Розходження Франка з його колишніми однопартійцями-радикалами відбувалось у два етапи. На ранньому етапі воно випливало з його усвідомлення вузькості їхньої програми й масштабу діянь. Пізнє розходження (у 1910-х рр.) було пов’язане з тим, що він узагалі не приймав радикалізму як такого, обстоюючи натомість християнські вартощі.
Показовим щодо цього є спогад українського літератора, історика та мистецтвознавця Миколи Голубця (1891–1942). У неділю 15 червня 1913 року РУРП і львівська повітова філія товариства «Січ» організували в залі «Народного Дому» у Львові урочисте вшанування 40-річчя письменницької діяльності Франка, й насамкінець концертної програми прозвучав «віршовий поклін Ювилятови п. н. “Учителю!”, виголошений автором М.Вільшиною» ¹ (псевдонім Голубця). За спогадом М.Голубця, на цьому «святочному поранку» він «як тогочасний симпатик радикальної партії» виголосив «римований триптих в честь Ювілята», після чого виступив «січовий батько» Кирило Трильовський ². Затим почав промову Франко, і «це було щось, чого на р а д и к а л ь н о м у святі в честь основоположника р а д и к а л ь н о ї партії не можна було передбачити. Я був певний, – зізнавався М.Голубець, – що Франко, під впливом одурюючого ювілейного кадила, скаже кілька помпатичних фраз, як це в таких випадках водиться, подякує за честь впорядчикам свята, промовцям, ну, й мені. Я дуже хотів почути з уст Франка кілька похвальних фраз під моєю адресою». Тим часом Франко несподівано для присутніх радикалів виступив із беззастережною критикою радикальної партії як такої, навіть самого створення її, у якому сам брав участь понад два десятиліття тому, і тепер давав їй оцінку із засад релігійного консерватизму. Наскільки запам’ятав його промову М.Голубець через 15 років, «Франко зворушений і понервований до плачу, говорив більш-менш таке»: «До помилок, які я коли-небудь у свойому життю зробив, належить моя праця біля підвалин радикальної партії. Розвиток цеї партії дав змогу жирування демагогам в роді мого передбесідника… Трильовського. На ділі, нещастям нашого народу є те, що партія, якої я був, на жаль, основоположником, зрушила в народній психіці основи християнського світогляду» ³.
У журналі «Жало» було надруковано віршований диптих Голубця «Іванові Франкові. (Річ, прочитана на “Січовім Святі” 15.VI.1913). І. “Щасливий люд, що в хвилю занепаду…”; ІІ. “Учителю! Ти сорок літ трудився…”» (1913. – №10. – С. 73; підп.: М.Вільшина). Другий твір трактує поета з його надзвичайно скомплікованим душевним і духовим світом, переповнюваним різними почуттями й помислами, однобоко й декларативно — в каменярсько-подвижницькому, революційно-радикальному дусі: «Твої пісні пірвуть нас всіх до бою, / <…> / В найгірший мент підіймемось Тобою <…>». Така патетика вірша, хоча й мала підстави у Франковій творчості, дисонувала з тодішнім настроєм і помірковано-християнським світосприйманням поета, тому викликала в нього жаль, сум і заперечення, хоча й не таке різке, як щодо промови К.Трильовського.
У пізніших спогадах М.Голубець засвідчив, що жанр його поеми «Мойсей Безумний» (поетична збірка «Мойсей Безумний», Л., 1914) підказаний «лектурою Франкового “Мойсея”», а «героєм був... сам Франко». «Найболючіше» вразила Голубця й «підсвідомо підсунула» йому Франка як героя «Мойсея Безумного» та сама подія, що трапилася 15 червня 1913 р. під час тої-таки урочистої академії, на якій Голубець «виголосив свій римований привіт Ювілятові», після чого виступив К.Трильовський: «Франко сидів у першому ряді крісел, слухав наших славословій і... плакав. <…> я не певний, чи плакав зі зворушення, чи сльози падали з його зачервонілих від недуги очей, отак, поневолі». Голубець повторив, що Франко, вставши, у своїй промові зі сцени покритикував радикалізм К.Трильовського і сказав: «Нещастям нашого народу є те, що я приложив рук до створення партії, що зрушила в народній психіці основи християнського світогляду. Наша молодь не читає Св. Письма! Коли б я мав вам подати якусь пораду, то – частіше сповідатися й приступати до св. Тайн і в той спосіб наближуватися до Бога...». Сказане потрясло Голубця так сильно, «щоб рік згодом вилитися в формі “Мойсея Безумного”» ⁴.
Більша частина «Мойсея Безумного» – це звернення пророка до народу, зовсім неочікуване й повне болісного одкровення, гіркої сповіді. Голубець почасти завіршував виступ Франка, почутий на урочистій академії (принаймні його суть), і з цього погляду поема частково є своєрідними віршованими мемуарами, на основі яких домислено художній образ «Безумного Мойсея». Спочатку вустами Мойсея говорить біль, а потім – Бог. У вічі впадає оптимістично-песимістичне пророцтво про віднайдення української «землі обітованої» – здобуття власної держави, щоправда, не такої, про яку мріялося:
Нехай той Ханаан
Ще рік, ще два – ідея,
Хай візія і злудний сон
Безумного Мойсея…
Та прийде час, і ви той край
Колись таки найдете <…>.
І будуть власні в вас царі,
Такі, як ви злодії,
І долю народню рішать
Наложниці й повії.
І буде не один Мойсей
Обуренням горіти <…> ⁵.
Суть Мойсея-Франка в інтерпретації Голубця, яка віддзеркалює еволюцію пізнього Франка, – у перетворенні із суспільного борця й революціонера на пророка християнських вартощів:
Бо я казав вам: ви — «Народ»,
А не казав: ви — люди,
Бо я ненависть всіх і вся
Вщепив у ваші груди! ⁶
<...>
Та за літ тисячі терпінь,
Які я вам пророчив,
На Божу правду і добро
Поглянуть ваші очі.
Пізнаєте, що Бог — Добро
В словах, ділах і рухах,
Пізнаєте, що Бог — Любов
І досконалість духа.
<...>
І заговорить Він до вас
Не в блискавці громовій,
Але в пробудженню душі
В думок перебудові ⁷.
Так у начебто «Безумному Мойсеї», яким видавався хворий поет, Голубець побачив далекосяжного мислителя, у його словах, що шокували багатьох ⁸, почув мудрі речі. Важливо, що в ту пору, коли з Франкових шедеврів воліли підносити насамперед «Каменярів» і «Вічного революцйонера», надихатися патетикою його революційних рядків (дисонансний виступ поета під час урочистої академії 15 червня 1913 р., що явно суперечив ідеї насильницьких суспільних перетворень, зазвичай ігнорували – про нього майже не залишилося згадок), Голубець привертав увагу до інакшого Франка – проповідника християнського людинолюбства, євангельського антропоцентризму, духового вдосконалення особистості. У тому ж дусі згадувала про Франка вчителька Олена Грозикова, яка опікувалася ним в останні тижні його життя ⁹.
Якщо Франкові у пізньому віці не судилося бути таким духово здоровим і стійким, як Ґете чи Гюґо, Донцов чи Винниченко, то все ж він уписується у типологічний ряд таких великих письменників-провидців, як Гоголь, Достоєвський, Куліш, Лев Толстой, які не лише пройшли складний шлях світоглядної еволюції, а й в умовах духової та душевної кризи, ба навіть нездужання, ставали своєрідними проповідниками християнських вартощів, а в очах суспільності, призвичаєної до усталених уявлень, – диваками й навіть божевільними. Впадає в око типологічна паралель між сприйняттям пізнього Гоголя та пізнього Франка, які обстоювали християнське вчення. У статті «О Гоголе», написаній у січні–лютому 1888 р., Лев Толстой з гіркотою зауважив про автора «Выбранных мест из переписки с друзьями»:
«Сорок лет уже лежит под спудом тот Гоголь, каким он стал после возрождения, и всё то, что он сказал людям об этом своём возрождении, сорок лет в печати, в историях литературы, в разговорах с кафедр представляется людям, как бред сумасшедшего.
Всех учат тому, что Гоголь был велик, когда он писал свои повести, как “Тарас Бульба”, в которой восхваляются военные подвиги – убийство, и когда писал “Ревизора”, в котором осмеиваются все без исключения люди целого города, но что Гоголь, пишущий о том, что ему открыло учение Христа, есть падший, сумасшедший Гоголь. <...> Гоголь же тот, который отрекается от своих ошибок и кается в них, того Гоголя мы не хотим знать и называем его сумасшедшим» ¹⁰.
Ці слова, повторю, були написані 1888 року, та щойно через сто з гаком років у російському та українському літературознавстві відбулася переоцінка «Выбранных мест из переписки с друзьями» як вартісної та визначної, хоча й неоднозначної, пам’ятки світоглядних шукань великого письменника ¹¹. Суспільний християнізм пізнього Франка також заслуговує сучасного поцінування.
ПРИМІТКИ
¹ Ювилейні обходи в честь І. Франка. Львів // Діло. – 1913. – № 132. – 17/4.VI. – С. 4.
² Кирило Йосифович Трильовський (1864–1941) – засновник руханково-пожарного (спортивно-протипожежного) товариства «Січ» (1900), послідовний радикал, соціаліст і атеїст.
³ Голубець М. На марґінесі культу Франка / Микола Голубець // Новий Час. – 1928. – № 65. – 28.V. – С. 4. У пізніших мемуарах «Мої спогади про Івана Франка» (Літературно-науковий додаток до «Нового Часу». – 1938. – 30.V; 6, 13, 20.VI) Голубець ужив вислів «бундючитися демагогам» (Голубець М. Мої спогади про Івана Франка / Микола Голубець // Спогади про Івана Франка [упорядкув., вст. ст., прим. М.І.Гнатюка]. – Вид. 2-ге, доп., переробл. – Л.: Каменяр, 2011. – С. 445). У репліці Голубцеві К.Трильовський не спростовував Франкової критики, лише зауважив: «<…> І.Франко не ужив тоді ані слова “бундючитись”, ані слова “демагогам”. <…> І.Франко тоді й справді виступав проти мене, але цілком не закинув мені демагогії» (Трильовський К. До Хвальної редакції «Нового Часу» у Львові / Кирило Трильовський // Літературно-науковий додаток до «Нового Часу». – 1938. – №28, 18.VII. – С. IV).
⁴ Голубець М. Мої спогади про Івана Франка. – С. 444–445.
⁵ Голубець М. Мойсей Безумний / Микола Голубець // Голубець М. Мойсей Безумний. – Л., 1914. – С. 32, 33.
⁶ Якщо душевно вразливий Франко справді казав тоді щось таке, переживаючи за висловлені ним філіпіки на адресу галицьких народовців, клерикалів, навіть, може, москвофілів та ін., то явно перебільшував, адже його творчість наскрізь пройнята гуманністю (див.: Нахлік Є. Щоб у слові «виднілося людське, щиролюдське лице» / Євген Нахлік // Дивослово. – 2013. – № 11. – С. 22–27).
⁷ Там само. – С. 41, 42.
⁸ К.Трильовський згадував про той виступ Франка: «Промова його зробила на всіх дуже пригноблююче вражіння, однако ж всі бачили, що це говорила душевно хора людина. Тому й пок. Яр. Веселовський, мій заступник в проводі “Українського Січового Союзу”, сказав до мене: “Не робіть собі нічого з того нападу на Вас, бо кожний бачить, що це говорила людина хора, невідповідальна за свої слова”» (Трильовський К. До Хвальної редакції «Нового Часу» у Львові. – С. IV). За спогадами іншого очевидця, Романа Чубатого (1891–1979), Франко у виступі «з окремою подякою звернувся <…> до доповідачів, але зауважив, що не в усьому вони зрозуміли його інтенції. З окремим натиском він підкреслив, що є людиною віруючою, – “ще раз підкреслюю, я людина віруюча!”. Ці слова Франка зробили на присутніх велике враження, а серед деяких доповідачів та частини молоді лівого напрямку викликали просто констернацію [збентеження, розгублення. – Є.Н.]» (Чубатий Р. Спогади про Івана Франка / Роман Чубатий // Спогади про Івана Франка. – С. 766; першодрук 1967).
⁹ Грозикова О. Останні дні Франка / Олена Грозикова // Спогади про Івана Франка. – С. 776.
¹⁰ Толстой Л.Н. О Гоголѣ // Полное собрание сочинений / Л.Н.Толстой. – М. : Художественная литература, 1936. – Т. 26. – С. 649.
¹¹ Золотусский И. Оправдание Гоголя / / Игорь Золотусский // Литературная газета. – 1989. – № 13, 29 марта. – С. 5; Крутикова Н.Е. Н.В.Гоголь : Исследования и материалы / Н.Е.Крутикова – К.: Наукова думка, 1992. – С. 162–229; Барабаш Ю. Гоголь. Загадка «прощальной повести» («Выбранные места из переписки с друзьями». Опыт непредвзятого прочтения) / Ю.Барабаш. – М.: Художественная литература, 1993. – 269 с.; Нахлік Є. Історіософські погляди П.Куліша в типологічному контексті слов’янського романтизму (М.Гоголь, М.Грабовський, З.Красінський, Ц.Норвід, П.Прерадович) / Євген Нахлік // Слов’янські літератури: Доповіді. ХІІ Міжнародний з’їзд славістів (Краків, 27 серпня – 2 вересня 1998 р.). – К., 1998. – С. 105–115; Золотусский И. Струна в тумане, или Двух гениев полёт / Игорь Золотусский // Литература. – 2001. – № 45; Золотусский И. Толстой читает «Выбранные места» (по материалам переписки Толстого) / Игорь Золотусский // Гоголь и Общество любителей российской словесности. – М. : Academia, 2005.
=========================
Автор — директор Інституту Івана Франка НАН України, доктор філологічних наук, професор