Євгеніка

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

«Збруч» продовжує публікувати уривки з книжки відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», що її готують до друку у львівському видавництві «Апріорі». У ній автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. У розділі «Химера біології та майбутнє суспільства» Комарек звертається до питання людської природи, демонструючи, як цим доволі розмитим поняттям маніпулюють представники біологічно орієнтованих і гуманітарно орієнтованих напрямів, тримаючись кожні за свій полюс і категорично закриваючи очі на «другу половину правди». Це один із багатьох прикладів полярності людського світосприйняття, з якої випливає схильність людини і людства в цілому впадати у крайнощі й здатність визнавати дві суперечні істини одночасно (doublethink, «двоєдумство» на кшталт орвеллівського, тільки на цілком добровільній основі), яким присвячено цілий розділ на початку книжки. До питань, де «біологію диктує ідеологія», а не навпаки, належить і євгеніка, про яку йтиметься у цьому уривку.

Злет і падіння нацистської Німеччини з її радикальною прив’язкою до біології, чи радше біологізму, визначили ставлення до біологічних аспектів людини в Європі на всі наступні десятиліття (в Америці ситуація дещо інша: у тамтешніх університетах є своєрідне «тверде ядро» прихильників біологізму в його найжорсткішій формі – мабуть, як противага тамтешнім гуманітарним дисциплінам, що так само рішучо крокують у протилежному напрямі). Як і всі суспільні тренди, цей тренд теж має тенденцію з року в рік поглиблюватися.

Нині вже поступово забувається той факт, що від зламу ХІХ–ХХ століть і до Другої світової війни крайні біологічно орієнтовані погляди на людину були поширені в усьому західному світі, і захоплення євгенікою зазнали всі західні народи. Саме поняття eugenika (від грецького eu- – «хороший», «правильний» і genos – «рід») походить з праць двоюрідного брата Дарвіна – Френсіса Гальтона. Гальтон мислив цілком у руслі дев’ятнадцятого століття, яке шаленіло від бажання поліпшити людську долю і «наділити» дещицею цивілізаційного добра якомога більше люду. Позаяк кожній дурній качці чи вівці дістається таке благодіяння, як селекція й поліпшення породи, позбавляти людину права на щось подібне було би злочином (як-от у романтичній повісті Божени Нємцової «У замку й на підзамчому» розпещений песик Джолі дістає на обід куріпчині грудки, а вбогі діти – пару картоплин або й геть нічого). Завважмо, який сенс вкладається у термін «поліпшення породи»: Дарвін та його послідовники не мали жодного сумніву, що домашні тварини в результаті селекції стають ліпшими, «благороднішими», хоч у багатьох випадках можна було б спокійно вжити слово «скалічення». Від Гальтона почався і поділ євгеніки на «позитивну» та «негативну». «Позитивна» передбачає підтримку розмноження тих, кого ми вважаємо «бажаними»: у незлочинному варіанті – у формі, приміром, «стипендій на розмноження» для обраних подружніх пар, у злочинному – наприклад, так, як це практикував нацистський Лебенсборн [Лебенсборн, «Джерело життя» – заснована 1935 року за вказівкою Гіммлера організація у складі Головного управління раси та поселень, що мала дбати про підготовку «расово чистих» матерів та виховання «арійських» дітей, передусім дітей членів СС. Від 1941 року Лебенсборн займався також втіленням програми «онімечування слов’ян» – вивозив із країн Східної Європи дітей з «арійською» зовнішністю, міняв їм документи та імена, піддавав «початковій германізації» у спеціально створених Будинках дитини і згодом передавав у притулки чи в німецькі сім’ї, – Перекл.]. «Негативна» ж євгеніка вилучає з розмноження тих, кого ми вважаємо «небажаними»: у поміркованому варіанті – шляхом стерилізації, у жорстокішому – кастрації, і в найгіршому – умертвіння. З огляду на те, що державна скарбниця вічно порожня, практикувалася завжди лише євгеніка «негативна» – хірургічні нитки коштують копійки.

Уже на ранніх етапах лунали голоси, що застерігали чиновників у галузі євгеніки перед тою надзвичайною – з претензією на божественність – відповідальністю, яку ті беруть на себе, проте ентузіазм не вщухав, залишаючись на високому рівні в усій євроатлантичній культурі, особливо після Першої світової війни (й німецький пацифіст Ніколаї аргументував свої заклики до миру переважно тим, що здорових чоловіків повбивають на фронті, а хворі в тилу можуть безперешкодно розмножуватися). Та й наше тіловиховне товариство «Сокіл» мало «парувальний» план, за допомогою якого сподівалося отримати від найліпших сокільських парубків та дівчат нового чеха – значно досконалішого, ніж ті, які швендяли Чеською западиною в реальності. У цілій низці країн на чолі зі Сполученими Штатами і Скандинавією стерилізація злочинців та «асоціальних елементів» багато років була явищем цілком буденним; у Скандинавії, що не почувалася винною за розв’язування Другої світової та всі її жахіття, – аж до шістдесятих років. Згодом цю практику суворо засудили; натомість у тому факті, що в’язні в тюрмах розділені за статевою ознакою і, таким чином, позбавлені можливості розмноження, що, поза сумнівом, є одним із основних прав людини, на диво, ніхто й ніколи не побачив нічого підозрілого. Відхід від євгеніки після 1945 року відбувся не миттєво, а розтягнувся, де факто, десь до 1960-го. Наш генетик Карел Груби у своєму підручнику з євгеніки 1947 року пише: саме тому, що німці під час війни зловжили відповідними принципами, сьогодні (мається на увазі 1947-й) треба особливо дбати про їхнє правильне застосування...

Відмова від євгеніки поступово перейшла у просто-таки жах перед цією темою, і найменший натяк на можливість керувати людським розмноженням і спадковістю сьогодні б наразився на запеклий опір, а його автор – на миттєве обвинувачення у «фашизмі». Однак разом із тим як у професійних колах, так і серед дилетантів, за сприяння журналістів – популяризаторів науки, зростає ентузіазм щодо можливостей генетичних маніпуляцій і перспективи виростити з їхньою допомогою «надлюдину»; по суті, це та сама євгеніка, тільки з «просунутішими» технологіями, на що звертає увагу і Ювал Ной Гарарі у своїй книзі «Людина розумна». В Америці вже навіть точаться дискусії про те, як організувати «рівний доступ» до генетичних маніпуляцій усім верствам населення включно з малозабезпеченими, і нікому мороз поза шкірою не пробігає («право» на щось дуже швидко перетворюється на «повинність» – згадаймо бодай щеплення). Люди уявляють собі цю процедуру так: подружжя посилає запліднену яйцеклітину до «генетично-інженерної контори», де фахівці акуратно вирізають з неї гени злостивості, ластовиння, алкоголізму, сексуальних відхилень і т. д., – і через дев’ять місяців у батьків народжується наддитина їхньої мрії. Ті, хто поширює такі очікування, мали б замислитися бодай про плейотропію (один ген спричиняє не один наслідок, а цілий набір ефектів) та епістаз (на одну й ту саму рису впливає багато генів) – то якими будуть наслідки, якщо ми із завзяттям неофітів почнемо копирсатися в людському геномі? В результаті природного схрещення двох життєздатних індивідів з найбільшою імовірністю виникне щось на них подібне, але в якій комірчині нові чудотворці душитимуть тих, хто їм «не вдався»? Ці очевидні факти аж ніяк не стримують новітній, технологічно озброєний ентузіазм, що попри потенційні жахи раптом отримав зелене світло. У країнах, де немає монотеїзму, наприклад, у Китаї, цей ентузіазм іще значно більший, ніж у євроамериканському просторі, де він почасти гальмується традиційними для християнства поглядами, хоч і відрізаними від свого кореня. Уже тепер в Китаї складають карти геномів талановитих дітей, і це питання короткого часу – коли рутинні процедури з активації чи внесення відповідних генів на комерційній основі стануть загальнодоступними; мати у своєму розпорядженні непересічну дитину, яка витримає усі «мандаринські» іспити, – це мрія всіх азійських батьків, заради якої вони охоче розв’яжуть капшук, ба й витрясуть останні гроші, навіть з урахуванням можливої невдачі (детальніше цю проблематику розбирає Гарарі).

Хоч про «євгеніку» не можна навіть заговорити вголос, вона знову масово застосовується, і знову – у своїй «негативній» формі. Замість стерилізації чи умертвіння вже народжених індивідів з дедалі вищою ефективністю провадять пренатальну діагностику, що дає змогу ліквідувати плоди із вродженими вадами чи хворобами, що з часом проявилися би (причому часто ідеться лише про більш-менш серйозні підозри на них). Крім глибоко релігійних кіл, проти цієї практики ніхто ніколи не протестував (треба, однак, зазначити – якщо ми хочемо впустити у наш світ промисел Божий «без цензури», то одночасно ми мусили би впустити і фаталізм як такий, включно з передчасними смертями і обмеженням піклування про хворих до молитви і милосердя). Здійснення абортів, що уможливлює «нову євгеніку», а також широке застосування контрацептивів призводить до того, що безліч потенційно здорових і бажаних дітей взагалі не з’являються на світ або ж з’являються лише на короткий час (демографічна ситуація точно би поліпшилася, якби тисячі пар, які чекають – незрідка марно – на всиновлення, могли би сконтактувати з жінками, яких спіткала небажана вагітність, і домовитися, аби ті доносили дитину за винагороду, що послужить компенсацією за неприємності, небезпеку та біль, пов’язані з вагітністю і пологами, – проте жодній з європейських країн, з огляду на традиції права у цій галузі, це навіть не спадає на думку; звичайно, можна справедливо зауважити, що тут певною мірою ідеться про «розведення», наче у тваринництві, та хіба переривання вагітності у разі можливого пошкодження плоду – це не той самий «тваринницький» підхід?). «Прекрасний новий світ», про який фантазував Гакслі, йде до нас трохи околясом – утім, в суспільстві, де природний добір наближається до нуля, інших можливостей і немає, якщо те суспільство не хоче поступово перетворитися на подобу шпиталю святого Якова.

Права людини і людська рівність

Варто пам’ятати, що концепція прав людини у євроатлантичній культурі – це такий самий «соціальний конструкт», як і багато чого іншого (чистилище, джихад, карма, товариство з обмеженою відповідальністю), однак за рахунок того, що ця концепція є загальновизнаною, а її дотримання гарантує співпрацю і толерантність у великих та різнорідних спільнотах, на практиці вона має значно більше значення, ніж багато речей, які існують «матеріально» (вільха, метеорит, кіт, озеро). Виникнення цього «уявного порядку» Гарарі описує на прикладі американської Декларації незалежності та Кодексу Хаммурапі – в обох випадках декларований стан розуміють як «природний» і вгодний Богові чи богам. Гарарі «переписує» пасаж з Декларації, що стосується людської рівності, мовою сучасної біології, вказуючи на первісно християнське походження цієї концепції; нинішнє суспільство хоч і визнає її «символом віри», але вже відірвано від традиційного кореня. Якщо ми сприймемо уявлення про людську рівність буквальніше, ніж рівність перед Богом чи перед законом, воно обернеться на уявлення про однаковість. Проте на перший позір люди однаковими не є – ані за зовнішністю, ані за характером, ані за хистом чи долею, – навіть у межах одного народу (ба навіть одного села), не кажучи вже про цілий світ. Чи тільки однаковість є умовою рівності? Чи не є це уявлення небезпечним зародком якогось нового сортування, яке розпочнеться, коли виявиться – а при ближчому погляді це виявиться неодмінно, – що люди таки неоднакові? Щоб підтримувати цю ілюзію, необхідно проголошувати абсолютну нікчемність спадкових компонентів людської долі й абсолютну вищість ролі виховання – проте хибність цього твердження бачить кожен, хто хоч коли-небудь стикався з людьми не лише на сторінках соціологічних і соціально-інженерних маніфестів. Те саме стосується і примусового «неіснування» різниці між статями, про що я вже писав у книзі «Чоловік як еволюційна інновація?». І потім того, хто виявиться інакшим, аніж встановлений приписами ідеал, – скажімо, глупим або, по-старому, «вбогим духом», інші сприйматимуть (а згодом до такого висновку дійде і він сам) як жертву якоїсь кривди й обкрадання, що мають бути компенсовані, бажано би – врученням університетського диплома і зрівнянням зарплати з успішнішими колегами. Не варто й пояснювати, що будь-яке меритократичне суспільство такий підхід зведе у могилу.

Ця «благонамірена» з емпіричного погляду брехня сучасного світу (утім, цілком подібною є, до прикладу, презумпція невинуватості у судових процесах) намагається зберегти миролюбне і доброзичливе ставлення людей одне до одного у секуляризованому суспільстві, де уявлення про те, що кожна людина створена за образом і подобою Божою, здається допотопним та смішним (Гарарі правильно каже, що «уявний порядок» – це не зловмисна конспірація і не непотрібна ілюзія, а спосіб забезпечення успішної співпраці у великій спільноті). Парадоксально, але людська гідність не може базуватися ні на чому іншому, окрім як на «релігійних упередженнях», – і саме в такому дусі її дотепер розуміють західні суспільства, хоч і не зізнаються в цьому. Ісламська версія цього уявлення дуже подібна, з тією лише різницею, що вона й досі побутує у повсякденному житті – іслам ніколи не знав нічого подібного до расизму європейського типу, хіба що стосунки між мусульманами та іновірцями чимось нагадують стосунки між партійними та безпартійними у нас за минулого режиму. Відтак Божим промислом пояснюються й відмінності між людьми: чому Аллах приділив Ахмедові одне, а Мехмедові інше – це його справа, і він точно знав, що робить. Так само у християнській Європі обдарованість (зауважмо навіть етимологію!) традиційно розуміли як Божий дар, який треба плекати й розвивати і яким не годиться хизуватися, вважаючи себе вищим за інших (і дітей теж сприймали як «позичених» чи пак наданих на виховання, а зовсім не як щось сутнісно «наше», чим можна гордопишно вихвалятися, – дивовижно, але у наш час пред’являти на них права, подібні до прав божественних, намагається всюдисуща держава). Якщо ми не бачимо жодної суттєвої емпіричної різниці між людьми і тваринами (а очевидних відмінностей і справді небагато) й водночас віримо, що можемо вільно і безкарно заподіювати тваринам що завгодно, то й у ставленні до людей, які чимось відрізняються від нашого ідеалу, – а при ближчому розгляді відрізнятимуться майже всі, – відкривається брама для будь-чого. Чи не ліпше було би вивести з нашої подібності з тваринами щадніший модус у поводженні з ними? Адже якщо людина створена за образом і подобою Всевишнього, то в якомусь сенсі горобець, поза сумнівом, теж, хоч ця ідея й не є звичною у європейському контексті. Буддистська та індуїстська традиції вважають те, в які обставини доля кидає людину, плодом її вчинків у минулому житті, тобто чимось цілком заслуженим (одному британському індуїстові такі висловлювання на телебаченні коштували судового позову від спілки людей з інвалідністю). Китайська традиція навіть оперує категорією людяності жень, що відрізняє людину від інших живих та неживих сутностей (хоч вона підлягає космічним впливам так само, як і вони усі), зобов’язуючи її поводитися культурно та поштиво...

Переклала з чеської: Олена Крушинська

Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20-ти наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському прес-клубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні ж цього року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що незабаром вийде в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки ексклюзивно – публікує «Збруч».