Мар’ян ХОМЯК

 

Спогади Василя Дзіковського про о. Миколу Кишакевича та своє перебування у Бортятині.

 

Брати Кишакевичі з сестрою Софією (очевидно, що сидить Йосип, він найстарший і до того ж блискучий музикант; який з інших трьох о. Микола, можна лише здогадуватись). 

 

 

З-посеред відомих постатей Судової Вишні та її околиць є чимало призабутих імен. Адже у вивченні історії цього терену наразі зроблено дуже мало. Причин перелічувати не стану, лишень зазначу, що пошук і виявлення джерельного матеріалу є трудомістким. Буває, що інформацію доводиться збирати по крихті. З іншого боку, нераз щастить натрапити на цікаві сюжети, які дозволяють поглянути на деякі події і явища по-новому. 

 

Краєзнавцям, особливо аматорам, часом бракує критичного погляду. Знаходячи цікавий матеріал, пишучи про поодиноких діячів, імена яких не забулися, вони звикли возвеличувати їх, як і минуле загалом. Пропонований читачам епізод із життя пароха села Бортятин о. Миколи Кишакевича змальовує його як великого подвижника священицької місії, водночас кидаючи тінь на його старших колег.  

 

Про отця Миколу Кишакевича збереглося дуже мало інформації. Він народився 1878 року четвертою дитиною (зі семи) у сім’ї Маркела Кишакевича та Барбари Гайдук в місті Лежайську (нині Польща). Найвідомішим судилося стати найстаршому синові – Йосифу (1872-1953), також священику, який зробив блискучу кар’єру композитора та хорового диригента ¹.       

 

У «Шематизмах» о. Микола нічим примітним не вирізняється з-посеред сотень «рядових» греко-католицьких священиків: 1901 року закінчив навчання у Перемиській семінарії, від 1902-го – катедральний сповідник у Перемишлі при катедрально-парохіяльній церкві Різдва Св. Івана Хрестителя; упродовж 1903-1905 рр. – сотрудник у Сокалі при церкві Св. Миколая ²; 1906 року – завідатель церкви Св. Влкм. Димитрія у селі Гординя Самбірського деканату; з 1908-го і до смерті – сопомічник управителя (настоятеля) у селі Бортятині Судово-Вишнянського деканату при церкві Успіння Пр. Богородиці, де парохом був о. Григорій Лев ³.   

 

Довідатися про непросту долю цього, як виявилося, сподвижника священицької місії, пощастило з дописів, поміщених у газеті «Діло», у зв’язку зі смертю отця Миколи 19 грудня 1916 року. Життя о. Кишакевича обірвалося передчасно через тяжку і довгу хворобу – у віці 38 років, на 15 році священства ⁴.

 

На долю о. Миколи випали непрості випробування, через які в тій чи тій мірі перейшли більшість його сучасників. Під час російської окупації Галичини в часі Першої світової війни, о. Микола, сповнюючи свій пастирський обов’язок, працював у трьох парафіях ⁵, оскільки священиків на місцях залишилось украй мало. Аби обійняти всі потребуючі пастиря парафії, о. Кишакевич, серед іншого, щоденно змушений був долати по 4 км шляху пішки до Судової Вишні. «Сі вичер[п]уючі гостини хорих під час пошестий спричинили тяжку недугу нирок, яка і загнала бл. п. о. Миколу в могилу» ⁶.

 

Дім Кишакевичів під час лихоліть війни був осередком національного життя околиці. Його заслугою було те, «що судово-вишенське міщанство не захиталось в релігійних і народних почуваннях, наслідком чого приходилось йому часто мати великі неприємності з (російськими – Х.М.) командирами і батюшками» ⁷. У Бортятині о. Микола ще давніше заснував читальню, касу взаємодопомоги, філію товариства «Січ» і братство тверезості. Нерідко влаштовував фестини й аматорські театральні вистави ⁸.

 

Кишакевич вирізнявся щирим і чесним характером, у товаристві завжди був дуже тактовний, з добрим почуттям гумору. 

 

Чин похорону відбувся 21 грудня 1917 року. На нього зібралося чимало людей з Бортятина, Судової Вишні й околиць, церковні братства та жіночий хор із Судової Вишні ⁹. О. Кишакевич залишив вдову Олександру (Ільницьку) з 6 дітьми ¹⁰, маму, сестру п. Салукову та чотирьох братів ¹¹.

 

Василь Дзіковський, підхорунжий УСС (над Золотою Липою, 1915)

 

Такі скупі дані поміщені у некрологах в газеті «Діло». Більш яскраво Миколу та його сім’ю змалював у своїх спогадах літописець УСС Василь Дзіковський, які надрукував у тому ж «Ділі» (ч. 16 від 21 січня 1917 року) під назвою «Священик і громадянин». Нижче подаю текст повністю, частково відредагований щодо норм сучасного правопису.

 

Я пізнав покійного о. Миколу Кишакевича вже в зимі 1915 р. в часі ворожого наїзду.

– Ідіть до Бортятина, – сказав мені старий вуйко отця Миколи, коли я відходив від нього. – Там будете безпечні і як вдома, Микола прийме Вас з отвертими руками. Олеся також. Будуть Вам раді як рідному синови. Поздоровіть їх від мене і скажіть, що то я Вас до них посилаю.

Два дні пізніше я був в Бортятині. Приняли мене як родичі. Нагодували, перебрали, назвали своїм кревняком (родичем – М.Х.), а коли хотів відходити – не пустили. Добродійка замкнула плащ в шафу і загрозила, що погнівається. Мусив лишитися. Аж коли пообіцяв, що верну, позволили піти до родини. По трьох місяцях я вернувся назад до Бортятина. Панство Кишакевичів застав я, як і давніше, щирими, гостинними, ввічливими, сердечними опікунами. В їх хаті я почувався, як дома. Отець Микола вмів гідно заступити місце батька і старшого приятеля-опікуна. Цілий час від початку ворожої інвазії перебув о. Микола в селі, і як жовнір в полі, стояв непохитно на своїм становищі. Працював дуже багато. В найблищій околиці не стало кількох священиків. Одних вивезли наші власти, инші втекли самі, а вірних лишили на Божу ласку і опіку. Він і ще кількох лишилися на місци, готові навіть на найгірше, але зі своїми і серед своїх. Знали свій обов’язок і відвічальність перед Богом і вітчиною, і рішились витревати до кінця і боронити чесне діло.

Їм кільком припала праця тих всіх, котрих не стало в тій важкій хвилі в рядах борців, як батьків і провідників заляканої і згнобленої ворожим пястуком української громади. О. Миколі припала чимала пайка тої великої праці, а то кілька опущених сіл і містечко Вишня, наражене найбільше на ворожий залив і православну агітацію. Я бачив покійного при його праці, на становищі. Трудився невпинно, з тою погодою душі і самовідречення, з такою охотою і любовію, які то прикмети може дати лиш любов народу і жадоба працювати в його хосен (користь – Z).

В дуже коротенькім часі довершив того, що в околиці не вкорінилось православіє, попри сильну агітацію і надлюдські зусилля москвофілів і православних попів, апостолів зради і підлоти.

О. Микола умів говорити з людьми і переконувати. Його праці завдячує Вишенщина свою честь. Весь дооколичний народ, всі громади станули як один незрушимий мур і витревали зі своїм батьком-проводирем аж до повороту нашого побідного війска, витревали в вірі на кращу долю і волю українського народу.

Дім Покійника був огнищем і осередком, в якім гуртувалось все житє Вишенщини і з чистою совістю і без пересади можу сказати, що Покійний сповнив своє завданє зглядом вірних і України.

Не раз і не два жадали від о. Миколи ключів до вишенських храмів. Але Покійний не дав. Все відмовився, і то так чемно і переконуючо, що не могли йому нічого закинути. Своїм гідним поведенєм з’єднав собі пошану уєздного начальника і кращих офіцирів з місцевої і повітової команди.

По здачі Перемишля, коли зневіра і розпука, ті страшні душевні недуги вкралися в тисячі українських сердець – Він один не втратив надії, вчив вірних терпеливости, додавав духа – і ждав своїх!

Перемиська консисторія віддала йому урядово завідательство Судової Вишні і постаралась у російських властий о правосильне затвердженє його на тім важнім становищі.

Його діяльність і явне признаванє ся до українства придбало йому богато прихильників та ще більше ворогів між російським чиновництвом. Чорносотенці завзяли ся на нього і старались навіть о його вивезенє. А що їм не повелось – то треба завдячувати уєздному начальникові, котрий дуже прихильно відносився до Українців і української справи. Згадаю лиш слова генерала варшавської гвардії Кишакевича (генерал вважав себе свояком покійного о. Миколи):

– Я би Вас сейчас велів арештувати і заслати у Сибір за австрійську і мазепинську агітацію. Про се вже говорилося в городській управі. Тільки начальник стоїть за Вами – а він, звісно, приятель Бобрінського. Після мене Ви – зрадник і явний ворог Росії!

– По Вашому може й правда. Але я роблю лише се, що велить мені закон і вітчина. І від сего не відступлю.

Прийшов май, а з ним ворожий відворот з поневоленої Галичини. Хтось доніс Росіянам, що я є стрілець, що втік з полону і хочу дістатись до свойого війска. На приходство з’їхав автом донський офіцир і арештував мене – як звичайно під замітом шпіонажі.

В тій найгіршій хвилі пізнав чесноти Покійного.

– Він не стрілець, і не жовнір. Він – «вольний», студент богословя. Вчить мої діти. За него ручу своєю свободою, я, священик і батько шістьох діточок! То тихий, спокійний хлопець.

Так ручив за мене о. Микола!

Ще нині стоїть перед моїми очима Його постать, і ще нині чую його палку оборону, гарячі слова, кинені російському офіцирові, і тої оборони, тої поруки не забуду ніколи, і до могили понесу вдячність для нього, того мужа і батька дрібних діточок, мужа, котрий своєю свободою ратував ближнього з нещастя.

Місце постою, 4.01.1917. Василь Дзіковський.                

 

У «Шематизмі» за 1918 рік читаємо, що парохом у Судовій Вишні є о. Василь Кондрацький, а у Бортятині – о. Григорій Лев. Отож, коли небезпека минула – отці повернулися до своєї пастви, покинутої у найгірший час на свого молодшого колегу. Чи існує якась небезпека, яка виправдовує втечу священика від своєї пастви у важкий період випробувань, час війни, коли традиційні (у мирний час) цінності нівелюються, а кожне окреме життя втрачає цінність? Це фундаментальне питання людського вибору. Але вибір потрібно робити ще до висвячення.   

 

Такий вибір для себе о. Микола Кишакевич зробив. Його життя, що обірвалося на 39 році, є еталоном священичої місії: він довів, що добрий пастир свого стада ніколи не покине.

 

 

 

ПРИМІТКИ:

 

¹ Деякі дані збереглися про інших братів. Леон Кишакевич замешкував все життя у рідному Лежайську, працюючи будівничим. 4 лютого 1945-го у віці 71 року разом з дружиною Емілією був убитий у своєму домі польськими націоналістами. У цьому ж місяці по дорозі до села Дубно від рук, очевидно, тих же злочинців загинув й інший брат – Володимир (65 р.) з дружиною Марією. Див.: Гук Б. Українські жертви Лежайська // „Наше слово” №9, 27 лютого 2011 року. 

² Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. у Сокалі запланували побудувати церкву, яка би вміщувала велику кількість парафіян. Новим храмом для міста мав стати храм Верховних Апостолів Петра і Павла. Цю ідею, яка знайшла підтримку у міщан, висунув сотрудник о. Олександр Зубрицький (1878-1887). За справу взявся парох о. Орест Чехович, якому судилося втілювати цей проект лише упродовж 1898-1902 рр. Коли раптово помер о. Орест Чехович, справу спорудження нового храму продовжили сотрудник о. Микола Кишакевич і о. Василій Левицький. За проектом В.Нагірного, храм мав бути одно купольним. Його планували посвятити у празник Зіслання Святого Духа, як планував о. Орест Чехович. Проте отці Микола Кишкевич і Василь Левицький мали своє власне уявлення про майбутній храм. Вони вирішили змінити проект, зробивши церкву масштабнішою, зокрема, побудувати її трикупольною.

³ Шематисмъ всего клира греко-католического епархій соєдиненіхъ Перемыскои, Самборскои и Сяноцкои на рôкъ вôдъ рожд. Хр. 1902. С. 245; 1904. С. 351; 1906. С. 339; 1908. С. 387.

⁴ Діло. № 2. 03.01.1917. С. 3.

⁵ Діло. № 7. 11.01.1917. С. 3.

⁶ Діло. № 2. 03.01.1917. С. 3.

⁷ Ibidem.

⁸ Ibidem.

⁹ Ibidem.

¹⁰ Діло. №7. 11.01.1917. С. 3. Усі діти покійного о. Миколи Кишакевича отримали гімназійну освіту. Син Володимир Кишакевич (12.04.1912 – 5.12.1994) отримав блискучу освіту у Бельгії в Лювенському Міжнародному Католицькому Університеті, у 1938 році здобув ступінь кандидата природничих і медичних наук клініки внутрішніх хвороб, хірургії та акушерства. Став засновником львівської школи фтизіатрів. Див.: Ганіткевич Я., Пундій П. Українські лікарі: Біобібліогр. довідник. Кн. 3. Учасники національно-визвольної боротьби й українського державотворення, репресовані та реабілітовані лікарі України. Львів, 2008.

¹¹ Діло. № 2. 03.01.1917. С. 3.

 

 

 

10.11.2016