Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».
У видавництві «Апріорі» готують до друку книжку відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі». У ній автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. Вибрані уривки з книжки будуть опубліковані на «Збручі». І почнемо «з кінця»: у передостанньому розділі «Європи і решти світу» Комарек порівнює «шлях до вгасання», яким прямує західне суспільство, із життєздатнішими системами функціонування ісламського світу та Китаю, що вже починають «тиху колонізацію» Європи. Окрім ісламського, китайського та індійського «викликів світові», він описує окремішній світогляд іще однієї, надто добре знайомої нам країни, аналізуючи його засади.
Хоча сьогодні західний світ знову понадміру переймається Росією, ідеться скоріше про інерцію багаторічних холодних воєн – справжнім і значно більшим викликом для світу, беззаперечно, є Бразилія, та з огляду на те, що це єдина з-поміж перспективних країн, з якою автор не знайомий з власного досвіду, у книзі вона не розглядається.
Є одна обставина, що дуже ускладнює розуміння Росії для європейців. Якщо взяти китайця, який виглядає, говорить і пише виразно інакше, то зрозуміти, що мислить і поводиться він також інакше, – не проблема. Що ж до росіянина, який має цілком європейський вигляд і говорить цілком зрозумілою (принаймні для чехів) мовою, то принциповою помилкою буде не усвідомити, що за способом мислення, поведінкою і системою цінностей він відрізняється від нас не менше, а може, й більше, ніж іранець (саме з Іраном у Росії є багато точок дотику – у сприйнятті багатства, дружби, гостинності, ставлення до начальства тощо). З цього постає розуміння Росії як «невдалої» Європи (те саме почуття, тільки меншою мірою, у європейців буває щодо Америки), хоч ідеться про щось зовсім інакше й самобутнє – так само кішка не є «псом, що зійшов на пси». Це явище, що нагадує феномен мімікрії у світі біології, завжди призводить до невдоволення і гніву з боку Заходу, який проєктує власний світогляд туди, де його нема і ніколи не було.
Сірая Русь, так само, як і Китай, суспільного устрою західного зразка не прагне. Вона прагне «суворого, але справедливого» царя-самодержця, який триматиме під контролем своїх бояр-олігархів і перед яким тремтітиме від страху цілий світ, особливо Захід, що його тут вважають «гнилим». Росію неможливо правильно зрозуміти без візантійської великодержавної легації: «два Рими впали, третій стоїть, а четвертого не буде», – писав колись монах Філофей князю Василію ІІІ, батькові Івана Грозного. Розуміння себе як «святої Русі» та відчуття моральної переваги над рештою світу, що з цього випливає, аж ніяк не мусить подобатися іншим країнам (Америка також має подібне відчуття, лише з інших причин) – але не можна забувати про них та про їхнє міцне історичне коріння. Недарма хан Батий, здобувши Русь, звільнив «християнських шаманів» від данини з умовою, що вони молитимуться за його здоров’я та благополуччя, – це ще дужче поглибило традицію взаємозв’язку духовної і державної влади. Трохи перебільшуючи, можна сказати, що Русь тримається на магічних діяннях своїх священників: коли 1941 року німецька армія наближалася до Москви, Сталін звелів випустити з таборів кількох попів, ті вдалися до чарів – й невдовзі фронт обернувся навспак. Уявлення, що Росія спасе світ, жодним чином не послабилося у зв’язку з тимчасовим гнобленням православ’я за комунізму. У своїй марксистській версії це уявлення теж спочатку було досить вірулентним – недаремно комісара Луначарського друзі прозвали «святим Анатолем».
Росія, як і Америка, має схильність до витворення «імперії», при цьому американська імперія має скоріше ідейний і торговельний характер, а ось російській ідеться про суворий фізичний вплив і територіальні питання – на одному кінці «збирання російських земель» колись зупинилося на Тихому океані, на іншому, зрештою, аж біля нашого Аша і Маґдебурга. Розглядаючи імовірного супротивника, Росія оцінює насамперед його силу й рішучість. На якому щаблі між холодною і «гарячою» війною не зупинився б нинішній конфлікт Заходу з Росією, варто розуміти, що обопільне внутрішнє налаштування на суперництво за країни, що досі «вагаються», створює для цього певним чином «невідворотні» передумови. Гантінґтон вважав православний культурний округ самостійною одиницею в рамках «зіткнення цивілізацій», і я лише запитую себе: це він виявив стільки прозірливості у ті часи, коли всі думали навпаки, – чи, може, надзвичайна авторитетність і повсюдне поширення його книжки допомогли втілити цей та інший аспекти його ідей?
[Ідеться про резонансну книжку американського політолога і соціолога Семюела Гантінґтона «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку», видану 1996 року. Якщо ХХ століття було добою зіткнення ідеологій, то ХХІ століття, на думку Гантінґтона, стане добою зіткнення цивілізацій або релігій: у світі після холодної війни ідеологічні й політичні відмінності відійдуть на другий план, а головним джерелом конфліктів стануть відмінності цивілізаційні, які формувалися століттями і є фундаментальнішими; релігія розділятиме людей більше, ніж етнічна приналежність. Серед дев'яти цивілізацій теперішнього світу, що їх виділяє Гантінґтон, є і «православно-слов’янська», – Z].
Удегейці – мисливська безписемна народність на Амурі, – ще за часів Першої світової війни казали: «Білі мають книги, в яких написано все, що станеться на світі, і згідно з ними ведуться війни...».
Взаємна нездорова «зацикленість» Заходу і Росії робить значення цієї країни, яка, окрім фольклорних, мистецьких і деяких наукових досягнень, виділяється хіба що своєю військовою технікою і живе в основному за рахунок експорту сировини, більшим, ніж воно є насправді (цікаво, що демографічні проблеми етнічних росіян – такі самі, як і у європейців, хоча країна у безлічі аспектів виглядає зовсім інакше; також Росія – це єдина країна, де середня тривалість життя чоловіків знижується: чимало жінок марно шукають собі партнера, тому що потенційні кандидати уже померли внаслідок нещасних випадків, стали жертвами алкоголізму або сидять у тюрмі).
Тим часом перед Європою постає дуже важливе питання – а де б мало зупинитися «збирання європейських земель» у східному напрямку? У Карпатах? На Дніпрі? На Уралі? Чи, може, теж на Тихому океані? Підписання угод про асоціацію між ЄС та Україною, Молдовою і Грузією породжує запитання, до яких меж на Сході тягнеться Європа – адже укладати такі угоди без наміру і перспективи колись долучити ці країни до ЄС не мало би сенсу (щодо Прибалтики з її виразно «західною» традицією таких питань не виникає). Майже п’ятдесятимільйонна Україна з абсолютно іншою політичною традицією східного типу (легкість утворення озброєних загонів самооборони, локальне панування олігархів, майже відсутній «середній клас») одного разу стане для Євросоюзу вельми проблематичним куснем, перетравлювання якого може бути складним, якщо не фатальним. Ідеться здебільшого про питання «стилю» – дві різні системи функціонування суспільства, кожна з яких є діючою, але по-своєму, неможливо достатньо добре зліпити докупи.
Згаданий перелік країн-кандидатів виводить на яв одну цікаву тенденцію: фактично Євросоюз поширюється лише на країни з християнською традицією (Грузія – це своєрідний анклав у загалом мусульманському регіоні), причому сам він розгнівано знищує будь-які сліди конфесійності (щоб опіум для народу поступово зник, і народ одурманювався лише препаратами, які отримали державну ліцензію). Вступ у ЄС Туреччини, технічно і юридично дуже прогресивної та цілком успішної, провалився, і мова про нього, напевно, вже не йде. У випадку Грузії, яка дуже прагне стати членом ЄС, постала б іще одна проблема – вклинена в Азію, вона не має з ЄС жодного спільного кордону. Куди, власне, сягає чи хоче сягати Євросоюз? Сьогодні зрозуміло, що до Марокко ні, і до Росії теж ні: там, вочевидь, виникає нова залізна завіса, якщо не багаторічне поле битви. Чи вдасться за допомогою суто економічних засобів і маніпуляцій з грошима й адміністративним управлінням впоратися з регіонами, де розбійницька і загалом східна традиція досі жива?
***
Для чого (мабуть) потрібна холодна війна?
Християнство, власне, було розділене від самого початку, хоч офіційний розкол датується аж 1054 роком. Задовго до цього два його полюси копіювали ідейний антагонізм грецького і латинського світу. Порівняно з Заходом, Схід є доволі архаїчним, і залежно від оптики погляду ми можемо трактувати це визначення або як «автентичний», або як «відсталий». До Заходу він приставав лише у періоди найгірших криз чи загроз – від підписання церковної унії на соборі у Флоренції (1439) до падіння Царгорода (1453) минуло лише 14 років, і на Сході цю унію так ніколи по-справжньому й не прийняли (тогочасне прислів’я твердило, що візантійським християнам турецький тюрбан миліший за папську тіару). Напруга, яку попервах розуміли і сприймали як релігійну, поступово поширилася на різні сфери життя, з релігійністю особливо не пов’язані. І недавнє наближення Росії до Заходу, що протрималося якихось 22 роки (1992–2014), причому задовго до закінчення цього періоду було лише удаваним, – явище в історії абсолютно одиничне. Пригадаймо, що перша холодна війна тривала 44 роки (~1947–1991, хоча в останні роки вона значно послабилася), тобто була чимось «стабільним» і «звичним» – на цьому тлі минула вся моя молодість.
Те, що з точки зору Росії, де ось уже кілька століть побутує розкол на «прозахідно-налаштованих» і «традиціоналістів», ця ситуація є цілком прийнятною, добре помітно, коли дивишся на усе це збоку. Якщо ж дивитися на ситуацію зсередини, стає трохи важче зрозуміти, чому Захід пішов на нову холодну війну з такою охотою, адже він теж має численні внутрішні сили, що з часом могли би спричинити його деструкцію. Але погляньмо уважніше: завдяки поновленню ворожнечі замість суперечок із ґендерними експертами щодо того, яким би мав бути гарантований відсоток третьої статі в американській морській піхоті й де треба розбудувати для неї окремі туалети, раптом починаються дискусії про те, яку нову зброю треба закупити, як підвищити чисельність чоловіків і де взяти здібних офіцерів. Так само й інші заходи, що у повністю мирних умовах нескінченно б відкладалися і безуспішно обговорювалися, можна, посилаючись на гостру зовнішню загрозу, вирішити одним розчерком пера, без ускладнень і тяганини (насправді трагічно, що Європа вже не в змозі самостійно себе забезпечити у військовій сфері). Таким чином, «мирна» холодна війна багато в чому сприяє внутрішній єдності кожної зі сторін – зазвичай цей фактор залишають поза увагою. Звичайно, така війна дорого обходиться, якщо порахувати витрати на зброю і пропаганду, але ж не тільки державна машина, а й інші механізми – приміром, реактивний двигун, – передбачають витрати у процесі експлуатації, і навіть значно більші. Держави, що вступили у холодну війну, надовго зациклюються одна на одній, кожна з них вимальовує карикатурний образ суперниці, тож з одного боку опиняється занепадницький гурт сексуальних збоченців, який тільки й мріє, що розкласти і знищити традиційні сімейні цінності, а з іншого – брутальна азійська орда, яка тільки й мріє, що потоптати своїми брудними чобітьми усі права і свободи. Щодо культури кожна сторона теж упевнена – країна-суперниця ніколи нічого порядного не витворила, а лише копіювала чи перекручувала її, праведної сторони, здобутки (до того ж комп’ютер і візантійський хорал – досягнення доволі відмінні між собою; хто оцінить перше, той рідко коли оцінить друге).
То чи не йдеться тут, якщо дивитися глобально, про доволі банальну штурханину в рамках «розколу у християнстві», на учасників якої, разом узятих, у майбутньому чекають й інші зіткнення – з ісламським світом, зі світом Далекого Сходу, зі світом Африки?
Переклала з чеської Олена Крушинська
Фото Яна Заторського
Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20-ти наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському прес-клубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.У квітні ж цього року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що незабаром вийде в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки знов ексклюзивно – публікує «Збруч».
30.08.2020