А що це?

– А що це?

– Так це ж з фільму…

– Вибачте, не дивився.

Це було інтерв’ю відомого комбата журналістові дуже шанованого видання. Коли журналіст спитав «а що це?», в очах військового ніби застигло здивування-питання – як ви, такий освідчений журналіст, могли не бачити цього фільму?

Міг і не дивитися, бо вони з комбатом – представники різних поколінь, хоча між ними і не така велика різниця в роках. Часто коли мова йде про покоління, напівсерйозно-напівжартома наголошують на відмінності у прожитому досвіді, особливо коли згадують про техніку і побут: ті ж телефони, наприклад, або чорно-білий телевізор, біля якого лежали обценьки, котрими перемикали канали ТБ, – такий собі пульт управління. Мені здається, що найбільша різниця в тому, що ми і вони бачили різні фільми, читали (якщо читали) різні книжки, слухали іншу музику і навіть дивились інший футбол. У нас різна ментальна мапа. У них Гаррі Потер, а у нас були Робінзон Крузо, граф Монте Крісто і Швейк. Мова, звичайно, про більшість – винятки були і є.

Ми, представники різних поколінь, по-різному дивимось на цей світ, інакше його сприймаємо. Щоби зрозуміти різницю у сприйнятті (бо це притаманно не тільки нам, українцям) – такий промовистий приклад: американці зробили серіал про те, як знімали фільм «Хрещений батько». Сам фільм «Хрещений батько» новим поколінням американців не зайшов – там замало стрільби і забагато діалогів, там люди говорять. Так, говорять, тому його і розібрали на цитати (і не тільки знамените «я зроблю вам пропозицію, від якої ви не зможете відмовитись») – але руханки, бійок, стрільби там замало.

До чого це все? Річ у тому, що тепер моє покоління «60 плюс» поступово відходить у тінь, сходить із дистанції – відповідно в мережі з’являються тексти, я так розумію, його представників, де стільки пафосу й таке потужне почуття ностальгії, наївності й жалю за втраченим, що вас починає плавити. І якби я сам там не був і не жив у той час, то повірив би, що все це насправді так було – так ми і жили, вчились, ставали дорослими і помалу старіли.

Виявляється, ми ніколи не хворіли: які там коклюш, свинка, грип чи ангіна? Наші розбиті коліна заживали миттєво самі, руки-ноги ми не ламали, животи не боліли від поїдання недозрілих зелених яблук і грушок. День і ніч надворі, майже нічого не їли – хліб з повидлом і знову побігли у двір. Цікаво, як і де ми читати навчились і власне коли ми дивилися «Чотири танкісти і пес»? Теперішні діти не бачили «Катрусин кінозал» і поняття не мають, хто такий «Вінніту, син Інчучуна» – але у них були і є покемони, трансформери і чупа-чупс. Зорро, Чингачгук, Оцеола були у нас – у них є Спайдермен.

Чого варта тільки фраза «це покоління прожило і пережило більше, ніж будь-яке інше в історії людства – в усіх вимірах життя». Цікаво, а як щодо тих, хто пережив дві світові, Голодомор, Голокост і народив наших батьків? «Саме це покоління зуміло адаптуватися до всіх змін». Можна згадати «сеанси» Кашпіровського, «заряджену воду» Чумака й уринотерапію – ми це пережили і залишилися живі.

Так, ми «особливе покоління» – останнє, що пам’ятає світ без інтернету.

У нас не було хмарних сховищ. Наші спогади ми записували в щоденник, тримали в голові і на плівці. Ми знали, як друкувати фотографії, знимки зберігались у фотоальбомах. Одного дня в наших дітей залишаться лише наші фотографії. Так, ми були дітьми тоді, коли це ще справді було можливо. І наше найбільше щастя полягає в тому, що наші дитинство, юність, змужніння були мирними, ми не знали війни. Наші діти, наші внуки вже знають, що це таке, вони знають, що то війна, вони в ній живуть. 

Вірю, що прийде час (розмовлятимуть не внуки, звичайно, – сподіваюсь, це будуть правнуки, надіюсь дожити), коли я почую цей діалог:

– Ви не знаєте, що то шахеди?

– Ні, вибачте. А що це таке?