Прокляття вільного часу

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

У львівському видавництві «Апріорі» вийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». Автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. У трудоголічно-споживацькому суспільстві вільного часу не буває, а якщо він у когось раптом і є, то зізнатися в цьому означало б отримати тавро нікчеми та ледаща: нині потрібно або повністю впрягтися у робоче ярмо, або стати маргіналом, цілковито з нього випавши. Вихідні та відпустка мають бути щільно заповнені рекреацією, про яку дбає ціла індустрія. Людина немов боїться лишитися з собою наодинці...

Мрія Маркса про те, що робітник майбутнього, швидко виконавши свою денну норму, читатиме на дозвіллі Платона або ходитиме на полювання, сьогодні, у принципі, стала досяжною, хоч я особисто не знайомий ні з ким, кого б ця комбінація занять справді потішила. З якоїсь незбагненної причини перехід до «суспільства вільного часу», про яке мріяли суспільні реформатори, так ніколи й не відбувся. Уже Бенджамін Франклін наприкінці XVIII ст. говорив, що якби кожна людина чотири години на день робила щось корисне, решта дня залишалася б їй для відпочинку і щастя – щось у цьому є. Вільний час почали «споживати», а забезпечення занять для дозвілля стало самостійною індустрією (у селянина «відпустка» могла бути хіба що у перерві між годуванням худоби – домашніх тварин, як відомо, «вимкнути» не можна). Проведений за роботою час, що тепер за контрастом із «рекреацією» на дозвіллі вважається «убитим», від початку ХХ ст. ніколи не був меншим за 8 годин (варто замислитися над тим, що приблизно ще стільки ж людина проспить, а значну частину решти часу витратить на добирання на роботу та неуникні домашні клопоти). Можливо, переломним моментом став 1935 рік, коли Ф. Д. Рузвельт відкинув пропозицію переходу країни на шестигодинний робочий день, – ера трудоголізму як нової форми одержимості могла розпочати свою ходу. Суспільна верхівка здебільшого хоче мати все, що є найпринаднішого в суспільстві, – бенкети, коштовності, наложниць, породистих коней; нині це однозначно зайнятість і аж ніяк не вільний час. Сьогодні той, хто зізнався б, що має досить вільного часу, негайно б отримав репутацію ледаща й нікчеми – отож, якщо він раптом його і має, то ретельно це приховує, як-от раніше єврейський торговець ховав свої скарби перед загрозою погрому. Безробітні, в яких увесь час – вільний, є прокаженими нашої доби. Якби діяльність державних установ була раціоналізована так, як діяльність приватного бізнесу, безробітних було би ще набагато більше, але цього з різних причин допустити не можна: ціла армія залежних від держави осіб, які, на відміну від безробітних, мають почуття власної значущості, є надважливою опорою для державної влади. Дуже легко можна уявити суспільство, де одна половина наглядає за іншою, яка її живить, – зокрема читає і прослуховує електронну кореспонденцію довіреного їй державою стада, контролюючи, чи не чинить хтось із баранів та овець чогось неналежного.

Вільний час споконвіку викликав певні підозри; як кажуть німці, «Müssiggang ist aller Laster Anfang», «неробство – початок усіх гріхів»: збитошні діти колись отримували суміш гороху й золи із завданням розділити ці два інгредієнти. Та хоч минула епоха й була такою «кальвіністською» у теорії, різноманітні релігійні свята й зимові вечори забезпечували людям купу вільного часу і можливостей для саморефлексії; зрештою, пустельництво, а значною мірою і чернецтво були формою культивації таких «вихідних» (додамо, що слово «школа» походить від грецького schólé, що первісно означало вільний час між військовими вишколами для молоді, коли можна було займатися, приміром, філософськими роздумами). Залишмо поки що осторонь питання, чи можна було б і до якої міри розділити одну роботу між більшою кількістю людей і так розв’язати проблему безробіття – по-перше, висококласних працівників зазвичай бракує (звідси і прагнення використати їх по максимуму), а по-друге, вже фабриканти ХІХ ст. розуміли, що та сама людина не виконає за 15 годин значно більше роботи, ніж за 8, і цю другу цифру сміливо можна було б скорочувати ще. Цікавішим є питання, чому скорочення робочого дня не вимагають «знизу», скоріше навпаки – здається, що вільний час, перебування наодинці з собою людей обтяжує, і якщо він таки залишається, треба його весь заповнити чимось всепоглинаючим – наприклад, катанням на водних лижах. Як казав Постман, «розважаємося до смерті» (йдеться про американського письменника, критика, теоретика медій Ніла Постмана та його книжку «Amusing ourselves to death», що вийшла 1985 року. – Перекл.) – і згадаймо, який бідний репертуар самозабуття і який скромний ярмарок суєти пропонувало телебачення його днів супроти електронних медій сьогодення!

Згідно з євангельською настановою бути або гарячим, або холодним, але не літеплим, нині потрібно або повністю впрягтися у робоче ярмо, або цілковито з нього випасти. А якщо хтось волею долі працює неповний робочий день чи на пів ставки, то його найпалкішим бажанням є перейти на повну зайнятість. Відповідно налаштовані й різноманітні форми страхування. Якби ж хтось хотів присвятити себе науці або мистецтву, а на прожиток, аби не потрапляти у залежність від адміністративних грантових оргій, заробляти, працюючи на пів ставки (за прикладом святого апостола Павла, який суміщав проповідництво з виробництвом наметів), то незабаром сплакав би очі над тим приробітком: «хорошим портом приписки» вважається лише якась престижна інституція, і щоб тільки утриматися в ній, треба віддати на це всю свою життєву енергію. В суспільстві сучасного типу заборонено добровільно бути не лише бідним (у такої особи, як-от раніше – у єретика, відповідні органи швидко відібрали би дітей, щоб вони отримали належне виховання), а й скромним. Ці нібито банальні факти не зашкодить іноді пригадати.

Переклала з чеської Олена Крушинська

Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20 наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському пресклубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні минулого року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Вслід за «Чоловіком...» вона виборола перше місце у «Книжці року – 2020» у тій самій номінації. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки, ексклюзивно – публікує «Збруч».