Право і претензія

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

У львівському видавництві «Апріорі» вийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». Автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. Якщо у традиційному суспільстві його сильніші члени допомагали слабшим з власної волі, то з постанням піклувальної держави вона стала централізованим дистриб’ютором допомоги, що швидко перетворилася в очах підопічних з акту милосердя у їхнє «законне право». Нині в інфантилізованих громадян є великі проблеми з розумінням різниці між «правом» і «претензією» – як і з усвідомленням того, що в цей «комплект» має входити ще й обов’язок...

Турбота про слабких і нужденних існувала в людському суспільстві з непам’ятних часів – зрештою, і серед неандертальців, нашого еволюційного відгалуження, були такі, що прожили багато років, приміром, після втрати руки, а отже, точно залежали від інших. Усі основні релігії закликають до співчуття ближньому, і недаремно поява Ніцше, який ігнорував цей принцип, надаючи перевагу силі, боротьбі та відсутності відповідальності, провістила Європі кризу і катастрофу досі не бачених масштабів. До того ж традиційні релігії вчили людину більш-менш терпляче зносити те, в які обставини кидає її життя, і це не лише легітимізувало нерівність та можливість «експлуатації», а й діяло як соціальний транквілізатор гігантських масштабів. Хто не уявляє собі цей феномен, у Європі давно вже зниклий, нехай поїде і подивиться на Мумбаї з його мільйонами жебраків і мешканців нетрів: попри те, що вмісту гаманця якогось іноземця з головою би вистачило на цілий рік життя, у місті не лише не вбивають, а й, по суті, не крадуть. Тобто соціальне примирення – це не автоматичний результат згладжування соціальної нерівності, а, певною мірою, стан душі. Етика міщанства з його легітимізованим прагненням «поліпшити життя» і дарвінізм, зокрема й соціальний, згідно з яким боротьба і конкуренція поліпшують світ, у тому числі й світ людей, ущент зруйнували цей споконвічний стан речей (геть не дивно, що ХІХ століття принесло у біологію саме дарвінівський поворот – ідеться про певну соціоморфну проєкцію суспільства та його способу функціонування на живу природу, тобто, по суті, про форму самолегітимізації і самообожнювання суспільства, про що автор уже не раз писав – однак це зовсім не означає, що у природі й суспільстві жодної конкуренції не існує або що вона не може мати позитивного ефекту). Новий стан речей уможливив вибух виробництва і технологій, проте водночас перетворив колись спокійне функціонування суспільства на безустанну конкурентну штовханину із різнобічним лобістським тиском, який замінив війни із зовнішніми ворогами, що їх вела середньовічна держава.

Також усі традиційні релігії підтримували акти милосердя, що трохи вирівнювали різницю між людьми і допомагали найслабшим із них вижити. У наш час проблема виникає тоді, коли такі акти припиняють вважати похвальними, але аж ніяк не само собою зрозумілими, – й коли підопічні раптом починають претендувати на милосердя, якого зазнали раніше, мотивуючи це своїм «законним правом». Дистриб’ютором таких матеріальних дарів стає вже не конкретна особа або місцева чи церковна громада, а держава, причому громадянин тепер ані гадки не має про те, куди дівається його внесок, як і всі інші стягнуті з нього податки (із милосердними вчинками, годуванням голодних, вдяганням бідних і т. д. у більшості людей пов’язане сильне почуття радості, можливо, трішки підкріплене задоволенням від того, що вони не обдаровувані, а дарувальники; внаслідок централізованого розподілу милосердя це почуття цілковито втрачається, і в результаті чимало людей більше люблять свого пса, який вдячно крутить перед ними хвостом, аніж ближнього свого, що доволі прикро). Справжня солідарність може діяти лише у малих, «доступних погляду» спільнотах, де ми конкретно бачимо, куди йдуть наші дари. До того ж усяка допомога, щоби бути ефективною, мусить мати особистий характер. Централізований розподіл допомоги (якої хочуть усі – чому ні, якщо вже пропонують) за принципом «садової лійки», напевно, може один раз порятувати службовця, якому повінь знищила будиночок, але традиційним соціально-марґіналізованим верствам не допоможе, навпаки – як уже згадувалося, ще міцніше прив’яже їх до їхнього місця в суспільстві. Окремі на диво успішні спроби, як-от у нас – ревіталізація ромського кварталу у місті Духцов зусиллями Станіслава Спурного, – базуються саме на особистому контролі, особистих стосунках між «патроном» і «клієнтом», кожен з яких має тут свою користь і свою частку відповідальності.

Право і претензія, або

Що Доля нам приділила

Із розумінням різниці між «мати право на щось» і «претендувати на щось» останнім часом почалися великі проблеми. Уже взагалі не йдеться про те, чи має обдарований індивід з бідної суспільної верстви доступ до освіти, а згодом – до роботи у державних установах: проблематично стає задовольняти претензії на рівність там, де від природи її нема. Чи має сліпий «право» їздити автомобілем? І якщо теоретично так, то чи може він також претендувати на надання персонального водія за державні кошти? На кого я маю поскаржитись, якщо в мене не виходить лазити по канату? На батьків – за погане виховання спортивних навичок? На школу – за недостатні тренування? На державу – за те, що за цим недогледіла? Вимагатимуться від них, звичайно ж, не вибачення, а гроші, тобто збільшена частка при розподілі влади і споживання. Американські прецеденти починають в облудній формі виринати і в Європі, викликаючи цілком справедливе питання – чи не стане таке акцентування індивідуальних «претензій» без жодних внутрішніх гальм значно більшим каменем спотикання, ніж колись – бурмотіння чорних попів про бідність і покору як угодне Богові явище? Та обставина, що кожне «право» чи «претензія» неодмінно тягне за собою і «обов’язок», у більшості населення випадає з уваги, точнісінько як у дітей молодшого віку.

Традиційні системи мислення, від релігії і грецької трагедії до різних езотеричних наук, завжди наголошували на тому, що людина не повинна радикально опиратися своїй долі, тобто комплексу своїх життєвих обставин, а натомість має якось творчо оптимізувати своє життя і діяльність: якщо у когось волею Долі після аварії паралізовані ноги, він мав би займатися, скажімо, японською каліграфією, а не стрибками у висоту (є тут і зворотний бік: жодна людина від природи не вміє літати, і при послідовному застосуванні такого підходу не виникло б авіації). На жаль, людська психіка має властивість прагнути того, чого б індивід за природного ходу речей не мав, – ці бажання скеровані, так би мовити, «проти шерсті буття»: гомосексуалісти хочуть мати дітей, простачки – університетський диплом, товстуни – елегантну фігуру. Чи можна взагалі комусь відмовити у дипломі, якщо кожен «має право на освіту»? Нинішня практика показує, що не можна – із особистим асистентом його абсолютно точно може здобути 99% населення. Чи може чверть населення бути особистими асистентами інших? Методика позитивної дискримінації, що активно застосовується й у США та Індії, працює супроти принципу підвищення за заслуги: квотування будь-якого штибу – це метод, по суті, середньовічний і, як наслідок, – демотивуючий (не кажучи вже про те, що таким чином із лав тих, кому збиралися допомагати, відбирають «хитромудріших» й зовсім не обов’язково потенційно талановитіших осіб). Активно його застосовував і комуністичний режим, і йшлося не лише про дітей «робітничо-селянського походження» – в СРСР преференції нерідко робилися й за національною ознакою. Сьогодні, якщо в тій чи іншій професії не набереться необхідного мінімального відсотка працівників певної національності чи з певної соціальної верстви, це не можна потрактувати інакше, ніж як дискримінацію. Можливо, варто тут нагадати, що це слово походить від лат. discrimen – «розрізнення». Те, що заведено називати equal opportunity, «рівними шансами», насправді стає equal proportion, «рівним розподілом». Ліквідувати одну дискримінацію запровадженням іншої – це, як у тому прислів’ї, «чорта дияволом виганяти» (звичайно, все зводиться до того, чого ми, власне, від суспільства хочемо – максимальної ефективності чи пропорцій заради пропорцій: відверто собі в цьому зізнатися – питання елементарної сміливості).

У багатьох суспільствах інвалідність різних типів веде чи вела до більшого, ніж у здорових, соціального зростання – в єгипетському Стародавньому царстві державні посади нерідко обіймали люди з ахондроплазією, тобто карлики, як видно з тогочасних зображень (причини цього нині з’ясувати вже неможливо). Ацтекський володар Монтесума, окрім тварин, тримав у своєму звіринці цілу експозицію по-різному спотворених людей, і чимало батьків навмисно «підправляли» зовнішність своїх дітей, щоб ті потрапили на ці привабливі, «теплі» місця і стали впливовими – а потім лобіювали інтереси своєї родини або села. В Індії досить часто можна побачити навмисно скалічених дітей, що куксою руки можуть хіба що зловити й віднести монетку – здоровим би, мабуть, ніхто нічого не дав. На одному з тамтешніх ринків я бачив святково вбрану дівчинку-мікроцефала, мати якої презентувала її «танці» як досвідчений імпресаріо – і рупії сипалися дощем; чоловік, який жебрав поруч, не дістав майже нічого, хоча кожному було видно, що він безногий. І в деяких американських університетах вигідніше бути, скажімо, кольоровою інтелектуалкою-лесбійкою на візочку. Паралельно з цим культивується ідол щасливої і гарної людини з рекламних бордів – надто досконалий, щоб до нього хтось міг дорівнятися. Знову формуються два полюси, що концентрують на собі увагу, – треба бути або голлівудською зіркою, або тетраплегіком, який тренується у стрибках із жердиною; пересічний громадянин із черевцем і лисиною – постать сміхотворна (якщо облишити ті короткі миті, коли «звичайна людина» потрібна задля голосу на виборах).

А як щодо доходів? Чи не мали б вони бути всі однакові? Якщо хтось є кращим програмістом, він що – і людина краща, чи має більший, ніж в інших, шлунок? Чи не мали б усі володіти й рівною кількістю майна? Кожне суспільство деякі компоненти звичайного емоційного складу культивує і підтримує, а інші – тлумить (ось наприклад – чи не є парламентаризм ритуалізованою і розвиненою формою сварливості? У ХІХ ст. в парламентах і бійки не були рідкістю). Так, нацистська Німеччина, переходячи будь-які межі, культивувала відразу до всього «чужого», що в людей, які традиційно живуть малими спільнотами, є вродженою, – сьогодні ж цю рису справедливо тлумлять, інакше в умовах нинішньої кількості й розмаїття населення ми не змогли б спокійно уживатися між собою. І навпаки, вітається заздрість, колись – один із семи головних гріхів (ще одним улюбленим заняттям люду є описувати, скільки всього він втрачає, бо ж його, як той горох при дорозі, «хто не йде, той скубне»). Якби наслідком були снага до роботи і прагнення дорівнятися до об’єкта заздрості, остання точно була б потужним двигуном для працьовитості й трудових подвигів (в Японії так і є). Якщо ж вона стане двигуном для експропріації статків успішніших громадян, не важливо – поступово чи за один раз, – то цей шлях, вочевидь, поведе не до загальної дистрибуції достатку, а до загальної дистрибуції нужденності, за винятком привілеїв для дистриб’юторів.

Переклала з чеської Олена Крушинська

Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20 наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському пресклубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні минулого року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Вслід за «Чоловіком...» вона виборола перше місце у «Книжці року – 2020» у тій самій номінації. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки, ексклюзивно – публікує «Збруч».