Раси й расизм

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі»

«Збруч» продовжує публікувати уривки з книжки відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», що її готують до друку у львівському видавництві «Апріорі». У ній автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. У розділі «Химера біології та майбутнє суспільства» він демонструє, наскільки часто «біологію диктує ідеологія» – як-от у випадку євгеніки. Так само й дослідження расових відмінностей і подібностей є сумним прикладом того, як науки реагують на «суспільний запит». Страхітливі наслідки загострення расової ненависті у нацистській Німеччині, а також докори сумління через гноблення індіанців та чорношкірих у США призвели до того, що наука «виявила», буцімто жодних відмінностей між расами не існує – усе це зловмисний «соціальний конструкт». Проте автор (до речі, біолог за першою освітою) застерігає: проголошення таких відмінностей неіснуючими – це не лише насилля над істиною, а й зародок майбутніх концепцій нетерпимості. Чому людська варіабельність досі лишається табуйованою темою? Чи не ґрунтується людська гідність на чомусь іншому, ніж однаковість?

Те, що люди з віддалених популяцій виглядають і поводяться по-різному, – річ, на перший позір, очевидна, якщо уважніше поглянути, приміром, на шведа і на пігмея. Те, що людина від природи схильна бачити людей у повному сенсі цього слова лише у представниках власного роду, племені чи, пізніше, народу – очевидно теж. Кожному, окрім тих, кого старанно виховували інакше, звичаї інших народів, їхній одяг, зовнішність, віра здаються смішними, дивакуватими, у найгіршому разі – навіть шкідливими й вартими знищення (прикладом радикального втілення цього підходу може послужити історія, яку наводить Берналь Діас дель Кастильо у своїй «Правдивій історії завоювання Мексики», що вийшла 1632 року: він згадує зустріч конкістадорів з одним плем’ям на Ріо-Пануко, в якому побутувала звичка вживати якийсь місцевий алкогольний напій через протилежний кінець кишкового тракту за допомогою бамбукової трубочки: «це небачена і нечувана гидота – ми їх усіх перебили»). Тимчасом як толерантності треба старанно навчати, ксенофобія певним чином притаманна нам від народження (люди традиційно жили малими племінними спільнотами, а з сусідами розмова велася переважно за допомогою кам’яних сокир) і росте сама, мов пирій на полі. Усвідомленню власної вищості нікого особливо вчити не треба – ані окремих індивідів, ані народи в цілому: нацистська Німеччина була лише самісіньким вершечком потужного айсберга (хіба євроатлантична цивілізація не чинить повсякчас так само? Раніше вона проголошувала свою расову вищість, а сьогодні аж захлинається від почуття вищості культурної – детальніше див. у книзі Ювала Ноя Гарарі «Людина розумна»). Греки відчували себе значно вищими від варварів (слово barbaros означало когось, хто бурмоче, заїкається, не вміє правильно говорити, так само «слов’янин» – це той, хто знає слова, а «німець» – німий, видає нерозбірливі звуки... свята простота!), римляни – від тих, хто не мав римського громадянства (його принаймні могли надати, а ось для греків варвар лишався варваром назавжди, тому що мав варварську душу – і навіть якби він вивчив напам’ять усю «Іліаду», то привернув би увагу не більше, ніж папуга з аналогічним умінням). Не меншим було й почуття культурної вищості в Китаї, і поразка, якої він зазнав від європейських держав у ХІХ ст., дотепер є для нього відкритою раною та викликом. Цілком подібно Європа черпала відчуття вищості у християнстві – ще іспанська колонізація Америки пройшла на цій хвилі, й лише тоді, коли релігійне завзяття охололо, постало нове уявлення про вищість – цього разу культурно-технічну.

Наприкінці XVIII ст. з’являється нова класифікація людських племен, що згодом стане загальноприйнятою, і людиноподібних мавп остаточно відносять до тварин, відділяючи від мисливсько-збиральницьких лісових племен, з якими їх до того часу змішували. Визначним теоретиком расової нерівності та міжрасової ворожнечі був французький граф де Ґобіно, посланець у Тегерані. У своїй книзі «Есей про нерівність людських рас» (1853) за найнижчу расу з найубогішою вдачею він проголошував расу «монгольську» – мабуть, унаслідок багаторічної життєвої фрустрації поміж азіатів. Білу расу Ґобіно як європеєць, звичайно ж, мав за найвищу, однак вважав, що її кращі часи позаду: старий аристократ, він згадував «як добре було колись», не закликаючи до бою проти «ворожих» рас. Утім, дієве й завзяте ХІХ століття довго таким підходом задовольнятися не могло. Європейська антропологія заходилася досліджувати расові відмінності, причому якось наперед було зрозуміло, що має вийти в результаті. Саме дослідження расових відмінностей і подібностей є сумним прикладом того, як науки, особливо науки про людину, часом підсвідомо, а часом, мабуть, і свідомо реагують на «суспільний запит», що висить у повітрі. Так і антропологія, зокрема в Америці, реагуючи на жахіття та безправ’я під час війни (а також і внаслідок докорів сумління за довгі роки гноблення індіанців і чорних рабів), у 70-х і 80-х роках ХХ ст. виявила, що жодних відмінностей між расами не існує – усе це зловмисний «соціальний конструкт». (Цей феномен чимось нагадує атмосферу навколо питання глобального потепління, що залежно від налаштування експерта стрімко коливається між двома крайнощами: невиразними висновками, які не свідчать про якісь принципові зміни, і прогнозами жахливої кліматичної катастрофи, що насувається на нас повним ходом).

Найбільше загострення расової ненависті сталося у Німеччині в 1930–1940-х роках: наслідки нам усім відомі, й вони дотепер темною хмарою нависають над західною цивілізацією. Парадоксально, але, скажімо, китайцеві все це мало здаватися важкозрозумілим для чужинця внутрішнім конфліктом між носатими і вусатими білими західними монотеїстами-пшеницеїдами. Де німець, де єврей – азіатові не розібрати, та й у самій Німеччині з цим були великі проблеми (легкий східно-середземноморський відтінок далеко не завжди був помітним). Приналежність до єврейства доводилося встановлювати за метриками і документами єврейських громад, на які спиралися нюрнберзькі закони [ідеться про «Закон про громадянина Рейху» та «Закон про охорону німецької крові та німецької честі», проголошені з ініціативи Гітлера на з’їзді Націонал-соціалістичної партії в Нюрнберзі 1935 року та одностайно прийняті на сесії рейхстагу, скликаній з нагоди з’їзду партії, – перекл.], – тобто, по суті, на основі підтвердження віросповідання. Біологічно обумовлена ворожнеча відрізнялася від усіх попередніх тим, що її жодним чином не можна було виправити: у Китаї китайцем міг вважатися й чужинець, якщо він знав і шанував місцеві культурні традиції, єврею у середньовіччі досить було вихреститись, а от біологічно обумовлену ненависть неможливо пригасити нічим, окрім радикального засобу – смерті тих, хто цю ненависть викликав і смерть «заслужив». Не дивно, що наслідки такого біснування змусили здригнутися цілий світ і дали початок протилежній суспільній хвилі. (За межами Європи попередній тренд продовжився апартеїдом у Південній Африці 1948 року: у п’ятдесятих тут засідали сотні расових комісій, встановлюючи приналежність кожного громадянина до однієї з п’яти «визнаних державою» рас. На відміну від Німеччини, рішення приймали на основі «загального враження», й у змішаних родинах брати і сестри нерідко потрапляли до різних категорій і мусили відповідно змінити й місце проживання. Потім комісії ще роками довго і нудно розглядали тисячі апеляцій, поданих у цих справах. Утім не забуваймо, що расова приналежність або, точніше, колір шкіри у США дотепер вказується в ідентифікаційних картках). Як уже говорилося у розділі «Права людини і людська рівність» (див. у «Євгеніка»), якщо ми не хочемо повернутися до старої вимоги однаковості як умови рівного становища, важко прийняти якусь іншу основу для людської гідності, ніж релігійну (власне, західне суспільство її приймає, хоч і «соромиться» про це говорити, – гідність людини базується, по суті, на «картезіанському» уявленні про людські душі, створені «за образом і подобою Божою»; детальніше про це йтиметься у розділі «Християнство без християнства», також див. «Людина розумна» Гарарі).

Людина – істота варіабельна тілесно і душевно як жодна інша, крім одомашнених нею тварин, як у межах популяцій, так і географічно. Заперечити це складно, і проголошення таких відмінностей неіснуючими – це не лише насилля над істиною, а й зародок майбутніх концепцій нетерпимості між популяціями чи всередині одної популяції, що можуть розвинутись у той момент, коли на ці відмінності знову звернуть увагу (аби навести тут хоч якийсь приклад, окрім класичної різниці у кольорі шкіри, згадаймо, приміром, надзвичайний талант до бігу на довгі дистанції у Східній Африці чи низький рівень агресивності й плаксивості дітей у «жовтій» Азії, який сягає мінімуму, скажімо, на Яві; звичайно, в обох випадках ідеться про порівняння з європейськими стандартами). Якби до повної повні дійшов «расизм» всередині популяцій, можна було б дочекатися окремих кварталів для тих, хто не відповідає якимось атлетичним чи розумовим критеріям. Єдина дозволена нині форма сегрегації – це сегрегація фінансова: уявімо, який ґвалт би зчинився, якби авіакомпанії запровадили місця «тільки для кольорових», «тільки для чоловіків», «тільки для доцентів» – при цьому місця бідняцького типу economy class і шляхетського business class не обурюють нікого. Позаяк маятник історії рухається саме в цьому напрямі, то і дослідження останніх років знову починають схилятися до думки, що окремі еволюційні гілки людства відокремилися відносно давно, і соматична схема розгалужень приблизно накладається й на схему розгалужень розвитку мови та деяких інших соціокультурних характеристик.

Зрозуміло, що нічого такого, як дискретні раси без перехідних зон, не існує, і окремі людські популяції здатні до плідного схрещення між собою без жодного винятку. Попри це, важко заперечувати, що існують чітко окреслені людські типи зі своєрідною естетикою обличчя та комплексом зовнішніх ознак (уже Дарвін вважав, що відмінності між окремими расами, пов’язані здебільшого з поверховими структурами, обумовлені переважно статевим добором і лише значно меншою мірою – природним: це, наприклад, відмінності у пігментації залежно від географічної широти, хоча, зрештою, і тут чіткої закономірності немає). Лишається запитати себе – що в цьому поганого і чому цю тему, де все ясно як Божий день, треба робити табуйованою й замовчувати? Чи не ґрунтується людська гідність на чомусь іншому, ніж однаковість? Чи не має описана концепція, первісно впроваджена, поза сумнівом, із благими намірами, вираженого європоцентричного контексту, коли люди так чи інакше оцінюються згідно з тим, наскільки вони хочуть чи можуть перебрати західний суспільний устрій і технізований спосіб життя та перетворитися на порядних службовців у Всесвітньому Офісі? Якщо ж комусь цього зробити не вдається або, з якихось причин, і не хочеться, то цей факт заведено у різний спосіб маскувати й заговорювати, а таких людей вважати пригнобленими та скривдженими. Неначе інших цілей на світі й не існує, і єдина мета, заради якої варто жити, – це чимшвидше перебрати всі технології та приєднатися до світового економічного процесу. Тому африканські країни й називають «такими, що розвиваються» – іншого завдання у них немає. Проте хто нам провістив, що менеджер за комп’ютером – це і є квінтесенція людства? А як щодо лицаря у сідлі, мисливця, який скрадається лісовими хащами, пустельника у печері, городниці з мотикою? Усе це – глухі кути історії? Певне ускладнення полягає в тому, що описаний модус діяльності та самовідчуття вкрив цілу планету занадто щільно, щоб залишити для інших модусів простір, де вони могли б функціонувати по-своєму. Загалом «жовта» раса напрочуд успішно перейняла виробничо-споживацький світогляд, далеко обігнавши його «білих» винахідників: дослідники расової антропології старої школи могли б тут додати, що азіати мають ліпше співвідношення між розміром мозку і розміром тіла та більше характерних для людини ювенільних рис.

Описувати підвиди людини в рамках біологічної систематики просто-таки заборонено. А якби до цього взявся завзятий систематик ссавців, загартований на інших, нехай і менш варіабельних видах, наприклад, на бурих ведмедях, – ото б їх було! Звичайно, й у тварин підвиди не є чітко відділеними, вони переходять один в один – проте внаслідок того, що біологи-систематики не оглядаються на політичні застороги (адже те, що має назву, водночас має і самостійну сутність – і цим легше маніпулювати), а навпаки, втілюють свої амбіції, намагаючись описати якомога більше нових підвидів, кількість підвидів стрімко росте, й нерідко деякі з них отримують «підвищення» до видів. Так, сьогодні орангутан калімантанський (Pongo pygmaeus) вважається іншим видом, аніж орангутан суматранський (Pongo abeli), хоча вони плідно схрещуються між собою, і дилетант навряд чи розрізнив би ці види між собою (деякі нещодавно описані «види» лемурів з Мадагаскару відрізняються між собою не більше, ніж чехи та італійці). Застосувавши заведені в сучасній біології критерії, хороший таксоном «настругав» би з людини цілу купу видів (віддалені популяції відрізняються й «етологією» – взяти хоча б весільні обряди чи мову). Ми ж дотримаємося тут традиційного визначення виду як сукупності популяцій, здатних до необмеженого плідного схрещення, – ми, люди, саме такими і є.

На щастя, не лише ставлення до інших людей, а й ставлення до інших живих істот поволі починає змінюватися. Шимпанзе вже не розглядають лише як об’єкт спортивного полювання, піддослідну тварину в медичній лабораторії чи циркового артиста у костюмі з блискітками. Не обманюймо себе: теперішня «мазохістична» фаза білої цивілізації, що прийшла на зміну «садистичній», падіння якої розпочалося 1914 року й остаточно завершилося 1968-го, все ще залишається дуже європоцентричною, хоч і тайкома: номінально вона цього соромиться, і якщо про це говорять уголос, то завжди зі знаком мінус (так само переконання, що ми є спасителями планети, змінюється на впевненість у тому, що ми її знищимо, і запекла ненависть до себе – це трансформована пиха й завищена самооцінка). Покласти край метанням та лицемірству можна буде лише тоді, коли ми публічно зізнаємося, що бути білим і синьооким – так само хороше і похвально, як і бути людиною в будь-якій іншій формі.

Переклала з чеської Олена Крушинська
Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20 наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському пресклубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні ж цього року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що незабаром вийде в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки ексклюзивно – публікує «Збруч».