Старі як тягарі

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

У львівському видавництві «Апріорі» ввийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». Автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. У книзі він не раз повертається до питання розриву між поколіннями. У трудоголічно-споживацькому суспільстві, в якому родина редукувалася до нуклеарної сім’ї, пенсійна система гарантувала забезпечену старість незалежно від кількості та якості вирощених дітей, а гугл замінив знання та життєвий досвід, старих людей поважають мало, як ніколи, – і ще ніколи їхній відсоток у складі населення не був таким високим...

Сьогодні Європа потерпає від проблеми, яка ще ніколи не сягала таких масштабів: між поколіннями пролягла глибока тріщина, а відсоток старих людей у складі населення перевищив усі норми. Не те щоб у кожному суспільстві не було міжгенераційної напруги бодай у слідових кількостях, але тут уже йдеться про повний розрив. Давно вже стало звичним бачити, як з літака де-небудь на Канарах вивантажують туристичну групу з самих лише німецьких пенсіонерів, почасти вже на візках, – виглядає це як сумовита і силувана спроба наслідувати компанію молоді. Що сталося, чому ці люди не гойдають на ревматичних колінах онуків, розповідаючи їм про свої колишні подорожі? Адже саме це збагачує життя людини, як мало що інше. Немає нічого сумнішого, ніж суспільство, що не дає людям змоги отримати задоволення від їхніх протилежностей, відсортовуючи їх натомість до гомогенних груп, наче у піонерському чи концентраційному таборі. Старих людей це стосується тою ж мірою, що і гомосексуалів чи вчених – їхні специфічні таланти губляться в компанії таких самих, як вони. В архаїчних суспільствах, а у Китаї, в принципі, й дотепер, старі люди грали першу скрипку. Їх було мало й вони насолоджувалися своїм авторитетом, адже в епоху, коли бібліотек не було, усе минуле містилося в них: у світі, що майже не змінювався, вони навіть у надзвичайних ситуаціях знали що робити й успішно оминали всі пастки на своєму шляху – тобто йшлося, здебільшого, про людей непересічних. Нинішня епоха з її культом молодості змушує старих людей поводитися як блазні, якщо вони хочуть втриматися в суспільстві хоч на якихось позиціях, адже вони знагла втратили цінність і перетворилися на тягар. Якогось підстаркуватого інтелектуала, либонь, ще можна було б стерпіти, але, приміром, підстаркуватий залізничник – це вже списана руїна, гідний посміху об’єкт і символ прикрості, який завинив уже тим, що висмоктує майбутнє молоді (та чи була пошана до старості взірцевою у минулому? Чи не зветься улюблена дитяча гра у піжмурки – «сліпа баба»?). Утім, нестримний егоїзм і прагнення негайного втілення всіх бажань тут і тепер всіляко у нашому суспільстві заохочуються, позаяк лише вони можуть гарантувати невпинне економічне зростання – ідол теперішньої доби, те, на що врешті-решт після низки метаморфоз перетворилася колишня віра у прогрес. У новітні часи міжґенераційна напруга була присутньою постійно, досить згадати оповідання Галека (Вітезслав Галек – чеський письменник ХІХ ст., автор балад і оповідань, присвячених життю та побуту селян, – перекл.) про старих господарів, яких діти, перебравши маєток у своє керування, морили голодом – в ідилічному чеському селі.

На помірній напрузі між ґенераціями, статями, народами, релігіями, роботодавцями і працівниками, вчителями та учнями, освіченими та простими людьми тощо суспільство, власне, й тримається, це лише додає йому динаміки, – але якщо напруга перевищить невидиму межу, це може спричинити катастрофу, наче вибух парового котла. Той, хто зумисне нарощує цю напругу, особливо із бажання паразитувати на ній заради влади, по суті, є ворогом суспільства, і так з ним треба і поводитися – на практиці ж цього дотримуються тільки щодо підбурювачів міжрасових конфліктів. Нескінченні дискусії про пенсійний вік беруть початок, власне, в одному прикрому явищі – схильності сучасного суспільства чимдалі більше функціонувати на зразок комп’ютера, що нині становить його обличчя: плюс або мінус, усе або нічого. В усіх традиційних суспільствах робоча діяльність старих людей, що не належали до якоїсь вузької привілейованої касти, припинялася не враз, а поступово. Хто вже не годен був орати, рубати дерева чи ходити на полювання, пас кіз, глядів дітей чи порався на городі. Проблема загальна: як залучити до суспільного життя тих, хто з якихось причин «не тягне», але ще не є геть старим, важкохворим чи недієздатним. Що робити з тими значно молодшими, яким не можна довірити складну технічну систему? У минулі часи вони би, прецінь, цілком добре догледіли стадо гусей чи кількох корів. Сюди додається і питання сенсу життя, що йде одразу за питанням наповнення шлунка – в суспільстві, де одна частина населення валиться з ніг від трудоголізму, а інша – нудиться до смерті й почувається нікому не потрібним баластом, щось дуже не до ладу. До чого ще може придатися стара людина, коли внуки далеко, якщо вони взагалі є, здатність до сприйняття вже не та, і хочеться щодня розмірено повторювати заведені схеми, а не вчитися чогось нового кожні пів року? Цей процес, що помалу починається вже після п’ятдесятки, лише частково можна сповільнити шляхом продовження тривалості життя. Продуктивний вік, коли живеться «на повні оберти», не можна розтягти більше, ніж до певної межі; єдиним тривалим вирішенням проблеми було б достатнє оновлення населення, а його можна досягти лише запровадженням нових законів, згідно з якими значну частину пенсії мав би становити певний відсоток від заробітку власних дітей – але, на жаль, ця ідея ніколи не знайде політичної підтримки. Аналогічна тенденція панує сьогодні й у промисловому тваринництві: корів та курей змушують доїтися і нестися в шаленому темпі, а через короткий час відправляють під ніж.

В суспільстві ще ніколи не було стільки старих людей, як тепер, і ще ніколи їх не поважали так мало. Цей феномен називають криптонімом «старіння населення», утім це лиш одна і не найважливіша частина явища – насправді йдеться про нерозмноження.

Що далі?

Динаміка складу населення в усіх постіндустріальних країнах євроамериканського і далекосхідного регіонів свідчить про те, що йдеться про «закономірний» процес, який дуже важко повернути навспак. Власне, можна сказати, що кожен з двох типів політики, які в західних країнах постійно змінюють один одного, загрожує репродукції зі свого боку, і внаслідок цих право-лівих коливань на практиці приживаються здебільшого їхні проблематичні аспекти. Праві у своєму стародавньому варіанті намагалися сповільнити занепад родини та посилити її автономію (що майже не вдалося зробити), утім праві нашої доби дивляться тільки на ріст ВВП, якому сприяє доведений до крайньої межі економічний індивідуалізм. Ліваки, звичайно, говорять про підтримку родини, але з огляду на те, що маса пенсіонерів лише наростає, а з нею ростуть і видатки, на це ніколи не буде достатньо грошей – хіба що символічні суми, з яких і так пуття небагато (раз уже діти виховуються «для держави», а не для себе, батьки, власне, мали б отримувати платню за цю нелегку працю – як і інші державні службовці). На практиці політика лівих ефективно сприяє максимальній особистій емансипації, прискорюючи занепад решток традиційних структур і збільшуючи залежність від держави, якій на «менеджмент» репродукції громадян коштів не вистачає і вистачати не може (громадяни, які вже є тут і давно мають право голосу, зі зрозумілих причин значно ліпше захистять свої інтереси, ніж громадяни досі не народжені або народжені, але відділені від згаданого права багатьма роками, – то чи не варто було б батькам мати стільки додаткових голосів, скільки вони мають дітей?). Згадане вище обумовлення розміру пенсії кількістю та соціальною придатністю потомства є рішенням політично непрохідним – відтак єдиним, хоч і малоймовірним, варіантом вирішення проблеми залишається поява «руху відродження», члени якого підуть проти течії і знайдуть своє покликання у розмноженні, яке ніхто не забороняє, попри те, що внаслідок цього вони опиняться у категорії населення з найнижчим прибутком (але все ще з добробутом на значно вищому рівні, ніж у нашого покоління в дитинстві). Чи зайде держава настільки далеко, що конфіскує в них цих «убогих» дітей?

Переклала з чеської Олена Крушинська

Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20 наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському пресклубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні минулого року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Вслід за «Чоловіком...» вона виборола перше місце у «Книжці року – 2020» у тій самій номінації. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки, ексклюзивно – публікує «Збруч».