Упродовж останніх двох десятиліть на всій планеті завзятість до роботи надзвичайно виросла – аж до несамовитого «робочого шалу», нагадуючи те, що Карел Чапек у своїй «Війні з саламандрами» описував як «сухотні рум’янці на обличчі людської цивілізації» в епоху найбільшого підйому саламандр. Людство забуло, що до праці невід’ємно належить і протилежний полюс, на якому зосереджені спокій, перепочинок і піднесення душі, як-от у традиційний єврейський шабат – тепер він настав якось вимушено.
Уперше за тридцять років дійшло до заходів, що не підвищують ВВП, а навпаки, жахливо його знижують – останньою акцією цього роду, тільки у значно менших масштабах, було ініційоване Гавелом закриття збройових заводів.
Провідними інтелектуалами у середньовіччі були теологи, у ХІХ ст. – націоналістично орієнтовані мовознавці, на початку ХХ ст. – расові антропологи, в його кінці – економісти; нині ж естафету переймають вірусологи та епідеміологи – притаманна Новому часові єдність науки і держави знову посилюється.
Останні років п’ять важко було про щось писати, позаяк ситуація в суспільстві, що в економічному плані буяло, а в цілому іноді нагадувало нескінченний фестиваль споживання, була весь час однаковою й у певному сенсі безвихідною: на вікенд поїдемо на лижі у Валле д’Аоста, потім, на Новий рік, «відірвемося» в Ісландії і з’їмо там манго – але мусить бути «біо-», з наліпкою Fair Trade і з південного схилу; так само нестримно буяли різноманітні тренінги із самовдосконалення на кшталт «прийми свою внутрішню дитину», аби наш проєкт «усе – собі коханому» був реалізований на всі сто.
Повсюдно ширилися страх і побоювання будь-яких змін, адже було ясно, що вони вийдуть на гірше, – а водночас зростало прагнення зберегти, продовжити нинішній стан: антидепресанти ковталися цілими жменями, найчастішою психічною проблемою молоді, окрім депресії, був хронічний тривожний невроз – на рівні несвідомого людина вже здогадується, що халепа наближається, проте її свідомість ще не бажає цього знати.
Більшість суспільств в історії вважали скромність чеснотою, а марнотратство – гріхом, ми ж обернули це навпаки: мрії екоактивістів та їхньої нової пророчиці збулися швидше і цілком інакше, ніж вони собі уявляли, – не минуло й року від початку кампанії. Кількість викидів в атмосфері – найменша за дуже тривалий час (а ось пластикових упаковок, навпаки, споживається значно більше), і якщо 28 лютого цього року авіаційні перевезення в Європі досягли абсолютного максимуму всіх часів, тепер з цього лишилося, здається, 4%; коли ми дітьми захоплено спостерігали за реактивним літаком у небі, то не здогадувалися, що на старі коліна бачитимемо їх по шість штук нараз.
Останніми роками у західних суспільствах відбулася така сильна поляризація, як це востаннє було у 1930-х, а ще – з’явилися небачена запеклість і високий градус ненависті в дискусіях, почасти обумовлений функціонуванням інтернету за принципом like/dislike, а почасти – бульваризацією всіх медій через зловживання почуттями та емоційний шантаж: «булочки без історії» вже важко було продати.
Надзвичайного поширення набуло фразерство – політичне, рекламне, екоактивістське (Чапек казав, що красива фраза – це не усталений вираз, а усталена брехня), й так само поширеним стало розв’язання псевдопроблем (так і тягне сказати – всілякої дурні), причому з великим зарядом емоцій і в атмосфері «священної війни».
Небачених масштабів набуло моралізаторство, цькування в інтернеті, зокрема за різні дрібниці, подання скарг, нападки за різні «образи словом» і неполіткоректні формулювання, захват від власної моральної чистоти; в публічних дискусіях вже ліпше було мовчати, бо вони давно ні до чого не призводили (щойно я переглянув старий, цілком невинний фільм 1978 року «Балада про розбійника» – у наш час режисера негайно б звинуватили у сексизмі, антисемітизмі та вбивстві тварин [цей фільм знято за романом класика чеської літератури Івана Ольбрахта «Микола Шугай – розбійник» (1933), в основу якого покладено реальні події в селі Колочава на Закарпатті, що у міжвоєнні часи належало до Чехословаччини, – Перекл.]) – людина вже самим своїм існуванням багато кого зачіпала й ображала.
Тривалий час Європа була нездатна вчинити, навіть у чомусь малому, короткочасне зло чи неприємність задля довгочасного добра – тепер вона змушена це робити у грандіозних масштабах.
Якби «принцип запобіжної обережності», який всі так люблять і закликають застосовувати, був застосований справді послідовно, суспільство (й окремі індивіди) було би зв’язане по руках і ногах і повністю знерухомлене (також із абсолютною впевненістю можна сказати, що таке життя не варто було б і проживати); якщо ми боїмося піти на маленький ризик, колись доведеться йти на ризик великий.
Ми асистуємо найбільшому соціологічному експерименту всіх часів, прив’язаному до відносно слабкої, але всеохопної епідемії (летальність під час справжньої моровиці сягала двох третин, нині ж, здається, вона є значно меншою від 1% заражених – маються на увазі всі, а не лише «виявлені»), – ідеться про цікавий і небезпечний наслідок синергії медійної та бюрократичної сфер. Явище в цілому чимось нагадує перебільшену аж до планетарних масштабів імунну відповідь організму – цитокіновий шторм.
Раптовість того, що сталося, змушує згадати послання апостола Павла до солунян (5:2–3): «Бо самі ви докладно те знаєте, що прийде день Господній так, як злодій вночі. Бо коли говоритимуть: Мир і безпечність, тоді несподівано прийде загибіль на них, як мука тієї, що носить в утробі, і вони не втечуть!» Такої розв’язки (і зав’язки) світових подій ніхто не чекав.
Незабаром абсолютно точно станеться вибух практичного застосування цифрових технологій у повсякденному житті, що посприяє ще більшій ізоляції людей одне від одного. Та й у самому вірусі є щось діджитальне, не по-справжньому живе, тому постійно й виринають думки про те, що він «штучний» або керований, у що я не надто вірю – те, що виглядає як вишуканий заколот, здебільшого «заколотилося» само.
Ситуація чимось нагадує 1914 рік: спокійний розвиток тривав роками, аж поки не дійшло до розбіжності між станом технологій та структурою суспільства (батечко Маркс називав це, не зовсім точно, «виробничими силами» і «виробничими відносинами»), і лавина подій, спричинена латентною напругою в суспільстві, на позір здається геть не пропорційною до вбивства одного ерцгерцога чи інфекції, яку можна порівняти з особливо вірулентним вірусом грипу (до речі, у ході війни про Франца Фердинанда дуже швидко забули).
«Добре» чи «погано», що прийшла епідемія, – це, в принципі, таке саме псевдопитання, як-от добре чи погано, що прийшла весна або що у вересні настане осінь, – джини вже вирвалися з пляшки; щастя ще, що сьогодні у світі немає жодної сильної і водночас агресивної ідеології, як тоді, на початку ХХ століття: ідеал заможного службовця середньої руки поширився усюди, від Лісабона до Пекіна.
Варто пам’ятати, що за минулі двісті років левова частка катастроф мала суспільний характер, а катастрофи природні, у широкому сенсі цього слова, становили лише незначну частку. Сьогодні у напівпорожніх містах страх і смерть буквально висять у повітрі, немов якась еманація Танатоса; віртуальні щупальця мережі й розрахункові моделі повзуть безлюдними вулицями замість людей... що це ми випустили у світ? (Утім, після трьох тижнів карантину психоз уже, здається, відступає).
В усіх суспільствах, що їх атакував вірус, відбувся ренесанс «вождівського принципу» і популярність місцевих лідерів зросла – колись давно плем’я у разі загрози так само збивалося навколо свого очільника; сьогодні більше, ніж будь-коли, працює азійський принцип: «правда – це те, що спадає на думку начальству».
Виявилося, подібно до того, як це було у 1989-му, що діяльність 90% населення у короткочасному вимірі є непотрібною – треба зберегти лише систему дистрибуції і базове виробництво продуктів (доїти корів тощо), води та електрики, функціонування інформаційних мереж, базову лікарську допомогу, вивіз сміття, ну і ще діджитальні розваги – все решта може зупинитися; це питання, до чого може призвести відкладання нетермінових операцій чи судів – якби останні відкладалися надто надовго, напевно, з’явилася б якась судова самопоміч «за законом прерій».
Народ має змогу згуртуватися і пліч-о-пліч стати до бою з абсолютно незаперечним ворогом – на те, чи є ворогом, скажімо, угорець, погляди можуть бути різні, а ось щодо вірусу все однозначно; у бою, навіть такому непрямому, вивільняються подібні нейромедіатори, як-от під час сексу, занять спортом або у стані релігійного екстазу.
Особливої уваги заслуговує те, як швидко люд у Європі здатен практично без опору перейти на директивну систему управління – думаю, і без вірусу при цьому можна було б обійтися без шибениць, одними лише погрозами високих штрафів: тенденція йти разом з більшістю і «не висовуватись» виявилася на диво сильною.
Із поглибленням інфантильності більшості населення, що, в принципі, є необхідною умовою постіндустріального суспільства (тепер і сімдесятирічні цікавляться модними дрібничками і здатні навчатися новим інтернет-фіглям у смартфоні), набувають повсюдного поширення і такі дитячі риси, як боязкість, коротка пам’ять та піддатливість перед лицем авторитетів – комунізм зі своїм кривавим насиллям поспішив на якихось сімдесят років (і для КГБ світ з переважно електронною комунікацію та мобільними телефонами в кишенях у інформаторів був би просто-таки чарівним сном).
Із дитячою ментальністю напряму пов’язане і прагнення авторитетові доносити: «Тук-тук, Новак під час перерви зняв маску...» (з тим-таки пов’язана і первісно радше китайська схильність розгортати наклепницьку кампанію з метою догоджання: якщо сусід Лі викрив двох реакціонерів, я викрию чотирьох).
До того ж люди бажають потужних і швидких заходів, нехай деякі з них є малоефективними або взагалі не працюють (жінки в їхньому дотриманні зазвичай послідовніші від чоловіків), тому в розпал чумних епідемій на вулицях палили ялівець і під страхом смерті заборонялося продавати ще теплий хліб (іншим прикладом марновірної поведінки є віра інтелектуалів у те, що на світі щось зміниться, якщо вони напишуть це на папері).
Нарід, особливо по селах, вітає закриття кордонів, тому що саме з чужини, як відомо, завжди приходили всі неподобства. Це стосується, хоч і меншою мірою, й ставлення до Праги.
Потенціал страху та підозріливості, що чорною хмарою нависав над усім суспільством, нарешті на щось зійшов, і тепер можна вдосталь «набоятися» і «напідозрюватися» – одначе варто пам’ятати, що на початках Першої світової війни від неї теж багато хто очікував «очищення атмосфери».
Риторика медій, які віщають нам про пандемію, – типова для воєнного часу своїм поєднанням апокаліптики та героїки. Героїчну складову «новин з фронту» залюбки застосовувала і комуністична пропаганда під час щорічної «битви за урожай» або у натхненних доповідях про виконання плану – дивовижно, як ця «ударницька» інтонація виринула знову з практично нульовою інерцією; «воєнна» інтонація ще задовго до вірусу була помітна у репортажах про «ворожі» режими.
Варто згадати й те, що мейнстрімові медії так формують свій стиль самі, без будь-якого тиску з боку влади (щиро кажучи, вони не «виховують людей», не «створюють громадської думки» й «об’єктивно» не «інформують» – а лише вловлюють цайтґайст, «дух часу», і посилюють його): помірне «залякування» заради ліпшого дотримання приписів та уникання новин про домашнє насилля, що, безсумнівно, є зворотним боком домашнього ув’язнення, – це вже неоголошені «колективні заходи», якщо говорити юридичною мовою (у 1943 році радянські цензори теж не мусили викреслювати якісь пронімецькі пасажі).
Своєрідною прелюдією до цієї пандемії були «тваринні геноциди», скоєні з переляку перед поширенням «коров’ячого сказу» і пташиного грипу, – там, однак, ішлося лише про тварин, які «підлягають заміні», й уся ця історія пішла у непам’ять.
Чи з’явиться якийсь новий Декамерон про те, що літератори оповідали, сидячи вдома на карантині? У добу Боккаччо, одначе, ще не існував Pornhub, nota bene – ще й зі знижками (зрештою, «традиційний» секс, дуже негігієнічний, поступово втрачав популярність ще до епідемії).
Цікаво, наскільки коронавірусна весна, що тривала дотепер (принаймні до 8 квітня), нагадувала весну в Китаї, особливо північному: ясна, сонячна, суха і вітряна, з нічними заморозками. Астрологам-любителям нагадую про кон’юнкцію Плутона з Сатурном 12 січня цього року, це їм інформація до роздумів, а теологам-любителям раджу поринути у контемпляцію над тим, послана пандемія Всевишнім як кара, винагорода чи радше якась «каронагорода» на кшталт «два в одному».
Здається, одним із наслідків епідемії буде щось на кшталт укріплення «племінної свідомості» і «національного капіталізму» в європейських країнах – чимало приватних підприємців коронавірусної трощі не переживе (а тиск на них почався ще до пандемії: у нас, наприклад, – шляхом введення EET [обов’язкової онлайн-реєстрації всіх транзакцій, – Перекл.]), тимчасом як великі «національні підприємства», для яких працює принцип too big to fail, залишаться.
Почнеться, мабуть, і процес «локалізації» як протилежність глобалізації – якщо ми «аутсорснемо» все за кордон, залишивши собі тільки сферу послуг, то в разі якоїсь катастрофи наша «мудрість» віділлється нам гіркими сльозами: хоч сьогодні «наші» металургійні й хімічні заводи димлять в Індії та Китаї, а ми тим часом можемо зосередитись на охороні орхідей-зозулинців, завтра ми ними не наїмося (на щастя, бодай базове сільське господарство у нас лишилося) – і вже тепер лунають заклики до самозабезпечення.
Це питання – якою мірою централізація і посилення державної влади закріпляться після завершення коронавірусної історії у нашому повсякденні й наскільки нас надихне Китай. Боюсь, що спокуса й надалі використовувати досвід орвеллівського «відстеження» громадян буде надто великою і застосовуватиметься для моніторингу потенційних терористів, принагідно – й осіб, немилих нам чимось іншим, із тим аргументом, що «хто не робить нічого забороненого, тому нема чого переживати»: у Франції надзвичайний стан тривав після терактів 2015-го ще два роки, а потім, власне, був узаконений, аби діяти постійно.
Не можу собі уявити, на скільки впаде колись такий обожнюваний ВВП унаслідок запроваджених заходів: припущення щодо 20 і більше відсотків не виглядають перебільшеними – а які турбуленції спричинить пов’язане з цим безробіття, взагалі передбачити неможливо.
Статистичні дані про кількість інфікованих в окремих країнах – це, по суті, фейкові цифри або, краще сказати, крайня нижня межа кількості охоплених заразою, тому що вони дуже сильно залежать від того, чи тестували лише хворих, чи також і здорових і в яких масштабах – через це, скажімо, Ангола виглядає майже безвірусною.
Більше може сказати статистика летальності, хоч і там є простір для фальшування, цілеспрямованого чи ненавмисного, – звернімо увагу, що в Європі у романських країнах летальність на порядок вища, ніж у німецькомовних (до яких за своїми традиціями і типом державної структури належить і Чехія), ще менша вона у слов’янських і балканських країнах, неначе епідемія сунула з південного заходу на північний схід: чи це тому, що у романських країнах так багато мешканців віком понад 65 років? чи це якийсь етнічний фактор, який знижує опірність? чи це просто хаос і нестача ресурсів у сфері охорони здоров’я?
Здається, що переважна більшість інфікованих не має симптомів або має мінімальні (аж 80%?), і цю категорію тестування здебільшого не охоплює – до того ж тести є двох видів, і вони дають різну за своєю суттю інформацію: експрес-тести виявляють антитіла до вірусу, а ПЛР-аналіз виявляє присутність РНК вірусу в організмі – це розуміють далеко не всі.
Мені важко уявити собі перебіг епідемії в США, де населення накупило в запас не лише продуктів, а й зброї, і дотепер діє авіасполучення всередині держави. Що станеться далі, адже соціальної «страхувальної сітки від падіння» майже немає, медичне страхування малодоступне, а навала безробітних наростатиме? Найпесимістичнішою візією могло би здаватися послаблення великодержавної позиції і громадянська війна замість осінніх виборів – утім, англосакси, відомі ще й своїм натхненням щодо волонтерської роботи і «скаутства», якось дадуть собі раду, Бог із ними.
Завдання теперішніх заходів – не зупинити якимось чином вірус, щоб він не атакував наступних людей (та це й не вдасться, це було би можливо лише шляхом довічної ізоляції всіх і кожного в індивідуальних боксах з роботизованою обслугою), а уповільнити розвиток локальної епідемії, «розтягнути» її пік у межах тривалішого проміжку часу, аби не завалити медичну систему. Метою ж, урешті-решт, є досягнення так званого «національного імунітету», що у цього вірусу становить близько 60% – після цього він уже майже не поширюватиметься серед населення (і згадаймо тут Чапекову «Білу неміч», в якої летальність була стовідсоткова, а безпечна вікова межа – 50 років).
Ми мусимо примиритися з тим, що відтепер житимемо з коронавірусом і його можливими мутаціями постійно, подібно до того, як уже століттями живемо з вірусом грипу (наприклад, в Америці від нього помирає понад 200 000 людей на рік – і ми до цього звикли, чи, краще сказати, ми до цього готові).
Найбільше ж мені шкода тих, хто у цей період помирає, повністю ізольований від своїх близьких, і не може навіть попрощатися з ними (і зовсім не йдеться винятково про смерть від коронавірусу: в Чехії щодня помирає в середньому 300 людей, з них близько 250 – старші за 65 років), – робити для них гуманний виняток з правил украй потрібно!
Під маскою масок
Усезагальне носіння масок – це чеська специфіка, і його доцільність ставиться під сумнів низкою фахівців. Проте облишмо осторонь непевний епідеміологічний ефект цього заходу й зосередьмося на його соціальних аспектах. На практиці поголовне носіння масок чимось нагадує перемогу радикального ісламізму – воно теж дає фальшиве почуття впевненості й «бар’єра», десь так, як намет береже нас від ведмедя. Маска, утім, є беззаперечною, здалеку помітною ознакою повного підкорення авторитетові, тобто владі, без огляду на те, наскільки цей захід є виправданим – маска виказує чемного, вірусо- і державобоязливого громадянина. Для цього ж у роки моєї юності служив радянський прапорець, приліплений на вікно (важко тут не згадати Апокаліпсис Івана Богослова (13:17): «щоб ніхто не міг ані купити, ані продати, якщо він не має знамена ймення звірини, або числа ймення його»). Маска стала предметом загальної одержимості, взаємного стеження, нагадування, викриття і доносів, люди стали «святішими за Папу Римського» – я ніколи не плекав великих ілюзій щодо людської природи, але те, що ми спостерігаємо і зазнаємо тепер, перевершило всі найгірші очікування. Знагла кожен недоріка, кожна баба-пліткарка перетворилися на стражів громадського порядку й абсолютно безсумнівного ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА, стражів святого грааля стерильності: «Ви тут що, хочете своїми вірусами інших наразити на небезпеку?!» (а колись казали: «Ви що, проти миру та соціалізму?!»). Їхні беззмістовні життя раптом отримують вищий сенс – як-от раніше, коли такі самі нікчеми бігали за панотцем з повідомленнями про єретиків або у гестапо з доносами на євреїв чи тих, хто вів занепадницькі розмови щодо можливого програшу війни. Такою є сумна правда про характер буття, сказав би Гаутама Будда.
Маска недарма нагадує намордник, символ мовчання – зловмисна людина могла б навіть подумати, що маска служить переважно для приниження своїх носіїв, хоч первісно все замислювалося не так.
Ідеться, по суті, про випадок нецерковної релігії та її церемоніальні складові, пов’язані з ритуальною чистотою і нечистотою, про еквівалент амулетів, ритуалів примирення та очищення, про вияв того, як усі ми каємося і стараємося (подібно до цього фарисеї колись наполягали, що якби у цілому Ізраїлі бодай один-однісінький шабат пройшов без жодної помилки у ритуалах, Бог точно послав би Месію).
Ось так ми вирушили, як-от колись гусити, євангелізувати світ «масковою правдою» – через довгі роки спасіння знову іде з Чеської западини (як не дивно, на німецькій Шумаві у ХІХ ст. деякі старі жінки носили схожі пов’язки на обличчі проти «обдування лихим вітром»). Про якийсь фаталізм чи покладання на волю Небес сьогодні не може бути й мови – кожен, хто б так вчинив, негайно став би ворогом народу, який ставить під загрозу інших. Монополією на порятунок усіх і кожного тепер володіє держава, що через свою активну діяльність і різноманітні жорсткі втручання у людські життя, по суті, набуває рис Долі, яку і втілює для своїх громадян. Власне, вона вважає, що зайняла місце Бога Всемогутнього.
На щастя, після трьох тижнів карантину здається, що сюрреалістичні суворі правила при переході «з паперу» у практичну площину поступово слабшають, і, зрештою, їхнього виконання ніколи не вимагалося з усією твердістю – напевно, у центральноєвропейському просторі тільки тому ще й можна жити, що тут панує, як говорили за цісаря пана, gemütliche Schlamperei, «миле недбальство» – о, дякуємо, стара добра монархіє!
(Але тепер я вже замовкну, аби не бути звинуваченим у саботажі, поширенні панічних настроїв, загрозі громадському здоров’ю, марнуванні зусиль влади чи якомусь іншому схожому злочині з тих часів, коли республіка була в небезпеці. Хотів би додати, що інші заходи, як-от закриття кордонів, навчальних і спортивних закладів, театрів і заборону велелюдних зібрань я вважаю розумними і виправданими – наступ епідемії сповільнено, якщо порівняти, приміром, з Італією, а отже діяти почали вчасно. Водночас підтвердилася справедливість вислову про те, що «де чорти, там і ангели» – безліч людей активно долучилися до турботи про ближнього і виявили героїзм, передусім наші лікарі й медичні працівники; колись у Відні свідки останньої війни теж розповідали мені, наскільки дружньою була тоді атмосфера у країні і яку солідарність виявляли громадяни).
P. S. Якщо Небеса будуть милостиві до автора цих рядків і відміряють йому ще скільки-то років життя, він має задум написати про епідемію розлогий есей під назвою «Уроки кризи», що складатиметься з двох частин: «I. Перед катастрофою», «II. По катастрофі» – але для цього ще зарано.
08.04.2020
Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20-ти наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його книжка «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності», що за підтримки Міністерства культури Чехії вийшла у видавництві «Апріорі» (пер. з чеської – Олена Крушинська, Тетяна Окопна), у травні минулого року презентувалася у Львові. Тоді пан Комарек дав для «Збруча» інтерв’ю. «Чоловік...» виборов перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Нині у видавництві «Апріорі» готується переклад нової книжки Станіслава Комарека, присвяченої пошукам коренів кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Чимало з окреслених у книзі проблем, про які люди зазвичай не замислюються, можуть різко вийти на яв тепер унаслідок пандемії.
Портретні знимки вгорі Яна Заторського, «Echo»
Переклала з чеської Олена Крушинська
Станіслав Комарек та Олена Крушинська (у центрі) на презентації у Львові перекладу книжки «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (справа – Євгенія Нестерович)
15.04.2020