Сїчовим Стрільцям.
І.
Початки українського війска, правильної воєнної сили, сягають VIII—IX віку. Не мали ще війска славянські старшини попередних віків, — воно витворило ся щойно підчас великих походів українських князїв, що починають ся коло 800 р. Хто дав початки тій орґанїзациї, про се можемо тільки здогадувати ся; перше імя українського полководця є Бравлин: він на початку ІХ в. напав з своїм війском полудневе побереже Криму. Війско тих часів носить назву дружини. Се були вибрані сини з поміж місцевого населеня, що специялїзували ся у воєннім ремеслї; члени дружини не займали ся управою рілї і побіч війни віддавали ся тільки торговлї, бо в тих небезпечних часах лише вояк міг бути купцем. Оружна сила київської держави від початку стояла на услугах економічної полїтики князїв і всї воєнні походи мали на ціли оборону торговельних інтересів України.
Розвиток української оружної сили поступав дуже скоро. Дружини збільшали ся не тільки місцевими людьми, але також ватагами пiвнічних вояків, славних Варягів-Норманів. В цілій могутности показало ся наше війско в походах на Чорне море і під Константинополь. Бо тодїшні князї не вдоволили ся сухопутною армією, але для успішної боротьби в далеких сторонах, витворили фльоту, що мала служити і воєнним і торговельним цілям. В походї Аскольда і Дира на Царгород 860 р. ся фльота числила 200 великих човен, що могли помістити 10.000 людий — велику силу на ті часи. Завдяки тим походам Чорне море, що до того часу було виключною областию грецького мореплавства, перейшло під супремацию української фльоти і переняло назву Руського моря, бо "тільки Русини там плавають".
Як великі полководці вславили ся невдовзї князї Олег і Ігор. Вони дали українській експанзиї рішучий напрям на Чорне море, а побіч сього пробували здобути для української торговлї нові териториї над Каспійським морем. В тих походах українська армія зросла незвичайно. В походї Олега на Каспійське море 913 року було 500 човнів, з котрих кождий містив 100 людий; про Ігореве війско, що пішло 944 р. дійшли леґендарні подробиці, що воно доходило до числа 900.000, були у нїм слони і ин.; таксамо пересадні грецькі вісти, що під Константинополем 941 р. Ігор мав аж 10.000 човнів! Своїх попередників перевисшив славою Сьвятослав. Він лишив ся в памяти наших і чужих лїтописців як взір князя лицаря, що власним прикладом вчить війско повнити обовязки. "Коли князь Сьвятослав виріс і став мужем, почав збирати богато хоробрих вояків, бо і сам був хоробрий і легкий, ходив як леопард і богато воював. Не возив з собою возів, нї казана, анї варив мяса, тільки порізавши тоненько, чи конину чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстелював на спанє підклад, а в голови сїдло, — такіж були і вояки його".
Сьвятославова полїтика ішла слїдами Олега й Ігора, — він також намагав ся розширити українське панованє над побережем Каспійського моря і укріпити свою власть на Чорнім мори. Щоби обезпечити посїданє західного Чорного моря, він підняв походи аж до Болгариї; про тодїшні оружні сили київського князя доносять грецькі лїтописи, — війско доходило до 60.000, а в боротьбі брала участь і українська фльота, що заняла долїшний Дунай.
Мирова полїтика Володимира Великого і Ярослава Мудрого не служила розвиткови воєнних сил; оба князї повернули працю суспільности на поле внутрішної культури, не наміряли походів на чужі териториї. Війни, які вели оба князї, мали на метї тільки оборону або усталенє границь; до сього вистарчало місцеве війско, так що можна було розпустити наємних Варягів. Також фльота вийшла з уживаня і останній похід на Цагород відбув ся 1040 р. Але й тодїшнє війско було ще досить сильне, коли всї війни як нпр. проти Польщі, були щасливі. Все таки й сї часи не були без значіня для нашої війсковости. Володимир дав почин до великих фортифікацийних робіт. Ще в часах Сьвятослава розпочали ся на Україну напади дикої орди з Азиї, — Печенїгів. Сей ворог не мав постійних осель, ховав ся в степу і частими докучливими походами мучив неселенє України; боротьба з ним була дуже тяжка, бо не можна було знищити його одним великим походом, але треба було держати в постійній оборонї широкі границі. Володимир перший розпочав плянову працю для забезпеченя границі від степу. Заложено ряд городів на полудни, що мали боронити приступ до Київа; городи получено високими валами, на яких стояла сторожа. Саму столицю скріплено новими фортифікациями. Се дало можність боронити успішно працю заселених околиць перед небезпекою зі степу.
Нещасливий подїл України, що настав по смерти Ярослава (1054 р.), подїлив також воєнні сили держави. Се мало очевидно дуже сумні наслїдки і для держави і для армії. Загинули давні широкі воєнні пляни, одноцільні змаганя, успішні походи, — прийшли дрібничкові спори і війни. Небогато тодї можна знайти великих дїл і великих людий. Всї воєнні походи мають тоді відпорний характер. На першім місци стояла боротьба зі степом, — з новою ордою Половців. Найславнїйшим полководцем був Володимир Мономах, що майже цілий свій вік перебував на поли серед боротьби з диким противником, руйнуючи партизанткою його полки. В його слїди вступав молодий Ігор Сьвятославич, оспіваний "Словом о полку Ігоря"; славним войовником був також Мстислав Удатний. Але ті змаганя одиниць не богато могли зробити супроти недостачі єдности між князями. Коли врештї прийшла татарська буря і князї на хвилю отямили ся і злучили свої війска — було вже запізно; пораженє на Калці показало, що більшість воєнної сили не годить ся до війни з ворогом.
В Галичинї воєнна сила стояла лїпше, як в инших землях. Вже перші Ростиславичі змогли побідити велике угорське війско під Перемишлем 1099 р., — незвичайний успіх молодої династиї. Всі пізнїйші галицькі князї дбали о добре війско, бо кругом мали ворогів — з заходу Польщу, з полудня Угорщину, з півночи Литву, від сходу ріжних українських князів; крім сього ще й місцеве боярство підносило голову і треба було держати його оружною силою.
Орґанїзацийним талантом на воєннім поли вибивали ся також перші Романовичі. Роман в часї недовгого свого княженя осягнув незвичайні успіхи — заняв Київщину, побив Половців, ходив на Литву і Польщу, знищив боярство, — взагалї став "самодержцем руської землї". На жаль не дійшли до нас нїякі подробиці з його мілїтарної дїяльности; в лїтописи задержав ся тільки уривок якоїсь пісні про Романа: "Кинувсь він на поганих як лев, сердитий був як рись, губив їх як крокодил, переходив їх землю як орел, а хоробрий був як тур"... Більше знаємо про його сина, короля Данила. По смерти батька молодий князь лишив ся без держави, бо Польща і Угорщина подїлила Галичину між себе, а горде боярство не хотїло признавати своєї династиї. Данило мусїв мати незвичайні особисті прикмети, коли опущений всїми серед ворожих сил зумів стягнути собі війско і з ним поволи відбирав ворогам город за городом, село за селом, — аж вкінци утвердив ся на своїй батьківщинї. Його талант показав ся в ще яснїйшім сьвітлї, коли цілу Україну зруйнували Татари; тільки він один зміг захистити своє князівство і скріплене віддав наслїдникам. З подробиць його дїяльности важні фортифікацийні роботи, що розмірами може не дорівнують Володимировим, а перевисшають їх з технїчного боку. Данилови завдячували початок такі городи як Львів і Холм, а певно і більше нам незвісних; слїди тих укріплень, як славні Данилові башти коло Холма, перетривали столїтя. В тих часах галицькі міста стали могутними твердинями, будовані на західний спосіб, будили подив навіть у чужих. Часи Данила мусїли бути епохою в фортифікацийній штуці у нас; його наслїдники ішли тим самим шляхом, і се ратувало Галичину перед чужим завойованєм.
Кінчаючи огляд розвою воєнних сил на старій Українї, треба сказати ще дещо про устрій війска, його вигляд і прикмети. Крім властивого війска — дружини, до оборони землї належало загальне ополченє, що збирало ся відповідно до потреби. Вождом був звичайно сам князь; заступали князя бояри-урядники з ріжними титулами, як тисячний, дворецький і ин. Збруя була ріжна: до нападу служив спис, меч, топір, лук зі стрілами і сагайдаком, для оборони — щит, властива збруя і шолом. В деяких городах були маґазини збруї навіть для загального ополченя і табуни коний до війни. До походу скликували трубами; підчас війни уживали й прапорів, — на жаль не знаємо з якими знаками; тільки в Галичинї почав ся уживати як герб золотий лев на синім поли.
Давне наше війско під добрим проводом лицарських вождів набрало ся цінних прикмет, — витривалости, хоробрости, почутя чести і патріотизму. Чуємо про се в походах Сьвятослава на Болгарию, — коли князь найшов ся в небезпеці, кликнув до війска: "Уже нема куди дїти ся нам, хоч не хоч мусимо стати против них, отже не зробім сорому землї руській, поляжмо тут кістьми своїми! Мертвому нема сорому, а як побіжимо, то буде нам сором! Не втїкаймо, а станьмо кріпко! Я піду і перед вами, як поляже моя голова, тодї промишляйте самі про себе!" Тодї вояки крикнули: "Де княже твоя голова поляже, там і свої зложимо!" Такі самі настрої двіста лїт пізнїйше віддає "Слово о полку Ігоревім", коли описує крицеві полки лицарів в щоломах виколисаних, що раді головами лягти за землю руську...
[Дїло, 14.08.1914]
ІІ.
Стара наша армія упала з занепадом давної української держави. В Галичинї по першій польській окупациї 1340 р. довго ішла ще боротьба за самостійність галицького князївства і серед неї вигинули останки нашого війска, а наші кріпости мусїли приняти чужі залоги. Завзятою обороною вславився 1352 р. Белз, котрого сильно укріпив місцевий воєвода, — між иншим напустивши води в рови наоколо замку.
В середно-українських землях, що дістали ся під панованє Литви, війско наше постепенно перейшло під управу литовських великих князїв. Литва не зміняла основ давної орґанїзациї, але забезпечила собі військову повинність таким способом, що всїх посїдачів земельних посїлостий зобовязали до служби в велико-княжім війску. Поза тим литовські князї війшли зовсїм в обовязки давних українських князїв, так само укріплювали давні твердинї, робили походи на Татар, забезпечували собі місця і ин.
Литовське панованє на Українї до 1569 р. безперечно не в однім посунуло наперед орґанїзацию воєнної сили у нас. Але найголовнїйша, найбільше цінна з військового погляду наша орґанїзация, козаччина, повстала майже без участи центральних властий, одною тільки самопомочию народа.
Сумні відносини українських степів під татарськими нападами примушували населенє пограничних околиць зброїти ся на власну руку. Коли селянин іде в поле орати, при поясї має меч, а на плечах рушницю, — пише сучасник. Хлїбороби мусїли будувати собі по степах криївки в землї, неначе мали замки, де знаходили захист перед ворогом; рибалки, що ішли на ловлю, мусїли орґанїзувати ся в уоружені ватаги. Але се не було ще війско. Хто з тих неправильних ватаг зумів зложити постійні віддїли, хто був першим орґанїзатором козаччини, — про се не знаємо нїчого певного. Деякі заслуги мали у тім українські пани як Остап Дашкевич, Дмитро Вишневецький, Богдан Ружинський, що могли принести в степи взірці новійшої військовости,— але їх участь була тільки припадкова, а властива сїчова армія творила ся незалежно від них. Заслугою Вишневецького є те, що на Хортиці укріпив вперше замок і обсадив його козацькою залогою.
При кінци XVI. в. виступають вже на чолї козаччини полководці, що самі почувають ся козаками. Але хоч сї перші гетьмани були добрими орґанїзаторами мас, їх стратеґія не стояла надто високо. Криштоф Косинський зумів зібрати коло себе тисячі повстанців, кинув переполох на далекі околиці, але не міг оперти ся шляхотському ополченю. Наливайко добрий вояк, знаменитий пушкар був радше кондотером, ватажком, що боров ся для здобичі, — недоставало йому прикмет великого вожда. Григорий Лобода був ще найбільше з усїх представником доброї запорозької школи, але і він не зміг стати паном положеня. Перші війни з Польщею 1591—1596 р. скінчили ся для козаків поражками. Але не були вони й без всякої користи для розвитку козацької війсковости: тодї вперше пробували козаки вести боротьбу на кілька фронтів, кількома корпусами не тільки одним віддїлом; тодї також випробували на ріжних теренах операциї табором, — славний запорозький спосіб оборони. Воєнні сили, якими розпоряджала козаччина в тих часах, доходили до 10.000 доброго війска.
Незвичайне значінє в початковій козацькій орґанїзациї мала дїяльність Сагайдачного. Воєнної штуки він вчив ся на Запорожі, і там набрав ся тих прикмет, за які славили його навіть Поляки: що в боротьбі не цінив житя, сам шукав небезпеки, в битву ішов перший, уступав останній, в таборі був сторожкий, мало спав і зовсїм не пив. Коли став гетьманом десь по 1610 р., для козаччини настала нова епоха розвитку. Козаччина за його спонукою кидає передчасну опозицию против Польщі, а звертаєть ся проти Татар і Турків і в огни війни з бусурманами сталить свої сили на будучність. Інїциятиві Сагайдачного треба приписати незвичайний розвиток козацької фльоти на Чорнім мори. Ся нова українська фльота початками сягає середини XVI в., коли се перші козацькі човни появили ся на давнім "руськім" морі, — але могутний зріст і великі успіхи нашої морської сили приходять аж на часи Сагайдачного. Козацькі чайки, коли їх порівнати зі звичайними воєнними кораблями — були мінїятурних розмірів, довжиною не доходили до 20 м., а могли помістити 50—70 людий; цілим їx набором були гарматки в числі 4—6, а залога мала тільки рушниці і шаблї. І що до числа човнів фльота також була невелика, бо в походї рідко переходила 100 човнів. Тими невеликими корабликами виправляв ся Сагайдачний на море і доказував неімовірних дїл: знищив Трапезунт і Синопу в Малій Азиї, де від 300 років не бував нїякий ворог, здобув Кафу ринок невільників, палив передмістя Царгорода. Треба подивляти сьміливість вожда і виробленість війска, що додержувало йому місця в таких замислах. Сагайдачний держав війско у зелїзнім послуху і карав смертю за провини; може від нього взяв початок звичай, що в походї не вільно пити горівки нї инших трунків — під карою смерти. Турки не могли надивувати ся хоробрости козаків і їх лїтописці кажуть, що "не знайти на цілім сьвітї людий сьміливійших, які менше бояли-б ся смерти; люди обізнані з морським дїлом оповідають, що ся голота своєю зручностю і відвагою у морських битвах страшнїйша від всякого ворога". Не гірша була козацька сила і на суші. До московської війни поставив Сагайдачний 20.000 вибраного війска, до турецького походу 40.000; тій підмозї завдячували Поляки свої побіди. Вславила ся вже тодї козацька артилєрия, "гармата", яка довгий час заховала добре заслужене імя. В чаcax Сагайдачного усталив ся воєнний подїл козаччини. Війско дїлило ся на полки, що мали до 4000 людий, — на чолї їх стояли полковники а гетьман мав також свій полк; в турецькім походї 1621 р. було 11 полків. Кождий полк мав хоругву, довбуша і сурмача, а крім сього була й окрема музика. Полк дїлив ся на сотнї з сотниками і куренї з отаманами. Артилєриєю правив обозний, війсковою канцеляриєю писар, війсковим судом судиї; осаули сповнили обовязки нинїшних адютантів. Сей нарис показує, яку вагу мало гетьманство Сагайдачного в істориї козацького війска, — не говорити вже про його значінє в тодїшній українській полїтиці.
Найблизші наслїдники Сагайдачного не дорівнали великому орґанїзаторови. Козаччина розвивала ся дальше, — але жила не новими набутками, але тим, чого набрала ся в минувшинї. Були морські походи — без успіхів, була боротьба з Польщею — невдачна. Проводирі повстань 1625—1638 р. Жмайло, Тарас, Павлюк, Острянин орґанїзують значні маси, але в бою не додержують чола Полякам, — не вміють вибрати тактики, не удержують війска в дисциплїнї, не роблять нїяких улїпшень в армії, — тільки табор і артилєрия деколи ратують ситуацию.
Нову епоху сотворив щойно Богдан Хмельницький. Не вияснено дотепер, чи воєнне образованє він відбував тільки на Запорожі, чи також десь за границею; є вістка, що він був у Франциї в часі 30-лїтної війни. Якби не було — вже перші виступи Богдана відкрили незвичайний стратеґічний талант у невідомім дотепер войовнику. Тайною перших побід Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем було се, що він кинув ся до сьміливої офензиви, упереджаючи рухи польських війск — всї давнїйші гетьмани повстанці тримали ся иньшої тактики — уступати в степи перед ворогом і боронити ся замкненим табором. По тих початкових зударенях чекали Хмельницького ще тяжші завданя: побіч уставленя полїтичної лїнїї орґанїзация нової великої армії з соток і тисяч, що напливали до нього. Довгий побут у Білій Церкви лїтом 1648 р. був присьвячений передусїм тим орґанізацийним цілям; зокрема знати велику дбайливість гетьмана коло запровіянтован я армії, — з сього боку війско Хмельницького стояло все дуже добре. Більше до бажаня лишало уоруженє, — але тут треба було перебороти незвичайні трудности, бо зовсїм не було власних фабрик оружя, і навіть небогато фахових ремісників, а також спинив ся довіз зза границі; головне жерело, з якого збільшало ся козацьке оружє була воєнна здобича, — так зросла артилєрия під Корсунем о кільканацять гармат, під Пилавцями о 80 штук. Воєнна сила Хмельницького в короткім часї зросла з кількох тисяч на кількадесять, — числили її навіть до 200.000. В тім числї постійного війска було не більше як 40—60 тисяч, але в часї війни армія збільшала ся загальним ополченєм, черню. Щоби виживити таку величезну силу, Хмельницький перевів територияльний подїл і розміщенє армії на новоздобутих краях — по лївім боці Днїпра було стаціонованих сїм полків, по правім девять; в часї війни число збільшало ся. Треба було величезної енерґії, щоби удержати справність новозорґанїзованої сили при примітивних комунїкацийних условинах того часу; Хмельницький тут вповнї стояв на висотї свого завданя — мобілїзация його полків дивує скорістю і докладністю рухів. Такі операциї були облекшені через те, що зі зростом армії і її подїлом збільшало ся число висших війскових урядників.
(Дальше буде)
[Дїло, 17.08.1914]
(Конець.)
III.
Під австрийським панованєм можність зopґанїзованя власної оружної сили принїс Українцям 1848 рік — тристалїтє повстаня Хмельницького — весна народів. Тодї в часи корисні для нас і з полїтичного боку утворили ся три українські війскові орґанїзациї: народна ґвардия, селянська самооборона, полк стрільців.
Народна ґвардия се була орґанїзация дозволена в цілій державі для оборони конституцийного ладу. В Галичинї на жаль захопили її в свої руки Поляки, — як краєву орґанїзацию з польською командою. Українці, а саме тодїшна полїтична орґанїзация "Головна Руська Рада", всїми силами протестували проти сього, — але фактичний стан річи не дав змінити ся, і ґвардия в більшій части лишила ся польською. Лише в деяких містах як в Яворові і Бережанах на силу заведено українську орґанізацию, — памяткою по них лишили ся прапори з гербом — львом, що переховали ся в музеях.
Коли в 1848/49 р. Мадяри підняли повстанє проти Австриї, австрийське правительство для оборони Галичини зорґанїзувало тут народну самооборону. Ся орґанїзация складала ся з двох частий: селянської самооборони і гірських стрільцїв. Селянська самооборона повстала в розпорядок галицької краєвої президиї 6. сїчня 1849 р., а обіймала пять підгірських округів: Сянік, Самбір, Стрий, Станиславів, Коломия. До сього війска належали всї мущини в віці 20—50 лїт; кожде село мало свого команданта, а кілька або кільканайцять сїл творили округ і мали надкоманданта. Комендантами по селах були звичайно вислужені війскові, жандарми, лїсничі і ин.; крім них була низша старшина, сотники, пядесятники, десятники. Люди приналежні до оборони діставали оружє; ізза недостачі чогось лїпшого брали коси настромлені на дручки, списи сїльського виробу, сокири. Більші села мали власні хоругви, по містах мали й тарабани. Узброєних в рушниці зібрано в осібний віддїл стрільців; кінні творили віддїли кінноти. На даний знак все війско мало ставити ся у т. зв. алярмові місця, що лежали близько угорської границі. Кожде село висилало до окружного центра щоденно одного або двох узброєних людий на т. зв. ординанс, щоби принести прикази від надкоманданта до місцевої команди. В селї була також варта, що стримувала переїздних і питала ся о пашпорти. Від границі до кождого села ішли стовпи трівоги, пообвязувані соломою і напущені смолою; коли наближав ся ворог, сторожа мала їх запалити і подати як найскорше знак трівоги узброєним селянам; тоді всї збирали ся в алярмове місце. Деколи збирали ся віддїли з цілого округа на загальний перегляд.
Перегляд самооборони відбув ся н. пр. в Богородчанах в осени 1849 р. — на толоці під містом. На правім крилї уставлено зверх 300 Гуцулів з рушницями через плечі на маленьких гірських кониках; проводили ними унїформовані гайдуки з камеральних дібр. Коло них стануло 600 піших Гуцулів і Підгірян, що мали то власні ґвінтівки, то старі жовнїрські карабіни а кременем, то стрільби відібрані польській народовій ґвардиї; були подїлені на шість сотень, а проводили ними камеральні лїсничі. Дальше уставило ся в трьох рядах до 8.000 селян, подїлених не на сотнї але громадами, а кожде село вів селянин, вислужений жовнїр, якому перевішено через плечі старий капральський тесак з арсеналу у Львові. В руках мали коси, списи, сокири. Якийсь капітан зі Львова мав промову, а потім відбула ся дефіляда. Оден старий сьвященик, сивенький як голуб сїв убраний у фелон, на білого коня і з величезним хрестом у руках станув перед війском. На команду "марш!" затягнув сильним голосом пісню "Пречиста Дїво Мати"; потім співали "Мир вам братя" і "Машерують швалїжери, щаслива їм дорога"... Таксамо сьвяточно відбуло ся в Станиславові посьвяченє гармати для селянського війска. Гарно вичищена гармата зі синьо-жовтою ляфетою стояла перед церквою, звернена немов умисне на давну біло-червону стражницю польської ґвардиї народової. Артилєристи були в мундурах голубої краски зі жовтими вилогами і в сірих шараварах, на головах мали чорні баранкові шапки з жовтими верхами...
Народна самооборона дійшла до значних розмірів, бо в самім станиславівськім окрузї числила понад 17.000. Селянські віддїли показали свою справність у боротьбі з угорсько-польськими повстанцями, які під покликом свободи і братерства нищили пограничні села і хотїли привернути давну анархію і самоволю. До сутичок з повстанцями прийшло в околицях Лавочного, де селяни взяли до неволї більше як 350 людий, між ними богато Поляків, таксамо в Самбірщинї і Коломийщинї. Коли угорське повстанє здавлено, австрийський уряд розвивав також селянські віддїли в осени 1849 р.
Баталїон гірських стрільців повстав заходами Головної Руської Ради на дозвіл цісаря Франца Йосифа І. з 10. марта 1849 р. Він мав ту саму ціль, що селянська самооборорона — боронити Галичину перед Мадярами, але був зорґанізований вже справдї по війсковому, навіть мав муштру нїмецьку. Від инших полків відріжняв ся руський баталїон мундуром: кабат був червоний зі стоячим ковнїром і з синіми "рогальками" на раменах, мав оден ряд золотих ґузиків. Штани синї зі шнурковими жовтими лямпасами; пояс широкий ремінний з мосяжними бляшками. Замість плаша був сїрак сїрої краски з синім обрамованєм і синіми ґузиками й петлями. На голові носили сїру гуцульську крисаню зі стрілецькими перами по лївім боці або складану шапку з великим дашком і жовтим обрамованєм. Узброєні були карабіном і довгим баґнетом. До баталїону зголосило ся 3.460 добровольців, але принято лиш 1.410 людий. Офіцирами в баталїонї були в більшій части Русини. Баталїон стояв в близькім відношеню до наших полїтичних кругів: офіцири по іменованю представляли ся Головній Руській Радї, командант присилав рапорти про стан баталїону, а при народних сьвятах пр. сьвяткованю панщини стрільці виступали з музикою і робили ілюмінацію своєї касарнї.
В воєнних операциях баталїон не брав участи, хоч ходив на Угорщину, бо угорське повстанє вже упало. Головна Руська Рада внесла до цісаря просьбу, щоби дозволено утворити ще другий баталїон з руською командою і руською хоругвою. Галицькі полїтики мали думку прибільшувати корпус постепенно до 10.000 людий і утворити національне наше війско. Але тодішний намісник Аґенор Голуховський заявив ся против такого дозволу, бо такий корпус оживлений національними почуванями був би оружною репрезентациєю народу і міг би показати сепаратистичні змаганя. Прошеню о другий баталїон відмовлено. Перший руський баталїон також розвязано в сїчни 1850 р.
[Дїло, 20.08.1914]
20.08.1914