Освіта і освіченість

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

У львівському видавництві «Апріорі» вийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». Автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. Не оминула ця криза й освіту. Кого в наш час можна вважати «освіченим»? А що таке «знання»? Лише те, що допомагає збільшити ВВП? Університетський професор перетворився за останні п’ятдесят років з «князя-єпископа» на менеджера, який невпинно крутиться у пошуках фінансування, а сенсом наукової діяльності стали формалізовані кількісні показники. Водночас поняття «університет» поширилося на заклади на кшталт «Університету локальних студій та менеджменту туристичного руху в містечку Волоська Береза». Чи стало мудрішим суспільство, де населення майже поголовно володіє дипломами про вищу освіту?

Аж до Першої світової війни у більшості європейських країн освічених людей продукувала класична гімназія, забезпечуючи керівним кадрам у суспільстві (а тоді атестат зрілості відповідав за рівнем престижу та здобутої його володарем суспільної ваги нинішньому званню кандидата наук) єдиний тип освіти і великий «спільний світ». Від 1920-х років європейські уявлення про те, якими знаннями мала б володіти освічена людина, дедалі більше розпливаються. Які мови вона мала би знати? Чи досить англійської? (Тут зауважимо, що класична грецька культура мала з цього приводу однозначну думку, і якщо хтось раптом знав перську чи фінікійську, це сприймалося не як прояв освіченості, а радше як гідний жалю приклад того, на що лиш може штовхнути чоловіка користолюбство і кар’єризм). Чи має освічена людина назвати по пам’яті всі лантаноїди? Чи має вона знати, що таке фотосинтетичне фосфорилювання? Чи має знати історію Франції? А Мадагаскару? Має знати, що таке ломбардний кредит? Хто написав «Злочин і кару»? У школах і вищих навчальних закладах різного ступеня вивчають своєрідний мікс із природничих та гуманітарних дисциплін, що не надто різниться від міксу з європейських наук та уламків класичної китайської освіти, який вивчали у Китаї на початку ХХ ст. Нескінченні балачки про те, як треба вдосконалити систему навчання і як треба «підтримувати освіту», безнадійно змішують в одну купу дві доволі різні речі, а саме – підготовку фахівців у різних галузях наукотехніки (а також робітників, які володіють комп’ютером, а не лише кайлом) та втілення залишків уявлень про освіту у первісному сенсі цього слова, тобто освіту як піклування про душу або освіту заради пізнання як такого. Галузі, де відсутнє практичне застосування, змушені удавати суспільну корисність, в ідеалі – виражену якось економічно (економіка, як уже згадувалося, стала тепер найважливішою з усіх наук, як-от у середньовіччі – теологія). Напевно, варто було би дати університетським студіям право залишатися «самоціллю» і водночас сприяти прикладним дослідженням на базі приватних компаній, адже ці два види досліджень дуже різняться за характером. Загалом, слово «дослідження» сьогодні включає все підряд, так само, як термін «підприємницька діяльність», який означає все що завгодно – від обміну молока корови Ружени на сусідську моркву аж до продажу авторських прав. Чи «знання» – це винятково те, що допомагає підвищувати ВВП, а решта – це якісь безплідні теревені та примхи горе-дослідників, які відкушують зайвий шмат від і так переобтяженого державного бюджету? Фатальна помилка – вважати, що за одною і тою самою схемою можна організувати дослідження в області технології штучного волокна та ассирології (що це за ассирологія така, нащо вона взагалі потрібна? Мабуть, щоб додати колориту комп’ютерній грі – як там її... «Ассирікс і Абілікс»?).

Подальші перспективи європейської освіти

Говорячи про «підтримку освіти», зазвичай мають на увазі підвищення видатків на інституції, які, згідно з уявленнями широкого загалу, з нею пов’язані (те, що підтримка освіти має включати також дбайливу кадрову політику і розумне використання «людських ресурсів», – це вже далеко не так зрозуміло), а «підтримкою науки» вважають інвестиції в наукотехніку. Соціальна інженерія Євросоюзу, який адміністративними методами намагається швидко збільшити відсоток осіб з вищою освітою серед населення понад усі розумні межі, призвела до неймовірної інфляції дипломів, що помалу перетворилися у малозначущі папірці, а також до розширення поняття «університет» на різношерсті заклади на кшталт «Університету локальних студій та менеджменту туристичного руху в містечку Волоська Береза». Зрозуміло, що серпом і молотом у теперішній Європі ніхто собі на прожиток не заробить, і процес отримання освіти населенням мусить бути доволі тривалим. Можна до нескінченності дискутувати: чи має школа тільки підготувати до майбутньої професії або ж («також», «насамперед»...) служити для передачі наступним поколінням «культурної спадщини» – і що саме має підпадати під останнє визначення.

За останні п’ятдесят років університетський професор у Західній Європі перетворився з «князя-єпископа» і фінансово забезпеченого фахівця – дивакуватого, з небуденними, деколи екстравагантними талантами і знаннями, нерідко – такої собі егоцентричної «великої дитини» за характером (ще наші професори міжвоєнних часів саме такими й були), – на менеджера, який невпинно крутиться в адміністративних хороводах, здобуваючи й розподіляючи кошти. Невідпорний факт полягає в тому, що сьогодні на світі живе більше науковців, ніж за всю історію разом узяту, починаючи від Аристотеля і аж до тих, хто помер учора (у царині гуманітарних знань це співвідношення трохи менше, але теж чимале). З іншого боку, у науці відбувається така сама втрата внутрішнього сенсу, як і в інших професіях – пекарі старого гарту теж відчували би фрустрацію, якби вся їхня діяльність полягала у закладанні тіста в гігантську машину, що виробляє, скажімо, макові рогалики. У таких галузях, як біологія, неймовірними темпами росте споживання так званих «чорноробів науки»: геть не відомі загалові, вони обертають у своїй лабораторіях коліщатка науки, нагадуючи тибетських монахів, які вдень і вночі крутять молитовні барабани, й ніхто про них не дізнається ні за життя, ні по смерті. Варто також зауважити, що у наш час на науки найрізноманітнішого ґатунку виділяють більше грошей, ніж будь-коли в історії.

Коли я бачу велетенські, надзвичайно щедрі програми Євросоюзу, що під тиском інтеґрують європейську освіту і дослідження, часто – через кучеряво-бюрократизовані проекти, в яких особливо строго розписано, скільки до цієї вимушеної співпраці-задля-прожитку мусить бути залучено робочих місць у різних реґіонах континенту, скільки відсотків має бути жінок і скільки відсотків – молоді, мені аж недобре робиться. Я не лише пригадую, як відбувалася інтеґрація філософських досліджень у колишньому радянському блоці, коли в рамках дослідження «взаємодії між суб’єктом і об’єктом», скажімо, болгарським товаришам виділяли «суб’єкт», ендеерівським – «об’єкт», а угорським – саму «взаємодію», – я також запитую себе, чи не маємо ми справу з жорсткою «зрівнялівкою», вимогою «не висовуватися і бути як всі», що її з усім можливим завзяттям застосовують нині у місці найменшого опору. Унаслідок цього сенсом наукової діяльності стає якомога швидше протікання грошей системою і безпроблемна квантитативна формалізація. Наукометрична система, що виникла у США, по суті, дає змогу присвоїти окремому науковцеві чи науковій групі цифру, яка визначатиме їхній престиж, а у випадку можливої «чистки» – й долю (скажімо, для вірусології це підходить значно більше, ніж для фольклористики). Дещо прикро було слухати розповідь мого колеги Войтєха Новотного про очолювану ним польову біостанцію на Новій Гвінеї: розумні, проте заледве грамотні папуаські сільські парубки, працюючи лаборантами, за два роки так призвичаюються до наукової рутини, що під час презентації результатів на конференціях ніхто й не помічає, що вони не є професійними вченими... Крім цього, соціальна система практично не дає дослідникам у якійсь маловитратній галузі (скажімо, студіях клинопису) можливості заробити собі у багатому суспільстві на прожиток, працюючи яким-небудь бухгалтером на пів ставки, і таким чином звільнити собі час на власні дослідження – ні, наша доба вимагає від людини повної злуки з машинерією її інституції та повної віддачі, чи то економічної, чи «творчої». У результаті отримуємо якусь дивну комбінацію матеріального та інтелектуального перевиробництва з дедалі більшою яловістю – що й зрозуміло за умов такого тиску щодо кількісних показників ефективності (цей феномен добре помітний і в осіб, які змушені заробляти літературою та публіцистикою). Як наслідок – серед купи шлаку у величезних паперових та віртуальних «відвалах» щось цінне та цікаве й відшукати стає важко.

Зрозуміло, що правило Парето про нерівномірний розподіл ресурсів у суспільстві, відоме також як «правило 80/20», працює й у сфері освіти: близько 80% проблем виникає із 20% учнів і студентів, 20% студентів чи викладачів дають 80% результатів і т. д. До того ж Європі бракує по-справжньому елітарних вишів, таких, як у США, хай що ми під цим розуміємо, – звичайно, різниця між вишами існує й у нас, але значно менш виразна і менш визнана.

Роль освічених людей і зміст поняття «освіта» сьогодні розмиті як ніколи, а думка про те, що науки мали би вести до «мудрості» чи врешті «спасіння душі», видається облуднішою, ніж будь-коли в історії. Зрештою, освічених, у вузькому сенсі цього слова, людей у будь-якому суспільстві мало, і їхня доля зазвичай непроста. Утім, теперішня доба є добросердою: табори, плаха і Сократів кубок з отрутою тепер замінені гуманнішими засобами, як-от ненадання фінансування, і спати можна відносно спокійно. І наостанок варто пригадати, що у давнину китайський учений відходив до пустельницького сховку в горах щоразу, коли в його місті наростала кількість неподобств, і він уже не міг виконувати довірені йому обов’язки більш-менш відповідно до засад, які перейняв із класичних праць.

Диплом є. Ким працювати?

Спостерігаючи останніми роками стрибкоподібне зростання кількості студентів – більшість із них ще не закінчили свої виші, – важко не запитати себе про те, як же вони застосують здобуту освіту в майбутньому (на прикладі країн, де такий тренд існує вже досить давно, приміром, Франції, Іспанії чи Італії, ми наочно бачимо, що невдовзі чекає й на нас). Зросла не так абсолютна кількість студентів, як їхній відсоток, якщо рахувати від загальної кількості молодих людей одного року народження. Це нагадує ситуацію, коли б якийсь щедрий і доброзичливий володар почав масово роздавати шляхетські предикати – ну хто із селян не схотів би повісити у своїй хижці виданий князем диплом! Проблема, однак, полягає в тому, що у країні немає відповідної кількості ленів і замків, тож новоспечений власник предиката залишиться при своїй халупі та жалюгідному клаптикові поля. Очікування зазвичай бувають дуже високими, а зостаються від них переважно фрустрація і безпорадність – звідси й «прокрастинація» багатьох студентів, підсвідомість яких уже вчула майбутню халепу. За умов, коли чи не кожен хотів би стати «керівником чогось», цілком однаково, чого саме, ґрунт для такої халепи, по суті, вже підготовлено – адже навряд чи можливо заманити до країни стільки бангладешців, щоб усім дипломованим «шефам» вистачило «підлеглих»...

Як відомо, всі богоугодні наміри з часом приводять до протилежних наслідків – так само станеться і в цьому випадку. Менш якісні виші сьогодні потерпають від нестачі абітурієнтів і беруть буквально всіх підряд. Якщо кошмарний сон педагога у тропічних широтах – це обдаровані молоді люди, які, замість отримувати вищу освіту, тягають тюки на пристані, то кошмар педагога європейського – це бачити, як з його закладу виходять випускники, серед яких декому й валізу віднести не довіриш (власне, це рішення, симетричне до улюбленого комуністичного методу, яким намагалися посприяти деградації вчених, – послати їх копати картоплю в колгоспі). Працівники вищих навчальних закладів проти цього тренду, звичайно, не протестують, хоч і бачать його дуже добре: по-перше, це питання їхнього виживання, а по-друге, той, хто спробував би закрутити гайки, підвищивши вимоги до немислимого у наш час рівня, незабаром гірко би про це пошкодував, тому що став би мішенню різноманітних нарікань, скарг і апеляцій – «ми ж маємо право на освіту!». Гідні випускники, звичайно, завжди знайдуть собі застосування, але допоможе їм у пошуках достойного місця роботи вже не наявність диплома, а рекомендації знайомих. Справжня катастрофа настане у той момент, коли штат вищих навчальних закладів почнуть «доукомплектовувати» згідно з якимось позафаховим критерієм у політичному, національному, ґендерному або іншому ключі, адже вибирати зможуть практично будь-кого – населення володіє дипломами майже поголовно.

Що стосується працевлаштування «свіжих» випускників, нині ситуація в Європі є без перебільшення загрозливою; в Чехії вона ще одна з найліпших – поки що (і чи надовго?). Немає жодних підстав очікувати, що відбудуться якісь докорінні зміни, настане казкова кон’юнктура, і всі щасливо пустяться у танок. Приміром, із Португалії молоді випускники, особливо технічного фаху, виїжджають до Анголи, що зазнає тепер хвилі зростання й відносного процвітання, – тобто туди, куди раніше посилали за кару. Самі вищі навчальні заклади в принципі не можуть подбати про подальшу долю своїх випускників, а на всіх привабливих місцях хтось уже сидить і ще довго сидітиме. На багатьох випускників чекає вибір – занизити свої вимоги і погоджуватися на роботу, що не відповідає їхній номінальній кваліфікації (кандидат філологічних наук, фахівець із скандинавської літератури пакує на складі книжки для відправки), або ж роками чекати на нагоду, яка не обов’язково й з’явиться...

Переклала з чеської Олена Крушинська

Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20 наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському пресклубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні минулого року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Слідом за «Чоловіком...» вона виборола перше місце у «Книжці року – 2020» у тій самій номінації. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки ексклюзивно – публікує «Збруч».