської Землі та в її ріках. Одначе якби галицьке населення не мало в собі самім спеціяльних цінностей, то очевидно ніщо не помоглоб йому ґеоґрафічне положення його землі. Прецінь на земній кулі маємо богато гір, з котрих випливають ріки і пливуть на всі сторони, приміром в Европі Альпи, в Азїї Гімаляї, в Північній Америці Скалисті Гори. Та чи населення тих гір відіграло таку, ролю як населення Галицької Землі?

А якіж могли бути причини, що виробили в тім населенню його розмірно більшу вагу? Означити се дуже трудно. Щодо сего факту можна робити тільки менше або більше правдоподібні припущення. Я припускаю, що розмірно, більша вартість галицького населення полягала з давних-давен на недоступности тої землі: вона була почасти гориста, почасти дуже багниста й лісиста і через те мало урожайна. В таку малодоступну й мало богату землю чужі добичники /142/ запускаються рідко й нерадо. Тому раса в такій земли може спокійніше устійнюватися, ставати більше суцільна і тимсамим більше здібна до орґанізації і проявів своєї сили назовні*. [*Про те, як іще розмірно недавно, бо в XV ст., львівська земля покрита була великими лісами і багнами, гляди дуже цікаву хоч невеличку працю Константина Івана Гладиловича п. з. Zmiany krajobrazu w ziemi lwowskiej od połowy XV do początku XX wieku. Lwów 1931. Около р. 1450 ліси і багна займали ще 45,95% тої землі. На 100 км2 припадало всего 5,41 осель. А що тут було лісів і мочар нпр. ще 5 століть раньше!...]

 

*

Відношення між Великою Україною й Галичиною обговорив я по скромним силам своїм у чотирох більших статтях п. з. "Про книгу голубину", "Про поцілуї сатани", "Смагу з пламенного рога кидаючи вправо – вліво" й "А лисиці брешуть на щити червоні". В тих статтях брав я під увагу тільки чинники територіяльні, етнічні та культурні і ні словом не зачепив я надзвичайно важної економічної справи всіх українських земель. А та економічна справа така важна, що вона тепер потрясає всім людством – і здається доведе до сильної зміни суспільного устрою, може вже й у недалекій будуччині. Оглядови й оцінці тої економічної справи треба присвятити цикль окремих статтей для /143/ схарактеризування самої тої справи і для получення її з проблемою української нації взагалі. Справа та вимагає довших студій і дуже уважного передумання зібраного матеріалу*. [*Сій справі хотівби я присвятити окремий цикль статтей тому, бо то справа така важна, що може зовсім змінити (або й знищити) поодинокі народи, навіть дуже великі. Москва грає тепер велику гру, таку велику, що навіть подібної не знає дотеперішня історія людства. Та гра є в дійсности ідеольоґічна, але грають її на ґрунті суто економічнім.]

В згаданих чотирох статтях висказав я здебільшого мої погляди, докладно передискутовані в редакційних колегіях католицьких орґанів "Нова Зоря" і "Правда". Ті погляди в завязку є вже зрештою в повістевій формі в моїй історичній повісти "Князь Ярослав Осмомисл", котру я писав приблизно літ тому 20: маю на думці головну місію Галичини – стати Прусією для Великої України. Ту ідею здійснив був хоч і на короткий час вперве галицький володар Ярослав Осмомисл. І за те його так величав найбільший поет нашої старої державносте автор "Слова о полку Ігоревім".

До казочно гарних і сильних місць його поеми належать ті місця, в котрих він описує похід руської культурної сили проти степу під проводом Ігоря Святославича, зятя нашого галицького князя Ярослава Осмомисла. /144/

"Русь поля (степи) загородила здовж червоними щитами... А лисиці брешуть на щити червоні"...

Похід Ігоря на Половців фінансував очевидно богатий галицький князь Ярослав Осмомисл, бо се була коштовна річ, а він був тоді найбогатншй зі всіх князів українських. І наймогутніший і найбільш авторитетний. І тому власне по тім поході так сердечно відзивається до нього автор "Слова о полку Ігоревім", щоб пімстив рани Ігореві, Святославового сина і заступився за всю землю нашу – від найбільш небезпечного тоді фронту її. Той фронт і до нині найбільше небезпечний щодо нашого нутра. І до нині, коли ми виступаємо до боротьби на тім фронті, – якже страшно брешуть усякі лисиці на червоні щити наші. То ми, Галичани, репрезентуємо найбільше тверді, кровю серця нашого покриті, охоронні щити всеї української культури і західної європейської культури взагалі, висуненої на схід. І тому на нас паде така ненависть всіх, що хочуть здавити і знищити нашу культуру і в погній для чужих культур обернути наш нарід. Одначе хоч та ненависть тяжко нам дається взнаки, то вона вбити нас не зможе, коли тільки ми самі не здавимо нашого традиційного духа і добровільно не піддамося лисицям, що вже вкралися в поодинокі відділи наші. О, якже вони /145/ брешуть на щити червоні! Колиж ми залишимо в собі духа і самі знівечимо традиційну ідею нашу, тоді самі себе зробимо трупами. І тоді ті нікчемні лисиці розшарпають нас, хоч се в дійсности зьвірка слабонька і боязлива. Думаю, що до того легко можна не допустити, памятаючи слова великого мудрця: Не заприязнюватися з теперішністю, не робити собі ворога з минувшини і радитися будуччини.

Я спробував се зробити в сих моїх статтях.

Збираю тут головне з усего, що я хотів сказати про взаємини Великої України й Галичини в моїх чотирох статтях-трактатах.

I. Галичина й Велика Україна се землі заселені українським народом.

II. Найбільша ріжниця між Галичиною й Великою Україною та, що Галичина се країна з українського національного становища далеко більше розвинена й упорядкована. Велика Україна се в порівнанні з Галичиною країна все потенціяльного, часто ефективного хаосу та слабої національної свідомости: чим далі на схід, тим слабшої.

III. Головний національний обовязок Галичан полягає на тім самім, на чім від давних давен полягав обовязок наших батьків і прадідів, то значить на порядкуванні наддніпрянського xaocу. /146/

IV. Щоб Галичани могли в сприяючій хвилі упорядкувати хаос на Великій Україні, мусять той хаос знати й розуміти. Причина наддніпрянського хаосу на мою думку трояка:

1) Територія при брамі народів.

2) Неустійнена мішанина рас.

3) Невідповідна релігія.

Перша з тих причин наддніпрянського хаосу очевидно дуже сильна, бо природна. Вона викликувала хаотизування нашого народу над Дніпром від початку коли він зложився аж до кінця 18 ст. в формах масових і нагальних*, [*Росія заняла Крим щойно в р. 1783, а могла се зробити тільки тому, що на її сторону перехилилася Україна від часу Гетьмана Богдана Хмельницького. Польща мала скорше ту саму можливість зробити се у звязку з Україною, та не використала тої можливости – і через те замість стати великодержавою, впала і стала провінцією Росії. Тепер відносини знов дуже подібні по суті, хоч відмінні в формах. В польській суспільности – поза одним одиноким вже минулим проблиском – не видно ніякого зрозуміння того.] а від того часу ділає в лекшій формі диффузії.

Та хоч яка сильна та перша причина наддніпрянського хаосу, то її моглаб перемогти устійнена раса. Одначе якраз такої устійненої раси там іще нема. Значить її треба свідомо витворювати. А саме в той спосіб, щоб Українці з Наддніпрянщини не лучилися в подружжа /147/ з людьми уродженими поза етноґрафічними межами українських земель. Приблизно 200–300 літ такого свідомого поведення устійнить расу нашого племени над Дніпром і дасть змогу перемогти тяжке в наслідках ділання першої причини хаосу.

Хоч які сильні дві перші причини сxаотизування наддніпрянського населення, то трета причина, релігійна, сильніша від них обидвох, значить від геоґрафічної і расової. То головна та трета причина, невідповідна релігія, допровадила наддніпрянське населення до його теперішного жахливого стану страшного поневолення фізичного, умового й морального. Що се дійсно правда, про те свідчать погляди наших людей ріжних століть, які з собою ніколи не зналися. Найвиразніше висказав ті погляди професор історії Стефан Томашівський, а саме так:

"Одиноку тривку форму національної Церкви дала нам тільки берестейська унія. Якби не козаччина, що пішла на службу протиукраїнській течії, кермованій з Москви, то до половини XVII. в. ціла Україна без виїмка малаб одну національну, з Римом обєднану, Церкву, а в ній ще Білорусів. Справа національно-культурної окремішности Українців вже тоді булаб дефінітивно вирішена, а сьогодні вони булиб між першими народностями в Европі.

Церковна унія се не якась примха української історії, не відхилення її від первісного нормального напряму, – зроблене до того під доцільним впливом сторонніх сил; тільки /148/ навпаки, ідея унії орґанічно й нероздільно злучена з напрямом і духом всеї української історії, навіть із самою національною ідеєю нашого народу."

Та вже давно перед бистрим і вченим мислителем Томашівськнм блиснула та сама думка в голові простого наддніпрянського козака, що уложив народну думу про зруйнування Січи Москалями. Ту думу я навів висше. В ній головне місце те, що "спільне (з Москалями) христіянство" довело до задавлення Січи без бою, без спротиву. Січ скінчила свою ролю знаряддя в руках Москви, бо вже тій Москві була непотрібна.

V. Нерозуміння віками тої третої і найсильнішої причини теперішнього страшного стану нашого народу – се головний доказ глупоти нашого племени. Закид сей відноситься і до Наддніпрянців і до Галичан. Та є ріжниця в глупоті одних і других. Тому що Галичани се раса більше устійнена і більше духово здисциплінозана, кождий справді думаючий провідник може предвидіти прояви галицької глупоти. Схема глупоти Галичан приблизно така: Коли Галичани мають щось вирішувати, або когось вибирати своїм представником і мають нпр. десять можливостей, при чім можливість число 1 для них найгірша а можливість ч. 10 найлучша, – то можна згори сказати з правдоподібністю 99 на /149/ 100%, що вони виберуть можливість ч. 1.; коли на ній попечуться, тоді виберуть можливість ч. 2. і так систематично дійдуть часом аж до можливості ч. 10. Виїмки можливі, але дуже неправдоподібні. – Наддніпрянці роблять вражіння людей живіших умом ніж Галичани, спритніших і рухливіших, – відповідно до величини мішанини в їх крови. А в дійсности вони під оглядом орґанізаційним, політичним і всяким іншим, елемент далеко більше небезпечний для себе самих, для своєї справи і свого проводу, ніж Галичани, бо Наддніпрянці се елемент цілком необчислимий. І тому глупота в їх рішеннях у своїх наслідках далеко тяжча ніж галицька. Одначе глупота населення при думаючім проводі, який знає історію, традицію і психіку своєї маси, не виключає можливости знаменитого ведення такої маси та створення їй дуже добрих і гарних передумов розвитку й ублагороднення.

VI. Тому що галицька частина всеукраїнської етноґрафічної маси стоїть найвище під оглядом національно-реліґійного й орґанізаційного розвитку, має вона найбільший обовязок зробити орґанізованим способом все, що в її силах, щоб населення всіх інших українських земель піднести згодом до свого рівня й уподібнити до себе.

VII. Найбільшою глупотою галицького племени було б, якби воно /150/ повірило в те, що треба зречися свого обовязку проводу в українській нації на "користь" Наддніпрянців – мовляв – тому, бо Велика Україна більша від Галичини. Се бувби кінець походу всеї української етноґрафічної маси на висоти. Се бувби й початок кінця можливости кристалізації великої української нації взагалі.

VIII. Тут діло не в тім, хто пише ліпші й цікавіші повісти й романи, новелі й гуморески, хто співає гарніші співанки, красше танцює або вишиває красші взори на сорочках і спідницях, ні хто приготовляє смачніші блини, галушки, борщ і хлібний квас та лучшу самогонку. Тут діло в зорґанізованій дисципліні духа й тіла, в солідності виконування своїх обовязків, в ясній ціли і в розумній саможертві.

IX. Тому що жінки се найбільше статична частина народу, найбільше релігійна і найбільше впливова в вихованні дітей, думки сі звернені в першій мірі до українських жінок. Коли вони усвідомлять собі, в чім тут діло, і будуть свідомо поступати в намічених тут напрямках, – нема такої сили, яка моглаб здержати правильний розвиток української нації. А напрями поведення галицьких жінок, котрі хочуть бачити сильним свій нарід, мусять бути такі: 1) їх моральна чистота, яка можлива тільки при фанатичнім привязанні до своєї гр.-католицької уніятської Церкви. /151/ 2) Систематичне виховування дітей в привязанню до тоїж Церкви з тим, що вона найвисше добро, яке людина взагалі може мати і що та Церква ніколи не сміє бути понижена до ролі знаряддя ніякої політики, ніякої земної справи взагалі, отже й національної. Ми і діти наші маємо бути привязані до сеї своєї уніятської Церкви не тому, що вона нам вдержує і скріпляє націю, тільки маємо бачити в тій своїй Церкві злученій з Петровою скелею царство Боже на землі, а все инше дасться нам. Се той пункт Архімеда Галичанки, з котрого вона не сміє зійти, коли хоче мати рішаючий і добрий вплив на будучність свого народу, – а вона такий вплив повинна мати. Не поможе нам ніяка освіта, не поможуть ніякі книжки ні фільософи, не поможуть навіть найбільш сприяючі обставини, коли наші мами, жінки й наречені відчужилисяб від своєї католицької уніятської Церкви, що може нам дати найбільший гарт духа і може найлучше означити та скріпити наш нарід на землі. Коли будемо мати глибоко віруючих і побожних жінок, привязаних до своєї уніятської Церкви, то будемо також мати найлучшу армію, якої не переможе ніяка сила. – Береження віри в собі і в потомстві своїм та охорона потомства від уживання алькоголю, головного порока Українців від часів Нестора, – отсе головні завдання /152/ жіноцтва в поході до високої ціли*. [*Протестантський переборщений спосіб поборювання алькоголізму веде якраз до пиянства. Се показав дуже коштовний приклад Америки. Тому про се треба памятати в боротьбі з алькоголізмом. Вона повинна полягати на пропаґанді, а не на примусі.]

Галицька жінко! Ті червоні щити, що про них співає найбільший поет нашої старини, то твої сини! То їх окрівавлені груди століттями помагали завзято охороняти Київ і всю Велику Україну. То головно вони становили той мур, за котрим до сеї пори збереглося від заглади племя наше. А виховала їх так попередниця твоя, давна наша жінка. Чи ти можеш показатися гіршою від неї? Чи можеш виховати гірше потомство своє як виховала вона, серед тодішної пітьми, в пралісах, багнах і горах нашої землі? Памятай, що головне жерело правдивого виховання се віра в Бога і в Церкву свою католицьку, яку ти маєш вщіпити в дітей своїх. Коли буде та віра, то ніколи не зломиться мур з окервавлених в бою синів твоїх.

А чим віра для духа, тим для оборони всіх українських земель вкорінення дітей твоїх тут у сій земли, на котрій вони вродилися. Отже навчи їх, що ся земля найдорожша з усіх: сей вузький клинець Галицької Волости, втиснений між Угорщину та Польщу. І /153/ вчи синів своїх від маленька, що не вільно всім їм опускати сю невеличку та найважнішу землю задля прегарних привидів на Сході, де світ безмежний, де Дніпро шумить обливаючи 10.000 островів і відки є вигляди на найбільший з усіх континентів. Вчи синів своїх, що не вільно їм всім задля краси східних земель України гурмою опускати сей вузький клинець нашої землі і розпливатися як хмара на степах України: бо коли вони тут не збережуть кореня свого, то напевно не вкоріняться і там.

А головно навчи дітей своїх молитви: поки вони її не забудуть, поти не минеться племя твоє.

Символічно патронкою твоєю нехай буде Ярославна, жінка Ігоря Святославича, що "рано плаче у Путивлі на стіні" – не на те, щоб плакати, а щоб звертати увагу на грізну небезпеку. Нема сумніву, що та Галичанка, віддана заміж далеко в східну Україну, сповняла там чесно й витривало обовязки свої як жінка і як мати.

X. А тепер до тебе слів кілька, галицький молодче, що вступиш колись на землю наддніпрянську зі зброєю в руці, як уже нераз вступали батьки і прадіди твої. Памятай, що від тебе буде залежати дуже богато. Памятай, що нема чого боятися навіть найбільших сил ворожих, коли дух твій буде /154/ упорядкований і коли довкруги тебе будуть духом такі самі як ти. А упорядкування духа зачинається від віри в Бога і від неколибимого привязання до Церкви своєї. Тут, а не деінде, ж-рело всіх ідей та ідеалів. У кого не бачиш того жерела, тому не вір, що він має якийнебудь ідеал, бо в нім є тільки бляґа про ідеал. А друге, що ти повинен памятати вступивши на землю наддніпрянську зі зброєю в руці, се те, що найстрашніша з анархій, які знає людство, се анархїя військова. Нема нічого гіршого між людьми як розгукана солдатеска, що втратила дисципліну в нутрі своїм. Третє, що ти памятати повинен, се те, що в такій країні як велика земля над Дніпром, не видержить довго ніяка влада неорґанічна з природи: то значить така, що походить з аґітації, з крику, з виборів. Там необхідно потрібна орґанічна влада легального монарха, все одно яке буде їмя її: гетьманська, княжа, королівська, чи цісарська. А четверта річ, яку ти знати повинен, се те, що з усіх влад найгірша влада монархічна, коли в ній розпічнеться безголовя і на ріжних кінцях країни виринуть претенденти до такої влади. Тут ратунком може бути почуття леґалізму: правний монарх лиш той чи та, що по крови найблизший або найблизша тому, що був при владі, – все одно чи се мужчина чи жінка, /155/ дорослий чи дитина в колисці. Бо влада се символ, се дар Господній – для розумних. На великих землях наддніпрянських була влада достойна тої назви тільки тоді, коли її мали монархи або монархині, від скитських царів і цариць почавши. А коли там зникала монархічна влада, все починався хаос такий жахливий, що думка й рука здрігаеєься перед описуванням його. І тому найбільші з поетів і мислителів тої великої рівнини все низько клонили голови перед владою монархів і все так дуже боялися упадку її. Се не припадок, що всі мислителі на тій великій рівнині, від старого ґеніяльного Нестара почавши і на Липинськім в наші дні скінчивши, обстоюють за всяку ціну ідею монархізму. Там можливі лиш: монархія – або хаос і жах. Іншого вибору нема ні над Дніпром, ні над Доном, ні над Кубаню, ні над Волгою, ні над усіми ріками Азії, котрої безпосередним фізичним продовженням – Наддніпрянська Україна. Легальний монарх – або дикий танець пяних мамаїв...

А з монархів не ті найлучші, під котрими жовнірам найлучше живеться. Один з найбільших умів, що займалися історією війська старинного Риму, а саме Монтескіє каже, що велика щедрота цісаря Каракаллі для римського війська довела до цілковитої деморалізації армії. Коли наслідники його не могли вже видавати на військо таких сум як /156/ Каракалля, тоді зіпсуті й розвезені жовніри просто вбивали одного цісаря по другім. І дійшло – каже – до того, що всіх розумних цісарів убивали жовніри, а всіх злих – заговірники або політики з сенату. А жовніри, – чуєш? навіть римські жовніри! – так привикли були рабувати в тім хаосі, що рабували буквально все, навіть жовнірський льон один у другого видирали. Треба було доконче привертати дисципліну, а се коштує – життя найліпших. В тім жахливім хаосі, коли роззухвалене й зіпнуте військо видвигало нараз навіть по 30 претендентів до престола, постійно загрожувані цісарі були вже так зденервовані, що реагували на найменше підозріння і в страху за своє життя вимордовували до ноги найвизначніші роди Риму. І вимордували всі. І так дійшло до того, що не було вже кому протиставитися найжахливішій анархії, жовнірській – і старий Рим, пан усего тодішного світа, мусів завалитися і впасти в руки диких ворогів: бо "хто наперед дасть все жовнірам, той потому дасть все ворогам".

Отже скромність в уживанню життя се головна основа сили і здоровля армії.

В тім напрямі йди і змагай – з вірою в Бога, а дійдеш до несподіваної могутности, яка все належиться тим, що так живуть і так працюють, думкою і ділом. /157/

 

Підготував до публікації Андрій Павлишин

01.04.2013
Все, що коїться нині в Україні, має «майданний» підтекст. Щоправда, іноді процес розбавляють змаганнями в Сочі. Галичина за тиждень з погляду Юрка ТИМЧУКА.
18.02.2014
Проголошений 95 років тому 22 січня 1919 року на Софійському майдані у Києві Акт Злуки, який зачитав член Директорії УНР професор Федір Швець, не був леґітимним. Бо був прочитаний ще перед формальною ратифікацією цього Універсалу Соборності Конґресом трудового народу України, який розпочав свою роботу допіру ввечері у будинку міської опери в Києві. 
23.01.2014
Президент звільнив десятеро голів районних державних адміністрацій в Галичині. Серед причин називають і політику, й особисті заяви місцевих керманичів.
18.12.2013
Вся Україна відзначає 150 річчя від дня народження видатного письменника, мовознавця, громадського діяча Бориса Грінченка, одного з батьків сучасної української мови.
09.12.2013
Західна Україна продовжує тішити потульністю до громадян. Громадяни, щоправда, не завжди відповідають адекватно, але стараються
19.11.2013
15 листопада 1918 року відділи Січових Стрільців під проводом Євгена Коновальця, замість того, щоби йти на допомогу Львову, розпочали повстання проти гетьмана Скоропадського, бо “Київ важнійший за Львів”. А 95 років тому, 18 листопада 1918 року, Січові Стрільці здобули перемогу під Мотовилівкою.
19.11.2013
Громадські організації працюють в Україні радше не завдяки, а всупереч умовам, які тут для них склалися. Та попри все громадянські рухи (і не самі лише благодійні) у нас існують, подекуди вони є навіть дуже ефективними. Пояснення для цього просте: традиції, ентузіазм та людинолюбство.
13.11.2013
Не буду писати про те, що промоцію міст Галичини варто було б почати з того, аби прокласти до них рівні дороги. Є такий винахід в світі, який чомусь не прижився в Україні. То ж будемо говорити про ті речі, які є зміст обговорювати на локальному рівні.
02.09.2013
130 років тому народився відомий галицький політик, письменник і публіцист Осип Назарук. Протягом своєї політичної діяльності він пройшов шлях від радикал-соціалізму до християнського консерватизму та монархізму.
31.08.2013
Внаслідок успішної боротьби усіляких русифікаторів, які люто переслідували слова, котрих не знала «радная рєчь», певні слова забулися. Тобто забулися не всіма – освічені люди ці слова знали і вживали. А от пересічні громадяни, натрапляючи на такі слова, душевно страждають, що то кляті галичани знову беруться паскудити солов’їну й калинову.
28.08.2013