Свобода слова і політкоректність

Уривок із книжки «Європа на роздоріжжі».

У львівському видавництві «Апріорі» вийшла книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі», уривки з якої ексклюзивно публікує «Збруч». Автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. У розділі «Слова, слова, слова» про тенденції нинішніх медій він окремо зупиняється на питанні свободи слова. Чи помічаємо ми, що вона поступово перетворюється у свободу робити політично коректні заяви або заяви, що відповідають «генеральній лінії партії та уряду», і того, хто насмілиться назвати речі своїми іменами, негайно знищить автоцензура – самі ж громадяни? І що ця «коректність» якась занадто селективна щодо різних рас, національностей, статі та інших суспільних груп – однакові дії у ЗМІ називатимуть або «нечуваним безсоромним нападом», або «справедливим виливом народного гніву». Проте мова політкоректності відображає не той світ, яким він є, а той, яким він «має бути», й інакше, ніж орвеллівською, цю мову сьогодні вже не назвеш...

Парадоксально, але уявлення про свободу слова розвивалося у європейському контексті паралельно із загостренням сприйняття «суб’єкта» і «об’єкта» у філософській думці. Лише там, де вони повністю відокремлені, суб’єкт може «суб’єктивно» молоти язиком що хоче, і це не шкодить світу в цілому. Якщо дивитися на це під таким кутом, стає зрозумілою неймовірна жорстокість до єретиків у середньовіччі – самим лише обмірковуванням своїх блудів у якомусь тихому куточку вони вже знецінювали й отруювали Всесвіт у цілому (у народі й досі живі рештки цього філософського тренду: якщо хтось зайде в генделик «на районі» і висловить облудні тези щодо улюбленого футбольного клубу його завсідників, то замість дискусії за усіма правилами формальної логіки дістане в табло, причому попередньо аналізувати його як суб’єкт ніхто не буде). Із розвитком згаданої концепції слова перетворилися з чогось магічного за своєю суттю на щось за своєю суттю малозначуще – щось таке, що виробляється і «викидається на ринок» у дедалі більших кількостях (в архаїчному суспільстві слово – особливо високе, мовлене за правилами риторики чи, зрештою, написане, – вважали цінним і гідним пошани). Порівняно з нами, архаїчні суспільства говорили значно менше. Злет і падіння західного суспільства полягає, зокрема, й у чимдалі інтенсивнішій та ширшій вербалізації речей, які первісно працювали «самі по собі» (наприклад, сексуальне життя, почуття – але також і хімія клітини) чи позначалися якимсь криптонімом або натяком (втративши цноту, дівчина співала, що її зелений віночок поплив за водою). Однак і тут, як і в усьому, треба «піддавати жару». В суспільстві, звиклому «жорстко» вербалізувати усе для нього суттєве, повністю зникає мистецтво натяку, поширене у традиційних чи певною мірою опресивних суспільствах, як-от у нас за комуністичного режиму. Стверджують – не уявляю, хто і як міг це порахувати, – що останнім часом за два роки з’являється більше текстів, ніж від початку писемності до початку зазначеного, вже досить тривалого періоду. Навіть якщо ці розрахунки дуже неточні, експоненційне зростання писемного (і мовленого) слова годі заперечувати, а його наслідком стає таких самих масштабів падіння його цінності – от наче з’явилася змога цілком буденно, «на потоці», виробляти золото зі свинцю, «демонтуючи» з його атомів парочку протонів та електронів.

Різні точки зору і особливо ті, хто їх озвучує у ЗМІ, взаємними атаками нейтралізують одне одного, і багатьом стає легше на душі. За комуністичного режиму чутливих осіб найбільше гнітила неможливість публічно висловити те, що було на серці, – подібно до того, як бідака цирульник із казки врешті-решт не витерпів і прошепотів свою таємницю в дупло старезної верби: «У короля Лавра ослячі вуха!». Одні мої друзі в екзилі за перші ж зароблені гроші поїхали в Альпи, знайшли долину із сильною луною і цілісінький день на повне горло вигукували там антикомуністичні гасла, які вдома наважувалися хіба що прошепотіти під ковдрою, – ефект катарсису був надзвичайний. Першою несподіванкою після нашої Оксамитової революції стало те, що публічне оголошення деяких фактів не забезпечує автоматичного наведення ладу в суспільстві, як усі очікували. Один політик, якому закинули, що його співробітники крадуть, не почав лавірувати, як це було б сьогодні, а в дусі тодішньої хвилі щирості відповів: «Ну, крадуть, і що?».

Утім, свободу слова та її очисний ефект не варто переоцінювати. Кожне суспільство дуже швидко розбирається, в яких рамках допустимо вести дискусії у тих чи інших медіях, і кожного, хто за ці рамки поткнеться, негайно «поставлять на місце». Якби Масарик виступав із запереченням юдейських ритуальних убивств десь у єврейській періодиці, ніхто б не звернув на це уваги, та позаяк він подавав статті до чеських етнографічних часописів, то швидко став ворогом народу номер один. Нинішня ситуація практично не відрізняється від 1890-х, ба більше – здається, справжня свобода слова щезає на очах. І арештовувати нікого не треба, адже самоцензура завжди ефективніша, ніж цензура зовні, – а про те, щоби швець «говорив те, що годиться шевцю», дбали уже з середньовіччя.

Зрештою, навіть у Пекіні чи Тегерані безвідповідальні базіки не потрапляють напряму до карного табору, спершу вони отримують кілька «попереджень» різної інтенсивності. Усі суспільства на світі завжди мали якісь табуйовані теми, про які не можна було говорити або ж можна було говорити лише в одному певному сенсі; слова – це щось на кшталт динаміту. Також завжди існував простір, в рамках якого можна було проявити свою креативність, наприклад, у нас за минулого режиму можна було цілком вільно вихваляти переваги соціалізму та критикувати американський імперіалізм. Зрештою, свободу слова неможливо ліквідувати повністю – навіть під час «гейдріхіади», в принципі, можна було вигукнути щось публічно, хоча зазвичай – тільки один раз [після замаху на одного з головних державних діячів нацистської Німеччини Райнгарда Гейдріха, що стався у Празі 27 травня 1942 р. і згодом призвів до його смерті від ран, нацисти розгорнули масштабні каральні операції по цілій країні, – Перекл.]... Тепер дозволено те, що традиційні суспільства забороняли: приміром, гудити владу або блюзнити, і це створює хибне враження, наче навколо побутує всеохопна свобода слова. Та щойно ми опиняємось у ситуації, коли так, окей, свобода слова – проте тільки для тих, хто говорить щось правильне або у правильний спосіб, одразу постає питання, наскільки, взагалі-то, наші обставини відрізняються від ер-ріядських чи ханойських. Свобода слова поступово перетворюється на свободу робити політично коректні заяви або заяви, що відповідають «генеральній лінії партії та уряду», якщо згадати комуністичний лексикон (запроваджена тепер у Швеції карність за критику розпоряджень влади уже належить до цієї категорії починів). І карність образ та випадів проти людей різних національностей, соціальних верств, конфесій та інших груп у рамках суспільства в теорії – універсальна, на практиці же завжди інтерпретується «селективно»: в деяких випадках у медіа говорять про «нечуваний безсоромний напад», в інших – про «вилив справедливого народного гніву»; кожен, хто орієнтується у медійному просторі, добре знає, що в цьому плані «можна», а чого «не можна». Повага до інших, безперечно, значно вища від «дикої» свободи слова, але треба, щоб поваги діставалося всім порівну...

Кожне суспільство завжди вважало найправильнішим, а здебільшого – і найвільнішим, саме себе: вірити у це вимагав і Радянський Союз. Захід роками черпав силу в тому, що межі між тим, про що ще можна говорити, а про що – ні, не були чітко визначені. Теперішня криза західних суспільств обумовлена, зокрема, й тим, що про деякі категорії проблем вже нема як говорити, або ж треба використовувати натяки, які не поступаються стилістичним фокусам газети «Rudé právo» зразка 1970-х. Усяка свобода, про яку систематично не дбають і яку не плекають, деградує і втрачається. Можливості розумного обговорення речей, які болять євроамериканському суспільству, зникають. Але тсс!.. цього не можна говорити...

Політкоректність

Тоталітарні рухи минулого та політична коректність прагнули і прагнуть одного – щоб усі громадяни були однакові й відповідали приписам; різними є лише методи досягнення цієї мети. Немає нічого більш далекого від цих доктрин, аніж уявлення про те, що кожна людина має свою власну долю. Люди мають бути однакові, а якщо це не так, треба принаймні це вдавати (звичайно, вдавання – це ліпше, ніж примусова зміна, але треба визнати, що й тут є певна міра насильства). Світ політкоректності заспокійливо діє на почуття не тому, що він відповідає істині. Як і бразильські телесеріали або роман Божени Нємцової «Бабуся», де з бідного сільського життя екстраговано виключно ідилічні моменти, – це такий світ, яким він «має бути», а не такий, який він є.

Усі народи в усі часи уникали вимовляти імена чи назви істот, подій та ситуацій, яких остерігалися. Як відомо, не треба прикликати демонів, бо вони не забаряться з’явитися. Саме тому ми не знаємо, як первісно у слов’ян називався ведмідь – із міркувань безпеки, замість називати на ймення, його описували (це називається замісний опис табу): «той, хто знає, де мед». Так само казали «рогатий» замість «диявол» і т. д. Словесне табу щодо смерті теж дуже давнє: кажуть – «пішов назавжди», «спочив», «упокоївся», «відійшов у кращі світи»... Якщо виходити з цього, то наша доба, вочевидь, боїться чимдалі більшої кількості явищ. У зародковій формі цей феномен був помітний задовго до приходу «політкоректності» нинішнього типу: вже у міжвоєнні часи почали говорити «хатня помічниця» замість «служниця». Звичайно, служниця й надалі залишалася служницею і служила своїй господині, виконуючи всі її накази, – але якось уже не пасувало називати це так «прямолінійно». Жаскими й усім зрозумілими були замісні описи та криптоніми тоталітарних режимів: «вища міра», «посилений режим», «спеціальне лікування», «виправно-трудова установа», «братерська інтернаціональна допомога» тощо. Хто хоче більше рафінованих прикладів, знайде їх у Орвелла. Дуже повчальними є і праці Віктора Клемперера про мову «Третього рейху».

Водночас трохи забувається те, що мовні викривлення існують і в суспільствах, які вважають відкритими. Вже у перші повоєнні роки почали щезати «міністерства війни» – можливими стали тільки «міністерства національної оборони». У ботаніці зміни полягали у скасуванні наукових відділів і кафедр, що займалися «нижчими рослинами», неначе частинка цієї «низькості» могла переповзти на дослідників. Останні десятиліття принесли справжній вибух мовотворення, і цього разу джерело натхнення містилося в англосаксонському світі: англійська мова, як уже згадувалося, за самим своїм єством підходить для орвеллівських фокусів на зразок joycamp, «радтабір» («табори радості» в Океанії у романі «1984»); пригадаймо тут «гігієнічний криптонім» для страти (а якщо казати прямо – то вбивства) часів В’єтнамської війни – termination with extreme prejudice [дослівний переклад: «припинення з крайнім упередженням». Цей армійський евфемізм обігрує термін «termination with prejudice», що використовується у контрактах із найманими працівниками і означає, що після припинення дії контракту працівника не буде найнято на роботу знову, тобто припинення є остаточним. Додавши слово extreme, «крайній», військові мали на увазі, що «припинення» буде абсолютно «остаточним», тобто це буде смерть, – Перекл.]. Утім, це трапляється і в інших мовах. Німецькі екологісти вже багато років як перейменували бур’ян (Unkräuter) на «інші рослини» (Nebenkräuter), застосувавши гру слів, що не надається до перекладу. Усі слова на позначення того, що вважалося небажаним чи загрозливим, були замінені на якісь приємні синоніми – адже ніхто не хоче бути маленьким, старим, дурним, бідним чи кривим (і тут можна виявити сліди давньої традиції: слово «кретин» походить від франц. bon chrétien, «добрий християнин»). Яким би не був опис, кожен одразу зрозуміє, що означає повідомлення: «соціально неблагополучні особи, які, за попередніми даними, належать до однієї з національних меншин, демонтували і винесли з будівлі електричний кабель, що містить кольорові метали».

Не годиться плутати цей феномен зі справжньою повагою та ґречністю – вони з’явилися набагато давніше і мали би бути нормою для кожної культурної людини. Тут радше йдеться про усталену брехню. В суспільстві не бракує справжніх грубощів і нецензурщини, навпаки, їх є понадміру, проте вони призначені для інших галузей, а саме – політичних дискусій та інтернет-баталій. Питання – коли справа дійде до «неполіткоректних» творів минулого, бо деякі з них таким духом пахнуть... Поступово можна було б адаптувати всі основні тексти нашої цивілізації. «Отелло, венеційський афроіталієць» просто-таки напрошується на ревізію. Що це взагалі за неподобство, чи не було б справедливіше поміняти колір шкіри дійових осіб навпаки, аби це відображало споконвічне чоловіче і колонізаторське насилля? А жорстоку сцену із задушенням ліпше опустимо, еге ж? Венецієць Отелло запросить свою дівчину з Гани в гості й вони з приємністю покатаються на гондолі, а що. А як щодо «Приборкання норовливого»? А ще ж є ігри. Нехай діти ще трохи пограють у «незрячу жінку похилого віку», допоки всі згадки про «сліпу бабу» [аналог наших піжмурків, – Перекл.] буде по-орвеллівському знищено. Зміна і перевиховання, ось правильне слово! Перевиховували зазвичай у карних таборах... пардон, у таборах радості.

Переклала з чеської Олена Крушинська

Фото Яна Заторського

Станіслав Комарек – відомий чеський інтелектуал, біолог, філософ, письменник, професор за спеціальністю «філософія та історія природничих наук», автор понад 20 наукових і науково-популярних книжок, трьох романів, збірки поезії, численних публікацій у газетах і журналах. Його перша книжка в перекладі українською мовою – «Чоловік як еволюційна інновація? Есеї про чоловічу природу, сексуальність, життєві стратегії та метаморфози маскулінності» (пер. О. Крушинська, Т. Окопна), що вийшла за підтримки Міністерства культури Чехії у видавництві «Апріорі», виборола перше місце у ХХІ Всеукраїнському рейтингу «Книжка року – 2019» у номінації «СОФІЯ: Філософія / антропологія / психологія». Торік у травні Станіслав Комарек особисто презентував це видання на «Книжковому Арсеналі» у Києві та у Львівському пресклубі. Тоді він дав для «Збруча» ексклюзивне інтерв’ю.

У квітні минулого року, коли світ був заскочений небаченими карантинними заходами, ми опублікували есей Станіслава Комарека «У вірусному вирі». Пандемія вивела на яв чимало проблем, що давно вже визрівали у рамках загальної кризи, до якої впритул наблизилося європейське суспільство. Саме пошукам коренів цієї кризи присвячена книжка Комарека «Європа на роздоріжжі», що вийшла в українському перекладі у видавництві «Апріорі» (пер. О. Крушинська) за підтримки Міністерства культури Чехії. Слідом за «Чоловіком...» вона виборола перше місце у «Книжці року – 2020» у тій самій номінації. Вибрані уривки з книжки – знову ж таки, ексклюзивно – публікує «Збруч».