Акторка, режисерка і драматургиня Зоряна Починайко: «Ми живемо в час, коли кордони між реальністю і вигадкою, між свободою і маніпуляцією стають дедалі розмитішими»
25 жовтня 2025 року у львівському Театрі Живаго відбувся допрем’єрний показ авторської сатиричної трагікомедії «Тінь Мінотавра» . Ця вистава є радикальним переосмисленням античного міфу в епоху споживацтва та кризи автентичності.
Ми поговорили з засновницею інтуїтивного Театру Живаго, режисеркою, акторкою і авторкою текстів Зоряною Починайко про її нові проєкти, які будуть представлені в цьому сезоні. Одна з головних тем, яка розглядається в цих проєктах, це питання як залишатися вільним у сучасному світі, зберегти власну ідентичність серед дедалі більшого запровадження штучного інтелекту.
Зоряна Починайко. Репетиційні фотоексперименти до проєкту «Dizztopia».
- Зоряно, ви тепер готуєте три нові проєктаиі кажете, що їх об’єднує спільне тематичне ядро: критичне дослідження сучасних систем контролю, деконструкція міфів та ілюзорність «нової утопії», яка приховує тривожну дизтопічну реальність. Проте, ваша нещодавна прем’єра пєси «Там наверху» також була присвячена цієй тематиці, питанню контролю?
Так, можна сказати, що це «те, що витає у повітрі». Ми живемо в час, коли кордони між реальністю і вигадкою, між свободою і маніпуляцією стають дедалі розмитішими. Останні події, інформаційні війни, розвиток штучного інтелекту та блискавичне зростання його впливу у всіх сферах життя спонукають замислитися над питанням — а хто ми у цьому процесі? Наскільки ідеї та цінності, якими ми керуємося, справді належать нам? І головне — як у цьому божевіллі знайти опору, щоби не розчинитися у потоці чужих алгоритмів і нав’язаних сенсів?
- Ви відчуваєте, що саме ці питання є порядку денного сучасної мислячої людини? Це навіяно Орвеллом, який сьогодні найактуальніший письменник і попереджувач людства?
- Орвелл, безсумнівно, був провидцем і бачив далі свого часу. Але тепер ми вже живемо в тому світі, який він лише описував. На мою думку, ці питання — не лише філософські, вони екзистенційні. Їх мусить ставити собі кожна людина, якщо хоче залишатися людиною у добу штучного розуму. І натхнення приходить не лише від Орвелла, а від самої реальності, яка іноді здається літературною антиутопією. Часто поштовхом стає навіть випадкова розмова — як це було з «Жертвоприношенням», яке народилося буквально з кількох речень, почутих між двома ковтками кави.
Репетиція чорної комедії «Жертвоприношення». Грають Христина Гринишин та Борис Шапошников.
- Чи не навіяний сюжет чорної комедії «Жертвоприношення» якимись сучасним літературним твором? Або такі ідеї життя в плині ілюзії, самообману та комп’ютерної гри тепер висять у повітрі й надихають різних письменників у різних куточках світу?
- Певною мірою — можливо, ми всі живемо у спільному інформаційному полі, де теми ілюзії, гри, симулякрів неминуче перетинаються. Але «Жертвоприношення» народилося з відчуття власної кризи — коли розумієш, що живеш за мірками, які тобі не належать, і починаєш питати себе: а хто їх у тебе вклав? Чи мої це бажання, чи вони просто згенеровані зовнішньою системою?
І раптом — випадкова зустріч на мистецькій тусовці: дівчина розповідає, що користується додатком, де штучний інтелект ставить їй завдання. І тут мене буквально осінило — ось він, сюжет! А що, якби цей додаток став сам керувати її життям, використовуючи маніпуляцію успіхом, страхом і втратою статусу? Так із особистої кризи виросла сатирична притча про людину, яка жертвує собою в ім’я невидимих правил гри.
Репетиція чорної комедії «Жертвоприношення». Грають Христина Гринишин та Борис Шапошников.
- Чи здатні митці засобами мистецтва застерегти людство від загрози цифрового концтабору? Чи пробудяться люди самостійно під впливом таких застережень, чи залишаться в полоні видимого комфорту?
- Це одвічний парадокс — мистецтво не може зупинити хід історії, але воно здатне її переосмислити. Іноді один сценічний образ чи музичний мотив прорізає свідомість сильніше за сотні аналітичних текстів. Я вірю, що навіть якщо ми не можемо зруйнувати «концтабори» контролю — цифрові, соціальні, психологічні — ми можемо залишити тріщину у цій стіні, через яку проходить промінь. Промінь рефлексії, усвідомлення, сумніву. А сумнів — це вже початок свободи.
Зоряна Починайко. Репетиційні фотоексперименти до проєкту «Dizztopia».
- Розкажіть, будь ласка, про майбутній перформанс-концерт від об’єднання «Mryaka» «Dizztopia»: Ритуал у хиткому світі.
- Назва Dizztopia прийшла до мене уві сні — і я одразу зрозуміла, що це воно. Поєднання dizzy («запаморочливий») і utopia створює дивне слово, в якому вже чутно тривогу. Це світ, де зовнішній комфорт межує з внутрішньою порожнечею, і людина починає падати у власну прірву.
Музичний матеріал і візуальний ряд — це колаж із неоміфологічних образів: тут поряд живуть ковчег і техно-жрець, мексиканська «Жінка, що плаче» і урбаністичні руїни. Це не просто концерт — це ритуал у добу, коли ми втратили сенси і намагаємось створити нові з уламків старих міфів.
Вперше я використаю відеоарт на основі своїх живописних робіт — це своєрідний портал між сценічною дією і внутрішнім світом героїв. Думаю, це буде щось на межі сну, техно і давнього замовляння.
Картина Зоряни Починайко до проєкту «Dizztopia»
- На яких майданчиках плануєте представити ваші нові проєкти? Чи будуть записи перформансу?
- Ми завжди документуємо наші проєкти — навіть якщо не плануємо великі релізи, відеоматеріал обов’язково з’явиться онлайн. Щодо локації, то Dizztopia потребує особливого простору — скоріше, індустріального чи нетипового театрального середовища, можливо навіть підземного. Відеоарт до перформансу буде доступний у форматі графічних кліпів.
- У цих проєктах задіяні актори постійної трупи Театру Живаго чи будуть запрошені відвідувачі студії «Живарт»?
- Так, це наша постійна команда — актори, з якими ми працюємо давно і «живемо на одній хвилі». Ми разом проходимо всі експерименти — від класичних сценічних структур до перформативних практик, де межа між актором і глядачем розчиняється.
Зоряна Починайко в ролі Аріадни з вистави «Тінь Мінотавра». Фото: Ангеліна Мазур.
- Як сприймають промоцію у Відні? Взагалі чи відчуваєте ви різницю в сприйнятті європейською публікою ваших проєктів і у Львові?
- Так, різниця завжди є — навіть між Львовом і Дніпром, не кажучи вже про Відень. Наприклад, у Дніпрі «Там наверху» сприймали з гумором і співпереживанням, а у Львові — з філософською серйозністю. Віденська аудиторія, особливо українська діаспора, реагує гостро і дуже особисто — можливо, тому що тема ідентичності і «псевдоєвропейських цінностей» для них болюча.
«Тінь Мінотавра» у Львові сприйняли чудово — там Аріадна стала своєрідним дзеркалом сучасної людини, яка має королівську кров і водночас змушена працювати «аніматоркою» у розважальному лабіринті. Це вистава про те, як священне стає атракціоном. У Відні реакція була ще більш особистою та емоційною.
Зоряна Починайко в ролі Аріадни з вистави «Тінь Мінотавра». Фото: Ангеліна Мазур.
- Чи не плануєте тур українськими містами з новими проєктами?
- Ми відкриті до різних форматів співпраці — як в Україні, так і за кордоном. Зазвичай турів у традиційному розумінні не плануємо — радше говоримо про подорожі, запрошення, зустрічі. Ми приїжджаємо туди, де нас чекають, або де відчуваємо відгук.
Зоряна Починайко в ролі Аріадни з вистави «Тінь Мінотавра». Фото: Ангеліна Мазур.
- Що нового ви побачили для себе, відвідуючи в Києві Центр сучасного мистецтва «Дах»? Кажуть, Влад Троїцький вчить молоді покоління свободі й вмінню виходити за усталені межі.
- Це був своєрідний акт очищення від надлишку форми. Мінімалізм, спокій, тиша — і при цьому колосальна напруга всередині. Ми бачили роботу за Ніцше, і це нагадувало ритуал, у якому актори не грали, а проживали текст. Такий досвід повертає до головного — мистецтво не має обов’язку розважати, воно повинне виводити з рівноваги.
І так, я абсолютно згодна: Влад Троїцький справді вчить свободі — не як гаслу, а як внутрішньому стану, коли ти дозволяєш собі бути чесним і не боятися порожнечі.
Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця.
30.11.2025