Про збірку поезії “Повільна людина” Миколи Леоновича. Київ: Смолоскип, 2024
Сповільнення наближує людину до відчуття вічности, до буття “в собі”, до уміння споглядати за світом і слухати янголів, бачити світло серед ночі, занурюватися у сни і залишатися у них замість повернення у дійсність. Сповільнення ‒ це спільник у втечі людини до невідомого досі місця і до позачасся крізь сон. Яким би був світ, якби у ньому жили повільні люди? Чи був би подібним до повільного кіно? Чи лише тим інтимним світом, що залишається в нашій уяві радше, як сон:
[…] уявним, як музика, як її рух,
неквапний, і в перетиснутих від
незручного сидіння м’язах час зупиняється
і терпне, як вино з терну.
По твоїх губах нічого не прочитати ‒
спи, моє серце, спи, у тебе ще є
ця можливість.
(із вірша “Повільне латино”)
Осмислення проблеми плинності часу, його наповненості та скінченності, безчясся або “останнього порубіжжя” (із вірша “До часу) як способу достукатися до вічности, присвячена збірка “Повільна людина” Миколи Леоновича ‒ українського поета, книжкового дизайнера, військового, із 2023 р. безвісти зниклого під час виконання бойового завдання поблизу Авдіївки. Читаючи його поезію, виникає відчуття присутности Автора, що скріплює віру у його повернення.
У поезії Миколи Леоновича межа між часом і вічністю наче невидима, як вікно, у яке дивимося і споглядаємо світ із кімнати або, як сон, у який заходимо, наче гості, а над ранок прокидаємося. А наближення до вічности зумовлене сповільненням, адже тоді людська свідомість перестає концентруватися на плинності часу. Можливо, йдеться про “цілковито інший спосіб бачення світу” ‒ метафізичний (Баттіста Мондін “Онтологія і метафізика”).
Низка наскрізних метафор у збірці “Повільна людина” М. Леоновича розкривають тему часу, а отже ‒ життя, позаяк “життя саме по собі є часом, формою існування часу” (О. Фільц “Проблема часу в психологічному вимірі”):
- метафори сну як схованки, місце затишку і безпеки, на відміну від зовнішнього світу (“на цьому сні лежиш, немов на ложі”, “а ти ще сниш в своїм яснім покої”);
- серця: (“і що робити із серцем / у цій порожній квартирі”, “двері одчини і серце”);
- води: метафори води відкривають розуміння часовості й передчуття вічності:
І змиває вода з краси і сили, шляху і сліз,
Відкриваючи брами і повнячи наші сни.
На дорогах, мов шрами, ‒ сліди коліс,
Що вгрузають в передчуття весни.
Не приходиш, не знаєш, не значиш ‒
постав той час:
Вирушають потроху валки, скресають старі люди.
Ні вогню, ні повітря, лиш мокра земля без нас:
Входити тихо у воду, торкатись води.
(“Час”)
- ночі: “ніч бароко”; дві грані ночі, антитетика ночі: “Ніч солодка, як груша, і соком повна / ніч страшна, як груша з бджолиною всередині” (з вірша “Немає нічого кращого за ніч цю”);
- межі: “ПОВЕРТАЮЧИСЬ ТИ ОПИНИВСЯ / В ПЕВНОМУ ІНШОМУ МІСЦІ / І ЖОДНОЇ / МЕЖІ НЕ ЗНАЙШОВШИ / ПОВЕРТАВСЯ ВСЕ ДАЛІ / Я ВЖЕ ДУМАВ / ЩО ТИ НЕ ВЕРНЕШ” (“Інтермедія”).
Інтермедія — це невелика комічна сценка на одну дію, що розігрується в перервах між серйозною бароковою драмою, найчастіше великодньою. Вірш “Інтермедія” Леоновича розпочинається роздумами про втрату, що все більше переростають у тугу й відчуття глибокої, аж до бездонности, пустоти:
ТИ ПІШОВ НАДОВГО
Я ЩЕ ДОСІ БАЧУ СПИНУ ТВОЮ
ЗАГУБЛЕНУ В КОРИДОРІ
І ТІНЬ ТВОЯ ЗАГЛИБИЛАСЬ
В КОРИДОПОДІБНИЙ ТАНЕЦЬ
ЩЕ ДОВГО
ТВОЯ УСМІШКА МИНАТИМЕ ДВЕРІ
АЛЕ ТИ ВЖЕ ПІШОВ
ЗОВСІМ
ЗА ТВОЮ ВІДСУТНІСТЬ
ОСІНЬ ПОВОЛІ ВКРИВАЛА САМОТОЮ ПОДВІР’Я
ГЛИБОКІ
ЩО В НИХ ЗОРІ НЕ ЗАЗИРАЮТЬ
А ТІЛЬКИ ПАДАЮТЬ
ПО ТОМУ
ГОМОНІЛИ НАВКОЛО
ТЕРОРУ ЩОДЕННОСТІ
ЯКИЙ МОЖНА ЗНАЙТИ
У ПІСТРЯВОСТІ ПОШМАТОВАНИХ ГАСЕЛ
У тексті відлунюють есхатологічні мотиви: “сльози і зорі перетворені на сіль”; пророка, який “шукав свого голосу”; “вселенського збурення / коли годинник / майже все перетворив на пісок”. Сміх накладається на емоції жаху й абсурду (“весело але насправді уже / мертво”):
СУВОЇ КРИКУ
ВЖЕ ПОШМАТОВАНІ ЗБЛИСКАМИ
НАШИХ КРИВИХ
УСМІШОК
Сміх як вияв трагедії, яку неможливо ословити, гіркий сміх, як те, що залишається після “світової туги”:
І КОЛИ НЕ СТАЧИЛО СВІТОВОЇ ТУГИ
СТАЛО ДУЖЕ ВЕСЕЛО
БО ВСІ ПОБАЧИЛИ
З НЕБА
ЯК РОЗХРИСТАНИЙ АНАРХІСТ
МАРНО НА СЕБЕ НАКЛИКАВ
ЛЕТЮЧИЙ
П’ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ
ВСІМ СТАЛО СМІШНО
АЛЕ ВЖЕ СУТЕНІЛО
ТІЛЬКИ СКЕЛЕТ СОНЦЯ
ПОВОЛІ ВКРИВАВСЯ ПИСЬМЕНАМИ
САМОТНОСТІ […]
Осмислення межової ситуації між життям і смертю, ситуації, що не дає права вибору:
НАС НЕЛЕГКО БУЛО ВБИТИ
ПОВІР
КОЖЕН РОБИВ УСЕ ЩО МІГ
АЛЕ В ЦІЙ КОРИДІ
ХТОСЬ МАВ ПОМЕРТИ
ТОДІ МИ ВИРІШИЛИ ПОМЕРТИ РАЗОМ […]
Вірш “Інтермедія” як потік свідомости і як сповідь перед незнаним майбутнім, про що мовить закінчення поезії “АХ ЯК ХОТІВ БИ / ЗАКІНЧИТИ ЧИМОСЬ БІЛЬШ ПОДІБНИМ / ДО ПОВЕРНЕННЯ // АЛЕ ЯКЕ НАМ ДО ЦЬОГО ДІЛО”.
Наступний цикл “Відземелля” розпочинається з метафізичного образу саду. Сад постає як барокова декорація (“Цей сад де в’язне кожний твій парад / Його важке і пристрасне бароко”), за якою ховається підступ, зрада і самотність, що апелює до теми Юдиної зради Ісуса Христа в Гетсиманському саду. Прочитується мить молитви і саморефлексії (“Меланхолійний принц повільно в сяйві йдеш / Важке мовчання, наче лоно Діви”). Однак далі віра зазнає сумніву (“В саду твоїх фальшивих одкровень”), оскільки події в саду наближають до мук Христових: “У цім саду, де кровоточить день / В твоїх тілах, у час ілюмінацій / птахів і сонць, і стомлених сердець”.
Вірш “я не вірю”, продовжуючи попередній контекст, виявляє проблему пошуку правди через сумнів і впізнавання: “я не вірю / що той інший поет був тобою / доки я понищував його у собі”. Щоб впізнати когось потрібно побачити, але як дивитися і розпізнати у темряві? Ось тут з’являється химерний “чорний сміх”, що прикотився на “колесі ночі”. Проте саме тоді на тому колесі виростало дерево, де “на кожному з тисяч листочків / стояло маленьке твоє ім’я / зі свічкою в руках”. Довкола того світла з’являється хтось, хто шукає “сліди”: “а вже довкіл того дерева / ходив один / що шукає твої сліди / і не може знайти їх навіть в собі”.
Ніч проникає в людське життя, виявляючись як на рівні чуття (“це зима і тобі в ній не видко”), так і на підсвідомому. Стерта межа між сном і смертю: “Ви всі спите. Ваш сон і ваша смерть / Сплелись в обіймах на гербах і травах / І Місяць кровію наповнивсь вщерть” (“Ми блукаємо снами” з вірша “Ті, хто йдуть”; “Інакше я бігтиму, здираючи шкіру / крізь сон” із вірша “Ла-Манш”; “Можна, проте, зручніше / вмоститися у тому сні, який довезе нас до / цього міста, до цього світла, до цих доріг, до / цієї втіхи […] А так залишається просто / чекати, вже чуючи поруч світ, але ще / не розплющуючи очі, на підступах залишаючись” із вірша “Останні”; “Вночі всі живуть на небі” із вірша “Полтава” тощо).
Мотив ночі і сну виявляє метафізичний вимір людської свободи: “Якщо вдасться прокинутись ‒ якщо тільки / хотіти прокинутись, ‒ якщо, отже, вийти з усіх тіл почергово ‒ опинитися у тісній кімнаті” (з вірша “В тісному контакті”), (“Хтось невпинно спить, щоби бачити бажане” з вірша “В тихому подиві”).
Наступний текст зображує поширену для поетів-романтиків бурхливу течію життя, на якій човен намагається втриматися і віднайти берег: “Пристань до берега. На мокрому піску / Приспи свій біль; най він тебе рятує / Від тебе й від життя...” (пор. у Левка Боровиковського “Нехай човен мені буде замість домовини” (“Рибалка”). Але, зрештою, бажання сповільнитися і забутися на березі виявляє у Миколи Леоновича момент смерті: “Не човен, а труна; сю ніч тебе сколов”. У вірші “Не забувати про мізерність ремесла” — це мотив сну як забуття, коли людина повністю віддає себе в руки долі, пливучи за течією: “А то засни в своїм старім човні / Він сам пливе, йому не треба сили”. В іншому вірші Микола Леоновича ліричний герой мовить: “Коли я помру / кров моя стане великим човном / і попливе рікою до моря, а далі / знайде собі острів у океані”.
У вірші “Повільне кіно” ліричний герой роздумує про сповільнення ритму світу, порівнюючи з ефектом уповільнення у кіно (“В повільному фільмі ніхто не розіб’ється / на машині, ніхто не запізниться на літак / В повільному кіно навіть квіти з / дерев ледь облітають). Повільне кіно як спосіб буття, що “проникає / під шкіру і рухається там / уривками, доки кліпне повіка”, і як споглядання за довколишнім світом, як спосіб бути очевидцем і як спосіб бачити світ у найменших деталях, що й, власне, дозволяє уповільнення: “Повільне кіно так затягує / що відмовитись від нього неможливо // А ви вже бачили своє повільне кіно? ‒ За вікном сьогодні показували”.
Дотичною є метафора мовчання як втеча в невідомість, себто в ніч: “Сісти в мовчання, наче у потяг / і їхати в ніч, що не має кінця”. Ліричний герой прагне забуття і сповільнення й у вірші “Річка”: “Падаєш з головою у темну воду / де річка майже спинила біг”. І ріка так само уповільнюється, співзвучно із настроєм героя. Сакральність тиші прочитується у поезії “Голоси янголів”, у якій стишення наближує до серця і позаземного та водночас виявляє силу промовляти:
У янголів нечутні голоси. Їхній резонанс
ти відчуваєш тілом, і вже здається,
сам говориш якось непомітно ‒
від серця ніби. І промовляєш ‒ до вечора, до
замкнених дверей, дворів, доріг,
до диму, в якому губляться взвичаєві
дива. І вкотре вже намацуєш ключі,мов знак того, що маєш іще дім.
На межі між двома світами, між “голосами янголів” і “царства шуму” з’являється метафора “тупцювання” — момент, коли затихають голоси.
[…] А тут у царстві шуму,
маєш своє місце. І навіть не твоє воно,
а так ‒ опосідаєш. І все готуєшся до
переходу, що називається інакше ‒
тупцювання.
Ці голоси, ти їх не чуєш
З метафорами мовчання і тиші співголосним є мотив молитви як внутрішньої стійкости у поезії з циклу “Володар трави”:
у молитві стоїш Мадонно
наче сниш у своїй царині
чи тікаєш кудись бездонно
або серце кладеш до скрині
[…]
Поезія “Вечір” наближує людину до розуміння есхатології неба: “Я ногами по небу ходив / як знайшов дорогу у цей четвер // І куди не підеш, усюди двері” (“Вечір”). Знову ж таки ліричний герой перебуває на певному шляху, однак метафора дверей натякає на самотність і розгубленість, адже йдеться, найімовірніше, про зачинені двері, ключів до яких немає.
У вірші “Йона” метафізика простору відображена в біблійній історії про триденне перебування пророка Йона у череві кита, і знову ж таки — перебування у череві Йона виявлене через мотив сну ліричного героя, від якого потрібно прокинутися, щоб відчути справжнє життя, вийти за межі комфорту, де можна “солодко” лежати:
прокинься: в одному тілі сховано інше,
в одному язику ‒ всі язики, прокинься,
годі вже чекати, час спускатись по
витертих сходах, час нарешті забути про
вікна і взяти собі те, що за ними
Поволі в опівнічних мареннях стирається межа між сном і між не сном:
Опівночі ти знову ходиш містом,
Де в темних вікнах ‒ привиди книгарень,
І постають, імляві і драглисті,
Відлуння твоїх цілоденних марень
(із вірша “Опівночі ти знову ходиш”)
Насамкінець зверну увагу на цикл “Нумерологія”, у якому тема часу і вічности осмислена крізь символіку чисел, починаючи із шести, де образи окреслені ще досить невиразно, начерками, фрагментарно. Вірш “Шість” можна вважати вступом у загальній концепції поетичного циклу:
[...] тебе не уб’ють за вірші
але шість вінків
ти пустиш у воду снів
допоки сніг не зійшов над землею слів […]
Під час читання наступних поезій циклу відчувається градація наближення до чогось невідворотного ‒ те, що лякає і манить водночас, мов самотність або навіть вічність, як у вірші “П’ять: подорож”:
[…]
Ні дарів, ні весла. І стоїш у своєму човні,
наче в лялечці сниш. А довкола ‒
безчасне, безкрає:
Обкраде і обійме, і скаже нечутно: твій хід.
І куди тут ходити? Скінчилися дні відривні;
і прогризено ніч, цю останню твою, до останку
[…]
Тут знову з’являється образ човна, але вже радше барокового, як такого, що залишилося людині після всіх днів, і вона не має куди ступити, бо довкола “безчасне” море вічности.
Наступний лаконічний вірш під назвою “Чотири: маленька нічна імпровізація” виявляє щось приховане, поєднане і те, що може бути втілене у снігові, позаяк йдеться про уявлення й спробу імпровізації:
а от уяви собі сніг
сніг ‒ це я і ти, чорне в білому
під ліхтарем, що ніяк
не згасне
Поезія “Три”, що нагадує жанр хайку, є асоціативним й, на перший погляд, недомовленим переживанням через відсутність когось, але й водночас переживанням метафізичної присутности:
Прецінь без тебе
сад потонув у траві
тобою буцім
Вірш “Два: варіації” виявляє час як “здатність бути поділеним на щось” (О. Фільц “Проблема часу в психологічному вимірі”). Людина тут дуже хистка, втрачає власний голос і сутність: “і за відсутності голосу / хочеться каменем стати / принаймні деревом”. Між рядками прочитується знайоме твердження, що часу немає, і це відображено через метафору “непрочитаних книг”:
Ніч минає у шепоті книг непрочитаних,
ліжко твердне, і тіло затерпне все,
і замість млості ‒
лункі секунди, тривожні.
Закінчення вірша апелює до метафізичного осмислення часу в поезії Івана Величковського (“Зеґар з полузеґарком” 1690 р.), який пише про години — денні і нічні, та про “минути” (хвилини) усіх — спільного всеосяжного часу (“минут всѣ времена”), а також “минути” злих (“минет слава”) і “минути” добрих (“минут хоробы”) ‒ часу як поняття справедливості. В Миколи Леоновича особливо звучить мотив тривожних нічних і до того ж лунких секунд. Можна здогадуватися, коли людина звертає увагу саме на секунди свого тривання, коли рахує час не годинами, а секундами ‒ тим найменшим відліком ‒ миттю... Здається, що ліричний герой на грані екзистенційної кризи у прагненні осягнути тривкість ‒ тут і тепер.
І саме в цей момент розпочинається останній і найбільший вірш циклу “Нумерологія” ‒ “Один”. Спочатку ліричний герой переживає самотність і порожнечу, недостатність власного “я”: “я один / і від того важче / писати верлібри / від того важче / дихати / важче / ходити / краще ділити / повітряний стовп / на двох […]”. Утім, згодом прочитується самоцінність власного існування:
один ‒
це не половина, затям
один ‒ це все,
що ми маємо тут,
тепер […]
І в цьому розумінні неподільности себе у подільному часі з’являється мотив дороги у біблійному дискурсі одкровення: “смак одкровень / не буде солодким / цей смак / спокуса / завжди трохи гірка”; тіла як дому: “мій дім став твоїм відтоді / відколи мій дім тотожний / моєму тілу / тілу подорожнього”; ключа як істини: “у тебе є всі ключі / від усіх дверей”; життєвих перепитій як стигм: “дай долоню свою розгорни шляхи наче стигми”; вічної ночі: “і один я блукав крізь ніч цю вічну” тощо. У прийнятті світу і себе, навіть разом із болем, ліричний герой осягає сенс свого шляху і власну цінність на ньому, ‒ через віру і дослухання до свого серця:
і тому
я вірю
й мовчу
й болить іноді серце:
колись міг здогадатись тільки, де воно є
[…]
Людина наче пробуджується зі сну й через чуттєвість повертається до реального буття себе, адже, як писав Василь Стус: “Якщо болить серце ‒ тобі, друже, поталанило”.
01.12.2025