На день Христового Різдва припадає цього року 125-зіччя від дня народження письменника, літературознавця, професора Львівського університету Михайла Рудницького (1889–1975). Він пережив усіх свої товаришів з богемного літературно-мистецького об’єднання "Молода Муза", за винятком знаменитого композитора Станіслава Людкевича (1879–1979).
Михайло Рудницький біля бібліотеки Львівської політехніки. Світлина Володимира Мельника (бл. 1950 р.)
В енциклопедіях та інших поважних виданнях днем народження Михайла Рудницького вважається 7 січня 1889 року. Хоча його сестра Мілена у своїх спогадах "З минулого роду Рудницьких" зробила свого брата на один день старшим. Вона писала про родинне життя та службову кар’єру свого батька Івана Рудницького (1856–1906): "Першою посадою Татка, як нотаріяльного кандидата, були Підгайці. Тоді одружився і там прийшов на світ Михайло (6 січня 1889). З Підгайців Татко переїхав до Зборова. У Зборові народився Володимир (15 листопада 1890 і я – 15 липня 1892). Третьою посадою було гарне містечко Золочів. З Золочева помандрував до Ходорова, де в квітні 1896 р. народився Іван. Черговим місцем після Ходорова був Миколаїв над Дністром. Звідтіля Татко поїхав на короткотермінову посаду до Грималова, примістивши на цей час жінку з дітьми у свого шваґра о. Пюрка в св. Юрі у Львові. Вкінці, після десятирічної одисеї, в характері нотаріального кандидата, Татко став нотарем. Його першою самостійною посадою була Лука біля Самбора. Було це, мабуть, в 1898 або в 1899 році. В Луці прийшов на світ Антін (15 січня 1902 р.)" [1].
Романтичною й, водночас, драматичною була історія одруження їхніх батьків. Як писала Мілена Рудницька: "Коли Татко відбував у Львові однорічну військову службу і жив у касарні при Жовківській вулиці, познайомився з молоденькою, дуже вродливою смаґлявкою з бідної жидівської родини Ідою Шпіґель. Це було в 1878 році. Батькові було тоді 22 роки, а Мамі, мабуть, 16... Але любов молодої пари, тим більш її подружні замисли зустріли рішучий супротив обох родин. Батьки Іди були ортодоксальними жидами; вони мали шинок чи малу крамничку при Замарстинівській вулиці. Про те, щоб віддати дочку християнинові, і чути не хотіли. А з боку родини Татка головний спротив ставила його мати, в розумінні якої такий подружній зв’язок був скандалом для всієї родини і катастрофою для сина" [2].
Іван Рудницький був сином греко-католицького отця-декана Михайла Рудницького з Поморян, одруженого з Каролиною Ґлязер, що походила з німецького роду. Лише після смерті своєї матері Іван зміг одружитися зі своєю коханою навесні 1888 року. Перед тим Іда втекла від батьків і була охрещена за римсько-католицьким обрядом, прийнявши ім’я Ольга.
Їх найстарший син Михайло навчався в гімназіях Львова, Самбора та Бережан. Після смерті батька родина перебралася до Львова, де М.Рудницький розпочав 1907 року студії на правничому факультеті університету ім. Франца І. Одночасно він працював у "Польській книгарні" Бернарда Полонецького (справжнє ім'я Берл Пордес) та секретарем у літератора Остапа Ортвіна (справжнє ім’я Оскар Катценеленбоген). Почав писати вірші, захоплювався літературою й у 1908 році покинув юриспруденцію й перевівся на філософський факультет, який закінчив у 1913-му. Щоправда, дозволив собі у 1910–1911 навчальному році студії французької літератури у паризькій Сорбонні, де професорами М.Рудницького були Анрі Берґсон і Жорж Сорель.
В ті часи у Львові створився гурт молодих літераторів-модерністів, які 1906 року заснували журнал "Світ", а наступного – літературне угруповання "Молода Муза". Воно проіснувало лише два роки, але стало важливим етапом розвитку літератури не лише в Галичині, а й у всій Україні.
До "Молодої Музи" належали Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький. Михайло Рудницький був серед них наймолодшим. До «молодомузівців» зараховували також композитора Станіслава (Сяся) Людкевича, мистців Михайла Паращука, Івана Косинина, Івана Северина, літераторів Осипа Шпитка (псевдо Гриць Щипавка, Осип Стефанович), Вячеслава (Ваця) Будзиновського, Володимира Масляка. Їх вважали першими богемістами на галицькому ґрунті.
Збиралися «молодомузівці» переважно у каварнях. Спочатку в "Монополі" (пл. Міцкевича, 8), потім у "Центральній" (пл. Галицька, 7). Як згадував Петро Караманський, "для нашого брата, бідного поета чи публіциста, якому, як рибі вода, потрібне широке та й мудре товариство, де він находить джерело творчих спонук і концепцій, залишається хіба модерна, недорога, негомінка, дискретна каварня. Це найбільш економна установа, на яку спромоглася сьогочасна міська цивілізація. Тут бідний український мистець, що звичайно мешкає в найпідлішій норі, без світла, без повітря і без тепла зимою, находив у довоєнних часах комфорт: вигідне сидження, тепло, чимало світла, багато часописів і журналів у кількох мовах, лексикони і інші лексиковані публікації, а врешті цікаве товариство, розумну конверзацію і розвагу та хвилеве забуття невеселої дійсности – все за ціну кільканадцятьох сотиків, які він платив за чай чи каву. За ціну тих кільканадцятьох сотиків він впроздовж цілих міг грати ролю справжньої людини і мав змогу працювати інтелектуально" [3].
Саме в каварнях часто зустрічався з «молодомузівцями» найавторитетніший галицький автор Іван Франко. "Не можна сказати, що легковажив нами. Тішився, якщо вдавалося йому найти в наших писаннях щось, що підпадало під вимоги його естетичних канонів, і хоча гнівила його наша сміливість не тюпати слідами, спорив з нами серйозно", – згадував П.Карманський [4]. А амбітного та критично-саркастичного М.Рудницького Франко прозвав "Мефістофелем".
На початку І Світової війни М.Рудницький уникнув військового призову й залишився в окупованому росіянами Львові. У 1915 році потрапив до Києва, де став учителем гімназії, а у 1917–1918 рр. був доцентом кафедри філософії Українського народного університету. У Києві познайомився з Миколою Зеровим та поетами-неокласиками. У 1918 році уклав власну поетичну збірку "Кілька віршів", яка так і не побачила світ.
Після початку повстання проти гетьмана Павла Скоропадського виїхав Рудницький у грудні 1918 року з України через Будапешт і Відень до Парижа. Там працював він 1919 року секретарем дипломатичної місії УНР, потім – перекладачем при українському хорі Олександра Кошиця. Деякий час жив у Лондоні.
До Львова повернувся 7 липня 1922 року. Став професором французької й англійської літератури Таємного українського університету у Львові. Від 1923 року – керівник літературного відділу, а від 1929-го – співредактор щоденної газети «Діло». Водночас у 1934-1938 рр. редагував журнал «Назустріч». Видав літературознавчі книги «Між ідеєю і формою» (1932), «Від Мирного до Хвильового» (1936). Був діяльним членом «Товариства українських письменників і журналістів імені Івана Франка» у Львові. У 1935 році став дійсним членом НТШ. У календарі «Червоної Калини» на 1939 рік вийшов його спогад про перебування у французькій столиці «Париж 1919».
На думку керівника Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова Олега Багана: "Український літературний критик і письменник Михайло Рудницький являв собою найяскравіший тип того східноевропейця, який забажав якнайповніше вдихнути свіжого повітря високої західної культури, забажав перенести світ вишуканої, легкограйливої думки і естетства сюди, в одну з найсхідніших твердинь Оксиденту, в його рідне й улюблене місто Львів. Він був, очевидно, чи не найвиразнішим представником нової ґенерації в західноукраїнській інтелігенції, яка гостро відчула надмірну загерметизованість української культури, її провінційну спрямованість, просвітянську утилітарну вузькість... Окремої високої оцінки заслуговує жвавий інтелектуалізм М.Рудницького, його особливе вміння насолоджуватися літературою і давати це відчуття іншим, його безмежна здатність створювати інтригу і в естетичному аналізі літератури. Водночас цей аналіз здійснюється ним у параметрах відчуття цілісного розвитку національної культури. М.Рудницький як стиліст, майстер афоризму і витончено-фахової оцінки створив цілу епоху в розвитку української літературно-критичної думки. Лише після його надзвичайно плідної і всебічної праці, всепроникливої аналітики українська критика набула культурної зрілости, фактологічної повноти, стильової гнучкости і вправности... Він назавжди залишиться в історії нашої культури як неперевершено меткий, навдивовижу ерудований, проникливий літературний критик, можливо, другий після І.Франка за масою проінтерпретованого матеріялу, за творчим темпераментом і вправністю критичного пера" [5].
Натомість П.Карманський оцінював М.Рудницького дещо інакше: "Рудницький хорує на циніка і перцем цинізму заправляє все, що б не писав: еротику, критику, а навіть його звичайна гутірка є начинена парадоксами. Це вже ні гумор, ані сатира, до яких ми, українці, такі схильні: це щось нове для нас і нам чуже. Він вкусливий із замилування для кусання, а не з мотивів якоїсь логіки. Це вже манія. Манія для самого автора настільки шкідлива, що навіть і тоді, як він має рацію, читач ставиться до його рації з упередженням" [6].
Його дружиною стала Марта Олесницька, дочка відомого галицького політичного діяча Євгена Олесницького. У подружжя була єдина донька Дарина, яка разом з матір’ю виїхала восени 1939 року зі Львова на Захід. А М.Рудницький став громадянином СРСР, працював завідувачем кафедри зарубіжних літератур, заступником декана філологічного факультету Львівського державного університету ім. І.Я.Франка. З газети "Діло" перейшов до обласного компартійного органу "Вільна Україна", де очолив відділ критики. У 1940 року вступив до Спілки письменників УРСР.
Але прийшли німці, і Рудницькому довелося заховатися. Адже його мати мала "неарійське" походження. Він мешкав на правах домашнього учителя у сім'ї Терпиляків у селі Залуква біля Галича.
Після повернення більшовицької влади професор повернувся до університету. З 1944 року Рудницький працював на посадах завідувача кафедри зарубіжних літератур та декана філологічного факультету. Але восени 1947 року його звинуватили в українському буржуазному націоналізмі, звільнили з посад зав. кафедри та декана, виключили зі Спілки письменників, перестали друкувати.
У київській "Літературній газеті" (20 листопада 1947 р.) писали, що "в роки, коли на землях колишньої Західної України наростало революційне піднесення, коли трудящі боролися за возз’єднання з Радянською Україною, М.Рудницький стає пліч-о-пліч з жандармами Пілсудського і агентами дефензиви... Він паплюжив радянських письменників, підносячи на щит зрадника Хвильового. В часи німецької окупації М.Рудницький бере діяльну участь в редагуванні націоналістичного журналу "Вечірня година", в якому друкувалися наклепницькі антирадянські твори" (насправді редактором цього часопису був Ярослав Рудницький, а М.Рудницький друкував там лише свої переклади з Ґете та Гофмана).
Таких звинувачень вистачало, щоби надовго опинитись у Сибіру. До компартійних органів доповідали: "Рудницький заявив Козланюкові, що він схильний до самогубства. Не можна бути певним, що у важку хвилину він цього не зробить. Резонанс цієї справи в хиткому, до кінця не перевихованому середовищі був би для нас невигідним".
Тому М.Рудницький залишився професором університету, часом займав адміністративні посади (зав. кафедри, декан). Знову був прийнятий до Спілки письменників. Написав книги "Творчі будні Івана Франка" (1956), "Письменники зблизька" (1958; 1959; 1964), "У наймах у Мельпомени" (1963), "Ненаписані новели" (1966), "Непередбачені зустрічі" (1969).
Щоб отримати "індульгенцію" від влади змушений був стати співавтором Володимира Бєляєва при виданні книги "Під чужими прапорами" – збірника "викривальних" памфлетів проти ОУН, УПА, УГКЦ, Андрея Шептицького, Василя Барвінського, Євгена Коновальця та інших галицьких діячів і політиків. "Глибоко усвідомивши з роками антинародну сутність українського буржуазного націоналізму, Рудницький і став одним з авторів цієї книги", – написано у передмові до неї.
М.Рудницький вдруге одружився зі своєю колишньою студенткою Людмилою Захарій. Мешкав у Львові на вул. Устияновича, 6.
Помер 1 лютого 1975 року, похований при головній алеї на полі 56 Личаківського цвинтаря. У 1993 році до його могили перепоховали останки сестри, діячки жіночого руху в Галичині Мілени Рудницької (1892–1976).
Його брати: Володимир Рудницький (1890–1970) – правник і громадський діяч; Іван Кедрин-Рудницький (1896–1994) – відмий журналіст і політик; Антін Рудницький (1902–1975) – музикознавець, композитор, піаніст і диригент, голова Світового Об’єднання Українських Професійних Музик.
ПРИМІТКИ
[1] Мілена Рудницька. Статті, листи, документи. – Львів, 1998. – С. 56.
[2] Там само. – С. 46.
[3] Карманський П. Українська богема. – Львів, 1996. – С. 118, 119.
[4] Там само. – С. 28.
[5] Михайло Рудницький. Вiд Мирного до Хвильового. Мiж iдeєю i формою / Відп. ред. і упор. Олег Баган. – Дрогобич, 2009. – С. 3-28.
[6] Карманський П. Українська богема. – Львів, 1996. – С. 90.
07.01.2014