(Румунська специфіка)
Оповідання
Усередині жовтня, отримавши запрошення на локальний фестиваль в Сиґіті Мармароському, я вилетів з Берліна до Бухареста. Організатори повідомили, що за моєї участі фестиваль набуде статусу міжнародного, а це для них можливість додаткового фінансування з міського бюджету. Була ще одна причина: книжка перекладів Нікіти Станеску, видана моїм новим знайомим Пабло, до якої я писав передмову. Наше знайомство з Паблом відбулося рік тому: він написав електронного листа і запропонував співпрацю. З його слів, зі Станеску він не те що дружив, але добре знався. Як підтвердження – надіслав мені до Нью-Йорку світлину якоїсь поетової книжки з автографом для нього, що розпочинався Lui Pablo... Чому саме я надавався бути автором переднього слова – невідомо.
Переліт, що тривав годину, проминув так собі: голландські футбольні фани дудлили пиво і горланили гасла на підтримку своєї команди. Їх було, може, з десяток: молодих, високих, білоголових. Сиділи в кількох рядах один побіля одного і ніяк не могли заспокоїтися. Стюардеса спробувала їх втихомирити, але марна справа. Притихли, коли літак заходив на посадку на летовище Отопені. Так що подрімати не вдалося.
На летовищі на мене чекав невсипущий, як виявиться, Пабло. Походив він з Марамуреш, із тих українських сіл, що опинилися на румунському боці. До цього ми ніколи не бачилися, і він, щоби я не помилився, озброївся великим плакатом, напис на якому сповіщав, що Румунія мене вітає!
Після кількох фраз про те, про се ми всілися в новеньку "шкоду" і подалися до парку в центральній частині міста. Там віднайшли почорніле погруддя Нікіти Станеску. Пабло настирливо намовляв мене ще пів року тому написати передмову. Я спочатку віднєкувався, але отримавши підготовлений рукопис, врешті погодився і написав, однак вкотре перечитуючи вірші, я щораз глибше усвідомлював, що перекладати їх не варто, бо перекласти їх неможливо. У них такий опір румунської мови, така її відпірність, що годі що-небудь тут придумати. Своїми сумнівами з Паблом я, звісно, не ділився – не хотілося його печалити. Та, зрештою, що це б змінило...
Жовтень був теплий. Бухарестські парки хоча готувалися линяти, як пси, але ще були покриті прив’ялою зеленю, а некошена трава повсюди буяла, як у серпні. До Румунії осінь приходить пізніше, аніж в Україну. Кажуть, що Румунія – брама, за якою вже Балкани.
У прогрітому повітрі літало павутиння, а бухарестці ще носили літній одяг.
«Взагалі життя поетів, – подумалося мені, – не залежить від книжок чи передмов. Воно залежить від слів». Я знав, що Станеску придумав власний метафоричний термін на позначення поезії – неслова. «Поетнеслів», – я в одну мить перейменував Станеску, зліпивши його нове ім’я з двох протилежних понять. Тоді подумалося, що неслова неможливо перекладати словами – губиться значення.
У надісланій програмі фестивалю, перевантаженій та плутаній, напланували чимало: виступи поетів, фольклорні ансамблі, відвідини церков, читання під відкритим небом і прощальна вечеря в ресторанчику при гірському потоці. Першого ж дня повинна була б відбутися Паблова презентація. Щоправда, в програмі, що надійшла на електронну пошту, зазначено було: книжка Нікіти Станеску. Без уточнень і без будь-яких прізвищ.
Ми постояли біля погруддя, й, нафотографувавшись, Пабло запропонував пообідати в ресторані Спілки письменників. Рейс з Берліна був ранішній, і я, щиро кажучи, добряче зголоднів. У літаку роздавали тільки воду й арахісові горішки. Та й хаотичне вештання містом, хоча й "шкодою" з шофером, мене невдовзі втомило. Авто належало депутату румунського парламенту й було у нашому, точніше Пабловому, розпорядженні на цілий день. Пабло, схоже, прочитав мої думки:
«Зараз, зараз пообідаємо».
«Не завадило б», – відповів я.
Румунська столиця видалася брудахою.
Поки ми їхали до парку, а згодом до Спілки письменників, щораз траплялися обшарпані будинки з почорнілими прохідними дворами. Після розстрілу подружжя Чаушеску минуло більше двадцяти років, але усе було, як за нього, і навіть гірше. Під час бухарестських зустрічей та потім у Сиґіті, куди ми з Паблом поїдемо нічним потягом, усі лаятимуть Чаушеску, але нарікатимуть і на сучасних політиків, таких же сукиних синів. Минуло двадцять років з часу смерті диктатора, бідкалися румуни, а віз і нині там.
Будинок Спілки – темний. Нефарбована металева брама з особливим ажурним плетивом. Вхід до середини пантрували старовинні масивні двері. Ми увійшли в широкий коридор, і Пабло повів мене на другий поверх. Він домовився про зустріч з якоюсь функціонеркою Спілки на ім’я Кармен.
Нас зустріла жінка з сиґаретою і запальничкою в руках. Я силувався вгадати вік цієї Кармен, але губився в здогадах. Куталася в темний светр-пончо, наче надворі не жовтень, а січень. Її іронічний погляд спочатку прошив Пабла, а потім мене. Вона повернула голову, і я побачив ніс із римською горбинкою. На тонких зап’ястях рук, що вислизали з-під пончо, дзеленчали браслети. Кармен була приваблива, а в карих очах світилися розум і втома. Вона сиділа в кімнаті суцільного бедламу. Там був довгий стіл, шафи і сила-силенна книжок. За її спиною напіввідчинені високі вікна виходили у внутрішній двір, звідки доносилися голоси і подзвякування посуду.
Пабло, представивши мене, зачинив за собою двері.
«Ви їдете до Сиґіта Мармароського?» – поцікавилася Кармен.
«Так, нині нічним потягом».
«Там мало чого цікавого, – продовжила вона, – хіба політична тюрма та навколишні села».
«Чому села?»
«Дерев’яні церкви та особливі брами. Зрештою, побачите».
«Спробую скористатися вашою порадою».
«Пабло казав, що ви писали передмову до книжки Нікіти?»
«Так, – відповів я. – А ви його знали?»
«Знала? – вона затягнулася, примруживши темні очі, й випустила дим. – У нього були всі закохані».
«Його вірші, – сказав я, спробувавши показатися перед дамою знавцем, – дивний сюр».
«Це розмокла глина румунської мови, – якось загадково прояснила вона. – А ви, до речі, читаєте румунською?»
«Ні, – відповів я. – Читав виключно переклади».
«Переклади, – сказала Кармен, пригасивши недопалок в попільніцю з грубого скла, – не зовсім те».
«Звісно, але що вдієш».
«Сподіваюся, Пабло усе вам пояснить», – сказала вона.
Рипнули двері – й показався усміхнений Пабло.
Ми зійшли з ним з другого поверху й вийшли задніми дверми у внутрішній дворик.
Там було затишно: дерева, кущі. Кілька столиків, один з яких засервірований, чекав на нас. Очевидно, поки я розмовляв зі спілчанською дамою, Пабло подбав про наш обід. Незважаючи на жовтневу пору, надворі було тепло. Нам принесли чорбу, потім голубці з мамалигою і на десерт папанаші. Від вина я відмовився, і ми замовили абрикосову палинку з Кечкемета. Доїдаючи папанаші, Пабло сказав, що має для мене несподіванку, і, нагнувшись під стіл, дістав з торби дві грубі, як два пальці, кубинські сиґари. Сьорбаючи каву, він запитав мене, про що я розмовляв з Кармен.
«Так, ні про що».
«Те молоде стерво завідує іноземними зв’язками, – пояснив Пабло. – Але від неї толку як з верби петрушка».
«У тебе що – з нею конфлікт?»
«Ні, – відповів Пабло. – Просто у неї нічого не допросишся».
«А вона, – я спробував пожартувати, – свого часу не працювала на секурітате?»
«Замолода, пішки під столом ще ходила».
«До речі, ми трішки поговорили про Нікіту».
«І що?»
«У мене таке враження, що вона закохана в його вірші».
Пабло розреготався:
«Та пів Бухаресту було його коханками».
«Ну, я не про те».
Офіціантка, прибравши стіл, зникла за дверми кухні ресторану, а ми пахкати сигарами, випускаючи їдкий дим.
Тут Пабло ляснув себе долонею по чолі:
«От йолоп!»
Він знову пірнув під стіл і через кілька секунд витягнув зі своєї торби примірник книжки. Це була щойно видрукувана перекладна збірка Нікіти Станеску.
Не випускаючи з рота сигари, я почав гортати книжку, помічаючи одруки та не зовсім вдалі звороти.
«Ну, як?» – світився Пабло.
«Клас», – відповів я.
За ці кілька годин нашого спілкування я помітив, що мій Пабло переповнений хаотичною енергією. Він то захлинаючись говорив, малюючи якісь нездійсненні видавничі проєкти. Виходило у нього все легко і на раз-два. То метушився, намагаючись показати мені Бухарест, наче у нас не один день для оглядин, а цілий місяць. То кілька разів бігав всередину ресторану, перемовляючись з буфетницею, щоби ще щось дозамовити, але наражався на мій спротив.
«А коли у нас потяг?» – запитався я.
Моє запитання застало його зненацька. Він пригасив сигару і відломив шматок, а тоді передумав і розкришив відламане. Я зробив те саме, бо ніколи сиґарами не захоплювався. У роті гірчило. Сиґарна затія після смачного обіду не була вдалою.
Пабло дістав з кишені піджака квитки.
«19:45», – сказав він.
«Маємо ще дві години до відправки».
Бухарестський потяг мчав строго на північ.
Облаштувавшись у двомісному купе, ми допили пиво, придбане у вокзальному кафетерії, і вляглися спати. Вагонами пошарпувало. Я вперше їхав румунською залізницею. Те, що румуни орали коровами, а лампочку вкручували, як молдавани, було мені відомо з численних переказів та анекдотів. Вони взагалі в нашій уяві були циганами. Я лежав на горішній полиці, силуючись заснути, але сон не брався. Подумки прокручуючи проведений день в товаристві Пабло, я намагався збагнути, якого милого я сюди приперся і що в тому Сиґіті я забув? Потім згадав Мірчу Еліаде і з думками про Париж, в якому побував минулого травня, заснув.
До Сиґіта ми прибули по десятій ранку.
Перейшлися до самого центру.
На одній із вулиць у готелі Casa Veche, в будівлі початку 20-го століття, мене зареєстрували, і я увійшов до кімнати.
За якийсь час до кімнати постукали – увійшов Пабло і сказав, що владнав справу з адміністраторкою і мені виділили найбільшу кімнату. Я встиг навіть дещо вже розкласти, але Пабло допоміг мені перенестися. Кімната, куди він мене перепровадив, справді була великою – з одним ліжком, столиком біля вікна, м’яким диванчиком і сиротливою картиною – пейзажем навколишніх гір.
«Послухай, – звернувся я до Пабла, – навіщо цей зайвий клопіт?»
«Нічо ти не розумієш. Поважний гість повинен жити по-царськи».
Кімната була велика й пуста, з зеленими стінами.
Поки я розкладав свої речі, Пабло, посидівши на диванчику, повідомив, що має нагальні справи і завітає до мене під вечір.
«До речі, торбу з книжками залишу в тебе».
«Та звісно».
Пабла я прочекав до вечора, напівдрімаючи, але він так і не з’явився. Як потім з’ясується, ходив він домовлятися про наш з ним виступ на радіо, але зустрівши знайомих, засидівся в кафетерії.
Перепочивши з дороги, я повечеряв в готельному ресторанчику й уважно продивився програму фестивалю. Власне, мої виступи призначено на перший та завершальний дні. Я мав би виступити на відкритті в селі Десешті, після сербського поета. Далі був довгий список румунських авторів впереміш із танцювальними і хоровими ансамблями.
Пабло прибуде наступного дня підголений, в темному костюмі, при краватці та білій сорочці. З сонячною усмішкою балканського баламута, на якого не можна ображатися.
«Що за офіціоз? Чи в лісі щось здохло?».
«Нині в програмі презентація книжки», – гордо сказав Пабло.
Ми зійшли вдолину на сніданок.
Після сніданку на нас чекало три мініавтобуси, яким організатори відвозили учасників фестивалю до того села поруч із Сиґітом. Там, за задумом, повинно відбутися урочисте відкриття фестивалю. Трьох автобусів виявилося замало, бо в кожен набилася сила-силенна письменників. Я тільки тепер зауважив, скільки нас з’їхалося на фестиваль. В нашому невдовзі, окрім бензину, запахло цуйкою, часником, стлумленим сигаретним димом, м'якоттю роздушених сливок, виноградом і зеленим горіховим лушпинням. Мабуть, так пахло й в інших двох. У нашому ще пахло димом кубинських сиґар. Видно, що Пабло зранку покурив.
Містом, скотившись з навколишніх гір, стелився тонкий туман.
Було похмуро і день заповідався з дощем.
«Завтра підемо на радіо, – шепнув мені Пабло. – Про все домовлено».
«Гаразд», – відповів я, коли на мене навалився хтось зі стоячих у проході.
Пабло це помітив і сказав: «Тут недалеко», – що означало «потерпи трохи».
Я витягнув програму фестивалю – і слова Пабла підтвердилися: саме нині презентація книжки його перекладів. І хоча текст був румунською, я здогадався, що перед читанням на нас чекають відвідини дерев’яної церкви Святої Параскеви. Потім мала бути легка перекуска, тоді читання і вечеря. На виступ записано сорок поетів.
Менше, аніж за годину ми дісталися до Десешті.
Читання повинно було відбуватися на подвір’ї перед цегляною хатою. Там на металевих тацях в мініатюрних пластикових стаканцях чекали на нас розлита цуйка і порізаний білий хліб. Ми про це не здогадуємося, бо спершу всіх повели подивитися місцеву дерев’яну церкву з 18-го століття.
Церква була темна, як Бухарест. Усередині розписана різноманітними сценками з біблійних сюжетів з кириличними підписами. Письменники розбрелися хто куди. Я втратив Пабла з поля зору в черговий раз і – ось несподіванка – зіткнувся з тією Кармен, яку зустрічав позаминулого дня у Спілці.
«О, і ви тут!» – пошепки сказав я.
«Так, щойно приїхала з Бухареста».
«Зрозуміло, послухати виступи».
«Ні, почитати».
«О, ви також...»
«Так, так. Я також поетка».
«До речі, – я вирішив змінити тему, – а звідки тут кирилиця?»
«Хм, до середини дев’ятнадцятого століття ми писали кирилицею».
«От воно що!»
Усі церковні стіни рясніли церковнослов’янськими написами, які пояснювали біблійні сюжети. До того ж, можна було побачити Адама з Патріархами, Жидів, Пекло, Розп’яття, Євангелістів. У словах красувалися ѣ, ѧ, ѩ. Малюнки виконано в іконописній манері, але руки святих були несиметричні, ноги – криві, обличчя з очима різного розміру, і ця диспропорція, власне, ставала динамікою, наче усі вони рухалися, розмовляли, вертіли головами і навіть підстрибували, як зайці під косим дощем.
Я обернувся – Кармен за моєю спиною не було. Всередині від людського тлуму і запалених свічок відчувався брак повітря, і я вийшов назовні.
Кармен стояла в оточенні кількох чоловіків, з якими про щось розмовляла і курила.
Я вирішив розшукати Пабла, але за ним і слід простиг.
Тоді я підійшов до гурту, з яким гомоніла Кармен. Вона саме докурила сиґарету і шукала місця, куди б кинути недопалок. Побачивши мене, вона запитала:
«А де ваш Пабло?»
Я пропустив іронію і відповів:
«Та от шукаю його».
«Бачу, що він у програмі нинішнього читання».
«Так, для нього це значний день, – сказав я. – Він вельми цим переймається».
«Я також нині читаю».
«Трохи забагато читців, як на один захід».
«А-а-а, – махнула вона, що аж браслети скупчились біля зап’ястя. – Хіба вони вміють щось зорганізувати?»
Отак розмовляючи, ми йшли викладеною кам’яними плитками стежкою, що вела до виходу з церковного двору.
Одні за одними сунули групки поетів до цегляної хати з просторим подвір’ям. Йдучи до місця читання, я зауважив, що Кармен мала рацію – тут справді масивні різьблені брами захищали чи не кожне обійстя. Такі ж темні, як церква і Бухарест. Перед моїм зором відкрилася панорама для поезії – подвір’ям бігали кури і проходжалися два сорокаті коти. Ґанок завішано кукурудзяними гірляндами. Перед ним встановили мікрофон з підсилювачем. На оборі в кілька рядів виставили пластикові стільці. Довго вовтузилися з дротом для мікрофона, потім – з підсилювачем. В результаті, коли перед ним стануть перші промовці, мікрофон пищатиме, потріскуватиме, і врешті заглушені поетичні рядки розженуть курей, а коти заб’ються під приготовлені й вискладані на зиму дрова.
Місцеві жінки в квітастих спідницях і вишитих сорочках розносили таці з цуйкою, розлитою в пластикові стаканці, та із сякою-такою закускою. Біля цих почастунків одразу утворилися групки, а дехто й не відходив. Звідкись надійшли хорові й танцювальні ансамблі в мармарошських народних строях. Зробилося гучно. Люди розмовляли, викрикували, сміялися.
Кармен сиділа з пластиковим стаканцем біля дрів і гладила кота.
Нарешті загарчав мікрофон, і на мить на подвір’ї все притихло, усі повернули голови убік ґанку – розпочалося довгоочікуване відкриття. Спочатку виступив серб. Його промова тривала пів години. Потім стільки ж переклад на румунську. Потім запросили мене. Я сказав кілька слів англійською – і, о диво, Кармен виступила перекладачкою. Перші учасники читання спочатку довго щось говорили, потім трохи читали, потім знову говорили. Місцевий поет, оброслий, як Волт Вітмен, якому доручили вести церемонію, переминаючись з ноги на ногу, почав сам читати свої вірші, що викликало обурення в натовпі. Не дивно – кожен з присутніх терпеливо чекав своєї черги. Перед тим як розпочати бородань довго стовбичив біля таць з цуйкою. Очевидно, перебрав. Гасити невдоволення взявся один із організаторів. Відіпхав бородатого поета і, витягнувши з кишені зім’яту програмку, запросив до мікрофона наступного з черги.
І тут невідь-звідки з’явився Пабло. Його червона краватка звисала, як язик захеканого пса. Біла сорочка виліза зі штанів. На плечі теліпалася торба з книжками. Принаймні її тлустість свідчила про це. Де Пабло увесь час перебував, було таємницею. Він швидкими, але невпевненими кроками на напівпізігнутих причвалав до мікрофона і почав з організатором щось з’ясовувати.
«Зараз розпочнеться», – сказала Кармен.
Вона стояла поруч зі мною. Спостерігаючи за витівками Пабла, я її не зауважив.
Пабло таки свого домігся – організатор лише розвів руками і відійшов від мікрофона. Його місце зайняв Пабло. Він щось сказав – очевидно, перепросив за своє передчасне втручання в розклад програми, і, розвернувшись спиною до слухачів, нагнувся й почав нишпорити в торбі.
У той час у ґанку з’явилися румунські молодиці з баняками підігрітих голубців. Вони перебіглися оборою, і за ними, услід за лакомим запахом, ув’язалися коти.
«У вас теж так буває?» – продовжила коментувати Кармен.
«Що?» – не зрозумів я.
«Ну, коли поезія перетворюється на фарс, а її творці – на жалюгідну масу».
«На фестивалях різне трапляється».
«Нещасна країна, – продовжила вона. – Навіть поезію подають з голубцями».
«Запах свідчить, що голубці апетитні», – пожартував я.
«О, тут голубці справді смик-і-лиґ. Рекомендую».
Пабло читав «Четверту елегію» Станеску, і ніхто спинити його не міг.
Він час до часу глипав на мене, усміхаючись – мовляв, ну як?
У відповідь я кивав головою на знак підтримки.
«Навіщо ви підтримуєте цей хаос?» – зронила Кармен.
«Та все одно, – виправдовуючись, сказав я, – його не зупинити».
«О, так», – і Кармен скрушно зітхнула.
Тим часом поет-бородань, якого відсунув організатор, обдумавшись, вирішив знову зайняти своє місце. Тим паче, цього разу він в руці тримав програму, що було доказом того, що свою провину він визнав. Тепер на його заваді було двоє – Пабло і організатор. Бородань, тримаючись однією рукою за стіну, поволі посувався до мікрофона.
«Нікіта також пив», – зронила Кармен.
«В його часи, мабуть, пили усі».
Кармен промовчала. Можливо, не почула.
Пабло продовжував читати, і хоч мікрофон почасти видавав розпачливі звуки, але виступаючому це не заважало.
Натовп поетів і з десяток жінок з кухні, що доносили закуски і цуйку, також не зважали на Паблове читання. Терпеливо чекали свого часу й фольклорні ансамблі. Біля столиків гуділо, наче це були бджолині рої, тому більшість не помічала, як біля ґанку розігрувалася драма поміж поетами і мікрофоном. Бородань дістався до виступаючого Пабла і щось в різкій формі сказав тому в лице. Я побачив, як Пабло зблід, тому глипнув на Кармен, і ми двоє кинулися навперейми, щоби стримати бородача, який, стиснувши п’ястук, намірився заподіяти лихе. Ззаду на бороданя накинувся організатор, який також побачив, що події готові розвинутися не за програмою. Бороданя скрутили, і Пабло продовжив. Його читання припинилося несподівано: підскочив ще один чоловік і, вирваши мікрофон з дротом, забіг за ріг хати, визираючи з-за сплетених у широку косу шульків.
«Ну, все, – сказала іронічна Кармен. – Тепер час на голубці».
Пабло винувато глипнув на мене, склав в торбу книжки і, як нічого не трапилося, пішов до гурту, де наминали голубці і пили цуйку.
За ним подалися Кармен і я.
«Я, мабуть, – сказала вона, – повернуся до Бухаресту».
«Шкода, – відповів я. – Мені було з вами цікаво».
«Цікавіше, аніж з ними? – і вона показала на гурти поетів, де починалися співи. – Не хвилюйтеся – усе завершиться гепіендом. А ті, кому не вдалося прочитати нині, завтра про це не пам’ятатимуть».
Починався дощик, і в порожні пластикові стаканці впали перші краплі.
Звіявся вітер, який приніс справжній дощ.
Продовжувати читання сенсу не було, тому підкріплені голубцями і цуйкою учасники разом з організаторами подалися до автобусів. За ними – танцівники і хористи. Темний дощ завис над подвір’ям, розігнавши відкриття і читання, що готувалися цілий рік.
Кармен схопила мене за руку, і ми добігли до її «дачії».
«Куди ви поїдете проти ночі, та ще в таку негоду?» – казав я.
«А й справді, я зголодніла».
Дощ був густий і темний. Під’їжджаючи до ресторанчика, в залитому вікні Кармениного авта виднілися розмиті силуети трьох мікроавтобусів.
Потім була ще вечеря. Частували гірськими пстругами, і вино лилося рікою.
Кармен була поруч, а от Пабло вкотре зник з мого поля зору.
Весела компанія поетів, співаків і танцюристів завалилася в ресторанчик над гірським потічком. Здавалося, що від галасу й співу підноситься дах і стіни розсуваються, як міхи акордеона. Господар усіх зустрічав обіймами і поцілунками. І тут же підказував своїм офіціанткам, як краще розсадити гостей. Музики на підвищенні при кінці зали врізали швидку мелодію.
Після перших тостів захмелілі учасники фестивалю почали співати, а дехто пустився в танець.
Поночі ми з Кармен повернулися до Сиґіта. Вона підкинула мене до готелю.
«Мабуть, – сказала на прощання, – повертатися до Бухареста запізно. Переночую в знайомої. Та й, щиро кажучи, не люблю їздити ночами. Добраніч!»
«Дякую, Кармен, за компанію. – відповів я. – Добраніч!»
Я подумав, що бачу її востаннє – зранку вона, очевидно, чимборше подасться до Бухаресту. І ще одне прийшло до голови: Пабло не мав рації, обзиваючи її молодою стервою.
Я увійшов до своєї готельної кімнати. Увімкнув світло – і застиг зі здивування: на моєму ліжку хропів Пабло. Біля нього валялися примірники Станеску. Схоже, що скинути одяг і роззутися йому сил не вистачило. Він тільки скинув піджак і завалився в ліжко у туфлях зі зчесаними закаблуками.
Ніч довелося скоротати в старому фотелі на коридорі.
Лише під ранок, перевертаючись з боку на бік, мені вдалося заснути.
Снилася мені усіляка всячина: що намальовані святі зійшли з дерев’яних стін, щоби допомогти Паблові прочитати усі одинадцять Станескових елегій, але вони не впоралися, то на допомогу покликали ще Патріархів. Потім чомусь цигани, перебрані на танцівників і хористів, покрали з Паблової торби усі книжки, і він, стоячи біля мікрофона, розпачливо на них нарікав. Цигани тим часом швидко заскочили ув автобуси і помчали до ресторану. Там я побачив Кармен. Вона була в своєму пончо і довірливо шепнула мені, що вона ніяка не Кармен, а насправді Сібелла, дочка Дракули, і якщо я хочу, то вона запрошує мене до замку Бран. Я запитав, як ми з Сиґіта зможемо туди потрапити? Вона розкрила своє пончо, як кажан, і злетіла вгору. У сні вона говорила до мене англійською, а я перекладав на румунську.
Прокинувшись, я увійшов до своєї кімнати.
Пабла в ліжку не було. На столі лежав зім’ятий аркуш паперу. «Вибач, – писав Пабло, – вчора трохи притомився. До твоєї готельної кімнати не знаю, як потрапив. Нині у нас запис на радіо. Зайду за тобою о 14-й. Ще раз вибач. Твій Пабло».
Викликавши покоївку, я попрохав замінити постільну білизну.
«Запитаю в адміністраторки, – сказала вона. – Ми такого не практикуємо».
«Гаразд, – запитайте».
До того часу, коли Пабло зайде за мною, я вирішив пройтися містом, якого я, по суті, не бачив. У фестивальній програмі нині був вихідний, тобто лише концерт виконавиці народних пісень в Casa Cultura.
Я вийшов з готелю. На протилежному боці вулиці стояло знайоме авто. Я одразу його зауважив. За кермом сиділа Кармен і, помітивши мене, вона опустила шибку.
Я підійшов й зі здивуванням сказав:
«О, ви не нікуди так і не поїхали?»
«Хтось же мусить вами заопікуватися в цій нещасній країні».
«А хіба мені потрібна охорона?»
Кармен усміхнулася:
«Гадаю, що так».
«До речі, ви мені снилися».
«Сподіваюся, сон був пристойний?»
«Ну, ви запрошували мене до замку Бран і сказали, що ви дочка Дракули».
Кармен розсміялася і підтвердила, що Дракула її батько.
Я всівся поруч із нею.
«Куди їдемо?» – запитала вона.
«Та куди завгодно», – відповів я.
Починався другий день фестивалю.
Кармен впевнено тримала кермо, але мені здалося, що вона також не знає, куди нам їхати.
Було все одно, просто все одно, куди.
09.08.2025