Гіпертрофовані еґо

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

У львівському видавництві «Апріорі» вийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». Автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. Однією із суспільних хвороб сьогодення став нарцисизм: безперестанку перейматися собою й оцінкою себе з боку інших, пхатися наперед, виставляти себе напоказ – усе це враз припинило бути моветоном і розквітло на плідному ґрунті соцмереж. Небачених масштабів набула й інфантилізація: постіндустріальному суспільству потрібні громадяни, спраглі до купівлі нових забавок, здатні впродовж усього життя вчитися нових технологій і водночас по-дитячому керовані, залежні від держави і з інфантильно-короткою пам’яттю. Та чи не зазнає колапсу суспільство дітей-переростків, які без упину вигукують «маємо право!», але не чули про слово «обов’язок»?

Часто повторювана теза про те, що Захід, на відміну від Сходу, винайшов індивідуалізм і його підтримує, в основному відповідає дійсності, але у нападі еґоцентризму ми сприймаємо її надто загострено – китайці здаватимуться нам «жовтими мурашками» лише до того моменту, коли ми навчимося розпізнавати їхні обличчя та індивідуальні риси (китайці в Європі почуваються попервах так само). Однак на Заході, що традиційно був менше зв’язаний детальними конвенціями і тому здавався Сходу «грубим» і «нечемним», простір для індивідуальних особливостей справді був і є дещо більшим. Недаремно східні мудреці вбачають мету життя у розчиненні індивідуального еґо, за яким наступає полегшення, а західні, наприклад, Юнґ, – успішне завершення «процесу індивідуації». Утім, Юнґ завжди наголошував, що процес індивідуації – це не те, що відбувається автоматично, як-от, скажімо, зміна статусу при врученні паспорта, навпаки – це продукт цілеспрямованих зусиль упродовж усього життя, і цей процес, попри всі старання, не мусить завершитися успішно, адже його наслідком має стати щось на кшталт мистецького твору, досконалості якого досягти майже так само важко, як і східного вгасання. З огляду на те, що наша доба вже давно не має нічого схожого на ініціацію, тобто обряд переходу у доросле життя, замість процесу індивідуації відбувається звичайне розбухання індивідуального еґо – в його недиференційованій, дитинній подобі.

У міру того, як дітей меншає і вони дедалі більше перетворюються на осердя своїх сімей, вони дедалі більше перетворюються і на осердя свого власного всесвіту. Певна поміркована форма почуття себе самого «центром Всесвіту» дана не лише людям, а усім живим істотам – ще Брем описав ручного папужку, який самозакохано повторював перед глядачами фразу: «О, який папужка гарний!» – хоча насправді був пелехатий і потворний. Проблема починається у той момент, коли почуття власної важливості виходить за межі розумного, перетворюючись на театрально-нарцисичний вихор. Нарцисизм стає типовою суспільною хворобою сьогодення – десь так, як у середньовіччі повсюди, від королівського замку до останньої халупки на підзамчі, вважалося нормою завошивлення. Що характерно для нарцисичної особистості? Безперестанку перейматися собою (і не лише своїми проблемами, а передусім своїми перевагами та недостатньою оцінкою цих переваг з боку суспільства), пхатися на перший план, виставляти себе напоказ, використовувати інших як інструмент для власного суспільного сходження. Для нарцисичної особи інші люди мають сенс лише як шанувальники або як «засоби транспортування» на горішні рівні суспільства, а так – спілкування з ними обтяжливе. Нарцис їх, по суті, не розуміє, вони не цікавлять його як предмети симпатії чи емпатії. Тут нарцисизм упритул наближається до ще одної химери сьогодення – синдрому Аспергера. Ще кілька років тому ніхто й не знав, що це таке. Спрощено його можна охарактеризувати як дуже помірковану форму аутизму, що робить співіснування з іншими людьми складним, але не унеможливлює його. Носії цього синдрому погано розуміють натяки, метафори, невербальну комунікацію – можна сказати, що найліпше вони розуміються з комп’ютером. Як і нарцисизм, синдром Аспергера часто ходить разом із непересічними здібностями й інтелектом, у даному випадку – радше гіпертрофованою формальною майстерністю, яку можна застосувати у сфері IT. Обидва згадані феномени у чоловіків трапляються значно частіше, ніж у жінок. (З огляду на те, наскільки важливе місце виділяється IT у теперішньому світі, я часто запитую себе – а яку нішу займали такі люди у традиційних суспільствах? Нудилися, випасаючи овець, плекаючи примарні мрії про прекрасний новий світ? Брали участь у схоластичних дискусіях? Чи їхні особливості не могли розвинутися достатньою мірою через те, що в юрбі сільських дітей вони хоч-не-хоч мусили соціалізуватися? Чи їхні однолітки швидко їх затовкували?)

Нарцисизм зазвичай асоціювався із суспільним успіхом, наприклад, у мистецтві чи в політиці, й у певного типу людей існував споконвіку. Однак те, що було характерним для гордовитої принцеси або знаменитого художника, сьогодні поширилося на останнього Вондрачека із села Зламана Лгота. (Автор цих рядків зі своїм писанням і мовленням до ЗМІ не є винятком із загального тренду, хоч і бачить його дуже добре, – справжній мудрець, як відомо, мовчить і живе приховано від усіх; загалом, мудрість є тихою, непомітною і непродуктивною).

Результати цього процесу ми бачимо у соцмережах. Я, я, я...!!! Погляньте, dear friends, я саме сиджу в цій піцерії й за мить згелемзаю цю незрівнянну піцу! Коли йдеться про трирічну дитину («Мамо, я нямаю цукелоцьку!»), це ще може потішити. Якщо ближче поглянути на те, як люди з незграбною уклінністю, ба навіть побожністю описують своє життя, немовби це житія святих, то стане помітно, наскільки сильно вони подібні між собою – іноді й не розрізниш (біолога цей факт не здивує – жуки-довгоносики, які належать до одного виду, теж усі однакові, – але тих, хто вважає західний індивідуалізм опорою світу, це мало би збентежити). Як і всього іншого на світі, індивідуалізму (чи еґоцентризму – це лише принизлива назва для невдалої форми того самого явища) має бути якось «в міру» – а коли його понад цю міру, він стає для суспільства контрпродуктивним (зазвичай забувають і про ту обставину, що сьогодні дотримання правила «не висовуватися і бути як всі» вимагається жорстко як ніколи, хоч і не за допомогою батога). У морі індивідуалізму втрачається спільний простір діяльності й досвіду, який раніше об’єднував і цементував суспільство. Навколо кожного еґоцентриста загрозливо збільшується порожнє коло, куди він нікого не впускає, аби його індивідуальний простір не порушували і він був повністю «сам по собі». Здатність терпіти життя у парі зменшується, партнери та діти становлять передусім перешкоду на кар’єрному шляху. Для максимальної самореалізації, згідно з теперішніми уявленнями, треба було б іще найняти особистого коуча, щоби він зробив нас якомога привабливішими для ринку праці, та особистого тренера, щоби наша зовнішність стала бездоганною – ось тоді проєкт «усе – собі коханому» буде реалізований на всі сто. Опіка з боку держави робить нас незалежними від інших і дає змогу не плодити наступні покоління. Засоби для свого індивідуального зростання ми здобули у минулому та у майбутньому – і спалили їх у вогні самовихваляння. Після нас хоч потоп чи, краще сказати, купка попелу, але це були ми, ми, ми!

«Атомізованим» суспільством керувати значно легше, ніж таким, що складається з доволі великих цілісних частин; інтернет-спільноти розпадаються занадто швидко, щоб замінити константи минулого – наприклад, кланові або конфесійні. Як і у багатьох інших випадках, гіпертрофовані еґо врешт-решт приносять своїм носіям протилежний результат замість бажаного: те, що хотіло стати всім, стало нічим, добре керованою тростинкою на вітрі, – і хоч у разі невдоволення воно може грізно волати, його придатність до реальних дій приблизно така, як у трирічної дитини.

Як мала дитина...

Подібно до того, як у людини порівняно з приматами проявляються деякі риси самоодомашнення, у неї проявляються і деякі риси перманентної ювенільності. Ідеться про те, що людина і в дорослому віці зберігає цілу низку ознак, що у наших родичів, людиноподібних мавп, притаманні лише дитинчатам. Якщо говорити про фізичні ознаки, то це тендітний скелет, маленькі щелепи й зуби, великий розмір мозку відносно розміру тіла, відносно короткі передні кінцівки тощо. Наочно це можна пояснити на такому прикладі: дама, яка везла б у візочку маленького шимпанзе десь у спальному районі Праги, стала б об’єктом інтересу й захоплення – адже він виглядає «майже як людина», проте та сама жінка викликала б тільки страх, якби йшла попід руку з дорослим самцем шимпанзе – адже це небезпечна тварина! У психічній площині у нас теж є ознаки вічного дитинства – ми і в дорослому віці залишаємося грайливими, допитливими й можемо навчитися чогось нового. Це стосується усіх культур, навіть дуже від нас далеких. Ідеться, мабуть, про головну еволюційну інновацію людини загалом – власне, саме вона уможливила цивілізаційний процес, хоч і принесла з собою різні невигоди.

З кінця ХІХ ст. інфантильність у євроамериканській, а пізніше і далекосхідній культурі, починаючи з Японії, зростає дедалі більше, сягнувши небувалих масштабів. Одним із проявів культу молодості стало те, що за останні сто років серед дорослих поширився спосіб поведінки, раніше притаманний лише дітям та підліткам – ідеалові тінейджера намагаються відповідати навіть вісімдесятирічні, хоч це й обтяжливо. Це має і свої позитивні, так би мовити, «цивілізацієтворні» сторони. Так, люди тепер здатні вчитися впродовж цілого життя – практично довіку. Йосифові ІІ неабияких зусиль вартувало привчити селян до саджання картоплі, й чимало кріпаків довелося зашмагали до смерті, перш ніж інші згодилися посадити ці підозрілі бульбаки в землю – бо ж тато й дідо їх не саджали! Сьогодні б селяни, обступивши цісарських комісарів, рвали у них новинки з рук. Не треба й казати, яке величезне значення мала ця зміна для блискавичного розвитку і впровадження інформаційних технологій. Загалом усі суспільні інновації – байдуже, про раннє землеробство йдеться чи про ранню кібернетику, – мали в собі щось дитинно-іграшкове (австралійські аборигени з їхньою мисливсько-збиральницькою терплячістю виглядають з цієї точки зору як «дорослі»).

Проблема, однак, полягає в тому, що дитинство за своїм характером амбівалентне і має не лише зворушливі, а й відразливі, якщо не моторошні, сторони. Веселість, осяйна наївність, інноваційність думки, грайливість, неупередженість і оксамитова ніжність щедро врівноважуються нездатністю до рефлексії, жорстокістю, мстивістю, деструктивністю, нетривкістю думок, нестачею обережності щодо ближнього, браком відповідальності, прагненням добитися уваги, подарунків та виконання усіх бажань за будь-яких обставин і будь-якими засобами. Культ дитини з’явився разом із міщанським суспільством, коли маленькі божества стали об’єктом всебічного поклоніння, перетворилися на осердя, навколо якого крутиться усе сімейне життя, і були звільнені від усіх «дорослих» обов’язків і прав: їхнє єдине завдання – бавитися й навчатися (пригадаймо, що у традиційних сільських родинах діти їли рештки після того, як насититься батько, а у феодальних родинах дуже швидко ставали «зменшеними дорослими» – наш Ян Люксембурзький вже у чотирнадцять років був досвідченим воїном-зарізякою, володарем держави і чоловіком старшої від нього Еліжки Пржемисловни). Чи перетворяться колись і турки, в яких ця тенденція поки що не помітна, на дітей-переростків, як це вже зробили європейці, американці, а по суті, й китайці?

Значних, загрозливих для нинішнього суспільства масштабів досягло і прагнення дітей-переростків уникнути будь-яких, навіть найменших неприємностей. Малих і великих дітваків можна втягнути навіть у явну небезпеку, пообіцявши цукерок: сьогодні ми надаємо їм по дупі, а завтра вони про це забудуть і знову лащитимуться до нас як до джерела влади. В агресивно-ображеному тоні багатьох сучасних інтелектуалів чуються нотки дитячого гніву: чому на мене не звертають уваги? Традиційні суспільства дивилися б на таких осіб – статево та юридично зрілих, проте з чисто дитячою будовою психіки – не інакше, як з острахом: уявлення про те, що прожиття певної кількості років автоматично означає дорослість, для більшості культур було абсолютно чужим. Як політика теперішнього штибу взагалі могла би працювати без перманентної ювенільності більшості населення? Крім цього, у «комплект» ще входить піклувальна матінка-держава з дедалі вищими соціальними видатками, до якої тягнуться рученята її дітей-громадян, часто вже зморшкуваті. Маємо право, маємо право!.. Раннє дитинство нічого не знає про обов’язки. У наш час, коли реальні діти майже зникли, дитинство поширюється на ціле суспільство – так само, як фемінність перекочувала з реального жіноцтва на піклувальну державу. (Цікаво, що коли кількість реальних дітей впала, вони стали об’єктом бажання численних педофілів, тимчасом як у діккенсівській Англії, де занедбані неповнолітні аж роїлися на вулицях, на них, здається, ніхто й не дивився. Фройдівський зсув у мисленні призвів до сексуалізації всіх людських стосунків, пов’язаних із сильними почуттями, зокрема і стосунків з дітьми; в Америці нині погладити чужу дитину – річ абсолютно немислима, і Європа швидко до цього наближається. Є всі підстави побоюватися, що суспільство, де панує такий підхід, розкладається більше, ніж якби у ньому порядкував якийсь аналог гестапо).

Як химерний механізм сучасної економіки міг би працювати без невпинного прагнення людей мати все негайно, тут і тепер (наприклад, у кредит), і без постійної гонитви за ґлянцем та новими іграшками? Гальмування дорослішання, по суті, є необхідним для появи нових і нових бажань, сповнення яких приносить не задоволення, а роздратування, і нових «замовлень» (ніхто не знає, що те, чого він шукає, – це власне дорослість; недаремно старе буддійське прислів’я твердить: «лише той, хто розвивається, може принести добро»). Згадаймо, як важко буває пояснити дитині, що кіоск з морозивом сьогодні зачинений, і свій улюблений ріжок вона зможе отримати лише завтра – і як розгнівано вона тупає пухкою рожевою ніжкою... Важко сказати, де тут курка, а де яйце, але куди б поділися сильні світу цього, якби всі громадяни поводилися по-дорослому, розважливо й відповідально? Те, що виглядає як вишуканий заколот, здебільшого «заколотилося» само. Дуже тривалий період шкільного навчання теж допомагає продовжувати дитинство ad infinitum (сьогодні майже до тридцяти єдиною дозволеною діяльністю є або навчання, або гра – влаштуємо їм щасливе дитинство, влаштуємо їм таке щасливе дитинство, що вони до смерті його не забудуть). Феномен поглиблення інфантильності уможливлює небачений вибух технологій, але він стане й тим, що врешті-решт скрутить нинішньому суспільству в’язи. Як недозрілі ментально дитинчата можуть розумно виховувати інших? Хто впорається з розлюченими дітьми-переростками, які бачать лише себе, коли виявиться, що морозива більше нема?

Переклала з чеської Олена Крушинська

Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20 наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському пресклубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні минулого року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Вслід за «Чоловіком...» вона виборола перше місце у «Книжці року – 2020» у тій самій номінації. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки, ексклюзивно – публікує «Збруч».