1 вересня 1939 року Ґюнтеру Ґрассу, майбутньому лауреатові Нобелівської премії з літератури, було 12 років, він з батьками та молодшою сестрою мешкав у місті Данциґу, яке мало статус «вільного» і, згідно з Версальською угодою, перебувало під мандатом Ліги Націй. Цього дня о 04:45 головний калібр німецького лінкора «Шлезвік-Гольштайн», який кілька днів тому завітав до міста з дружнім візитом, здійснив перші постріли по півострову Вестерплятте – місцю базування транзитних складів Польського війська. У той самий час підрозділи Вермахту та СС почали штурм будинку Польської пошти у центральній частині міста. Від дільниці Ланґфур (сьогодні Вжещч), де мешкали Ґрасси, до затоки було приблизно 3 кілометри, а приміщення пошти знаходилося ще ближче, тож коли все розпочалось, а розпочалася Друга світова війна, родину збудили гучні вибухи.
Потужні артилерійські залпи лунали ще з годину, потім замовкли: німці готувалися до штурму польського гарнізону Вестерплятте. Натомість у районі пошти робилося щораз гучніше, постріли з гвинтівок і кулеметні черги почали доповнювати вибухи гранат і артилерійські залпи, а приблизно о сімнадцятій середмістя струсонуло від потужного вибуху: як згодом з’ясувалося, німецькі сапери заклали і підірвали під стіною пошти 600-кілограмовий заряд тротилу. Тиша настала щойно після сьомої вечора.
1959 року світ побачить роман Ґрасса «Бляшаний бубон», в якому автор, серед іншого, опише оборону Польської пошти у Ґданську. Книга одразу принесе автору визнання не лише у Європі, а й за океаном, та водночас викличе хвилю обурення серед значної частини польської читаючої публіки, яка звинуватить Ґрасса у знеславленні пам’яті героїчних захисників пошти.
Роман буде написаний у стилі так званого магічного реалізму. Однак Ґрассовий гротеск виявиться для пересічного польського поціновувача літератури того часу незрозумілим, а відповідно – неприйнятним. Адже мало б йтися про велику драму, що трапилася у Ґданську 1 вересня 1939 року, а не про дивакуватого коротуна Оскара Мацерата з бляшаним бубоном на шиї, який незрозуміло як опинився того дня в будівлі пошти у товаристві кількох її працівників – дядьків також дуже епатажних. Один із них, можливо, навіть доводився Оскарові батьком. Отож, німці штурмували пошту, всередині будівлі скрізь лежали вбиті і стогнали поранені, а ця компанія, з Оскаром включно, відбивалася від штурмовиків, у міжчасі граючи в карти… Трагікомедія, яка дивним чином асоціюється з «Ґернікою» Пікассо.
Ґюнтер Ґрасс не був коротуном. Коли йому виповнилось шістнадцять і його рекрутували у допоміжну службу протиповітряної оборони, він мав за метр сімдесят. З Оскаром Мацератом у нього справді було багато спільного, але слід взяти до уваги, що «знайомство» з цим літературним персонажем відбулося значно пізніше – на початку п’ятдесятих, коли Ґрасс почав працювати над «Бляшаним бубоном». А у сорок третьому Ґюнтерові ледве чи спало б на думку залізти під трибуни у центрі Данцига, а звідкіля щосили гатити паличками в іграшковий бубон, аби збити з ритму ходу учасників патріотичної маніфестації. Тоді він мріяв стати моряком-підводником і чимшвидше потрапити в U-Bootwaffe, щоб топити ворожі конвої в Атлантиці чи деінде. Його розуміння того, що відбувається у світі, формувала кінохроніка, яка передували показам художніх фільмів у кінотеатрі Ланґфура. У цих кіножурналах під музику військових оркестрів в порти на Балтиці або десь на італійському узбережжі входили переможні німецькі субмарини. На їхніх палубах під вимпелами, що вказували на кількість потоплених суден противника, стояли, вишикувавшись, як на параді, екіпажі відчайдухів, героїв, якими прагнули стати хлопчаки Ґюнтерового віку.
Аби пришвидшити втілення своїх мрій у життя, якогось вихідного дня він поїхав до Ґдині (тоді Ґдінген), де готували підводників, щоби там подати заяву з проханням зарахувати до числа курсантів цієї школи. У відповідь почув, що навчальні центри U-Bootwaffe тимчасово припинили набір, натомість зараз формуються нові танкові дивізії, і там добровольці потрібні. Однак його річників, тобто з 1927-го, ще не мобілізовують – мовляв, треба трохи заждати, але хай не переживає, потрапить на війну неодмінно. Промовивши це, фельдфебель, який розмовляв з Ґюнтером, трохи примружив око: лівий рукав його кітеля був порожнім.
Довелося чекати. У допоміжній службі протиповітряної оборони Ґюнтера вчили обслуговувати 88-міліметрові зенітки, вправляли у балістиці, ну і муштрували. Загалом було нудно, хоча двічі чи тричі стріляти з зеніток довелося, і, як згадує Ґрасс, одного разу вони, либонь, поцілили чотиримоторний бомбардувальник «Ланкастер».
Потім були три місяці обов’язкової трудової служби, де, крім роботи з лопатою, вчили стріляти з карабіна К-98. Та нарешті мрія Ґюнтера збулась: у вересні 1944-го сімнадцятирічний Ґрасс отримав повістку, в якій зазначалося, що його призивають в армію, у зв’язку з чим йому слід з’явитися на призовний пункт такого-то числа за такою-то адресою. Нижче був чийсь каліграфічно виведений підпис і печатка з імперським орлом.
Так склалося в житті Ґюнтера Ґрасса, що саме роки, які передували осені сорок четвертого, дали йому матеріал для книг, які згодом принесли цьому німецькому письменникові славу одного з провідних інтелектуалів повоєнної Європи. Так звана «данцизька трилогія» – романи «Бляшаний бубон», «Собачі роки» і повість «Кіт та миша» – були написані здебільшого на основі побаченого і відчутого у той «довоєнний» період. Пережите побувало під асфальтовим катком часу, відтак трансформувалося у свідомості автора, який зберігав у пам’яті спогади дитинства і юності, кількох місяців реальної війни і полону, але стати письменником вирішив не одразу по війні. Зрештою, про що міг написати дев’ятнадцятирічний хлопець, якого, до того ж, більше цікавив живопис? Ґрассове письменництво чекало свого часу – бо щоб писати про війну, недостатньо перейти через неї і вижити. Треба ще бути письменником, а таких війна відчуває на відстані й підпускає до себе далеко не кожного, хто бажав би взятися за цю справу. Як красуня – залицяльників.
Оскар Мацерат, Йоахим Мальке, Вальтер Матерн чи Брауксель з Лібенау – це і Ґрасс. Автор присутній у кожному зі своїх героїв – і водночас у кожному з них відсутній. На кого можемо безпомилково вказати як на Ґрасса-наратора, то це на оповідача біографічного роману «Оббираючи цибулю» (Beim Häuten der Zwiebel). Там він, зокрема, вказує: «…у вересні сорок четвертого ніщо не віщувало майбутню книгу чималого обсягу, однак я мав намір вести щоденник – збірку про пережиті миті, а наразі усе ще сидів у коротких, до колін, штанах на дерев’яній лаві у залізничному вагоні третього класу. …Я нерішуче зупинився перед великою кількістю вказівників до різних пунктів збору, зголошення, командних. Двоє чинів польової жандармерії з бляхами на грудях, яких за очі називали “псами на ланцюгах”, пояснили мені, куди прямувати. Після недовгого очікування в залі з касами – який же то був берлінський двірець? – мені видали припис з відрядженням, де наступним пунктом прибуття значився Дрезден».
Прибувши до Дрездена, Ґюнтер Ґрасс довідався, що приписаний до танкових військ, а навчальний центр, де проходитиме вишкіл, знаходиться у богемських лісах. Ага, і ще там зазначалось, що центр належить Ваффен СС.
Чи знітила його здвоєна літера С, чи налякала? З цього приводу Ґрасс пише: «Радше я вважав війська СС такими собі елітними підрозділами, які кидають на найбільш небезпечні ділянки фронту, щоб залатати діру на фронті, прорвати оточення, як це було з Дем’янським котлом, чи, наприклад, з метою відбити втрачений Харків».
Подвійна руна на комірці кітеля не викликала у нього жодних застережень. Тим паче, що приписали його не до якогось піхотного полку, про який ніхто не чув і ніколи не згадає, а до елітної танкової дивізії «Ґеорґ фон Фрундсберґ». Ким був Фрундсберґ, юний танкіст знав: головою Швабського союзу часів Селянських воєн і ватажком ландскнехтів – германців, які зголошувалися до війська з власною зброєю. Ну так, хлопець мріяв про підводний флот – але повоювати під бронею «Тигра» теж було круто.
У навчальному центрі в Сілезії Ґюнтера одягнули в однострій, який носив герой його майбутньої повісті «Кіт і миша» Йоахим Мальке: скроєні майже як лижні сірі штани, що почасти закривали халяви чобіт, підперезаний ременем кітель чорного кольору, на голові – сіра пілотка. У танкістів кітель був коротшим, ніж в інших родах військ, за що його називали «мавп’ячою курткою». Унтер-офіцер Йоахим Мальке відзначився тим, що підбив чотирнадцять Т-34. Ґрасс теж мріяв про таке, але не вдалося.
По-перше, його посадили не на «Тигра», а на САУ «Пантера». По-друге, на ній він дійшов лише до містечка Вайсвассер у Горішній Сілезії, де, як пише Ґрасс, «закінчилися будь-які скоординовані дії» і почалися хаотичні пересування в напрямку незрозумілих позицій та у зворотному напрямку. Бойових зіткнень не було, відтак що йому найбільше запам’яталося з того часу, це небіжчики – рядові й офіцери Вермахту, які гойдалися у зашморгах на голих гілках дерев з почепленими на грудях картонками з написом «Тхір, який підривав боєздатність армії». Мерці з позриваними погонами, з виваленими з рота язиками мали слугувати промовистою ілюстрацією долі кожного, хто надумає дезертирувати.
У квітні сорок п’ятого підрозділ Ґрасса опинився поміж Форстом та Мускау – на ділянці фронту, де утворилася діра. «Пантери» і кілька бронетранспортерів, вантажівки і польові кухні зупинилися у гаю в очікуванні наказу чи то до протинаступу, чи, може, до оборони. Пригрівало тепле весняне сонечко, бруньки на деревах вже понабрякали, хтось грав на губній гармоніці, хтось збивав піну, аби поголитись... Враз маленький імпровізований рай перетворився на реально велике пекло: позицію накрив вогонь «катюш». Били недовго, але щільно, в лічені хвилини перетворивши гайок і все, що у ньому причаїлося, на попелище.
Щойно почався обстріл, Ґюнтер, як його навчали, кинувся під САУ. В «учебці» це називалося «заміряти кліренс», тобто проповзти на животі між треками «Пантери». Коли отямився і виліз з-під понівеченої САУ, опинився серед потрощених стовбурів, які ще кілька хвилин тому були молоденькими березами. Той, хто грав на гармоніці, лежав горілиць, широко розплющивши зіниці мертвих очей, на щоках іншого, який вкляк поруч, засихала піна… Зусебіч чувся стогін, крики, волання… Батарея САУ дивізії «Ґеорґ фон Фрундсберґ», в якій рядовому Ґюнтеру Ґрассу належало врятувати Третій рейх, припинила існування.
Відтоді він жив у турбулентності хаотичного відступу, прибиваючись на цьому шляху до різних частин, які спорадично формувались з решток розгромлених з'єднань і так само спорадично розпадались. Він знав, що обов'язково повинен мати при собі документ з печаткою, який засвідчував би його прикомандирування до того чи іншого підрозділу, інакше на нього чекала доля тих нещасних, які гойдалися на гілках дерев уздовж доріг, що провадили на захід.
Вішали на виконання розпорядження генерал-фельдмаршала Фердинанда Шернера – на той час командувача групи армій «Центр», який віддав військам безстроковий наказ «Стояти насмерть!» Ґрасс пише, що ця постать стовбичила у нього перед очима ще багато років поспіль після подій весни 1945-го. У середині шістдесятих він навіть сів писати п'єсу під назвою «Програні битви», центральним героєм якої, чи радше антигероєм, був генерал Шернер. З того задуму нічого не вийшло, але напрацьований матеріал не був змарнований, позаяк Ґрасс згодом використав його в повісті «Під місцевим наркозом». У ній Шернер зображений під іменем Крингс.
Ця постать слугує автору об'єктом «історичних порахунків» з Шернером за страчених за його наказом солдатів, єдина провина яких полягала у тому, що вони не хотіли помирати. П'єса вплетена у тло роману як фрагменти кіносценарію, що його, сидячи у кріслі дантиста, подумки пише і режисерує шкільний вчитель Штаруш. Антипод генерала Крингса – рядовий Шлоттау, після війни – електрик.
У вересні 1939-го Шлоттау воював на сході Польщі, Шернер/Крингс штурмував Львів. «На висотах Львова, – пише Ґрасс, – у боях проти польського полку уланів йому вперше випала нагода виправдати своє майбутнє прізвисько “генерал ні-кроку-назад”».
У вересні тридцять дев'ятого полковник Шернер штурмував Львів на чолі одного з полків 1-ї гірсько-стрілецької дивізії 14-ї армії генерала Вільгельма Ліста. Обороною Львова керував генерал Владислав Лянгер. 12-го числа, попри щільний вогонь уздовж вулиці Городоцької, Шернер дійшов до костелу Св. Ельжбєти, але протинаступ поляків примусив його відступити. Після закінчення т. зв. польської кампанії Шернер воював у Франції, на Балканах, в Лапландії, в Україні (командував групою армій «Південна Україна»). Він був особою, наближеною до Гітлера. Саме йому фюрер доручив після оточення Берліна відвести війська до Праги, перетворивши її на «другу столицю Рейху». 15 травня 1945 року потрапив у полон до американців, які передали його совєтам. Верховним судом СРСР був засуджений до 25 років таборів, але на початку 1950-х термін скоротили, і через три роки Шернер опинився на волі. У ФРН його затримали. 1957 року вироком Мюнхенського суду за масові екзекуції німецьких солдатів він був засуджений до 4,5 року ув'язнення, які відбув повністю.
У повісті «Під місцевим наркозом» є епізод, де 1955 року Крингса/Шернера на залізничному двірці міста Кобленц зустрічають пікети. «Загальний план: фасад головного двірця у Кобленці. Закіптюжена кладка з пісковика. Цоколь з зернистого граніту. Скульптурні орнаменти. Усе ще видно сліди воєнного лихоліття. На придвірцевій площі гарячковий рух, натомість камера не рухається, стоїть на місці. …Середній план: видно купку людей, яких привів електрик Шлоттау. “Крингса назад до Сибіру! Крингса назад до Сибіру!”»
В автобіографічному романі «Оббирання цибулі» історія з п'єсою, вірогідно, з'являється для того, аби ще раз нагадати собі, автору (і, зрозуміло, читачеві), про страх, який був невід'ємною частиною військового спорядження солдата Ґрасса, у тому числі завдяки Крингсу/Шернеру. Зрештою, смертельна небезпека чигала на нього на кожному кроці. Він пише, що згодом «деякі ситуації, коли я врятувався від смерті, дякуючи лише випадкові, спливали у пам'яті так часто, що сформувалися у вигляді окремих історій, а з плином часу відшліфувались, наполягаючи на своїй вірогідності з допомогою найменших подробиць». Але далі робить ремарку: «Однак усе, що запам'яталося з війни як небезпека, що ти її звідав, підлягає ревізії. Навіть, якщо історія, яку оповідаєш, вирізняється найточнішими деталями, а самі історії виглядають переконливими і цілковито правдивими, як мушка у бурштиновій краплі».
Ревізуючи минуле, Ґрасс відтворює з пам'яті перший реальний випадок, коли мав або загинути під автоматною чергою, або потрапити в полон, щоб «навчитися мистецтву виживання у Сибіру». Того дня загін, до якого він прибився, потрапив в оточення і засів у підвалі якогось одноповерхового будинку. Звідтіля треба було дістатись до своїх, які оборонялися з протилежного боку вулиці. Власник будинку, який втік, торгував велосипедами: у підвалі, почіплені за передні колеса, висіли на гачках новенькі ровери. Оцінивши ситуацію, фельдфебель рішуче скомандував: «Розібрати велосипеди і чимшвидше ушиваймося звідсіля! Зараз або ніколи!»
Рядовий Ґрасс не вмів їздити на ровері, про що повідомив командира. Він, власне, збирався пояснити, чому: мовляв, його родина жила скромно, тож батьки не мали можливості купити сину ані нового, ані вживаного велосипеда. І на своє виправдання хотів додати, що натомість чудово плаває. Але фельдфебеля це не цікавило. «В такому випадку беріть автомат, прикриєте наш відхід. Ми витягнемо вас звідсіля пізніше…» – сказав він, дивлячись кудись убік, ніби боявся зберегти в пам'яті обличчя цього бідолахи.
Ґрасса проймав неймовірний страх, але він зайняв позицію біля вікна. Утім, жодного пострілу зробити не встиг, бо щойно ті п'ятеро чи шестеро чоловіків на чолі з фельдфебелем вибігли з дверей будинку і збиралися скочити на велосипеди, як їх скосили автоматні черги. Він бачив, як ті, хто щойно стояли обабіч нього, здригаються в передсмертних конвульсіях, як лежить, уже не рухаючись, довготелесий фельдфебель…
«Але можливо, картина цього побоїща зродилася лише у моїй свідомості і була розіграна моєю уявою значно пізніше, – пише Ґрасс. – А насправді я покинув свою позицію біля підвального вікна ще до розстрільного фіналу і нічого не бачив і бачити не хотів».
Отже, якщо йдеться про стан заціпеніння від страху, ревізія пам'яті, згідно з Ґрассом, не гарантує достовірного відтворення реальної картини того, як усе відбулося насправді. Відеоряд пережитого зринає уривками, з обірваними по обидва боки краями стрічки. Натомість щойно стрес минає, картинка на екрані пам'яті з'являється знову, поволі набуває чіткості і тепер експонується з нормальною швидкістю.
Ось він з карабіном у руці вилазить з підвалу і, скрадаючись заднім подвір'ям, опиняється серед дерев і кущів з набряклими бруньками, ось біжить стежкою, а позаду ще гримить бій… Невдовзі рядовий Ґрасс натрапляє на невелику колону своїх і приєднується до неї, сподіваючись таким чином уникнути зустрічі з польовою жандармерією. Без приписного відрядження поза зоною бойових дій це було рівнозначне вироку «На гіляку!» Генерал Шернер, як дбайливий батько своїх дітей, незмінно перебував поруч.
Невдовзі Ґрасса прибило до іншого загону, який зачислили до складу якогось незрозумілого з'єднання. З новоприбулих сформували розвідгрупу, і їй належало висунутись уперед, аби вчасно виявити противника. Командир, старий тертий фельдфебель, кинувши оком на Ґрасса, вислав його на лісову дорогу, що тягнулася метрів за тридцять від місця їхнього розташування.
Стояла глупа ніч. Рядовий Ґрасс, пильно вдивляючись у темряву, помітив два вогні, що сунули лісовою смугою у його напрямку. Як і належить у таких випадках, тобто згідно зі статутом, Ґрасс вигукнув: «Помічено рухомий транспорт!» Він подумав, що це повертається їхня колонна, яку вони бачили напередодні, і вийшов на середину дороги, піднявши угору руку, аби його помітили. І щойно в останню мить второпав, що лише івани можуть не економити на солярці і їхати вночі на «далекому» світлі. Але було надто пізно: броня наблизилася до Ґрасса майже впритул, почулася російська мова, відтак почали стріляти. Між розпізнанням чужої мови і чергами автоматів ППШ не минуло й пів хвилини…
Недосвідчена молодість, серед іншого, вирізняється тим, що реагує на небезпеку швидше, ніж досвідчена зрілість. Найімовірніше, тому, що фізіологічно є свіжішою. Усе свіже є кращим за учорашнє. За винятком борщу.
За мить до того, як івани відкрили вогонь, рядовий Ґрасс стрибнув у сосновий молодняк – і це його врятувало, бо стрілянина закінчилась тим, що «останнє слово залишилося за автоматами росіян». І тоді він поповз у ліс.
У творчості Ґрасса тема війни присутня в багатьох творах, не лише у «данцизькій» трилогії. Але щойно в «Оббиранні цибулі» він розповідає про війну, в якій брав участь, не дотично і не через стин «магічного реалізму». Цей його текст – аналогове кіно, яке то уривається, то знову з'являється на стиках обірваних целулоїдних плівок. І так воно крутиться, залишаючи глядача сам на сам з кадрами, які тоді з'являлися перед очима автора.
Роман побачив світ 2006 року й одразу спричинив скандал: у ньому Ґрасс публічно визнав, що був в СС. Наклад нової книжки Нобелівського лауреата налічував тисячі примірників, отже реакція не забарилася. Дехто зі знаних інтелектуалів заявив, що після таких «одкровень» Ґрасс повинен відмовитися від «нобеля», бо якби про це стало відомо до 1999 року, то премії №1 у царині літератури він не отримав би. Чеський ПЕН-клуб виступив з аналогічною вимогою. Експрезидент Польщі Лех Валенса заявив, що тепер Ґрасс повинен подякувати Ґданську за надання йому звання почесного громадянина міста і повідомити, що свідомий несумісності такого високого титулу зі щойно оприлюдненими фактами.
Тема дражлива й до нині. В одному зі своїх есеїв Василь Махно згадує, що Ґрасс був в СС, і ставить його історію в один ряд з історією відомого німецькомовного румунського поета Оскара Пастіора, який співпрацював з таємною поліцією часів диктатури Чаушеску. Так воно, зрештою, і було. З єдиним застереженням: коли Пастіор погодився на співпрацю з секурітате, йому було приблизно 34 роки і він зробив свідомий вибір. Хай спричинений жорстокістю системи, та все ж свідомий. Його, трансильванського німця, після війни вивезли на примусову працю в Донбас, читай – на каторгу. Це могло морально зламати Пастіора. Коли ж Ґрасса під час війни забрали до армії і приписали до танкового підрозділу Ваффен СС, йому було всього сімнадцять. Життєві лінії не збігаються ні в часі, ні з огляду на обставини, за яких у біографіях цих двох людей з'явилися сторінки, що кидають тінь на їхній моральний авторитет як визначних представників європейської культури.
Це правда, що подвійна руна на комірці кітеля не здавалася Ґрассові чимось відразливим, чимось таким, чого слід було доконечно уникнути. Ні, тоді він так не вважав – навпаки, пишався тим, що його взяли до елітного підрозділу. Але погодьмося: опинитись у сімнадцять років на броні САУ, хай і з-під знаку СС, і бути есесівцем-душогубом з числа тих, хто чинив воєнні злочини, – це речі не з однієї полиці.
Оббирати цибулю неприємно, так само як обскубувати листки з нашарувань пам'яті – пече.
У міжчасі рядовий Ґрасс сидів у повній пітьмі в лісі, обпершись об сосну, коли раптом почув хрускіт сухих гілок. Стало страшно, він підвівся, став за стовбур дерева і зняв гвинтівку з запобіжника. А тоді мимохіть замугикав рядок з дитячої пісеньки «Гансику лячно…» У дитинстві мама вчила, що коли чогось боїшся, то треба тихенько заспівати. Хрускіт змовк, а потім з хащ у відповідь почулося: «Поночі у лісі боязко йому». Ґрасс пише, що не пам’ятає, як довго тривали ці обміни умовними сигналами, але через якийсь час обоє вийшли зі своїх укриттів – й у місячному світлі він побачив чоловіка у військовому з пом'ятим польовим кашкетом на голові, на зріст трохи нижчого. Вони обмінялися кількома репліками на солдатському сленгу, напруга поволі спадала. Незнайомець клацнув запальничкою, припалив цигарку, вогник висвітив похмуре обличчя чоловіка на рік-два старшого за нього. Згодом з’ясувалося, що незнайомець є обер-єфрейтором, тобто старшим за званням, що і визначило формальний характер спілкування між ними: рядовий мусив звертатися до нього «пане обер-єфрейторе» і ніяк інакше.
Той чоловік виявився досвідченим солдатом, за його плечима були Франція і Греція. Коли вони вирушили у бік тепер вже умовної лінії фронту, Ґрасс відчув у ньому свого ангела-охоронця. Без нього він ледве чи вцілів би, враховуючи, що вони кілька разів опинялися практично віч-на-віч з совєтами, по них стріляли…
У спогадах Ґрасс називає його Герцбрудером – героєм роману Ганса Якоба Крістофеля фон Ґріммельсгаузена «Сімпліціссімус», який завжди приходив на допомогу іншим. Цей «Герцбрудер», коли вони готувалися пробиватися до своїх, критично оцінивши зовнішній вигляд свого підлеглого, скомандував: «Скидай китель з отими своїми цяцьками. Якщо івани упіймають нас, розстріляють на місці – тебе першим, а мене услід за тобою». Де він роздобув звичайну армійську куртку, залишалося загадкою. Але факт, що вона підійшла Ґрассу і до того ж виявилася новенькою.
З «Герцбрудером» Ґрассу вдалося опинитися по інший бік лінії фронту. Однак це не гарантувало, що вони оминули найгірше: у них не було документів, і якби їх зупинила польова жандармерія – знову полум’яний привіт від генерала Шернера. Вони мусили будь-що отримати приписне свідоцтво з печаткою, інакше що івани, що «пси на ланцюзі» – кінець той самий. Нагода трапилася щойно на дорозі між Зенфтенберґом та Шпремберґом, де серед величезного тлуму, що складався з частин, які відходили, утікачів з огорнутих пожежами міст східної Німеччини, запряжених кіньми селянських фір і автівок аристократів, раптом вигулькнув імпровізований збірний пункт. Просто під відкритим небом за столом сидів втомлений до краю фельдфебель з абсолютно відсутнім поглядом, і запитуючи у тих, хто звертався, ім’я та прізвище, хто такі і звідки, брав чистий бланк, вписував туди вказані дані й прибивав їх мокрою печаткою. Ґрасс повідомив про себе те, що велів «Герцбрудер».
Тепер вони перебували у відносній безпеці, до того ж виданий папірець давав доступ до польової кухні, що диміла неподалік. Туди вишикувалася чималенька черга, в якій ніхто не мав привілеїв, через що офіцери стояли упереміж з нижчими за чином. То була місцевість, де видобували вугілля і де терикони були обов’язковим елементом навколишніх краєвидів. Пахло згарищами і весною.
Ґрасс з «Герцбрудером» якраз доїдали картопляний суп з м’ясом, коли почулися перші вибухи снарядів.
– Тридцятьчетвірки, – промовив обер-єфрейтор, механічно зачерпнувши ложкою зупу з казанка.
– Які тридцятьчетвірки? – не второпав його підлеглий, і щойно тоді повернув голову в той бік, де на узліссі вишикувалися російські танки, які тепер вели вогонь по них чи не прямим наведенням.
Потім Ґрасс побачив свій казанок, який відлітає кудись убік разом з наручним годинником «Кінцле» – подарунком батька. Намагається зрозуміти, в якому він стані – стоїть на ногах чи впав і де його гвинтівка? І куди, до речі, запропастився «Герцбрудер»? Але ж ні, ось він – лежить поруч, а у Ґюнтера кров сочиться зі стегна і ліва рука висить уздовж тіла нерухомо. У «Герцбрудера», схоже, роздроблені обидві ноги, погляд його виказує здивування, він не може зрозуміти, що, власне, трапилося…
В еваку жахливо пахло лізолом – так, ніби машину мили не водою, а цією дезинфекційною рідиною. «Герцбрудер» спершу лежав нерухомо, не подавав ознак життя, але раптом прийшов до тями і, побачивши підлеглого, наказав йому розщепнути штани, запхати руку поміж ніг обер-єфрейтора і перевірити, чи «там усе на місці».
Підлеглий виконав наказ здоровою правою рукою і повідомив, що приводу непокоїтись не має – «причандалля» не постраждало і перебуває в належному стані там, де йому і належить перебувати. Почуте заспокоїло «Герцбрудера», він стишився і заснув, роблячись маленьким і хирлявим…
Останній спогад Ґрасса про свого ангела-охоронця – шпиталь. Він, легко поранений, очікує на документ з приписом, до якої частини йому належить прибути. Шпиталь розташований у приміщенні, де на стінах висять середньовічні арбалети, бойові сокири, алебарди, мушкети, стріли і списи. Розглядаючи їх, Ґрасс подумки промовляє до себе: «Чого лише не вигадала людина, аби спілкуватись з собі подібними».
Повз нього котять візок, на якому лежить тіло без ніг, це видно по тому, як стелиться простирадло. Обличчя геть запале, ніс загострений. Це був «Герцбрудер», справжнього імені якого Ґрасс так і не довідався. Сцена нагадує оповідання Генріха Белля «Подорожній, коли прийдеш у Спа…»
Упродовж наступного тижня Ґрасс пробивався до своєї частини, по дорозі його звалила з ніг гарячка, а відтак він потрапив у полон до американців. На цьому його війна закінчилася. Як свідчать джерела, Ґюнтер Ґрасс завершив її у званні єфрейтора – хоча коли саме йому почепили личку, не вказується, і сам письменник про це не згадує.
Ґюнтер Ґрасс і донині щосили лупить у свій дитячий бляшаний барабан. І той різкий звук чути виразно. Бо не існує ані вчора, ані завтра, бо, за словами письменника, «опісля – це завжди напередодні. На те, що зветься дійсністю, на це одвічне мимохіть мовлене зараз-зараз-зараз невідворотно падає тінь, яку кидає минуле, тому так важко рухатися уперед, у так зване майбутнє».
Але хіба не так само ми, сущі, гамселимо щодня у власний бляшаний барабан – баняк, мидницю, ринву, – намагаючись докричатися до світу, що наразі ще живі, ще не вмерли і ще маємо сили боротись і борюкатись з жахливою дійсністю, аби не зникнути без сліду, не розчинись у мороку епохи, в якій припало жити? І чи не висить на шиї кожного з нас на ремінці та улюблена забавка Оскара Мацерата? Пофарбований біло-червоною емаллю чи синьо-жовтою – не має значення. Важливо, що ми з усіх сил гатимо по його блясі, аби нас почули. І щоб ми самі почули себе. Можливо, це єдине, що якимось чином працює у часи, коли все решта дає збій.
P.S.
Ґюнтер Ґрасс воював зі штурмовою гвинтівкою Sturmgewehr 44 (StG 44), рік виробництва 1944, калібр 7,92×33 мм, ємність магазину 30 набоїв.
29.11.2025