Основною метою людства є його виживання. А виживання вимагає застосування здатностей та інструментів, які власне його, це виживання, забезпечують.
Інструментом виживання з прадавніх часів було вміння людства як спільноти «приручати» і застосовувати специфічні, тільки людям і людству в цілому притаманні засоби.
І це не лише «знаряддя», які передусім спадають нам на думку, а саме вміння «приручати» наше в найширшому і просторовому, і часовому вимірі «довкілля» – світ, з яким ми у нерозривному зв’язку, світ, поза яким ми просто не можемо бути.
Причому, як постулював ще Едмунд Гуссерль (Edmund Gustav Albrecht Husserl, 1859–1938), світ відкривається нам як наш «горизонт», який завжди з нами.
З часом люди сконструювали певні параметри цього світу і, дуже спрощуючи цей «світ», уклали його в людьми ж сконструйовані визначники «простору» та «часу».
І тут ще раз слід підкреслити, що визначники «простору» та «часу», в які ми пробуємо ввібгати «світ», є конструктами, сконструйованими самою людиною.
Причому навіть ці конструкти не є незмінними – в історичному розвитку людської думки ці конструкти змінювалися, часом радикально. Зрештою, те, що ці визначники змінюються, цілком природно – бо змінюються і самі люди, і спосіб їхнього мислення. Та й взагалі, вони як конструкти не є не пов’язаними з людиною константою – поза людським сприйняттям світу вони не існують (якщо взагалі слово «існують» можна до них застосувати).
З огляду на те, що людина не може вирватися поза «світ», вона мусить якось у ньому влаштуватися і якось його «при-ручити». Але ж як?
Тому людина і сконструювала ці свої конструкти «простору» та «часу». Це і є ті «знаряддя», якими людина «при-ручає» «простір» та «час».
Однак яким є процес «приручання» чи «о-своєння» «простору» та «часу»?
Звісно, що це «до-свідчення», «пере-живання» і «за-свідчення–пере-живання» «вже–о-своєного» «простору» та «часу» – по-простому, це наше свідчення, що ми триваємо і просторимось, що ми просто живемо у світі, що ми просто живемо – бо инакше, як втіленими у світ, ми існувати не можемо.
Але це «за-свідчення–пере-живання» «вже–о-своєного» «простору» та «часу» не є абстрактною категорією, як видається з цього фрагмента тексту – ми просто долаємо простори і триваємо у часі – просто живемо.
Та це «просто живемо» теж не таке просте – так, я можу лежати під грушкою і спостерігати за хмарами, і це є щонайчистішим «просто проживанням» – однак навіть у цьому лежанні та спостереженні криється ще одне надзвичайне і дуже людське вміння та знаряддя – це вміння не лише спостерігати, але й пізнавати.
Пізнання фіксує спостереження та проживання як свідчення – ми «знаємо», що живемо – просторимось і часуємось, роз-міщаємося–у–світі і триваємо–у–світі. І це «ми знаємо» як «свідчення» відливається у бронзу знань – а потім у бронзу наукових істин.
Таким чином за допомогою своїх конструктів «простору» та «часу» ми «при-ручаємо» «простір» та «час». Принаймні у нами ж сконструйованому конструкті «світу», що не зовсім тотожний з горизонтом світу, про якого говорять і Гуссерль, і Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889–1976), який є для людини первинним і визначальним, однак все ж якось корелює з нашим конструктом світу.
Це «при-ручення» і «о-своєння» «простору» та «часу», тобто «світу», ми здійснюємо через «пізнання» – ми досліджуємо світ, пускаємося у мандри, виділяємо на це час свого життя і навіть фіксуємо результати цього пізнання у вигляді чи особистих досвідів (як подорожні чи просто фланери), чи наукових істин (як дослідники чи першовідкривачі).
Ми створили цілий спектр наукових дисциплін, які класифікують ці наші вояжі просторами та часом.
Простори чи простір «пізнає» геометрія/геометрії у найширшому цього слова сенсі – а це не лише геометрія, але й математика, фізика, географія, астрономія, астрофізика і т. д.
Однак якщо виходити з сьогоднішніх реалій постевклідівських геометрій та постньютонівських фізик, які вкотре радикально переосмислили наші актуальні конструкти «простору» та «часу», то з повною відповідальністю вже можемо сказати, що «пізнавали». Наші конструкти радикально змінили попередні «картини світу» – і змінюють далі, причому щоразу швидше, сьогодні вже важко встигати за цими змінами нашого бачення «картини світу».
І формували ці «картини світу» не лише великі теоретики, як-от Евклід (Ευκλείδης, близько 325 – близько 270 до н. е.) чи Рене Декарт (René Descartes, 1596–1650 ) – філософів перелічувати не буду, бо майже всі вони, окрім тих, що працюють у царині етики й естетики, до цього «при-ручення» та «о-своєння» «простору» та «часу» долучилися. Ба більше, до цього долучається кожен із нас, коли долає свій простір та час – просто живе своїм життям.
Однак окрім індивідуального досвіду, є ще кодифіковані наукові знання та істини – й у цьому сенсі Христофор Колумб (Christophor Columb, 1451–1506), «при-ручивши» величезну частину наших сьогоднішніх европейських просторів, має не менші заслуги перед людством, ніж Евклід чи Декарт. А після Фернандо Маґеллана (Fernão de Magalhães, Fernando de Magallanes, 1480–1521) у «науковому» сенсі слова ми вже «о-своїли» всю Земну кулю як місце нашого тогочасного «просторення» – Небеса тоді ще були у віданні Церкви і туди з ризиком для життя ще тільки пробували заглядати Ніколай Коперник (Mikołaj Kopernik, Niklas Koppernigk, 1473–1543), Ґалілео Ґалілей (Galileo di Vincenzo Bonaiuti de 'Galilei, 1564–1642 ) та ин.
Географія як земна просторографія чи стратифікація земних просторів із завершенням великих географічних відкриттів практично завершилася.
А Айзек Ньютон (Sir Isaac Newton, 1643–1727) підвів рису – засобами тогочасної науки він окреслив природу просторів, у яких ми з «наукової» точки зору і функціонували. За допомогою «строгої» науки та логіки він на два сторіччя створив новий конструкт «простору» та «часу». І функціонували успішно – але виходячи з тих швидкостей, енергій та просторів, які нам тоді були доступними. Для яблука, паротяга і навіть літака законів Ньютона з їхніми конструктами «простору» та «часу» вистачало – вони достатньо адекватно описували світ яблука, паротяга та літака.
Однак все ж не до кінця було вирішене питання «часу». Часу як минулого, так і майбутнього.
З часом, звісно, працювала инша «строго наукова» дисципліна – історія.
Але й вона у своїй «строгій науковості» була підважена – причому з неочікуваного боку. Історією історій, а точніше метаметодологією історій, неочікувано стала еволюційна теорія Чарльза Дарвіна (Charles Robert Darwin, 1809–1882). Вона відкинула дотогочасні «строго наукові», а на той час вже зовсім схоластичні історичні конструкти і показала як минуле, так і майбутнє як безперервний розвиток. Всі якось звернули головну увагу на походження людини від приматів, однак не побачили головного – саме розвитку, розгортання-у-майбутнє, і не лише людини як виду, але й світу як горизонту розгортання.
Тому що еволюційна теорія дала не лише конкретне бачення походження людини чи видів взагалі, а саме методологію ре-конструювання минулого та конструювання майбутнього. Дарвін запропонував загальний принцип еволюціонування, розгортання-у-часі будь-яких «живих» – тобто динамічних, таких, що розгортаються у часі та просторі – систем.
Дарвін о-своїв чи «при-ручив» «час» – розвиток як такий. Принаймні у якийсь історичний момент запропонував свій «строго науковий» конструкт розвитку, тобто «часу», який був (і ще, здається, з усіма поправками, є) адекватним нашому розумінню «строгої науки».
Щасливе відчуття такого укоронування розвитку «строго наукового» пізнання «простору» та «часу», тобто «світу», чи «остаточного завершення кодифікації єдино можливого строго наукового конструкту способу його пізнання» у формі позитивної науки у позитивістському ХІХ сторіччі назагал домінувало. Про Сьорена К’єркегора (Søren Kierkegaard, 1813–1855 ) та Фрідріха Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche, 1844–1900) тут забудьмо, на широкий загал їх вплив був усе ж обмеженим – у ХІХ сторіччі все ж спосіб бачення світу задавав Еммануїл Кант (Immanuel Kant, 1724–1804) і його, свідомі чи ні, послідовники. За К’єркегором та Ніцше було майбутнє, яке от-от назрівало... Наразі ми мали справу з тріумфом класичної науки.
А, відповідно, і з тріумфом техніки (від техно, τέχνη – мистецтво, майстерність, уміння, вміння) як практичною реалізацією класичної науки.
Тоді видавалося, що підручними у людини, яка володіє всіма «строго науковими» знаннями і баченням та розумінням «світу», є не лише паротяги, дирижаблі та літаки, а й сам цей «світ». Декому цей «світ» видавався вже геть «під-ручним»... Видавалося, що наука сягнула зеніту – о-своїла все, що можна, залишалося лиш кілька не розв’язаних завдань та темних кутків...
У філософії апотеозом і останньою «строго науковою» філософською системою стала феноменологічна концепція Едмунда Гуссерля. Він здійснив відчайдушну спробу максимально чесно, опираючись на логіку і наукову коректність, запропонувати дійсно «строгу» методологію опису «світу».
Однак з іґнорованих до нього темних кутків почали вилізати проблеми, на які він як чесний та методологічно строгий дослідник не міг дати «строго наукової» відповіді. І тоді він почав утримуватися від відповідей, на які у опертій на логіку і навіть математику ньютонівсько-дарвінівській парадигмі відповіді бути не могло: наприклад, а чи насправді «існує» світ, чи лише парад феноменів, які нам являються – згадаймо одвічне запитання, поставлене ще Сократом (Σωκράτης, прибл. 470–399 до н. е. ) у його знаменитій метафорі печери та тіней, які кидають на його стіни фігури, яких ми насправді не бачимо – чи «є» вони, чи це тільки тіні...
Яким же було розчарування Гуссерля, коли його колеги-аспіранти, як-от Мартін Гайдеґґер чи Жан-Поль Сартр (Jean-Paul Charles Aymard Sartre, 1905–1980), пасують перед цим викликом, відмовляються від «коректності» та «строгої науковості» у відповіді на це засадниче запитання, відходять від його «строгої науковості» на користь метафоричності та есеїстичності. Прийшов час Сьорена К’єркегора та Фрідріха Ніцше... А за ними практично весь істотний філософський доробок ХХ сторіччя є метафорикою у найширшому сенсі цього слова... Для філософії ХХ сторіччя методом стає не «строга науковість», а метафора, аналогія, тьмяний здогад, припущення.
Звісно, що «позитивна строга наука» ХІХ сторіччя не більш «наукові», ніж метафора, аналогія, тьмяний здогад, припущення ХХ і ХХІ сторіч – бо всі вони шукають свого опертя у людьми ж створених «конструктах» чи «баченнях» «світу», «простору», «часу», які однаково віддалені від того «горизонту світу», з яким насправді має справу людина.
Але чому так сталося? Чому вони відійшли від такого зручного «строго наукового» пізнання «світу», «простору», «часу»? А тому, що спочатку кризи, а потім і ревізії зазнало саме пізнання.
Гуссерль опирався на класичну, майже математизовану логіку, а шукаючи остаточних опор, і не знаходячи їх у спостеріганні горизонту світу і впавши у відчай, – власне на математику.
Але саме на межі ХІХ та ХХ сторіч і самі логіка й математика зазнали кардинальних змін та повної ревізії.
Геометрія Евкліда теж виявилася лише частковим випадком – відносно коректною при певних невеликих швидкостях, просторах та енергіях...
Геометрія Миколи Лобачевського (Николай Лобачевский, 1792–1856), і не лише вона, змінила наше уявлення про простір. Конструкти Декарта просто розлетілися – вони виявилася лиш частковим випадком, відносно коректними при певних невеликих швидкостях, просторах та енергіях...
Фізика Ньютона під тиском очевидних наукових фактів була визнана лише частковим випадком, який є відносно коректним при певних невеликих швидкостях, просторах та енергіях...
Теорія відносності Альберта Айнштайна (Albert Einstein, 1879–1955) внесла нищівні корективи як у фізику, так і в наше бачення конструкції «світу» – ми просто були змушені її переосмислити...
Ба більше, конструкція «світу» Айнштайна не залишилася таким собі «баченням» – вона запрацювала. На жаль, у трагічний спосіб – у вигляді атомних грибів над Хіросімою та Нагасакі...
Відкритий і так затишно о-своєний для нас Христофором Колумбом та Ньютоном простір виявився лише одним із можливих уявлень про простір.
Земну кулю, таку затишну і, здавалось би, остаточно о-своєну, почав огортати морок і холод Всесвіту, який зовсім не такий, яким його могли уявляти сцієнтисти ще на початку ХХ сторіччя.
Те ж саме сталося і з нашим уявленням про час та про себе як про вічні, незмінні біологічні створіння (ну хоча б у цю мить!)... Дарвін і його більш просунуті послідовники не залишили нам і цих ілюзій – ми як вид, як біологічні істоти, тобто існування, що існують і з-буваються в горизонті світу, теж плинні, ми змінюємося, щомиті змінюємося – еволюціонуємо, хочемо ми того чи ні!
Наша еволюція як зміна неминуча. І не лише у контексті «вживлення» у наші біологічні організми якихось «чіпів», які не можуть не змінити не лише наших можливостей, а й нашої сутності...
Все виявилося змінним і плинним – разом із Кантовим «зоряним небом над головою і моральним законом всередині мене» (Der bestirnte Himmel über mir und das moralische Gesetz in mir)!
Отож змінними виявилися не лише наші уявлення про світ (Der bestirnte Himmel über mir), про те, як ми маємо його пізнавати і о-своювати відповідно до того, чим, як ми гадаємо, у кожен конкретний момент ми є, – але навіть про те, що нами керує, що веде нас як моральний закон (moralische Gesetz in mir) у формі «вічного Декалогу»!
Якщо попередньо світ мав хоч якісь опори у логіці, етиці та «строгій науці», то сьогодні він «поплив» – показав себе як безконечну і зовсім невідповідну знаним нам «строгим» законам «реальність»...
Поняття «реальності» світу, будучи гіперкоректним науковцем старої школи, якому не пощастило жити в епоху викінчення «строгої» науки, виніс поза рамки обговорення ще Едмунд Гуссерль своїм утриманням від судження щодо цього питання – принципу епохе (ἐποχή) – утримання від суджень, за якого людина постає як трансцендентальний суб'єкт, вільний від будь-якого сумнівного досвіду. Гуссерль ввів у філософський дискурс дійсно коректну наукову норму – принцип міркувань, який призупиняє як ненаукові всі метафізичні судження – судження, що стосуються буття предметів, які ми спостерігаємо, поза тими, що ми маємо у своїй свідомості, яка їх і спостерігає. Тобто ми можемо компетентно і науково висловлюватися тільки в рамках того, що безпосередньо «бачимо» – а про те, що є поза нашим «баченням», тобто про те, чим всередині є предмет, ми робити судження не можемо (1).
На сьогодні (вже більше ста років після Гуссерля й Айнштайна) ми маємо инші фізики й инші філософії. Часом вони видаються просто фантазіями про инші, паралельні світи, про викривлені і паралельні нашому простори, про розщеплені та різношарові часи...
Це нагадує якісь мітологічні оповіді наших предків...
Однак сучасна наука – якщо її можна у сенсі старосвітського сцієнтизму ще називати «строгою наукою» – дійшла саме до цих визначень і бачень горизонту світу у формі новітніх конструктів «просторів» та «часів»...
А це означає (о горе!) що «істини», єдино правильної і непохитної «істини» у строгому сенсі математизованої «строгої науки» немає! Є множина «істин» – «істини» (кожна з яких попри те, що за нашими старосвітськими мірками неначе суперечить иншим, є правильною) «правильно і коректно» відображають наше сьогоднішнє бачення горизонту світу.
Але чи може бути «істина» істиною – тобто, згідно з нашими попередніми «строго науковими» засадами, «єдино можливим баченням горизонту світу», якщо вона є множинною...
Пожартую, щоб загострити бачення «істини» у сьогоднішній науці – сьогодні у математиці 1+1 має бути рівним і 2, і 3, і т. д.!
Але якщо ми від цих наукоподібних міркувань перейдемо до осмислення істин, пов’язаних із взаємовідносинами людини і світу, людини і суспільства як множини людей, людей між собою як окремих індивідів, то такий релятивізм «істин» може стати загрозливим. «Істин» і «правд» багато. На якій з них оперти, наприклад, правову систему відносин між людьми? Бо ж усі праві і неправі водночас...
А на що оперти правду мистецького акту?
Мистці, як люди дуже чутливі, ще на початку ХХ сторіччя відчули, що зі світом щось діється, що він входить у період турбулентності. І ця турбулентність негайно відобразилася в їхній творчості.
Тут ми маємо бути максимально чесними і прецизійними у баченні таких розмаїтих мистецьких конструктів, які так само пробували запропонувати свої бачення, свої конструкти «світу», «простору» та «часу» – хоча, звісно, кожен із них мав претензію запропонувати бачення горизонту світу...
Так, мистці розробляли свої конструкти «світу», «простору» та «часу», як і науковці та філософи, – і їхні конструкти не менш «наукові», як ми бачимо, ніж конструкти Айнштайна. Все це конструкти...
Отож модерністи, попри всі симптоми, опиралися все ж на класику – класичні «строго наукові» уявлення про часо-простір, навіть у своєму запереченні класичного постренесансного спадку.
Глибинна внутрішня прив’язаність модерністів до класичного бачення світу проявлялася передусім у тому, що вони і шукали, і пробували своєю творчістю відобразити якийсь сенс – а отже якусь істину.
Кубісти, шматуючи та викривляючи простір, так насправді й не виходили поза простори Евкліда та Декарта.
Сюрреалісти, опираючись на неначе існуюче підсвідоме, теж проривалися до якихось потаємних підсвідомих сенсів.
Однак нещодавно настали часи, які не корелювалися з якимись «сенсами» та «істинами»...
У зведеній до найнижчого рівня політиці ця неактуальність «істин» знайшла свою реалізацію у концепції «постправди»...
А у мистецтві, яке почало відображати цю «епоху постправди», відсутність і безглуздість пошуку «правди» чи «істини» оформилося у вигляді концепції постмодернізму.
В Україні ця втрата сенсів і перехід до чистої гри форм відбувся доволі рано, під час розвалу СССР – благо, що комуністичні сенси тоді падали, як картонні хатинки, і багато кому, особливо homo sovietikus’ам (а таких було десятки мільйонів, у тому числі в Україні), видавалося, що істин чи правд взагалі не може бути. Тим більше, що розпад чи демонтаж СССР набував профануючої і знижуючої реальні ризики соціального вибуху карнавалізованої форми, що одразу ж трансформувалося у такі ж карнавальні форми відображення настрою цих процесів у мистецтві.
А якщо совєтських сенсів немає, то не будучи носієм якихось инших сенсів (демократично-дисидентських, релігійних, націоналістичних чи яких-небудь инших) і маючи творчу волю творити «вільно» – вільно від всіх сенсів, чому б не заявити про себе у якомога скандальнішій формі – тим більше, що скандал як метод промоції ніколи не є зайвим...
Більшість справді на той момент перспективної київської мистецької молоді (спеціально подаю їхні дати народження) вже не могла сприйняти мертвотну совєтчину, однак і не була задіяна ні у дисидентських, ні у демократичних, ні в релігійних чи націоналістичних рухах, – а це був прямий шлях до того карнавального, не ніцшеанського нігілізму, який оформився як постмодернізм – бо ж весело і сердито... Тай не сковували їх ніякі ідеологеми чи сенси демократично-дисидентського, релігійного, націоналістичного чи якого-небудь иншого характеру. Так само, як не сковували їх і жодні естетичні засади – але це вже вторинне і перейдене західними мистцями до них десятиріччя тому.
Мушу повторити, щоб не загубилося – анігіляція совєтських сенсів і відсутність для багатьох фрондуючих мистців яких-небудь инших сенсів неминуче мали призвести до пошуку «опори» у постмодернізмі, який бравує своєю безсенсовністю – і тим творить, вдавшись до термінології отців-зачинателів постмодерну, симулякр сенсу, ілюзію сенсу. І тим самим неначе наповнює сенсами не лише мистецькі твори, а й сенс життя самих мистців-постмодерністів – хоча все це ті самі симулякри...
В Україні на переломі 1980–1990-х просто вибухнув новий потужний мистецький рух «Нова хвиля» – і, як її втілення, «Паризька комуна», сквот у покинутому будинку по вулиці Паризької Комуни (нині – вулиця Михайлівська), №18А в Києві, що функціонував з 1990 по 1994 роки.
Над горизонтом дезорієнтованого постсовєтського суспільства в Україні зійшли зірки таких художників, як Олександр Гнилицький (1961–2009), Олег Голосій (1965–1993), Дмитро Кавсан (1964–2024), Олександр Клименко/Олаф Клеменсен (1976), Валерія Трубіна (1966), Леонід Вартиванов (1966–2006), Юрій Соломко (1962), Арсен Савадов (1962), Георгій Сенченко (1962), Ілля Чичкан (1967), Ілля Ісупов (1967). Звісно, що це була «тусовка», де були мистці різної орієнтації. Якщо засновник, що надихав засновників цього проєкту, Тіберій Сільваші (1947) та його ідеолог Олександр Соловйов (1952) все ж залишалися модерністами, дехто відносить себе до трансавангардистів, представників необароко (ось такий український стилістичний різновид постмодернізму), то більш «відірвані» чи послідовні молоді мистці, як-от Гнилицький, Голосій, Савадов, Сенченко, Чичкан, явно еволюціонували у напрямі постмодернізму й заперечення актуальності будь-яких сенсів.
Тим, чим у політиці є політика-після-правди, як-от «політика» Дональда Трампа чи Владіміра Путіна, у мистецтві є мистецтвом-після-правди – постмодернізмом, з яким так «модньо» сьогодні забавлятися...
Натомість у філософії, яка, як знаємо, звелася до метафорики, герольдами постмодернізму стали головно французи – Жак Дерріда (Jacques Derrida, 1930–2004), Жорж Батай (Georges Bataille, 1897–1962), Мішель Фуко (Paul-Michel Foucault, 1926–1984), Жан Бодріяр (Jean Baudrillard, 1929–2007), Жиль Дельоз (Gilles Deleuze, 1925–1995), а особливо естетик постфройдист Жан-Франсуа Ліотар (Jean-François Lyotard, 1924–1998) з його книгою «Стан постмодерну» (La Condition postmoderne: rapport sur le savoir, 1979).
Всі вони критикують модернізм як віру в раціональність, об’єктивну істину і прогрес.
Тобто вони відкидають науку в класичному розумінні «строгої науки», як ми її ще знаємо.
Для постмодерну «істина» не є об’єктивною.
Тому мистці й мислителі постмодерну відносяться до «істини» скептично, зневажливо, а иноді й остракістськи.
Для постмодерніста, для якого навіть «істина» (істина у лапках) не існує, й описуваний нею ще донедавна, в модерністичну епоху, світ розпадається на фрагменти, втрачає свою цінність.
Натомість постмодерн конструює свій «світ», якщо цей конструкт можна так назвати, – він підміняє собою і креатора світу Бога, і навіть найсучасніші закони фізики, які конструювали «світ» ще донедавна...
Постмодернізм бавиться на рівні визначень, понять, мови, яка їх описує.
Він створює «множинні, ні для кого не обов’язкові реальності», а не єдиний і кодифікований (хоч, як бачимо, еволюціонізуючий) конструкт «реальності», з яким ми мали справу донедавна – на нього, попри всю його плинність, все ж можна було опертися.
Натомість «множинні, ні для кого не обов’язкові реальності» мерехтять, осцилюють у темряві навіть не релятивізму, а чогось ще більш відв’язаного від горизонту світу.
І це неминуче зводить всі активності постмодерну до іронії та гри. Іронія та гра не лише деконструюють еволюціонізуючий конструкт «реальності» у «множинні, ні для кого не обов’язкові реальності», але й творять ці розсипи «реальностей».
Всі ці деконструкції є лише симптомами кризи сучасного пізнання, «о-своєння світу», науки. А та, своєю чергою, є відблиском набагато глибшої кризи – кризи закоріненості людини у світ, який, хочеш не хочеш, не те, що її оточує, але є її горизонтом – тим, у-якому і до-якого вона рухається, поки є людиною.
Відчування закоріненості, яке ми ще мали у постренесансну епоху і яке оформилося у ХІХ сторіччі як сцієнтизм та прагматизм, просто пропало.
І ми це болісно переживаємо не стільки у витончених філософських побудовах так нам милих французьких постмодерністів чи неначе зовсім вже безпечних проєктах мистців-постмодерністів з усіма їхніми милими вибриками, скільки у політичному постмодернізмі Дональда Трампа (Donald John Trump, 1946), Владіміра Путіна (Владимир Путин, 1952), Віктора Орбана (Orbán Viktor Mihály, 1963), Лулу да Сільва (Luiz Inácio Lula da Silva,1945) з їхньою постправдою та всім, що з неї витікає...
Однак найбільшою трагедією і причиною бід людини і світу є вже згадана нами фундаментальна «викоріненість» людини з горизонту світу.
Людина не те що не знаходить, але навіть і не шукає опори у цьому горизонті світу... А тому вона засадничо не може його «о-своїти», хоч якось зробити його «під-ручним», «своїм»...
І тут вже не до іронії, гри чи академічного філософського фіґлярства.
Постмодернізм фундаментально підважив саму суть людини як закоріненої-у-світ буття.
Сьогодні «світ» розбитий на безліч нічого не означаючих друзок. «О-своювати» немає що – бо це калейдоскоп фейків, які мерехтять при кожному його поруху.
Та й інструментів немає. Раніше світ «о-своювався» за допомогою актуальної на певний історичний момент науки через інсталяцію так само актуальної на певний історичний момент «істини» – однак їх обох в епоху постмодерну бути не може і немає. Хоча ні – є. Але як необов’язковий факультатив...
Тому сьогодні ми можемо говорити про глибинну, засадничу кризу «о-своєння» людиною горизонту світу, про кризу пізнання та відсутність навіть конструкту «істини» чи «правди». А тому людина втрачає цей світ як дім.
Чи такий стан вже остаточний? Бо ж, як бачимо, ми йшли до нього всю свою історію.
Вслід за Гуссерлем слід бути коректним і визнати, що не наша компетенція про це судити. Краще винести відповідь на це запитання за дужки – як це свого часу зробив він.
Єдине, що нам залишається, – це, як завжди, надія.
Але надія має бути дієвою.
Пошук опор у горизонті світу перед людиною відкритий.
І не тому, що хтось її намовляє на цей пошук опори.
Сама природа людини полягає у пошуку цієї закоріненості в горизонті світу.
Хоч инколи це й виглядає як «конструювання» актуальної на певний історичний момент цієї закоріненості – так, як цю закоріненість колись «сконструювали» давні греки, творці Ренесансу, творці сцієнтистського канону і з усією серйозністю пробував – Едмунд Гуссерль та з усім відчаєм – Мартін Гайдеґґер.
Отож, як на мене, пригоди істини не завершилися – це просто пауза...
Хіба що...
________________
1. Edmund Husserl. Ideen zu einer reinen Phänomenologie und phänomenologischen Philosophie, Max Niemeyer Verlag, Halle (Saale), 1913
2. Jean-François Lyotard. La Condition postmoderne: rapport sur le savoir, Minuit, 1979
3. Jacques Derrida. L'Écriture et la Différence, Paris, Seuil, 1967
4. Michel Foucault. Les mots et les choses. Une archéologie des sciences humaines, 1966
5. Michel Foucault. L'archéologie du savoir, 1969
6. Jean Baudrillard. Pour une critique de l’économie politique du signe, 1972
7. Jean Baudrillard. L’échange symbolique et la mort, 1976
8. Gilles Deleuze & Pierre-Félix Guattari, Qu'est-ce que la philosophie ?, 1991
9. Gilles Deleuze. Différence et répétition, 1968.
10. Жак Дерріда. Привиди Маркса. – Харків: ОКО, 2000
11. Жорж Батай. Історія еротизму. – Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2021.
12. Жорж Батай. Історія ока. – Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2023.
13. Мішель Фуко. Археологія знання. – Київ: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003.
14. Мішель Фуко. Проблеми методу: Інтерв’ю з Мішелєм Фуко. У вид. Після філософії: Кінець чи трансформація? – Київ: Четверта хвиля, 2000.
15. Жан Бодріяр. Символічний обмін і смерть. – Львів : Кальварія, 2004.
16. Жан Бодріяр. Симулякри і симуляція. – Київ : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2004.
17. Дельоз, Ж., & Гваттарі, Ф. Анти-Едіп. Капіталізм і шизофренія. – Київ: Карме-Сінто. 1996. 384 ст.
18. Делез, Ж. Перемовини 1972–1990. – Київ: Сварог. 2023. 254 ст.
20 липня 2025 р., Брошнів-Осада
Арсен Савадов, Георгій Сенченко. Печаль Клеопатри. 1987. Полотно, олія. 275 × 330 см
01.08.2025