29 серпня 1875 року в Камінці Струмиловій (тепер Кам’янка-Бузька) народився відомий галицький політичний діяч Лонгин Цегельський. Він належав до Камінецької гілки знаного роду греко-католицьких священиків.
Лонгин Цегельський у похилому віці (США)
Львівська дослідниця історії цього роду Лідія Купчик вмістила у своїй книжці "Родом зі Cтрусова" генеалогічну схему Цегельських ¹.
Їхні предки походили з Полтавщини й перебралися до Галичини наприкінці XVII cт. "Першим предком, про кого вдалося здобути інформацію був о. Юрій Цегельський, який народився в Острові на Ярославщині наприкінці 1600-х років. Він був парохом і дідичем Острова. Мав титул крилошанина Перемиської дієцезії. Помер в Острові приблизно перед 1750 роком" ².
Родовід Цегельських
Його внуком був Іван Цегельський (1739–1809), що став парохом у с. Острів. Інший внук, полонізований – Генрік – перебрався до Познані, де започаткував династію відомих підприємців, власників машинобудівних і вагонобудівних заводів, відомих під фірмовою назвою "Гіполіт Цеґельський". У XIX-XX століттях це був найвідоміший бренд Познані, її візитівка.
Натомість у шлюбі о. Івана Цегельського та Ірини Пацлавської народився син Теодор (1792–1843), який також став священиком. Останньою його парафією було с. Висоцьке на Брідщині. Там він і похований. Мав 6 синів і 4 доньки.
Його наймолодший син, Тома Віктор Цегельський (1831–1862), продовжив священиче служіння своїх предків і став адміністратором церкви Свв. Косми та Дем’яна у селі Ляцьке Велике (тепер Червоне) на Золочівщині.
Теодор Цегельський – засновник Струсівської гілки роду
Став священиком і його син Теодор Цегельський (1861–1939) – парох церкви Віднайдення Мощей Св. Миколая у містечку Струсові біля Теребовлі. Саме він започаткував Струсівську гілку роду Цегельських.
Блаженний Миколай Цегельський
І його син, Микола Сава Йосафат Цегельський (1896–1951), також став священиком, парохом церкви Св. Димитрія у с. Сорока Гримайлівського деканату, активним просвітянином. Восени 1946 року його заарештували, а 27 січня 1947-го – засудили до 10 років ув’язнення. Карався у жахливих умовах табору суворого режиму в Мордовії, зазнав нестерпних фізичних страждань через хворобу, проте це не зламало його духа. Помер 25 травня 1951 року як мученик за віру, похований на табірному цвинтарі станції Потьма. Блаженний священномученик Миколай Цегельський був беатифікований 27 червня 2001 року у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Папи Івана Павла ІІ.
Найстаршим сином о. Теодора зі села Висоцького був о. Лев Цегельський (1816–1898). Він успадкував по батькові парафію Покровської церкви у Висоцькому. А його середній син Михайло Цегельський (1848–1944) став у 1875 році сотрудником, а у 1882-му – парохом церкви Різдва пресвятої Діви Марії у місті Камінка-Струмилова.
Михайло Цегельський – сеньйор Камінецької лінії роду
Під час Першої світової війни російська окупаційна влада вивезла о. М.Цегельського до Києва. Там він отримав від Митрополита Андрея Шептицького повноваження опікуватись усіма греко-католиками в Наддніпрянській Україні і титул Генерального вікарія України. М.Цегельський був членом Української Національної Ради (тимчасового парламенту ЗУНР), за що потім його заарештувала польська влада. У 1931 pоці він став членом-засновником Українського Католицького Союзу (УКС).
Отець Михайло був одружений з Анізією з родини Дзеровичів. У них народилися Лонгин Цегельський, двоє його молодших братів – Роман та Ігнатій і три сестри: Ганна, Іванна, Марія.
Роман Цегельський
Роман Цегельський (1882–1956) студіював в університетах Львова, Праги та Чернівців (останній закінчив із відзнакою). Працював у Чернівецькому університеті, який 1911 року присвоїв йому звання доктора філософії. За значний вклад у розвиток експериментальної фізики, теорії відносності та впорядкування наукової термінології в 1914 році Наукове Товариство ім. Т.Шевченка обрало його своїм дійсним членом.
Під час Першої світової Роман Цегельський емігрував з родиною до Відня, у 1917–1919 роках – повернувся в Чернівці, де у 1918 році став головою фінансової комісії Українського Крайового Комітету Буковини. Після румунської окупації повернувся до Львова, де став одним із організаторів Українського Таємного Університету. Працював секретарем в НТШ, був автором трьох шкільних підручників, наукових праць із фізики магнетизму, релятивістської динаміки Айнштайна, фізики атома, книги «Про українську хімічну термінологію» (1928). Під час німецької окупації працював викладачем фізики та математики в учительській семінарії, а потім – у педагогічному інституті й університеті. У 1953 році Р.Цегельського з родиною вивезли до Казахстану. По смерті Сталіна, у 1954-му його реабілітували, і він повертається на посаду доцента та завідувача кафедри фізики у Львівському педагогічному інституті.
Ігнатій Цегельський з дружиною Ольгою
Ігнатій Цегельський (1886–1870) – за сімейною традицією також священик. Був катехитом у Стрию, успадкував батькову парафію у Камінці-Струмиловій. У 1945–1955 роках ув’язнений у таборах Мордовії та Сибіру. Після повернення до Львова продовжував служити підпільним греко-католицьким священиком.
У родині о. Ігнатія Цегельського й Ольги з Левинських народився син Артемій Іриней (1914–1985). У 1938 році він закінчив одночасно Духовну академію й Вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка у Львові. У 1939–1941 роках працював артистом оркестру Львівського театру опери та балету. Одружився з Анастасією Мартою Скобельською. У 1941-му став священиком у Стрию, а у 1944-му – отримав парафію Св. Йосафата на Замарстинові.
Артемій Цегельський
Коли 1946 року о. А.Цегельський відмовився перейти на православ'я, його разом із родиною вислали до Сибіру. Після реабілітації 1956 року о. Артемій повернувся до Львова, де працював у симфонічному оркестрі оперного театру й учителем гри на скрипці в середній школі. Продовжував священичу діяльність у катакомбній УГКЦ.
Але повернімося до особи теперішнього ювіляра. У 1894 році Лонгин Цегельський закінчив Академічну гімназію у Львові й вступив на правничий факультет Львівського університету ім. Франца І. Після закінчення студій відбував однорічну дипломатичну практику в Міністерстві закордонних справ і в посольстві Австро-Угорщини у Швеції. Пройшовши практику, готувався до здобуття вченого звання доктора міжнародного права.
Брав активну участь у студентському житті, в боротьбі за український університет. У 1900 став одним з організаторів з’їзду студентів, що відбувся у ресторані в Міському парку (Єзуїтському городі). "14 липня 1900 р. на загальному з’їзді українського студентства та середньошкільної молоді Л.Цегельський виголосив реферат, в якому теоретично обґрунтував ідею самостійності України. Він наголошував, що національна держава – це обов’язкова форма і перша підвалина добробуту й культури нації, запорука їх подальшого розвитку; без національної держави всі змагання поневолених націй стати в рівень з іншими будуть неможливими (“це сизифова праця, це просто безмислиця”). Тому вихід один – створити власну самостійну українську національну державу в етнографічних кордонах, тоді всі капітали служитимуть українському народові, його економічному і культурному піднесенню. Л.Цегельський підкреслював, що дилема “бути чи не бути” міститься в питанні самостійності України", – писав історик Іван Патер ³.
У 1901 році товариство "Просвіта" у Львові видало розвідку Л.Цегельського "Русь-Україна а Московщина". В роки Світової війни автор згадував про вплив цієї книжечки на українська суспільство: "Розхоплено її скоро, читано живо та лишила вона не тільки чималі слїди в ідеольоґії широких кругів Галичини, але й поширилась на россійській Україні та мала вплив на ідеольоґію молодої, революційної української інтеліїенції, прищіплюючн їй історичну ідею української державности" ⁴.
На жаль, багато висловлених тоді слушних думок Л.Цегельського залишаються актуальними донині: "Московському урядови, що має в своїх руках власть, гроші та школи на Вкраїні, вдало ся збаламутити чимало людей зпоміж Українців та прихилити їх до тої думки, буцім-то Москаль а Українець то одно та буцїм-то Українцям треба залишити свою, а приймати московську мову, годитись на московські школи, держатись московської держави" ⁵.
У 1899–1902 роках Л.Цегельський належав до проводу молодіжної організації «Молода Україна» й очолював редакцію однойменного часопису. У 1907–1908 роках був видавцем і відповідальним редактором газети «Діло», потім редагував газету «Свобода», а у 1915–1918-х – «Українське слово», став відповідальним редактором «Літературно-наукового вісника».
Будинок на вул. Максима Кривоноса, 17 у Львові, де мешкала родина Цегельських
У 1905 році одружився з піаністкою Ольгою Дуткевич. Деякий час займався адвокатською діяльністю. Помешкання Цегельських у Львові було на вул. Театинській (тепер Максима Кривоноса), 17.
Л.Цегельський займався активною політичною діяльністю, належав до чільних діячів та керівництва Української національно-демократичної партії. У 1909 році став послом Райхсрату (австрійського парламенту). У 1913-му його обрали до Галицького сейму від Бібрецького повіту.
В роки Першої світової війни став членом провідних українських організацій: Головної Української Ради, Загальної Української Ради, Бойової управи УСС, Союзу Визволення України.
Члени Боєвої управи УСС у 1918 році: Іван Боберський (ліворуч), Михайло Волошин (у центрі), Лонгин Цегельський (праворуч).
18 жовтня 1918 року Лонгин Цегельський увійшов до складу Української Національної Ради – тимчасового парламенту ЗУНР і ЗО УНР. Був одним із організаторів Листопадового чину та перейняття українцями влади у Львові, першим державним секретарем (міністром) внутрішніх справ ЗУНР.
1 грудня 1918 року у Фастові представники ЗУНР Льонґин Цегельський і Дмитро Левицький уклали передвступний (попередній) договір із Директорією УНР про “про злуку обох українських держав в одну державну одиницю”. 4 січня 1919 року Л.Цегельський став керівником Державного секретаріату закордонних справ ЗУНР
22 січня його призначили заступником міністра зовнішніх справ УНР. Саме Л.Цегельський зачитав Акт злуки між ЗУНР і УНР на Софійській площі у Києві.
Через незгоду уряду ЗО УНР прийняти умови перемир’я з поляками в Галичині, запропоновані французьким генералом Бертелемі, Л.Цегельський подався до димісії. У 1920–1921 роках був представником уряду ЗУНР у США. Спочатку жив у Нью Йорку, потім перебрався до Філадельфії, де з 1943 р. видавав часопис «Америка». Помер Лонгин Цегельський 13 грудня 1950 року у Філадельфії, де й похований.
В останні роки життя Лонгин Цегельський написав книгу спогадів про події 1917-1923 років в Україні "Від леґенд до правди...". Її окремі статті, друкувались у філадельфійській газеті "Америка" ще за життя автора, а перше книжкове видання вийшло у США 1960 року. Перше видання в Україні вийшло у видавництві "Свічадо" у 2003-му.
Здається, про українські визвольні змагання написано достатньо, щоби мати уявлення. Але книга Л. Цегельського відкриває новий погляд на "всім відомі події".
Ще у 1990-му потрапила мені до рук книжка Степана Ріпецького "Листопад 1918 року. Листопадовий зрив, Українські Січові Стрільці, полковник Дмитро Вітовський – в кривому дзеркалі споминів Лонгина Цегельського", видана Братством УСС у 1961 році. У ній автор намагається спростувати "фальшиві інформації" та "сплетні" провідного діяча ЗУНР. Але чомусь це робиться через десять років після смерті автора, після викрадення його архіву та документів. І якось так не дуже переконливо, "по-більшовицьки". Чіпляючись до дрібних деталей і нічого не говорячи про основні питання, поставлені у книзі "Від леґенд до правди": хто організував переворот 1 листопада 1918 року? Чому допомога з Києва не прийшла? Та й чому Директорія УНР не змогла втриматись в Україні?
Лонгин Цегельський не сумнівається у патріотизмі чи хоробрості сотника Дмитра Вітовського, та "...це гірка правда і прикро про неї говорити, але фактом залишається те, що лиш нездатність м'якого і нервового Вітовського як головного бойового провідника, спричинила втрату нашого Львова, а за ним і всієї Галичини". Це вже фатальна біда, що за Австрії галичани хотіли стати професорами, адвокатами чи священиками, тільки не офіцерами. Тож і командували в УГА бригадами, корпусами, цілими арміями поручники чи сотники – і то не кадрові, а покликані на війну з резерву, які авансували на полковників, генералів і військових міністрів, але ж і програвали досвідченішим командирам супротивника.
Саме брак стратегічного мислення повів січових стрільців із Білої Церкви на Київ, коли їх допомога конче була потрібна у Львові. Опоненти скажуть: треба було скидати гетьмана Павла Скоропадського, який видав грамоту про "федерацію з Росією".
Але ж треба за словами бачити суть тодішніх процесів. Бо ж повстали січовики проти гетьмана аж тоді, коли понад два тижні Львів кликав їх на допомогу. Та арґументи соціалістів із Директорії були переконливіші.
Що ж залишалось робити гетьману, коли всі українці відмовили йому в підтримці? Шукати порятунку. І з ким мала бути тоді оця федерація? При всьому бажанні російське "бєлоє двіженіє" не спроможне було тоді опанувати ні Москви, ні Петрограда. Тож приєднатись до Української Держави реально могли би тоді лише Крим, Дон, Кубань, ну ще хіба Терек і Ставропілля... То чи не доцільно було об'єднати тоді ці терени у Соборній Україні? Інша справа, чи Скоропадському з його російським вихованням під силу був такий поворот ситуації.
"Власне, в цілому українському зриві над Дніпром 1917–1919 рр. було чимало романтичної театральності... Ця історична романтика мала свою вартість, тільки не було кому її використати для державної будови. Гетьман, за традиціями Хмеля і Мазепи, хотів скерувати її в русло будівництва гетьмансько-хліборобсько-кармазинної України. Директорія перебила цей процес, позбавила цю романтику історично-державницького кристалізаційного осередку – гетьмана, та цим виродила цей романтичний дух у степову "отаманщину". Сталося точнісінько те ж, що й у ХVІІ ст., коли впала Гетьманщина і зродилась гайдамаччина – здеґенерована, занархізована, розбита козаччина, без голови, без проводу, без державного стрижня...", – писав Лонгин Цегельський.
І ще безліч маловідомих фактів із тих років знаходимо у книзі Л.Цегельського – про таємні переговори з цісарем Карлом у Відні влітку-восени 1918 року, про проекти модернізації Австро-Угорщини та виводу її з війни, про механізми укладення угоди щодо Злуки, про розмови з місією Антанти під проводом генерала Бертельмі... Донині ці проблеми достатньо не опрацьовані в українській історіографії й покриті пилом забуття та нашаруванням леґенд.
Як писав у передмові до львівського видання книги Лонгина Цегельського відомий історик Ярослав Дашкевич, "так чи інакше, подвиг автора спогадів "про події в Україні, зв'язані з першим листопада 1918 р." (так скромно сказано в підзаголовку) заслуговує високої оцінки: Лонгин Цегельський залишив після себе важливий документ доби".
Ініціаторами видання цієї книжки в України були Леся Крип'якевич-Цегельська (донька Артемія Цегельського) та внучка автора споминів Ольга Цегельська – донька його сина Юрія (1906–2001).
Згідно з Постановою №184-VIII Верховної Ради України від 11 лютого 2015 р., 140 років від дня народження Лонгина Цегельського має відзначатися на державному рівні
ПРИМІТКИ
¹ Родом зі Струсова. Розповіді про Цегельських. / За ред. Л.Купчик. – Львів–Бетлегем, 2002. – С. 11.
² Там само. – С. 12.
³ Патер І. Лонгин Цегельський // Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті / Гол. ред. Я.Ісаєвич – Львів. 2009. – С. 308).
⁴ Цегельський Л. Русь-Україна а Московщина-Росія. – Царгород, 1916. – С. 4.
⁵ Там само. – С. 6.
30.08.2015