Життя у борг

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

У львівському видавництві «Апріорі» вийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». У книзі автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. Християнство зазнало глибокого занепаду, а його місце в душах людей посідає нова, економічна релігія. Служіння культові Божественного Зростання нерозривно пов’язане із невпинним ростом споживацьких запитів, що їх зусібіч заохочують, як і життя у борг. Цей новий тип кріпацтва – цілком добровільного, – став ключовим рушієм економічної активності. Економіку тепер «підігрівають» не лише у моменти кризи, а постійно – невпинний ріст росту, чи радше його оманливе відчуття, купують, скільки би це не коштувало. Але до чого може призвести безперервне підхльоскування економіки вкупі з марнотратством піклувальної держави? І добре це чи погано – що розподіл грошей є, по суті, розподілом влади?

Ціла економічна культура, що у давноминулому дев’ятнадцятому столітті була вибудувана на культі економії та оповідках про ощадливу Анєжку, яка поступово «назбирала» на купівлю фабрики, перетворилася на повну свою протилежність. Малі й великі держави, корпорації та індивіди живуть у борг: те, що колись вважалося симптомом занепаду декадентської шляхти, який безпосередньо передує падінню (згадаймо гасло польської шляхти «Zastaw się, a postaw się», що означає – не зважай на видатки, покажи себе, хоч би й довелося влізти у борги), стає нормою для останнього Новака з села Босоноги (недаремно у багатьох мовах те саме слово означає і «борг», і «гріх» чи «провина» – debitum, Schuld). Водночас з’являється й новий тип кріпацтва без наглядачів, батогів і залізних кайданів, на зміну яким прийшли віртуальні пута, догани та погоничі – скільки людей стають добровільними васалами банків і в результаті працюють переважно на них! Мало що є таким рушієм економічної активності, як борг, і мало що так підвищує продуктивність, як побоювання візиту колекторів. Римські рабовласники луснули б від заздрощів, побачивши нинішню систему, коли усім охочим пропонуються м’якенькі плюшеві ярма, – і беруть же, беруть! Гроші обертаються чимдалі швидше, «циркулюючи» економікою так, як кров циркулює серцево-судинною системою. Цей процес – по суті, єдине, що дає право називати сучасну систему, відмінну від усього, що існувало раніше, «капіталізмом». Розпочався він у ранньомодерну епоху, коли гроші вже не можна було «замикати» у скрині, вони мусили, хоч і з певним ризиком, «працювати» у формі інвестицій. Після Другої світової війни, особливо після відкріплення від золотого стандарту, постійна помірна інфляція налаштувала економіку так, що гроші звичайного громадянина чи іншого суб’єкта, власне, не можуть лежати «просто так» на рахунку і повільно множитися за рахунок банківських відсотків – їх конче треба якось активно інвестувати, інакше вони поступово просто розтануть, наче сніг на сонці (у такій системі труднощі зі зберіганням і складуванням грошей майже такі самі, як зі зберіганням і складуванням електроенергії – і її треба безупинно виробляти й утримувати «в обігу» в системі кабелів).

Архаїчні та пізні економіки відрізняються між собою приблизно так, як холоднокровні й теплокровні тварини, наприклад, саламандра і альбатрос. У першої сердечко б’ється помалу, вона ледве тягає лапки, а взимку повністю завмирає, у другого кров швидко й під значним тиском струменить у жилах, розігріваючись до 40 градусів, і він ширяє небом, мов блискавка; альбатросом хотів би бути кожний, саламандрою – мало хто. Проте земноводна тварина значно стійкіша: якщо зламає передню лапку, шкутильгатиме на трьох, і кінцівка швидко зростеться, а ось зламане крило для альбатроса – смертний вирок, так само він стече кров’ю від найменшої рани і не переживе місячного голодування – на саламандрі ж така голоднеча ще не буде й помітна. Деякі результати «вимушеного» обігу грошей в економіці за останні десятиліття межують з чорною магією. Так, за десять років останньої кон’юнктури ВВП більшості країн виріс удвічі – поки що облишмо питання, що взагалі означає ця цифра і чи вона не сконструйована таким чином, аби завжди демонструвати таке бажане зростання і наростання, і визнаймо, що виразний приріст помітний кожному. До того ж політична система, власне, «забороняє» бути бідним (справді бідним, як видно на прикладі країн третього світу, є той, кому бракує їжі, одягу і сухого теплого місця для ночівлі, – в Європі таке становище давно відійшло у минуле, а поняття «бідність» завжди вживається лише у відносному вимірі). Звичайно, це питання – про тривалий тренд ідеться чи про втілення прислів’я «хто високо літає, той низько падає» у той момент, коли замок, збудований з чистісінької уяви, обвалиться. З огляду на релігійну, по суті, прив’язаність сучасного суспільства до економіки, це означало би, говорячи по-ніцшеанському, якусь «другу смерть Бога». Гроші без прив’язки до золота – це вже цілковито нематеріальна сила, так би мовити, «святий дух», і зрозуміло, що цей дух може не лише повівати, куди хоче, а й дуже легко розвіятися без сліду. Хоча гроші, що їх із дедалі більшою швидкістю «прокачують» економікою, творять майже казковий добробут, він є надміру крихким, адже самі гроші при цьому потенційно знецінюються.

Те, що банки змушені невпинно пускати гроші в оборот, приведе у поєднанні з марнотратством піклувальної держави, яку «піджимає» необхідність їх роздавати, до їхньої ліквідації – з великою, ба навіть стовідсотковою імовірністю економіка одного дня застрягне на черговому витку спіралі. Так званий «момент Мінські», коли гроші спочатку позичають тим, хто може сплатити і відсотки, і тіло кредиту, потім тим, хто здатен сплатити лише відсотки, а врешті, під тиском обставин, і тим, хто не здатен сплатити ні того, ні того, призводить до появи «фінансових бульбашок». Те, про що ішлося насамперед, – гроші, головний об’єкт уваги і нового культу, – тоді зазвичай втрачаються. Зрештою, у багатьох релігіях Бог чи боги вичерпують себе створенням тисяч речей, виснажуються, вмирають (як відомо, й зернятко мусить «померти» для того, щоб виріс новий колос), а творення в його нестримному надмірі часто розуміється як обкрадання божества чи зяюча рана на ньому. Є обґрунтовані підстави побоюватися, що з економікою відбудеться саме так.

Божественне Зростання

Всезагальне зростання стає вірою, релігією і одержимістю, що об’єднує всіх мешканців планети незалежно від національності, віросповідання, освіти і статків. Важливе спостереження лорда Кейнса [Дж. М. Кейнс (1883–1946) – британський економіст, засновник окремого напряму в економіці, що отримав назву «кейнсіанства», – Перекл.] щодо того, що у кризовий момент економіці можна «підкинути» публічних інвестицій за рахунок грошей, заощаджених за звичайної кон’юнктури, поступово перетворилося на звичку «підігрівати» економіку надмірними видатками і в періоди процвітання. Йдеться, по суті, про невпинний ріст росту, віртуальну торгівлю надією. Ми, власне, купуємо собі зростання, скільки б воно не коштувало, а радше навіть відчуття зростання, яким би оманливим воно не було і яким би шляхом не досягалося, – неначе героїн: без нього настрій на нулі. В ринковій економіці, на відміну від комунізму, жодні видані гроші не пропадають повністю – це, звичайно, правда, проте ці «заходи, спрямовані на економічне зростання» внаслідок постійного повторювання поступово втрачають ефективність і підточують суспільство. Томаш Седлачек влучно порівнює це явище з тим, як пасажири вітрильника, потрапивши у штиль, дмухали б у вітрила й дивувалися, що їхні зусилля марні, а стан сучасної економіки в цілому він порівнює з маніакально-депресивним станом у людини: драматичні періоди депресії чергуються в неї з не менш біснуватими «маніакальними» фазами (проблема ще й у тому, що вся система є надзвичайно крихкою і працює «впритиск» – вже п’ятивідсотковий спад може фірму знищити). Описаний спосіб функціонування у кращому випадку нагадує принцип роботи гідроакумулювальної електростанції з її втратами енергії, а в гіршому – безперервне підхльоскування коня батогом чи людини кокаїном аж до повного виснаження: врешті-решт вони впадуть і будуть раді, якщо лишаться живими.

Владарювати за допомогою євро

Демократія є не стільки владою народу, скільки владою грошей – а ось вони-то якраз дуже недемократичні. У владі грошей, яку часто демонізують, називаючи «плутократією», в принципі, немає нічого страшного, більше того – вона має цілу низку позитивних рис, до яких ми звикли і сприймаємо їх як належне. Влада грошей і владарювання за допомогою грошей – це дві різні речі. Перша полягає в тому, що індивіди та суспільства підпорядковуються безособовим силам грошей і ринку, зносити які набагато легше, ніж, скажімо, сваволю диктатора, хоча б тому, що тут неможливо вказати на когось конкретного. Натомість владарювання за допомогою грошей – це спосіб практичного втілення влади різними фінансово потужними суб’єктами, зокрема і державою, яка насправді проявляє твердість лише в одному – стягуванні податків: зрештою, зрозуміло чому. Як уже говорилося, розподіл грошей є, по суті, розподілом влади. Звичайно, можна було б керувати суспільством і за допомогою чогось іншого, а не грошей, – наприклад, публічного шмагання. Управління за допомогою грошей у чомусь, поза сумнівом, елегантніше і більше відповідає новочасній вимозі ненасильства. Такий устрій вимагає послідовного ліквідування усіх станових привілеїв, тривалого миру, свободи пересування та підприємництва й залучення якомога більшої кількості людей і коммодіті до грошової економіки (водночас має існувати чітко окреслене коло цінностей, які купувати не можна, – від втручання поліції та суддівських рішень до посади голови центрального банку). Можливі ремінісценції давноминулого стану речей, завжди пов’язані зі значним послабленням впливу грошей, як-от 1950-і роки у нас, неодмінно несли з собою небачені жахіття, коли перспектива катувань для багатьох людей ставала цілком реальною (обвал валюти призвів би до подібних практичних наслідків: там, де неможливо владарювати за допомогою євро, це робитимуть за допомогою кулеметів). Влада держави, що базується на перерозподілі грошей, є не меншою, ніж у давні часи, коли вона трималася на прямому «фізичному» насиллі, навпаки – тому держава і намагається заволодіти якомога більшою часткою суспільного продукту і перерозподіляти його на власний розсуд, хоч така діяльність і суперечить ефективному господарюванню; ефективному владарюванню вона в жодному разі не суперечить. Єретиків уже не треба привселюдно спалювати на ринковій площі, витрачаючи на організацію цього культурно-масового заходу купу зусиль, – цілком достатньо не надати їм субсидію, яку отримають усі інші. Не буде в них і колишнього ореолу мучеників: «Лише погляньте, профукав такі гроші, от лузер», – скажуть люди. Безумовно, добре, що в суспільстві більшість «силових» втручань було замінено на не такі явні втручання фінансові. В усьому цьому явищі, що веде також до величезного вибуху технологій, багатства і можливостей (нехай деколи й позірних, як-от тисяча сортів сиру чи моделей кросівок), є декілька заковик.

Перша з них – це переконання держави (і людей), що невпинне перекачування грошей може вирішити геть усі проблеми суспільства. Не стосується це лише необхідних час від часу силових втручань держави, що не надто відрізняються від того, як ми з виховних міркувань шльопаємо дитину (та й це скоро заборонять) замість того, щоб погрозити їй секвестром кишенькових грошей. Здебільшого ж держава вдається до роздавання «хабарів», себто фінансування і різних субсидій, тим, хто інакше б «вередував» – а так мусить сидіти тихо. Описана концепція зовсім не бере до уваги ні важливості законодавчих змін (хоча давньоримське прислів’я править: «Leges sine moribus vanae», «закони без відповідних звичаїв – пусті»), ні думки окремих пильних політиків. Дурень, який отримує необмежені фінансові засоби, просто пересувається з категорії «бовдур нешкідливий» до категорії «бовдур шкідливий». В результаті єдино можливою підтримкою будь-чого вважають гроші – їх і очікують. Того, що не лише друзів, а й багато чого іншого за гроші не купиш, і того, що людей тягне й до інших, не пов’язаних з грошима речей, як-от сенсонаповнення чи визнання, концепція homo oeconomicus якось не враховує. Безустанний перерозподіл грошей призводить і до того, що життєві стратегії, зосереджені на їхньому висмоктуванні з державного бюджету і загалом на «дерибані» державних коштів, тобто на обдиранні платників податків, демонструють значно вищу ефективність на шляху до добробуту та успіху в суспільстві, ніж будь-яка змістовна і корисна діяльність.

Як уже згадувалося, стягування грошей у формі податків – це єдиний вид діяльності, в якій новочасна піклувальна держава виявляє справжню суворість, а оскільки так чинять із суб’єктами, яким є що втрачати у плані власності й грошей, ця стратегія виявляється доволі ефективною – єдиним засобом оборони було б розігнати свою фірму і зголоситися безробітним. Підключення до «грошенятопроводів» Мутерлянду стає найвищою життєвою метою індивідів і великих компаній. Так само і в наукових та мистецьких колах фандрайсінг стає засадничим умінням, а пошук і здобуття грошей – єдиним, про що дбає науковий менеджер, наприклад, університетський професор. Мрійливі зітхання вчених та митців на тему меценатів часів феодалізму виникли не на порожньому місці. Ще один парадокс полягає в тому, що чимало так званих недержавних організацій якимось чином, нехай і опосередковано, теж прив’язані до влади й до державного бюджету (як не до місцевого, то до «європейських» грошей). Уявлення, що така організація є «громадською», тобто такою, яку громадяни створили собі на дозвіллі й утримують власними, приватними коштами, належить до царини казок, принаймні у Європі – в Америці ситуація інша. Здатність роздобувати (в жодному разі не заробляти) гроші, сама по собі морально нейтральна, як-от велика фізична сила, раптом стає найголовнішою чеснотою. На що їх роздобувати? Немає жодної різниці. Важливо – скільки... Неначе все, що лише відбувається у країні, відбувається у фінансовій площині; хто дивиться на речі у такий спосіб, не помічає, що фінансові події – це лише побічні явища подій загальних, а фінансова криза – це просто інша назва загальної кризи. На владарювання за допомогою грошей поширюється твердження, справедливе й для інших цінностей: те, що у розумних масштабах є благом, стає згубою, коли виростає понадміру, – добрий слуга стає злим паном.

Переклала з чеської Олена Крушинська

Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20-ти наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському прес-клубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні ж цього року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки ексклюзивно – публікує «Збруч».