Паливо прогресу

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі»

«Збруч» продовжує публікувати уривки з книжки відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», що незабаром вийде друком у львівському видавництві «Апріорі». У ній автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство, і яка залишається непоміченою, маскуючись під кризу фінансову і демографічну. Він аналізує причини занепаду традиційного суспільства, а також його наслідки: адже саме та величезна сила, що тримала вкупі родинні зв’язки й традиції, і стала паливом прогресу, неймовірно прискоривши розвиток технологій та виробництва. Вивільнити наступну порцію енергії суспільство може лише в один спосіб – добровільно поринувши у трудоголічно-споживацьку гонитву і значною мірою відмовившись від поновлення самого себе, а від інституту родини – зовсім. Уже тепер протизаплідні засоби розділили секс і розмноження, пенсійна система гарантувала забезпечену старість незалежно від кількості та якості вирощених дітей, піклувальна держава розірвала зв’язок між прожитком і працею, а інтернет уможливив особисті стосунки без особистих зустрічей. Не такі вже й драматичні кожне саме по собі, разом ці «чотири відокремлення» становлять небезпечний, якщо не фатальний коктейль для європейського суспільства: сьогодні його громадяни спалюють у горнилі власних амбіцій ненароджені наступні покоління...

Постіндустріальна ера довершила те, що почалося вже наприкінці ери індустріальної: кількість потомства однієї родини майже стрибкоподібно зменшується, а інвестиції у нього стрімко зростають – тепер метою є виростити не десятьох чорноробів, а двох адвокатів. З початком «дерелігізації» суспільства дітей у міських сім’ях починають сприймати як малі божества, довкола культу яких все і обертається – Томаш Седлачек (відомий чеський економіст, автор бестселера «Економіка добра і зла», що вийшов і в українському перекладі, й автор передмови до чеського видання «Європи на роздоріжжі», – перекл.) дуже влучно порівнює їхній статус із надлюдиною Ніцше: попервах це, безумовно, піднімає батьківське піклування на новий рівень, проте на наступних етапах призводить до бездітності з тією аргументацію, що такі високі витрати потягти нереально. Традиційна велика родина редукується до нуклеарної, тобто до самісінького базального залишку він + вона + воно (дитя) у квартирі в панельній багатоповерхівці – з колись комплексної структури залишається щось на кшталт верхівки рослини, яка ще здатна рости, але є максимально обрізаною порівняно з цілою рослиною, що має гілочки та листя. Наступний рівень редукції – мати, яка живе у «бюрогамії» (цей термін запровадив антрополог Лайонел Тайґер) з відділом соцзабезпечення, плюс дитина: це вже, по суті, не родина. Таким чином, величезна енергія, що у традиційному суспільстві інвестується у підтримання родинних і родових зв’язків та відповідні клопоти, вивільнюється і може піти на роботу й творчість – виробничу, технологічну чи, скажімо, художню. Не випадково діяльність цього ґатунку в євроамериканській цивілізації почала стрімко набирати обертів з середини ХІХ ст., тобто відтоді, як розпочався згаданий процес. Це стосується й усієї суспільної традиції і традиційного устрою, світського та релігійного, утримання яких так само поглинає неймовірну кількість енергії, що може бути вивільнена. Порядок утримує суспільство від розтікання у щось аморфне, але водночас і стискає його, немов корсет. Той, хто живе за звичайним порядком, робить речі звичайні, в жодному разі не над-звичайні – для цього він не має ані сил, ані простору. По суті, йдеться про перехід від суспільства більш-менш статичного, але стабільного, до суспільства динамічного, але внаслідок цього лабільного та непередбачуваного.

Недаремно вся європейська література за минулі двісті років присвячена тому, «як я опирався/опиралася традиційним порядкам», причому правда завжди буває на боці тих, хто чинить опір, а не тих, хто цих порядків тримається. Чи пригадуєте ви, ласкавий читачу, бодай один визначний роман або фільм про когось, хто не послухав своїх батьків і був за це справедливо покараний долею? Величезна сила, що тримала вкупі традиції і родинні зв’язки, стала «паливом прогресу», неймовірно прискоривши розвиток технологій та виробництва і загалом всю цивілізаційну проліферацію, – її спалили, як спалюють бензин, отриманий з нафти, що теж вистоювалася безліч років, поки її запас знагла не викачали із землі й не пустили в роботу. Завдяки жіночій емансипації до виробничої діяльності була залучена величезна частка населення, а жінки отримали сатисфакцію, вийшовши на «ринок праці» нарівні з чоловіками. При цьому в русло виробництва була скерована майже вся енергія, на якій трималися родинні зв’язки, й вони майже розпалися – ще авторова бабуся, якій цілком вистачило би хисту на те, щоби стати професоркою історії в університеті чи завідувачкою педіатричного відділення, прожила своє життя як хатня господиня, а пізніше продавщиця, віддаючи всі сили на утримання родинних зв’язків, – і після її смерті їм настав кінець, як і самій родині. Наша глузлива посмішка, адресована ненависному нам ісламському світові, може застигнути в нас на губах (суспільство, що складається переважно зі старих людей, безперечно, має й свої принади – наприклад, воно дуже стабільне, консервативне, у ньому мало насильницьких злочинів, адже всі революції, насилля і повстання несуть в суспільство здебільшого молоді чоловіки від 15 до 30 років; у державі, що перетворилася б на такий «Пенсистан», виникла б небезпечна напруга між генераціями – старі люди були б об’єктом неприхованої ненависті молодих, які б почувалися поневоленими і використаними й, вочевидь, масово би з такого суспільства відходили).

Феномен стає ще очевиднішим, якщо розглянути його на прикладі Китаю, де весь процес пройшов за якихось сто років (це стало можливим завдяки імпорту вже готових технологій та ідеологій), тимчасом як Європі знадобилося для цього два з половиною століття (у нас початок припав десь на часи Йосифа ІІ). Грандіозний економічний бум у сьогочасному Китаї обумовлений, зокрема, брутальною ліквідацією складної системи традицій і звичаїв (що на той момент уже почала розкладатися) в результаті «культурної революції» Мао Цзедуна у поєднанні з не менш брутальною ліквідацією великих родин через «політику однієї дитини»; у Європі обидва процеси пройшли, по суті, з доброї волі й значно повільніше, але наслідки їхні – ті самі (у Китаї народжуваність дотепер є дещо вищою, ніж у нас). Згадаймо й інших ліквідаторів традицій – Ататюрка, Чойбалсана, а у поміркованій формі – й самураїв періоду Мейджі та сіамських королів (після їхніх реформ уже не дозволялося «вгасати» у стінах монастирів – тільки на службі фінансово-виробничих сил).

Велике вимирання

Після такого почину залишається єдина можливість вивільнити наступну порцію енергії, необхідної для росту і процвітання, цього разу у ненасильницький, приємний і добровільний трудоголічно-споживацький спосіб – це значною мірою відмовитися від відновлення суспільства, а від родини відмовитися зовсім. На обличчі суспільства вже проступили сухотні рум’янці завершальної стадії, коли відбуваються «чотири відокремлення»: протизаплідні засоби розділили секс і розмноження, пенсійна система гарантувала забезпечену старість незалежно від кількості та якості вирощених дітей, піклувальна держава розірвала зв’язок між прожитком і працею, а інтернет уможливив особисті стосунки без особистих зустрічей. Для кожного з цих відокремлень існувала якась розумна причина – але разом вони творять токсичний коктейль, яким європейське (і не лише європейське) суспільство може захлинутися. Розмноження, таким чином, стає особистою примхою, що заважає кар’єрі й радощам життя і, по суті, суспільством пеналізується – комфортніше і простіше бути «зайцем» («безбілетником»: англ. free rider – термін, що застосовується в суспільних науках на позначення особи, яка є членом соціальної групи і користується її благами й послугами, при цьому не сплачуючи за них і не роблячи внеску в їхнє створення; прикладом «безбілетників» є люди, які ухиляються від сплати податків, – Перекл.). Після «усуспільнення» пенсій і для розмноження стає актуальною «трагедія спільного» (або «трагедія общинного поля» – ситуація, коли індивідуальні користувачі, кожен з яких діє незалежно й у власних інтересах, своїми колективними діями завдають шкоди спільно використовуваним ресурсам; цей термін, що англійською звучить як tragedy of the commons, став популярним після публікації однойменної статті американського біолога і філософа Ґаретта Гардіна, – Перекл.). Якщо батьки мають безліч обов’язків перед дітьми (і виховують їх, по суті, для держави, притому майже безоплатно), а діти перед ними – жодних, то елементарний здоровий глузд підказує: не треба заводити у себе вдома неприятелів, які хоч і побудуть кілька років миленькими ангелятками, наступну чверть століття будуть вами командувати, пити з вас кров і тягнути гроші. На щастя, спеціальні пігулки відлякують їх не гірше, ніж репелент – ґедзів. А може, і той факт, що гомосексуалісти без жодних проблем вливаються у лави суспільної більшості, зробивши блискучу кар’єру від парій до взірцевих громадян, пов’язаний з тим, що вони найліпше, нехай деколи не з власної волі, втілюють ідеал нашої доби: жодних дітей, максимум – песик? І у Стародавній Греції гомосексуальність цінувалася за те, що не дає потомства (детальніше – у моїй книзі «Чоловік як еволюційна інновація?»). У певному сенсі можна сказати, що «велике вимирання» у наш час обумовлене й «занадто високою» ефективністю сучасної контрацепції – ще у 70-х та 80-х роках минулого століття все-таки час від часу траплялися небажані вагітності, й відносно часто батьки зрештою казали «добре, залишимо цю дитину», адже «криваве» переривання – це крок, на який люди зважуються вкрай неохоче, хоч він і не заборонений законом. Позаяк дітонародження тепер можна планувати з абсолютною впевненістю, у наш егоцентричний час справа до цього доходить дуже пізно або й узагалі не доходить. Успішна соціальна держава зразка 1960–1970-х у наш час неможлива хоча б тому, що в суспільстві стає дедалі менше молодих людей, до того ж не всі вони «придатні до використання», адже вимоги зростають. У цій точці парадоксальним чином зійшлися егоїзм і альтруїзм найвищого ґатунку: внаслідок того, що ми не схотіли анітрохи пожертвувати собою заради когось конкретного, ми врешті-решт віддали «усіх себе» своїй фірмі чи галузі досліджень; так само країни Європи «жертвують собою» заради країн третього світу – відмовляються від власного продовження і розвивають технології й державні структури для інших, впевнені, однак, що роблять це «для себе».

Мабуть, Чойбалсан і Мао брутально розганяли буддійські монастирі ще й тому, що там «вгасання» йшло не так, як треба, – натомість вимагалося «спалювати» себе у процесі розвитку технологій. Трудоголізм у поєднанні з прагненням до статусу single, тобто життя наодинці, нині для багатьох стає нормальним і бажаним способом існування (автор цих рядків жодним чином від цього не відмежовується – у традиційному суспільстві він рано чи пізно опинився б у якомусь монастирі чи пустельницькій келії). Кількість дітей зменшується й у білого населення в Європі та поза нею становить сьогодні 1,4 дитини на одну жінку, а в Японії та Південній Кореї – ще менше; додамо, що для підтримання хоча б стабільної, без зростання, кількості населення не можна опускатися нижче порога, що становить приблизно 2,1 дитини на одну жінку. До того ж країни не можна обгородити муром і лишити заростати лісом – хтось таки має заробляти гроші на пенсії для населення, що старішає, а також виконувати всю необхідну роботу, зокрема і «чорну», до якої ніхто з європейців не має охоти або через те, що вже надто старий, або через те, що має надто хорошу освіту для цього. Доводиться заманювати у країну нових мешканців звідкись іще (наприклад, німецька соціальна демократія вже й уявити собі не може іншого способу оновлення населення; утім, цей процес із певною затримкою починає проявлятися і в деяких країнах третього світу). Як наслідок, дуже різні традиції наражаються одна на одну, особливо «розчинена» європейська – на традиційну мусульманську, і ось ми вже скаржимося, що іммігранти «не поділяють наші цінності»: але якого милого їм це робити – щоб повторити нашу долю? Якби замість ялини європейської у наших лісах почали висаджувати, скажімо, ялину корейську, наші природоохоронці збожеволіли б... Йдеться про щось на кшталт спеціалізованої форми аутсорсингу: комп’ютери для всіх нас збирають десь у Малайзії, а дітей «виготовляють» десь у Республіці Чад, тільки вже не за копійчану оплату – задарма. З’явився й аутсорсинг піклування про старих – низка німецьких пенсіонерів вже переїхала в будинки для літніх людей у Таїланді, де отримує незрівнянно ліпший сервіс за ті самі гроші. А ось авторові дуже не хотілося б доживати віку десь у передмісті Бангкока...

Останнім часом «паливом прогресу» стають самі ж люди, нехай сьогодні це й відбувається у м’якій та приємній формі, якщо порівнювати з колишньою работоргівлею або гулагівськими чи іншими таборами, де людський «матеріал» безжально використовували аж до його смерті. Прагнення великих звершень переноситься тепер із володарів, які спалювали у горнилі своїх амбіцій вояків та мирних жителів (нацизм, комунізм та маоїзм стали найбільш екстремальними – й останніми в історії), на індивідів: сьогодні ми спалюємо у горнилі власних амбіцій та цілей ненароджені наступні покоління, а іноді й своїх батьків, якщо ті піддаються.

Переклала з чеської Олена Крушинська
Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20 наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському пресклубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні ж цього року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що незабаром вийде в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки ексклюзивно – публікує «Збруч».