Ánnorúm seriés ét fuga témporúm.
Крок суворих років, часу невпинний лет.
(Горацій. «Пам’ятник»)
Провідник по Львові / упорядкув., передм., прим. Маріанни Мовної; НАН України, Інститут народознавства. 2-ге вид., уточн. Львів, 2024. 352 с.: 41 іл.
«Заблукалому дорогу вказати» («Erranti viam monstrare») – одна з християнських чеснот. Дорогу в реальному, наприклад, у міському, або в історичному, духовному просторі, або ж – в одному й іншому водночас... «А як пройти на Руску?» – саме в такому озвученні почув я з десяток років тому запитання перехожого. Вже я збирався відповісти, як той, махнувши рукою («Але її, певно, вже перейменували») – пішов поспіхом далі...
Той чоловік заблукав якраз у двох просторах: міському – й історичному... Я ж, на мить оторопівши, зловив себе на гіркій думці: «Як іще багато таких перехожих!»... А разом з тим згадав Євгена Наконечного, його книгу «Украдене ім’я» (2001)... Запам’яталося, до речі, не лише його слово, писане й мовлене – тихе, але тверде, – а й потиск руки.
Тож благородну – для блага роду й народу – і надважливої ваги справу зробив Інститут народознавства НАН України, перевидавши перший український «Провідник по Львові», що побачив світ сто років тому в книжково-видавничій спілці «Червона Калина». Зорієнтуватись у цьому виданні, перейнятись його духом, відчути колорит мови – призабутих слів, від яких «серце б’ється – ожива» допомагає детально опрацьоване переднє слово авторки ідеї та науково-довідкового апарату Маріанни Мовної, нової віхи у її львовознавчому науковому доробку, в якому – і «Словник львівської говірки першої третини ХХ століття», й «Путівники Львовом (друга половина ХІХ – початок ХХІ століття)», а далі «Українські видавництва в Галичині (1914–1939)». Вона ж підібрала й ілюстративний матеріал – світлини, що сповнюють видання таким зворушливим, животворним світлом минулих днів (згадаймо наше retro «Так жаль мені минулих днів...» піснярки Ліди Королевич).
Слово «перший» набуває особливого наповнення, коли зауважимо, що автори того першого, що побачив світ, «Провідника», Микола Голубець і Левко Лепкий, – зразкові українські патріоти, інтелігенти, письменники, культурні й громадські діячі, ветерани збройних змагань за нашу Незалежність. Були вони не лише однодумцями – однією душею сприймали Львів, сповнені одним духом творили цей «своєрідний скрупульозний пам’яткознавчий звід» (з анотації до «Провідника»).
«Невмирущий дух українського Львова» ловимо вже з обкладинки – подих цієї ж, Руської: стрімкий злет вежі Корнякта; українська трибанна Успенська церква, витвір Павла Римлянина («Io Paulo Romano, muratore de Leopoli…» – «Я, Павло Римлянин, будівничий зі Львова...» – його ж рукою на пергаменному документі, що в Історичному архіві). На передньому плані – лев, один із шести, що підтримували балкон давньої Ратуші. Два інші – обабіч штучного ґрота, що на замковій алеї Княжої гори; ще два – на вул. Коперника, де б’є одне з таких численних колись львівських джерел (криниць), нагадуючи, як це важливо, щоб бути собою, – повертатися до них, до джерел, ad fontes!.. Напроти церкви (с. 29) – знаменитий будинок товариства «Дністер» (архітектор Іван Левинський), зразок українського модерну, що всміхається колоритом задивленої в сині гори, заслуханої в бистрії води запальної Гуцульщини... Від цього будинку рукою подати – кам’яниця «Просвіти»... Світлові точки, яких так багато в історії Львова...
Зворушлива аура чорно-білих світлин... Бачимо трамвайну колію одновагонної «дванадцятки». Перетинаючи Підвальну, подзенькуючи «шкільним» дзвінком, по Лисенка вона пнулася на Високий замок. Ізвідси, за гарної погоди, мов на тарелі, – місто Лева, княже місто... Дихає, пульсує, шириться... Стрімка вежа, що при трибанній церкві, вказує тим, хто на копці, де серед вулиць і вуличок середмістя – пряма, мов наготовлений до оборони меч, вулиця Руська, де жили й виборювали свої права задіяні в різних сферах культурного життя корінні українці, львів’яни. Про це – в останньому розділі «Провідника» (с. 288–306); тут – адреси найрізноманітніших інституцій, а також прізвища українських лікарів, адвокатів, інженерів, ремісників, промисловців (серед них, до речі, й мій родич по материнській лінії інженер будови та комунікацій Дурбак Павло)...
Але дух – не лише в тому, що бачить око. Не меншою, а навіть більшою мірою в тому, що вухо чує. «Провідник по Львові», «Історичні прóходи по Львові»... «провід», «під проводом» («орудою») – сповнені духом нашої минувшини слова. В перевиданому «Провіднику...», що так важливо, – словник рідковживаних та застарілих слів. У них, «застарілих» словах, зауважмо, навіть у закінченнях слів («по Львові») – подих минувшини, яка (згадаймо «Фауста») «живе і діє»; мала б, уточнимо, – і жити, й діяти. Як хотілося б, зітхнімо при нагоді, щоб у нашому відкритому для світу Львові більшало, а не меншало написів українською, щоби глобалізаційні протяги не розвіювали того глибинного, що у словах – нашу українськість, нашу душу («...й свого не цурайтесь»).
Варто приглянутись і до самого слова «провідник»: це – той, хто провадить. Їх двоє, дивляться на нас із світлин: Микола Голубець (с. 12) і Левко Лепкий (с. 14). Йдемо за ними, чуємо їхні голоси, знайомимося зі Львовом у таку вирішальну добу в нашій історії – добу визвольної боротьби... Згадуємо старогрецького лірика й воїна Алкея, автора «Повстанських пісень»: «Мужі – найкращі мури міста»... Склалося так, що й нове видання «Провідника по Львові» побачило світ у таку ж грізну добу, коли вже нові покоління зі зброєю в руках у вирішальних кривавих боях із жорстоким напасником відстоюють наше святе право на вільне життя в незалежній Україні.
Ще раз кинувши оком на обкладинку «Провідника по Львові», звертаємо увагу на вписану в літеру «о» стрілку компаса. «Compassus» (лат.) – магнітна стрілка компаса, що вказує шлях («passus» – крок, рух) мандрівникам не лише в реальному, а й у житейському морі. «Що за така дивна сила тягне кожного до рідної землі?» – не наставав дивуватись у своїх «Скорботах» вигнанець Овідій. Тягне, немов потужним магнітом. Ця сила – серце, що озивається на поклик родимого краю... «Провідник...», друге його видання, – щоб на світових протягах не притуплювався до того поклику, поклику рідного Львова, слух українського серця...
Гортаючи сторінки «Провідника...», не лише оглядаємо світлини, а таки ступаємо (античні сказали б «кращою часткою свого єства») вулицями й площами древнього Львова: «Історичні пам’ятники старовини»... «Княжий Львів»... «Львів в часах воєнної хуртовини»...
Зупиняємося на Ринковій площі, приглядаємось до львів’ян та приїжджих на торговицю, що присіли на кам’яних обрамленнях фонтану з мисливицею Діаною (світлина з-понад столітньої давності, що на звороті авантитула)... Про що гуторять, чим живуть?.. Думаємо про тяглість того, що називаємо духом українського Львова, взагалі українськістю... Здається, чуємо бій ратушного годинника... Летять над містом, ген за його межі, у вічність моменти, роки, століття...
Сам же час, хоча сувора й незупинна його хода, – ступає тихо, по-левиному. Так – і крокуючий лев (leo gradiens), що зображений на печатці часів князя Юрія ІІ 1340 року (на авантитулі й на тильній стороні обкладинки). Так, без упину, ступає й місто Лева. Ступає певним кроком назустріч набігаючим на нього хвилям часу, назустріч своїй долі й світлу, що таки мусить взяти гору над темрявою, про що у Книзі Йова: «Post tenebras spero lucem» – «Після темряви сподіваюсь на світло»...
30.04.2025