Смолоскип Леоніда Ілліча

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

У львівському видавництві «Апріорі» вийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». Автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. Звернувши увагу читача на подібність між теперішньою Європою та пізньою Римською імперією (див. «Присмерки Риму»), він переходить до парадоксального на перший позір порівняння ЄС з Радянським Союзом, теж етнічно різнорідною, забюрократизованою та інерційною імперією. Політкоректність і самоцензура – замість цензури згори, ґендерні студії – замість лисенківщини, «мультикультуралізм» замість «самовизначення народів»... Знову розцвітає «двоєістина»: одна істина – для публічних висловлювань, інша – для розмов на кухні. Як скоро суспільство лицемірства та половинчастих рішень перейде граничну межу напруги?

У багатомовних імперіях на кшталт Риму чи Радянського Союзу, а також у країнах ЄС (тут поки що в окремих випадках) надзвичайних масштабів набули етатизм, централізоване управління та бюрократичні методи нагляду. Значно збільшилася у країнах Євросоюзу й міра втручання держави в економіку, внаслідок чого найліпше тепер живеться напівдержавним компаніям, підключеним до центральних «грошенятопроводів». Те переконання, що піклуватися про населення в усіх можливих аспектах має держава, теж неабияк посилилося і стало чимось само собою зрозумілим – зрештою, ідея «соціалізму» в широкому сенсі слова має чисто європейське походження, а не російське і тим більше не азійське. Наслідком цього є певна «лівизна без революційності» із прагненням до всебічного контролю. Ринкова економіка, звісно, не зникла, але вона не була нульовою навіть у пізньому Радянському Союзі – у деяких галузях так звані «загуменки» виробляли понад п’ятдесят відсотків сільськогосподарських коммодіті, що вільно розпродавалися на базарах. Тенденція до різноманітного «квотування» теж має свій прототип в СРСР – там ця система діяла, як не дивно, не лише на партійній, а й на національній основі: Солженіцин у «Раковому корпусі» (1968) яскраво змальовує, як завідувач його відділення отримав свою посаду – аж ніяк не завдяки знанням в області онкології або наявності партбілета, а завдяки тому, що був, скажімо, узбеком. У Євросоюзі, подібно до СРСР, загалом панує дефензивне налаштування, і публічна дискусія про ключові питання стає дедалі менш можливою, хоч іще не нульовою, як у радянських реаліях. Як не парадоксально, ми успішно перебрали чимало рис від системи, яку нам вдалося перемогти, модернізованою подобою якої ми стали і яку ми, власне, замінили у «планетарній екосистемі». Полюс підприємливості та офензивності (не воєнної, а саме економічної) успішно привласнила «жовта» Азія, про ісламський ренесанс і розвиток у Європі теж уже говорилося.

Євросоюз цілком закономірно у багатьох аспектах нагадує колишній Радянський Союз: тут теж ідеться про велику, етнічно неоднорідну імперію з бюрократичним управлінням і величезною інерцією. Цілком подібно ЄС займається до безглуздя ретельним розв’язанням марґінальних проблем – бодай тому, що взятися за головні проблеми не наважується, натомість їх замовчуючи. Китайці на цю тему висловилися б у тому дусі, що коли забракло відваги на тигра, принаймні слимаків переловили всіх до одного. Напевно, найбільшим «євронеподобством» є та обставина, що великі суми грошей у рамках різноманітних «європейських програм» здебільшого ідуть не на важливі цілі, як-от розбудову доріг і оборонної та інформаційної інфраструктури, а на тисячі окремих, часто химерних завдань, щодо яких місцева влада могла б і мала б сама приймати рішення і самостійно їх фінансувати: от справді, дизайн головної площі у містечку Фегийркішпусто (Fehérkispuszta – вигадана назва, що її можна перекласти з угорської приблизно як «Малі Білопустирища», – перекл.) спокійно можна залишити на совісті тамтешнього бургомістра. Єдиним цінованим, а згодом просто єдиним умінням стає мистецтво підключення до центральних «грошенятопроводів».

Євросоюз займається винищенням різноманіття, суспільного та біологічного, до якого на словах закликає, – навіть там, де воно нічому не заважає: наслідком стає якийсь «порядок заради порядку» в дусі неоабсолютизму (pars pro toto – єдиний термін для косіння лук). Постійно зростає кількість тем, на які неможливо говорити інакше, ніж у наперед визначених рамках «політичної коректності», що, по суті, паралізує будь-яку змістовну дискусію – ось тільки неефективну урядову цензуру замінила самоцензура, а професійних цензорів – «добровільні стражі істин» (вони завжди старанніші, як-от добровольча армія порівняно з найманою). Подібно до радянської імперії, євроамериканське суспільство має свої «сакральні науки», наприклад, ґендерні студії – якийсь сучасний аналог лисенківщини: вони показують світ не таким, яким він є, а таким, яким він «мав би бути», і дають відповіді, задовільні не у плані фактів, а у плані почуттів (у релігій цієї проблеми не виникає, тому що вони відверто посилаються на те чи інше одкровення, а не на «результати досліджень»). Завжди сумно, коли суспільство функціонує всупереч істинам, які саме ж пропагує, – і лише завдяки тому, що вважається «забобонами» і «пережитками минулого»: за комуністичного режиму хліб був не завдяки геніальності марксистських вождів, а завдяки решткам здорового глузду деяких голів сільськогосподарських кооперативів та працівників пекарень. Відтак суспільством ходить «двоєістина» – одну істину вигукують з трибун, а іншу оповідають у корчмі або пошепки вдома на кухні; не те, щоб цього не було в більшості суспільств, але ж вони так не били себе в груди, декларуючи свободу слова. І у брежнєвські часи можна було цілком вільно вихваляти переваги соціалізму й критикувати гнилий імперіалізм. Епоха Леоніда Ілліча не була злочинною у прямому сенсі слова, вона лише була гнітючо-задушливою і безвихідною. Є всі підстави побоюватися, що смолоскип, який випав у нього з тремтячих рук, ми уже давно, самі того не усвідомлюючи, підняли й тримаємо високо над головою.

Як і Радянський Союз, нинішня Європа обмежує конкуренцію – уже згадане квотування є методом суто середньовічним (як у хорошому, так і у поганому аспекті), але ж нюрнберзькі шевці не прагнули нових технологій і проникнення на чужі ринки збуту (європейські політики в рамках квадратури круга хотіли б одночасно зростання та експансії, ґендерної пропорції та «європейської ідентичності»). Ставлення до меншин у теперішній Європі теж немов скопійоване з СРСР, де оперували гаслами про «самовизначення народів» (нині – про «мультикультуралізм»), маючи, однак, на увазі лише легкий, «дозволений» етнічний наліт: росіянин і киргиз спільно, не розбереш, де хто, будують соціалізм, і лише на першотравневу демонстрацію вони вберуть різні костюми, а потім удома зготують свої національні страви. Такі половинчасті рішення у довгостроковій перспективі неминуче призводять до зростання напруги та вибуху, як, зрештою, і кожна форма лицемірства: тривалу стабільність зберігають або суспільства уніфіковані, що такими себе і декларують, або суспільства по-справжньому мультикультурні, де кожна меншина має справжню автономію і гармонійно збалансовані права та обов’язки.

Так само половинчасто і нестабільно вирішено й те, яку структуру має Євросоюз, тобто є він єдиною державою чи ні – це дещо нагадує «розумну доньку селянина» з відомої казки, яка загорнулася у рибальську сітку й видавала її по черзі за одяг і за голизну. ЄС – це, безперечно, єдине велике утворення, яке сформувалося на добровільних засадах без особливого тиску (заснування США відбувалося інакше, і згадаймо, як жорстко повелися з Конфедерацією, коли вона захотіла вийти зі складу Союзу). Згадаймо Римську, Османську, Британську імперії, брутальні невдалі спроби Наполеона та Гітлера, неймовірно криваве об’єднання розрізнених китайських держав в одну імперію у 221 р. до н. е., що здійснив Цінь Ши Хуан-ді, який і став першим імператором (порівняно з ним усі наступні тирани виглядають гуманістами). Після цього здається справжнім дивом, що таке широкомасштабне об’єднання європейських країн у наш час вдалося провести «по-хорошому». Однак залишається питанням – що робити далі. Як подолати цей енергетичний бар’єр, який, приміром, у хімічній реакції відділяє суміш сірки і водню від сірководню...

Переклала з чеської Олена Крушинська

Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20 наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському пресклубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні минулого року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Вслід за «Чоловіком...» вона виборола перше місце у «Книжці року – 2020» у тій самій номінації. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки, ексклюзивно – публікує «Збруч».